Протест був написаний у мене на обличчі ще до того, як з уст зірвалось:
- Ні, ні, ні, і ще раз ні! Я, скоріш, буду жити з гіпогрифом, аніж відправлюся назад у Гоґвортс!
І от я, в напрочуд жахливому настрої, сиджу у Великій залі. Знову ті ж стіни школи, тепер уже відбудованої… я сподівався, що більше ніколи вас не побачу.
Очевидно, не тільки я. За слизеринським столом сиділо від сили учнів п’ятнадцять, майже всі незадоволені або засоромлені. Між нами були кількаметрові відстані, тож у підсумку ми зсунулися на одну сторону стола, про всяк випадок спиною до учнів інших факультетів. Вигляд це мало надзвичайно дивний: на інших столах яблуку ніде впасти, наш же не був заповненим і на чверть. Після війни майже весь Слизерин перевівся до інших шкіл, здебільшого до Дурмстренґу. Невже і…?
Я очима шукав Пенсі, не вірячи у те, що вона перевелась у іншу школу - вона ж староста! Але мої пошуки були безуспішними. Звичайно, вона перевелась, Драко. Забув, як кілька місяців тому Пенс волала про те, щоб віддати Поттера Темному Лорду? Як їй після цього повертатись до школи? Це ти у нас такий безхребетний, не зміг відмовити матері, яка навіть уже повнолітнім тобою крутить, як хоче. Або ти просто ідіот. Смертежер з інстинктом самозбереження чи принаймні з розумінням причинно-наслідкових зв’язків після такої новини мав би серцевий напад або як мінімум панічну атаку. Хоча вони мали статися ще перед другим роком навчання в Гоґвортсі, коли ти вже розумієш, що тобі потрібно слухати нову ідіотську пісню Сортувального капелюха. Цьогоріч він теж не обділив нас страджаннями…
Любі діти Гоґвортсу, слухайте мої слова,
Я Сортувальний капелюх, звідкись звідтіля.
І хочу розповісти про Волдеморта, що знав його я.
Бо він був зовсім не таким, як малює уява твоя.
Гм. А це вже цікаво…
Колись він був молодиком, Томом Редлом звавсь,
Я відчув його потенціал, коли на голову узявсь.
Вродливий був хлоп, хоч сирота, але розумний хитрець,
Сказав упевнено я: слизеринець!
Дякую, що нагадав, що він вчився на тому ж факультеті, що і я. А ще був старостою, як і я. Ми вже зрозуміли, що староста Слизерину - не честь, а майбутня заноза в дупі. Хоча з такими одногрупниками це мало б бути очевидним. Давай далі.
Том був здатним та розумним,
Взнав про горокракси.
Розділив він свою душу в сім речей пропащих,
Щоб помститися за матір, став він Волдемортом,
Побороли його дупу
Підлітки галопом!
Частина про те, як підлітки побороли дупу Темного Лорда, звичайно, дуже цікава, але мене більше цікавлять гоко… горорка… го-ро-кра-кси і що це таке? Чому їх сім? Навіщо Темному Лорду мститися за матір? Хто і що з нею зробив? Прикро визнавати, що якийсь пошарпаний старий капелюх розумніший знає більше, ніж ти…
А тепер приступимо до наших факультетів!
Три їх є у Гоґвортсі: нумо, подивись!
Три?
- Три? - пронеслось залою.
Ґрифіндорці мужні та відважні,
Рейвенкловці горді й розум їхній недосяжний,
Гафелпафці добрі, сумніватися не смій,
Родину вибери собі ти, не пожалій!
Кхем, перепрошую, що перериваю ваш творчий сказ, але…?
Залою пройшлась хвиля здивованого бубоніння. Першокурсники здебільшого недоумкувато витріщалися на старших учнів, не розуміючи, чому всі шепочуться, а хтось, кому, скоріш за все, вже розповідали про Гоґвортс родичі, наморщили лоба, не дорахувавшись одного факультету.
Голосіння перервала Макґонеґел:
- Змушена повідомити вам: Вчительська рада ухвалила рішення про розформування факультету Слизерин у зв’язку з катастрофічно малою кількістю учнів та відсутністю однієї зі старост - Пенсі Паркінсон. Тих, хто навчався у Слизерині, буде пересортовано на інші факультети. Квідична команда також розформована.
Тепер у Залі запала мертва тиша. Така, яку створював Дамблдор, коли говорив. Макґонеґел рідко добивалася такого ж результату. Та невдовзі учні знову загуділи: десь радісно, десь обурено, та всі, безперечно, були здивовані. Професор Слизоріг сидів на місці, і, схоже, не надто сумував через розформування його факультету: казав щось Спраут. Схоже, це був якийсь жарт чи анекдот, бо вони засміялися.
