Порив вітру жбурнув дрібними крижаними бризками, загасивши сигарету та перервавши хід думок. Воно й добре. Бо я ж кручу тую платівку вже не перший день. Знову треба щось вигадати для нормального прощання. Що сказати? «Іди собі з богом»? Бо насправді більше немає чого. То всьо не то. І я не той, і ти не та, як то кажуть. Нехай.
У кишені загув звиклий рингтон. Знову. Знає, що я чую. Я знаю, що вона знає. Це мій меседж — з моєї сторони тиша.
Холодна хвиля вдарилася об пісочний берег, підповзаючи до ніг солоною піною, але величезне північне море затягує її назад. Ти спробувала, кинулася на берег і, може, навіть майже дістала.
Та мене назад не затягти.
Притулив телефон до вуха, заплющив очі, послухав тишу у слухавці. Давай, ти ж хотіла. Покінчимо з цим.
— Поговори зі мною.
— … — зітхаю тільки. Ну що сказати?
— В тебе хтось є, так? — ну в принципі… Це єдина відповідь, що знімить подальші питання. Просто я козел. Не пощастило. Тому:
— Так, вибач.
— Чорт, я знала, що усе не може бути так добре, — голос затремтів, — то що? Навіщо ж я була? Там усе так пагано?
— Так. Безнадійно, я б сказав, — а це вже близько, тому згортаємось, — вибач, я козел, — хоча… хіба так вже жахливо намагатися жити нормально, воно ж просто не виходить.
— Козел… — зітхнула гірко, погоджуючись, — така, видно, в мене карма…
Пальто пагано закривало вуха, і крижаний вітер продував мізки наскрізь. Понесло ж мене… подумати… Наче я не знав, що не зможу впустити ще когось, бо я й так заповнений до країв. Прощавайте, хвилі, вихідні скінчилися, як і моя чергова спроба.
* * *
От якби думати поменше, взагалі стало б легше жити. То може, так і треба. Так задовбало рефлексувати над тим, шо правильно, а шо ні, у моєму житті.
Понеділок заземлював, будив о четвертій, катав набитим смердючими пасажирами автобусом.
Серйозно, чуваки, ви бухали до останньої хвилини недільного вечора? Як ви при такому плотному графіку ще й примудряєтесь щось висилати сім’ям? Нажаль навушники не здатні закрити ще й носа. І маски вже познімали. Врубив собі олдскульний «Анфогівен» та поринув у свої думки, бо внутрішній годинник налаштований і приведе до тями на кінцевій. А взагалі, як раз до тями я ніяк не прийду. Щось клацнуло в мені тоді… З першої посмішки увімкнувся новий режим, неправильний — я знаю, і я ніби збився зі шляху і кочегарив на всю, сумно поглядаючи на колії, що віддалялись, а потім і зовсім зникли.
І скрізь мені не так тепер. Навіть вдома не відбув повністю відпустку, приплентався назад до узбережжя Балтики.
І паритись я перестав вже навіть.
Не виходить побудувати стосунки — ну і чорт із ними. Самоомана — річ непостійна, спрацьовує не завжди.
Ще п’ять хвилин до дзвінка на зміну. Вистачить, щоб залити енергетик. Чиркнув запальничкою, втягнув у себе дим, відчув, як той затоплює сизою імлою мозок. Ось вона, моя єдина константа. Ну і робота. Бо сестра підростає, і важко батькам, та й тато з ногою — ото дійсно важливо. А стосунки… Господи, хто взагалі сказав, що вони необхідні? Їм же завжди щось не так. Замало уваги, грошей, прикладених зусиль, вибачень… А самі не здатні на відвертість, на справжні почуття, без цензури, як є, як серце просить… Нічого воно не просить, хіба нігті пластикові, чи губи, наколоті якоюсь фігнею, чи брові… то взагалі якийсь жах…
Досить…
Я прекрасно себе почуваю із собою коханим. Наодинці. Друзі є — і добре. Усі на зв’язку, проте на безпечній відстані. Є люди, яким не байдуже, з ким можна розслабитися. Є й знайомі, з якими можна тусанути між робочими буднями. Кілька безнадійних, з якими розумієш, що взагалі-то нікому і нічого ти не винен, та прикольна пара, яка ще просто не дійшла тих самих висновків, що й я. І я не той, хто їх просвіщатиме. Подобається їм гризтися, кохатися, ревнувати, знов кохатися, — будьласка. Подобаються йому ці нескінченні істерики, приторні парфуми — його вибір. Так… Так, вона — його, бляха, вибір.
