Два дні ігнору, три, тиждень…
Єфим курить більше, ніж звик, страждає більше, ніж звик, і вперше в житті почувається настільки закоханим.
«Чому? – думає він, втупившись у кулінарну книгу і навіть не намагаючись щось прочитати. – За що? Що й зробив? Хоч пояснив би, чи зовсім на мудака за день перетворився?»
Таке вже бувало – коли він закохувався раніше, і починав світитися зсередини. Мабуть, він часто передавав куті меду, ставав занадто нав’язливим і набридливим, або ж просто його почуття не були взаємними.
А тут…
Ще зовсім недавно він відчував її, цю взаємність. Вона була настільки прямою і щирою, настільки теплою, що в ній хотілося грітися годинами, мов кіт на осонні.
А потім вона зникла. Раптово, наче й не було нічого. Ще вчора вони були командою, ще вчора у них були свої жарти, своя динаміка, свої спільні ідеї. Ще вчора вони розробляли страви удвох, хоча Єфим все життя клявся, що йому нікого не треба – у нього свій мозок, своя естетика, своє відчуття інгредієнтів.
І от круто було б на це забити. Просто забути, теж увімкнути ігнор, перестати говорити про нього в інтерв’ю та в повідомленнях друзям. Більше за нього не вболівати.
Але… Це ж все одно він.
Навіть коли вони не одна команда, навіть коли Едик навіть не дивиться в його бік, він все одно Едик. Той самий Едик, з яким так класно творити рецепти, з яким так цікаво мовчати, який кожну його ідею розуміє з півслова.
Було б класно перестати вболівати за нього. Але Єфим все одно Єфим.
Тому у нього в грудях завжди щось стискається – гаряче, солодко та боляче, так по-зрадницьки – і він знає, що все одно не зможе. Не зненавидить його, не відправить в ігнор», не залишить без підтримки.
«Ти кінчений ідіот!» – каже він власному зображенню у дзеркалі і запалює ще одну сигарету, хоч в готелі й суворо заборонено курити.
Зображення з ним згодне.
***
І от знову.
Знову Едик дивиться повз нього. Обирає когось іншого, не звертаючи уваги на Єфима.
Знову був конкурс, наче все окей, і от вони всі вже курять під готелем, про щось розмовляючи.
Єфим все це майже не реєструє у свідомості. У Єфима нова зачіска і повний розгардіяш у голові.
Йому снилися Едикові руки. Всю ніч – самі руки. Кожне з татуювань, кожна вена, кожен мозоль на пучці. Від самої лише згадки про ці мозолі його кидає у жар.
Його перший хлопець був гітаристом. Єфим занадто добре пам’ятає, як його било струмом від тих мозолів, як шкіра вкривалась сиротами, як нили соски, як він танув і віддавав всього себе…
Як би йому хотілося, щоб його хоч раз вдарило струмом від цих рук…
Друзі однозначно мали рацію – треба було добряче потрахатися перед проектом. Але він був занадто зайнятий зазубрюванням рецептів та намаганням вивести ідіотський синій колір з волосся. І от тепер живе з майже перманентним стояком, мріє про сусіда по кімнаті і навіть подрочити не може без того, щоб перед очима не стояв Едик зі своїми чортовими покоцаними руками. А головне – намагається переконати себе в тому, що це все лише про секс…
– Ну що? – питає його Едик, і Єфим трусить головою.
На курилці лишилися лише вони, а він навіть не помітив. Едик без куртки, наче й не помічає холоду, стоїть просто перед ним. Скільки Єфим щойно витріщався на нього? І куди поділися інші?
Зі сторони Києва насуваються темні дощові хмари – от-от ливоне. Вітер, холод, негода – природа наче вирішила за будь-яку ціну підлаштуватися під його настрій.
– А що? – втомлено перепитує Єфим і щільніше запахує куртку.
Едик знизує плечима і заходить до приміщення.
Єфим плететься слідом.
***
Їхня кімната на третьому поверсі. Зазвичай вона світла, але цими похмурими грудневими днями навіть тут темно та сумно. «Яка цікава метафора», – думає Єфим.