Не зважаючи на почуття нереальності, що дзвеніло у вухах, слизеринці вже слухняно стояли вервечкою позаду першокурсників. Слухняно, бо, по-перше, були в шоці, по-друге, Темний Лорд всьо і ніхто вам не поможе. Хоча якщо брати особисто мене, то коли він воскресне, я - труп (зрадник же). Стояв десь наприкінці, все ще ніби не у своїй тарілці. Макґонеґел виголосила ім’я якогось п’ятикурсника і невдовзі пролунало:
- Рейвенклов!
Більшість слизеринців потрапляли саме на Рейвенклов. Я теж очікував потрапити туди. Рейвенкловці дивні, але розумні. Саркастичні, хоча й без слизеринського цинізму. Гадаю, цей факультет мені підходить більше, ніж чесні Гафелпаф або Ґрифіндор. Їхнього нахваленого лицарського духу в мене нема, причому є його пряма протилежність. І розвинутий… так скажемо, інстинкт самозбереження. Хоча судячи з того, що я стою тут, у Гоґвортсі, куди кілька місяців тому провів інших смертежерів, його якраз у мене немає. Але стоп, якого біса я так швидко перейшов до стадії прийняття? Де заперечення? Гнів? Торг? Депресія?…
- Драко Мелфой.
Залою знову пройшла хвиля збудженого бубоніння. Востаннє таке було, коли до Сортувального капелюха викликали Поттера, хех. Тоді кожен із факультетів хотів би здобути славу хлопчиком-що-вижив. Але я аж ніяк не хлопчик-що-вижив, усім просто цікаво подивитися, куди відправлять колишнього смертежера, мені в тому числі. Сідаючи на ослін та знову надягаючи на голову Сортувальний капелюх, я надіявся на те, що в долі нема почуття гумору і що вона не розіграватиме такі притаманні їй вистави. Не відправить вона ж мене в ненависний…
- Ґрифіндор!
У Залі запала мертва тиша. Воно й не дивно. У Ґрифіндорі навчається дідьчий Поттер, усі живі неповнолітні Візлі, Лонґботом, чиїх батьків закатувала моя тітка, «бруднокровка Ґрейнджер», до комічності очевидно, що там мене роздеруть на шмаття. Зрештою, вони ж киці.
Навіть не вставши зі стільця, за кілька метрів від ґрифіндорського столу я відчув тяжкі й ненависні погляди, які підкріплювалися здивованим шепотінням, що з новою силою відлунювалося від стін. Навіть вервечка поки-що-слизеринців зі співчуттям гуділа мені в спину, коли я, знявши капелюха, поплентався до ґрифіндорського столу, з цим розумінням повної приреченості і на ватних ногах. Я сів на місце біля - ох, Мерліне - Лонґботома, який налякано на мене дивився, ніби це не мене з ним замкнули, а його зі мною (хоча якби це було саме так, то краще б не стало). А от з іншими такого ефекту переляку не вийшло, на жаль. Рональд уже уявляв, як спалює мене десь у ґрифіндорській вітальні, Поттер перешіптувався із Ґрейнджер - це лякало мене найбільше - інші ґрифіндорці тикали пальцями і теж шепотілися, власне, як і рейвенкловці, власне, як і гафелпафці, власне, як і всі. Навіть учителі це обговорювали. Я вже думав, що мені єдиному так поталанило потрапити в Ґрифіндор, але все ж доля, окрім своїх ідіотських жартів, вміє висилати янголів-охоронців від свого жахливого почуття гумору. Усе ж і в Ґрифіндорі назбиралася своя купка слизеринців; я, Блез, Асторія (здається, сестра Дафни, моєї однокурсниці) і два шестикурсники.
***
- Який жахливий колір. - констатував я.
Насправді, червона краватка мені пасувала. Але я не міг цього прийняти. Як мінімум тому, що вона ґрифіндорська. Від цього волосся ставало дибки і по спині бігли табуни слонів замість мурах, бо паніка перед уроками, які були повністю спільними з ґрифіндорцями, була настільки колосальною, що огортала мене повністю. Як мінімум лякало те, що уроки в мене будуть спільними з іншими ґрифіндорцями.
Звідки в мені взагалі могло взятися щось ґрифіндорське? Відвага і хоробрість це взагалі не про мене. Зневага до правил? Є, визнаю. Гордість? Однозначно. Лідерські якості є. Але їхній кодекс честі мене завжди бісив ледь не до піни з рота, лицарський дух узагалі мені не притаманний, на відміну від них. До гафелпафської доброти і чесності мені як до неба рачки. Але чому не Рейвенклов? Вони теж гордовиті і розумні, як і я. Хоча… «Хто мудрість цінить, той знайде там шану, честь і визнання». Хто мудрість цінить, той не Мелфой. Та й Рейвенкловці дуже дивні. Якби вони влаштували мені якусь дичину, то вона була би більше потішною, ніж занозою в дупі. А ґрифіндорці вже готують щось грандіозне, в їхньому дусі.