Сивий дим навис хмарою, підказуючи, що «ти докурюєш, чувак, іди їбаш».
Знайомі … Як легко так усе це назвати, якщо постаратися.
Недопалок у смітник — і до цеху. Он вони, по різних кутах, пакують, возять, зиркають одне на одне. Сьогодні фаза примирення чи нє… Знову дує губи? Бля, ну як можна їх цілувати?
Підходжу ближче. Питатися нічого не хочеться. Якби ж можна було просто дивитися. Без причини. Бо гарний сьогодні, свіжий, і очі блискучі, і руки налиті силою. Але ж не можна, потрібен привід, тому:
— Ти сьогодні знову одинак, чи все ж таки нє, і я просто втрачаю сноровку? — якесь неважливе питання задане, от тепер можна милуватися досхочу. Руки зайняті роботою, добре, що автоматичною, бо мозок плавиться просто. І очі не слухаються, відмовляються моргати. Хто б міг подумати… Я — і милуюся кимось. Ще й ким.
Стадію заперечення я вже пройшов, запив її неодноразово гірким алкоголем. Тепер сприймаю усе як є: я невдаха, якому не пощастило скрізь, навіть тут. Припустимо, що трапився такий капець, і я збагнув, що залипаю на цього красеня, — так, чорт, я називаю його красенем про себе… Чому ж він, бляха, обов’язково мусить бути аж таким… щоб я реагував ще й фізично? Та я вже давно не школота і домовляюся з собою — от тільки трохи пожурюся, помилуюся здаля — і все пройде… Он він який: гладенький, виголений, цікаво, так у нього скрізь? Бля… Нецікаво, це нецікаво мені…
На руці якісь браслети нав’язані, щось там зі змістом, сміятися не можна. А коси густі он як відросли, за вуха можна заправляти, так і робить, а іноді навіть обруч одягає, щоб не заважали найголовнішому, до чого я ніколи не був готовий. І, якщо би він був досить уважний, то розкрив би мене на раз-два. Щоб не заважали глибоким, сірим океанам. Таким, що ніколи не збагнеш, вірить він тобі чи ні. Я граю ва-банк завжди, дивлюсь просто у вічі, видно ж, що загіпнотизований, що мене рятує — це сигарети, криві посмішки і жарти, тупі, звичайно, як от зараз.
— Смешно пошутил, молодец,[1]— зображає похмурий погляд, а губи роз’їжджаються.
— Я, взагалі-то, серйозно. Хотілося б знати, планувати щось на вечір чи нє.
— А что, есть чёт на примете?[2] — підморгнув він. Шо, бляха, може бути в мене «на прімєтє», коли ті сірі омути так пронизливо дивляться, підозріло просвірлюючи в мені діру. Насміхається він чи що?
— Не хотілося б бути присутнім при примиренні, тоді пиво не лізе, — я весь такий зверхній, і все мені по цимбалах… ага… Як згадаю, як вона приперлася останнього разу і активно налагоджувала стосунки… язиком, судячи із звуків. Ті звуки… Довго ж вони мені потім снилися. У своїй дрімоті я розкутий, пробую невідомий оксамит, вивчаю текстуру, а у вуха ллються ті звуки, звуки його задоволення.