Ще з тиждень тому, до того, як його відправили в ігнор, кімната здавалась йому найсвітлішою та найкращою. Зараз тут навіть повітря інше, і він все частіше прокидається вночі, відчуваючи, що йому його замало. Едик, здається, в такі миті теж не спить – дивиться у стелю, відвертається до стіни, зітхає.
Єфим робить все можливе, щоб проводити в цій кімнаті якомога менше часу – ходить до Юлі, їздить до Києва, щоб просто попити кави та почитати у спокої, зустрічається з друзями. Вичитує найбожевільніші рецепти, навіть канал Пєскової кілька разів відкривав знічев’я. Таке життя нестерпне, і довго він так не витримає, але виходу поки немає.
Він намагався жартувати про це, намагався обурюватися, навіть питав прямо. Але нічого, крім «Все нормально, дядя» у відповідь не чув. «Все нормально, дядя», а потім Едик знову не дивиться йому в очі, відвертається, йде до Микити, чи ще кудись…
От і зараз.
– Піду, мабуть, до хлопців, – каже він, не дивлячись на Єфима.
Відвертається, бере блокнот та якісь книги, та прямує до дверей.
«Яке ж ти сцикло,» – думає Єфим.
– Яке ж ти сцикло… – каже він вголос.
Едик зупиняється, завмирає на місці.
– Так, сцикло, – повторює Єфим. – Мені похуй, роби, що хочеш. Але хоч не сци пояснити, чому.
– Чому що? – глухо питає Едик.
– Бляха, ти ж прекрасно знаєш що, – втомлено говорить Єфим.
Він настільки втомився, що йому вже не страшно, і він не ображається. Йому просто ніяк.
– Забий, – каже він. – Йди до своїх хлопців. Мені все одно.
Едик повільно повертається і нарешті, вперше за кілька тижнів, дивиться йому в очі.
– Я вже заїбався питати, – додає Єфим і нарешті знімає куртку.
Прилаштовує її на вішаку, і розуміє, що Едик і далі стоїть посеред кімнати.
– Спитай ще раз, – глухо каже він.
– Та пішов ти, – відмахується Єфим.
– Спитай ще раз, – повторює Едик.
Щось в його обличчі раптом дає Єфиму надію на те, що він нарешті хоч щось зрозуміє.
– Добре, – киває він. – То чому? Чому ти перестав працювати зі мною?
Едик робить крок в його бік, ще один, і ще, доки остаточно не вривається в його особистий простір – так, як постійно робив до всього цього.
– Тому, – каже він, і його голос раптом глибокий і хрипкий, і шкіра Єфима вкривається сиротами. – Тому що ще один конкурс, ще один жарт, ще один… І я б розклав тебе на найближчій поверхні, просто перед всіма… Ти ж не тупий, ти все розумієш. Ще один жарт про «злизати»…
Єфим судомно видихає. Ох… О Господи…
– Що? – тупувато перепитує він і облизує пересохлі губи.
Едик так близько, що він відчуває його запах, його тепло, зовсім як раніше, коли їх наче примагнічувало один до одного плечами і ліктями всюди – під час конкурсів, на балконі, в автобусі.
Кожне зі слів Едика віддається вогнем десь під шкірою. Електричним струмом. Спокусою…
Йому теж здавалось, що ще трохи, ще один жарт, ще один доторк, і він просто вибухне. Але цей флірт був таким солодким, таким гарячим, що відмовитись від нього не було ані сил, ані бажання.
– Я не жартую, – ще більш хрипко видихає Едик, і він так близько, що Єфимові паморочиться у голові. – Я не можу відволікатись, у мене є ціль. І я знаю – якщо ми почнемо, то…
– Що? – Єфим знову облизує губи, і Едик не втримується, відволікається.
Слідкує поглядом за його язиком, закусує власну губу і видихає.
– … не зупинимось, – каже він після дуже красномовної паузи. – Тому краще не починати…
Єфим не в змозі навіть кліпнути. Це найеротичніше, що з ним будь-коли траплялося. Він непевно видихає.