- Скажи дякую, що нас тут аж п’ятеро. - пирхнув Блез, - До гафелпафу потрапили лише дві слизеринки, от їм дійсно погано.
Ми спілкувалися позаду вервечки ґрифіндорців, які човгали до своєї вітальні.
- Пароль?
Ґрейнджер відповіла:
- Волдик-дурболдик.
Геніально. Хочеться побачити людину, яка це вигадала. Його чи її обличчя, однозначно, світиться інтелектом.
Картина, здається, Гладкої пані, відсунулась, даючи змогу пройти у вітальню. Старости заводили першокласників і, найпринизливіше, нас. Візлі мовчав і лиш з-під лоба дивився на нас двох.
- Жіноча спальня - там, чоловіча - там. - тикала пальцем Ґрейнджер, - Роне, заведи хлопців, будь ласка.
- О, ні… Тільки не кажіть, що нам разом із шмаркачами потрібно буде пертися за Візлі… - прошепотів я Блезу. Той, очевидно, теж був невдоволеним, але вирішив нічого не казати у відповідь, бо Рональд уже підійшов до нас і махнув рукою в жесті, мовляв, «за мною». Страшенно не хотілося коритися його наказам, бо «він тепер староста нашого гуртожитку». Це жахливе почуття безпорадності переслідувало мене все літо, і, як виявилося, ще не досягало найвищої точки. Я почував себе розчавленим, а тепер мене ніби перекрутили через м’ясорубку.
- Тепер я нізащо не скажу, що гірше бути не може! - кричав я у своїй кімнаті, де був я, Блез, і ще кілька першо- другокурсників, що боязко на мене дивилися, та мені було байдуже, я роздратовано махав руками: - Це якась багаторівнева срака, якій нема кінця! Що далі? - я сперся на двері спиною і поволі з’їхав по них, сівши на підлогу. Блез сів поруч, витягнув з кишені шоколад і простягнув мені. Я лише взяв його і відкусив шматочок. Пережовуючи шоколад, я поглянув на годинник. До відбою залишалося кілька годин.
- Я зараз прийду.
***
Я вдихнув бібліотечний запах. Як не дивно, він часто мене заспокоював, і якби не набридлива бібліотекарка, це було б найкращим місцем на землі. Я сів на підлогу, обійнявши себе за коліна і сперся на стелаж із книгами. Зазвичай так пізно тут нікого не було. Окрім Ґрейнджер, звісно… якби не заняття і коменданська година, вона би тут стирчала постійно. І я, в принципі, теж. На щастя, вона розумніша, ніж Візлі чи Поттер. Ті б почали кричати і битися відразу. Але вони рідше сюди заходили, а коли ми перетиналися в бібліотеці із Ґрейнджер, вона просто ігнорувала мене, навіть якщо я казав щось образливе, і дружків своїх спонукала робити те ж саме, якщо вони вже тут. Це було наймудрішим виходом із ситуації: просто не звертати одне на одного уваги. Але коли Мелфої не звертали на когось уваги?! Пхах! Це невдячна справа покручів і сквибів - сидіти в стороні і мовчати, а справжні чистокровні старовинні роди ведуть себе гірше, ніж діти, які хочуть уваги!
Я взяв випадкову книгу зі стелажа. Розмірковував, що мені робити. «Квідич крізь віки». Е, ні. Квідичу точно ґудбай. Поклав книгу назад на полицю. Невдовзі почулися чужі кроки. Ґрейнджер?
Через кілька секунд з-за стелажа дійсно визирнула Ґрейнджер. Вона йшла у мій бік, і мені довелось швидко витягнути першу-ліпшу книгу, розгорнути її на випадковій сторінці і почати читати. Ґренджер зупинилася, затримавши на мені погляд, а згодом - о, чудо! - взагалі повернулася лицем і звернулася особисто до мене, здається, вперше за кілька років:
- Це «Казки барда Бідла»?
Я поглянув на обкладинку книги. Перечитав її усю ще на першому курсі. Тотальний жах, якби не Ґрейнджер, не доторкнувся би більше до цієї химерної книженції ніколи в житті. Бульварні романи і то ліпші.
- Так…
Вона подивилася на мене так, ніби я сказав, що збираюся воскресити Темного Лорда. Невдовзі різко пішла назад, до виходу з бібліотеки.
* Словосполучення «багаторівнева срака» було поцуплене в Телебачення Торонто.