— А вот ты, как я понимаю, опять один. Так ты Наташку возьми. Пялится вон постоянно. Или Алину. Она не твоего полёта, но попробовать можно. Ты ей вроде зашёл — была замечена,[3] — дістав сірника з коробка, гризе. Це все, що я вловив. Майже.
— Хто усі ці дівки? — я навіщось блефую. Хто така Наталя, я точно знаю. Нажаль. Задовбала — просто капєц. Щось вона в мене завжди просить. «Дама в біді» не інакше. А Аліна розумна та ще й гарна. Такі мене до усрачки лякають. Хоча як на картинку можна подивитись.
— Ты не можешь не замечать, что нравишься девчонкам[4], — він помовчав, зосереджено гризучи проклятущого сірника, соваючи його своїми гарними, повними губами, — Почему ты отрицаешь это? Вот, в чём вопрос.[5]
— Аналізуєш мене? Прошу бардзо[6], але тільки якщо сеанс безкоштовний, — якусь він там має наворочену психологічну освіту, я іноді даю йому можливість повидєлуватись, бо я ж розумію. Тут ми всі однакові — просто руки, просто ланки виробничих процесів. І не важливо, хто ти є, ким був, що вмів. Навіть краще, коли ці всі думки не лізуть у голову, не накручують, не кличуть депресію позгадувати інститутські часи, часи мрій, сподівань, підготовки до неймовірного дорослого життя. Де ти станеш обов’язково босом неуків, що бігають на перездачі. Нажаль, не всі вміють відкидати некорисні думки.
— Да что уж тут анализировать. Бросили тебя… А может, неразделенное чувство… [6]— міркує собі і навіть не підозрює, що ріже без ножа, — Только дальше надо идти. Жить, понимаешь?[7] — дивиться повчально. Козел. Од злості аж око засмикалося. Щоб далі йти, треба від тебе піти.
— Та це ж не проблема, — хочеш-не хочеш, а викручуватися треба, — візьму з собою когось, якщо тобі так легше, — закинув запаковані картони[8] та, не звертаючи уваги на дивний погляд, слідкуючий за кожним моїм рухом, повіз на склад.
А ось і Іванка.
— Хай живе Херсонщина!
— Це означає, що ти сьогодні знову впав нам на хвоста?
— Вибач, не розумію той ваший південний акцент.
Нормальна собі розмова, нє? Ну підкочує вона очі, ну то й що? А заливав недавно до мене хто? Хай подякує, що я мовчу. Пам’ятаю ті її цюрпаті нігті, і як вона ними колупалася у моєму волоссі, щось там белькочачи про те, як любить темненьких. Ще й потім кілька днів ніяковіла, коли бачились. Червоніла навіть. А це шось розслабилася.
— І що, знов сам, чи врешті змилуєшся над котроюсь? — я б міг віджартуватися простіше, щось там про амур-де-труа, та вона останнім часом занадто придивлялася. Це нервувало, бо неприємно було б, якщо б вона щось та запідозрила. Тому без образ, кохана.
— Власне, над цим я і міркував. Не знаєш, кому з наших подобаються темненькі?
Я покотив собі далі цінний вантаж, посміюючись з перекошеної фізіономії цієї ідіотки. Що зовсім не цінить те, шо має.
Вечір обіцяв не бути томним. Наталя, звідкись взнавши про сьогоднішнє пиво, сама притяглася до хостелу. Добре, що народ у нас розуміючий, подівся весь кудись у нагальних справах.
— Я тут дістала рибку, яку ти любиш, — нє, вона нормальна дівчина, я згоден, щира, очі великі і все таке, та й рибка тут — то рахуй, зізнання. Одні ж кабаноси. Та я не можу собі дозволити бодай якийсь флірт. Хто зна чому. Не можу і все.
— Ти нічого не знаєш, Наталя Сноу. Я сьогодні по вінішку.