– Ти розумієш? – каже Едик.
Він важко дихає, і ще більше вибиває Єфима з рівноваги.
– Ні, – каже він, і його голос звучить хрипко.
– Ти розумієш, – ствердно, хоч і не дуже впевнено говорить Едик. – Я не можу відволікатись…
– Добре, – каже Єфим і дивиться йому в очі. – Не відволікайся.
Здається, він ніколи так нічого не хотів.
– І краще навіть не починати… – повторює Едик, але в його очах щось тліє, щось дуже гаряче та небезпечне. – Бо не зупинимось…
Єфим киває. В нього стоїть так, як не стояло вже дуже давно. І найбільше він боїться того, що Едик насправді так думає. Що він зараз піде, і цей жар між ними зникне.
Едик мовчить. Дивиться на його губи, потім на шию. Важко дихає, ще важче, ніж до цього. Не дивиться в очі. Не йде.
Потім нарешті піднімає очі, і Єфима обпікає його погляд. Гарячий вузол внизу живота тягне ще сильніше.
– Ну, що я казав? – задихаючись, питає Едик. – Бля, ну що я казав?
І робить крок до Єфима, притискаючись до нього всім тілом.
Єфим ледь стримується, щоб не скрикнути. У Едика теж стоїть, і він до цього не готовий, він не знав, що не один такий, він не знав, що це колись станеться…
– Шшшш, – Едик затуляє йому рот рукою, і Єфим не втримується, торкається язиком його долоні, нарешті відчуваючи смак його шкіри.
Едик здригається всім тілом і в його очах Єфим бачить саме те, що мріяв побачити з самого початку.
В наступну мить губи Едика на його шиї, за вухом, на ключицях… Він настільки неочікувано пристрасний, але водночас ніжний, що Єфим просто тане, плавиться, піддається кожному його руху. Рука Едика повільно розстібає його джинси, ковзає всередину, стискає його через труси…
– Почекай, стій! – хоче вирватись Єфим, але через едикову руку лише видає якісь незрозумілі звуки.
Він настільки близький до оргазму, що ще дві секунди, ще одна…
Едик якимсь чином розуміє його і прибирає руку за мить до того, як він кінчить в штани. Єфим глибоко вдихає, намагаючись взяти себе під контроль. Йому навіть не соромно. Так, він страшенно збуджений, але Едик і так про це знає, бо щойно, теж абсолютно цього не соромлячись, пестив його по всій довжині.
– Швидкий ти, дядь, – усміхається Едик в його ключицю, і Єфим усміхається у відповідь, просто в його долоню.
А потім стогне вголос, бо Едик знову починає пестити його, проводить язиком по западинці між його ключицями, а потім опускається на коліна і…
– Блядь, – Єфим не впізнає власний голос, і ледь стримується, аби не штовхнутися вперед, назустріч теплим губам.
Едик спускає його джинси нижче, починає смоктати швидше і пестить кісточки на його боках великими пальцями.
Єфим стогне знову, не стримуючись. Едик абсолютно не вміє робити мінет, і від цього вся ситуація заводить Єфима ще сильніше. Може, він взагалі перший, кому Едик… О, господи!
Він все ж не втримується, штовхається стегнами вперед і зупиняється. Найбільше за все він боїться раптом прокинутись. Чи зробити щось не те, щось, від чого Едик оговтається, передумає і знову піде, тепер вже назавжди.
Але Едик дивує його знову. Він продовжує пестити шкіру Єфима, легенько тягне його за стегна вперед, на себе, дозволяючи йому рухатись вперед і назад, трахати його в рот. Єфим намагається стримуватись, але все ж піддається, штовхається вперед, кусає губи і безуспішно намагається схопитись за стіну. Зрештою наважується і кладе голову на потилицю Едика. Коротке волосся приємно поколює руку, і Єфим кілька разів проводить по його потилиці, зосереджується на цьому відчутті, щоб протриматись трохи довше.