Іванка ковтнула своє пиво та вступила в гру:
— Оо, Наталя, маєш шанс. Я тобі кажу. Я бачила його під вінішком. Полецам[9], — тебе хто питав, господи. Добре хоч комусь смішно, ще й схоже всім. Була справа. Танцював, намагався з ним, а вийшло щось незрозуміле. Можливо, власне, після цього вона і почала придивлятися.
— Да, танцуешь ты неплохо[10], — посміхається він, пригублюючи пиво. І так робить ті свої губи, що я півцарства би віддав, щоб трохи побути тією пляшкою.
— Той шок-контент платний, — допиваю свій келих, і ті довбані фрукти не лізуть, іще б попити.
— За таке я б заплатила, — хіхікає Наталя, роблячи дірку в моєму мозку тим звуком. Та ще й під руку бере. Даремно я светра зняв. Бере, а сама пальцями по біцаках бігає, непомітно так, бєспалєвно.
А він мружить свої сірі очі, аж брови демонічно піднімають кути.
Зазирає через весь стіл. Розглядує нашу дивну пару. Мов жуків під лупою. Я знаю, що він робить. Зчитує невербальне. Тому я даю йому це. Стискаю її зухвалу долонь та посміхаюсь, як у кіно, повертаючись до лампи, щоб очі блищали, ну і щось там про свої ямки на щоках я чув від інших. Тож зайдемо з козирів. Наталя закліпала очима часто, забувши про свій келих.
— Для тебе я можу й бескоштовно, — налаштування голосу дають свої скуткі[11]. І я муркочу оксамитовим тембром: — А якщо тобі сподобається те, що ти побачиш, м? — підморгую, бо звабливо дивитись я вмію. Очі не слухали Наталю і опускалися нижче, до губ.
Ай-яй-яй, дівчино. Наспокойнє[12]…
Другий келих явно мене розслабив, я відкинув настирні кучері на бік, зрізати їх нахер, а не хвости в’язати. Раптом хтось голосно прочистив горло, і я відволікся від жертви.
— Я хочу это увидеть[13], — ммм, який серйозний, наливає мені ще. Підождіть-но, я запалю.
Іванка тим часом щось гомонить про новини, намагаючись перекричати музику, що підкручує якась занадто весела Наталка. Щось про напругу серед бізнесу, і що син її куми, який десь працює за контрактом військовим, раптом перекинутий на Донеччину, під самий кордон. Знову оте все бряцання зброєю. Я видихую дим. Задовбали.
Сіренькі стіни кухні відбивають звуки, фіранки тремтять від крижаного подиху вітру
З динаміку заревло якесь старезне шось.
You’re in the army now
Ou -o you’re in the army… now
Іванка махнула рукою, упізнавши пісню.
— О, в мене тост. Сьогодні ж двадцять третє. Мій батько завжди святкував цей день. Давайте, за захисників вітчизни!
Склянки дзенькнули, і третій келих розфарбував навколишню дійсність, особливо деяких і без того привабливих персів. Не Наталю. Нажаль.
Войовнича мелодія змінилася на щось знайоме. Та це ж…
— Конфесса! — Наталя підскочила й вхопила мене за руку, — Дами запрошують кавалерів! Від вас усе одно не дочекаєшся, — я піднявся, трохи хитаючись, та все ж чітко вхопивши партнерку і зайнявши позицію.
Досвід не проп’єш.
Я крутанув Наталю, утримуючи її погляд, та боковим зором помітив, що Іванка теж витягає з-за столу пару для себе. Він трохи незграбний, та хіба це важливо? Намагаюсь не дивитись на цю широку спину із жіночими долонями на лопатках, та все одно бачу. І волосся його густе та русяве. Я знаю, як воно пахне, і можу уявити собі цей аромат просто зараз. Я уявляю, роблячи кілька викапаних з глибин пам’яті рухів, притягую поривчасто Наталю до себе і кладу долоні на її лопатки. Тепло — ось що би я відчув, і силу, і серце калатало би у горлі. І погляд мій неконтрольований вже, мабуть, бо він уважно дивиться у відповідь, нахмуривши брови.
Дивишся?
Так, я п’яний, і чесний у своєму погляді, відвертому та плотолюбному, як ніколи. І губи сухі, такі, що хочеться облизати. Пшепрашам, та воно саме. Я знаю, цього ніколи не станеться, але ж у своїй уяві я сам собі господар, і я, заплющивши очі, відчуваю, як мої губи опалює м’яке, огортаюче тепло, а решту допрацьовує щось там із психіки. Я п’янію ще більше від свого самообману, цілком втрачаючи себе у нестриманих і таких відомих відчуттях взаємного поцілунку. Алкоголь у крові штормить, і простір хитається, кружляючи у танці. І тільки очі, ясні, сірі, страждають чомусь чи то в реальності, чи то в отруєній уяві… Загрібаю волосся у кулак, щоб притиснути ближче. І светра загрібаю на спині, притискаючи до себе. Хай розтане, розчиниться в мені. Я веду. Просуваю коліно вперед, притискаючи покірне тіло, щоб торкнутися, розпалити… Я сам усе зроблю, хай там що… Та різкий звук виводить із трансу, і я розумію, кого притискав. Точно не того, кого уявляв. А поруч Іванка тикає пальцем у його груди.
— Скажеш, мені знову здалося? — штовхає у груди. Він якийсь розгублений, піймав тії руки, та вона вирвалася.
— Що там знов? — шепіт на вухо та пальці на моїй неголеній щоці нагадують, що за порнушку я тільки-но відмочив.
Відсахнувся… Чорт…
За стіл і за келих. Не дивитися їй у вічі, то просто пісня така.
Та Іванка розходилася не на жарт.
— Чого ж ти мовчиш? Нехай теж послухає, — розвертається до мене корпусом, та він не дає, хапає за руки.
Господи, що ще вона від нього хоче?
— Що? Злякався? То може мені взагалі додому пора? — підборіддя задрала, перевіряє, прогнеться чи нє.
— А может и пора,[12] — хмурий, рішучий погляд. Набридло йому. Розумієш?
Аж очі полізли на лоба. Здивувалася. І я здивувався. Взагалі-то я в шоці. Він завжди ладиком із нею. Грюкнула дверима. Зітхнув, і за пляшкою.
—Черт с ней. Всё равно домой хотел уже. Уеду и всё. Как раз пацаны на Калининград собирались. Чёт в новостях, говорят. Неспокойная обстановка. Дай сигарету.[13]
Я аж забув, як ворушити руками. Ось і все. Поїде собі і думати забуде. Помирити його з тою куркою чи шо… Тим часом стакани знову повні, цигарку він узяв сам, піднявся і попрямував на балкон, а Наталя, намагаючись щось там продовжити, підповзла під бік.
Я одразу ж поліз за сигаретою.
— Піду і я запалю. Поговорю.
На балконі зимно, і гріє тільки алкоголь, ну, і ще дещо. Що живе собі в мені на клітинному рівні та ганяє кров.
— Не кажи, що переймаєшся через це. Нехай собі. Попсихує та й заспокоїться.
— Не из-за этого, [14] — тепер вже і я бачу, як він нервує, дивиться на свої пальці та на дим, зосереджено. Тут щось інше.
— Що б там не було, скажи, якщо я можу допомогти.
Він дивно, гірко посміхнувся, почав гризти губу.
Я вдихнув сизий дим, продовжуючи дивитись на його профіль. Який же красивий, боже… Густі брови зійшлися у похмурому погляді, волосся, звільнене сьогодні від обруча, спадало на очі. Що ж трапилося? Ліва рука сама торкнулася спини у светрі, просто у жесті підтримки. Та він здригнувся, повернувся до мене різко. А очі… Які ж жалісні…
— Що?