Але це його зрештою і підводить. Едик знову здригається всім тілом, дивиться на нього і це настільки гаряче, настільки по-справжньому…
Єфим мичить, він знову майже на межі, але цього разу Едик його не слухає. Навпаки, він починає смоктати сильніше, стискає його сідниці, проводить пальцями по яєчках… І Єфим програє. Кінчає, закриваючи сам собі рота долонею, щоб не розбудити весь поверх. Його прострілює наскрізь, пробирає до кінчиків пальців, і навіть коліна підгинаються, і, якби не Едик та його сильні руки, він би точно опинився на підлозі.
Сам Едик важко дихає, прихиляється лобом до його стегна, не дивиться вгору. Повільно рухає рукою десь у себе в паху, крізь джинси. Єфим, який досі не зовсім прийшов до тями від оргазму, знову відчуває укол збудження.
Неймовірно бачити Едика настільки відкритим та вразливим. І таким збудженим… Неймовірно і дуже, дуже гаряче.
– Ей, ні, ні, йди сюди! – голос в Єфима досі хрипкий, але йому все одно. – Давай, йди сюди, я сам…
Але в Едика на нього свої плани. Він піднімається з колін, одним різким рухом задирає його тонкий светр до самого горла і цілує його ключиці – настільки ніжно, що у Єфима знову перехоплює подих і щось стискається у грудях.
Він відчуває, що знову заводиться, і так, йому дев’ятнадцять, але навіть для нього це дуже швидко.
У Едика стоїть так, що його ніжність та неспішність дивує ще сильніше. Але він справді не поспішає – посмоктує його соски, легенько прикушує їх, одразу ж проводить по ним язиком. Доводить Єфима до тремтіння в колінах та повного розпачу, бо далі пестощів справа не йде, хоч які вони збуджені.
І тому нарешті доводиться брати справу в свої руки.
Він легенько штовхає Едика в сторону ліжка, а коли той не піддається, продовжуючи посмоктувати його соски, штовхає сильніше. Едик піднімає на нього очі – зіниці розширені, погляд розфокусований – і Єфима знову б’є струмом.
– Що…? – питає Едик, і в наступну мить опиняється на ліжку.
Намагається спертись на лікті, сісти, але в нього так стоїть, що він лише хрипко стогне і падає назад, на ліжко. Єфим облизує губи, переступає через власні джинси, які давно вже опинились на підлозі, і знімає з себе светр. Погляд Едика він відчуває фізично – важкий та гарячий, він мандрує його грудьми вниз, до живота, і нижче, до темно-рожевого, вологого та дуже твердого члена.
Він нахиляється і розстібає Едикові джинси, змушуючи того схлипнути.
– Ого, – каже Єфим з усмішкою. – Ого, дядь, про сорок шість сантиметрів ти, звісно, трохи прибрехав, але все одно вражає…
Він стягує джинси разом з трусами і знову облизує губи. Едик, який завжди здавався таким дивним та закритим, і Едик, який лежить перед ним – це дві різні людини. Один – колючий, зіщулений, небалакучий, не любить, коли його торкаються. Інший має великий член, усміхається Єфимові в очі, тремтить від збудження і… і хоче його так само сильно.
– Іди сюди, – просить Едик і продовжує їсти його поглядом. – Менше розмов, більше…
– Чого? – сміється Єфим, хоча йому не до сміху.
Він стискає свій член і повільно ставить коліно на ліжко. Нависає над Едиком, дивиться йому в очі, і нарешті цілує його. Спершу легенько, ніжно, але Едик подається назустріч, і поцілунок одразу стає глибшим і гарячішим. Єфим притискається до нього всім тілом, грудьми до грудей, членом до члена.
І звук, який видає в цю мить Едик, розвалює його на шматки. Він штовхається в нього, треться стояком об стояк Едика, намагається зняти з нього светр, і зрештою просто задирає його, щоб відчути його шкіру.
Едик наче не проти, бо цілує його у відповідь, штовхається назустріч, тягне Єфима на себе за стегна і стогне – коротко, вимучено, бо не може стриматись, хоч як не намагається. І це так гаряче, що Єфим вже на межі – знову.
Він відривається від губ Едика і переключається на його шию. Щетина колеться, шкіра Едика вкривається сиротами, а сам він знову рвано стогне і раптом кінчає, здригаючись всім тілом і ховаючи обличчя в подушці.
Єфим кінчає майже одразу за ним, і його свідомість вимикається на мить. Йому здається, що він зараз прокинеться – один, як завжди. Але розплющує очі – і Едик досі лежить поряд. Важко дихає, дивиться на нього і не зникає.
***
– Ти колись був з хлопцем? – питає Єфим.
В кімнаті прохолодно, тому він накидує на них плед зі свого ліжка і знову витягується поряд з Едиком.
– А ти як думаєш? – Едик усміхається і дивиться в стелю.
– Я не думаю, тому й питаю, – фиркає Єфим.
Едик дивиться на нього, піднімає брову і знову усміхається.
– Не жени, дядь, – каже він. – І не треба мені лестити.
– То ні?
Едик хитає головою, зовсім як раніше, коли Єфим діставав його своїми жартами під час конкурсів.
– Ні, ти ж сам зрозумів… – він проводить рукою по грудях Єфима. – Правда ж?
– Бляха, це було так гаряче! – видихає Єфим. – Ти не повіриш, але правда – це було охуєнно! Я думав, у мене серце зупиниться. Невже справді вперше?
Від усвідомлення того, що він не помилився, що він справді в Едика перший, його знову починає вести, наче від алкоголю. Він бачить, що Едик трохи соромиться, і тому цілує його плече. Нічого тут соромитись, думає він. Нарешті, господи, нарешті! А ще дві години тому він був впевнений, що Едик його ненавидить.
– Вперше, вперше, – нарешті говорить Едик. – Але я завжди…
Він знову проводить рукою по грудях Єфима, чіпляє соски, які вже затвердли – від холоду чи від чогось іншого.
– Завжди хотів, щоб отак, – продовжує Едик і далі пестить його соски, його пласкі груди. – І отак…
Його рука спускається нижче, під ковдру, і мозолі на його долонях приємно шкрябають ніжну шкіру на животі Єфима, а потім і нижче…
Єфим заплющує очі і видихає. Він теж завжди цього хотів, тому він розуміє. Добре, що усвідомив це рано. Жити після цього стало і простіше, і складніше, але він хоча б не чекав аж до тридцяти…
– То чому все-таки? – знову питає він, хоч говорити йому зараз вже не хочеться.
Хочеться іншого. Але Єфим має знати.
– Чому не одразу? Чому зараз? Ще й так?
Едик зітхає, закусує губу, але руку не прибирає, просто дозволяє їй повернутися на живіт Єфима.
– Я думав, що все буде простіше. І не помітив, як стало зовсім не просто…
Його рука гаряче шкрябає шкіру Єфима, і це чомусь навіть інтимніше, ніж те, що він робив до цього.
– Пам’ятаєш, тиждень тому… – Едик дивиться у стелю і знову кусає губи. – Ми щось обговорювали, і я тобі руку на спину поклав… І ти поплив просто… Я знаю, я відчув. І я від цього теж поплив… І вже не міг зосередитись… І зрозумів, що так довго не зможу.
Єфим дивиться на нього, Едик дивиться у стелю.
– Я ще й як поплив тоді, – нарешті говорить Єфим. – Може, навіть на зйомці видно буде. Так поплив, що аж дихати важко було… Але сподівався, що ти не помітив.
Едик не дивиться на нього, але усміхається.
– Я все помічаю, дядь, – каже він. – Ти тоді наче розтанув.
– Та ну, а сам?
Едик продовжує кусати губи.
– І я теж, – зрештою каже він. – Я теж.
***
Єфим прокидається рано, як ніколи. Прокидається і одразу ж перевіряє, чи йому це все не наснилося.
Але ні, Едик спить поряд. Єфим бачить лише його плече, і без роздумів притискається до нього губами – легенько, щоб не розбудити. Едик помітно здригається, але не прокидається.
Невже він справді чекав стільки років, щоб нарешті спробувати з хлопцем? Від цієї думки Єфимові знову стає гаряче. Гаряче і сумно.