— А ты не знаешь? [15]
Зазираю в очі. А в них… Докір чи що. Щось хоче сказати мені оцим поглядом, аж підборіддя тремтить. Щось таке, що не можна словами. І якась невиразна думка стукає до свідомості. Така, що прискорює пульс одразу до шаленого максимуму, розплющує очі, та й рота… господи, цього не може бути…
Та я, мабуть, задовго мовчу, і він, не вловивши того, що хотів, рванув до дверей. І я… Слідом, притискаючи його руку до ручки дверей. Почекай…
— Говори… Говори, прошу тебе, — я можу тільки тихо белькотіти і дивитися на русяву потилицю, — Говори, бо я ні за що не повірю.
— Здається, вона знов помітила, як я реагую…
— Реагуєш? На кого? Кажи… — я вже й сам не помічаю, як стискаю його плечі. Невже це те, про що я думаю. Та він мовчить, напружений, мов камінь, а я знаю. Тепер усе складається, усі його уважні погляди, усі питання щодо дівчат, — на мене? Ти реагуєш на мене? — я наче просто зі стометрівки, а тримаю так, що залишаться синьці. Та мені ж треба почути. Почути це.
Замість відповіді відвернувся ще далі.
Тааак… На мене… І серце скакнуло кульбітом.
— Я теперь потеряю тебя, да? [16] — ха… Оце вже дудки.
— Ти тільки не бійся. То все логічно. Я ж симпатичний чортяка, — приснув, це добре, а зараз до головного, — та в тебе є серйозніша проблема… Це те, як я реагую на тебе. Тільки на тебе…
Стукіт гострих пазурів по склу на балконних дверях розчепив, злякав, і я отримав тільки швидкий погляд, повний емоцій.
— Хлопці, я вирішила, що теж не проти запалити, — Наталя, камон… Не до тебе, їй-богу.
Та момент втрачено. Він збентежений. Воно й зрозуміло — треба те все перетравити.
— Мне, пожалуй, пора, [17] — тікає до коридору і швиденько у кроси.
— Але ж до завтра, так? — я тепер зовсім не можу відірвати очей. І пофіг мені.
— Вже йдеш? — зовсім не засмутилася Наталя.
— Тобі теж вже час, — пробач, Наталю, та мої налаштування не збити.
Я вперся очима у сірі налякані очі. Скажи «До завтра», ну ж бо. Він теж завмер, дивиться, вивчає. Захотілося посміхнутися, підбадьорити чи що.
— До завтра? — пошепки, смикнувши бровима. І він розплився у посмішці, піджав сором’язливо губи.
І це «так».
Чорт… Далі усе як в імлі. Не пам’ятаю, як вони взагалі пішли.
Невже це він, той самий переламний момент, і завтра перший ранок чогось неочікуваного, нереального, того, чого зі мною ніколи не траплялося і у що я вже не вірив зовсім?
Та ранок став початком такого ж неочікуваного, повного болю та страху, фільму жахів.
____________________
[1] — Смішно пожартував, молодець (рос.)
[2] — А що, є щось на прикметі?(рос.)
[3] — А ось ти, як я розумію, знову один. То ти Наталка візьми. Дивиться он постійно. Або Аліну. Вона не твого рівня, та спробувати можна. Ти їй наче зайшов — була помічена. (рос.)
[4] — Ти не можеш не помічати, що подобаєшся дівчатам.(рос)
[5] — Чому ти заперечуєш це. Ось, у чому питання.
[6] — Що вже тут аналізувати. Кинули тебе… Або, може, нерозділене почуття…(рос.)
[7] — Тільки далі треба йти . Жити, розумієш?(рос.)
[8] — коробки (пол.)
[9] — рекомендую (пол.)
[10] — Так, танцюєш ти непогано.(рос.)
[11] — результати (пол.)
[12] — не спіши(пол.)
[13] — Я хочу це побачити.(рос.)
[14] — Не через це. (рос.)
[15] — А ти не знаєш? (рос.)
[16] — Я тебе тепер втрачу, так? (рос.)
[17] — Мені, здається, вже час. (рос )