Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
***
— Привіт, Анно! Сто років не бачились.
Руденька дівчина за барною стійкою, почувши це звернення, крутнулась на високому стільці і здивовано поглянула на високого хлопця, який вочевидь звертався до неї. Його прямодушне обличчя, щира усмішка і скуйовджене волосся кольору спілого, вигорілого на сонці жита здалися їй знайомими. Через секунду після мовчазного заглиблення в надра пам’яті, вона промовила:
— Вибач, я тебе не одразу впізнала. Крістофер, здається?
— Крістоф, взагалі-то. Крістоф Б’єргман, — сказав він і, посміхнувшись, сперся долонею на поліроване дерево барної стійки. — Я Ельзин…
— Ельзин однокурсник! Так-так, звичайно, я згадала! — Анна трохи розгублено хихикнула.
— Я здивований, що ти мене впізнала.
Несподівано для самої себе вона відчула на щоках теплий рум’янець.
Між тим Крістоф окинув оком приміщення у пошуках більш тихого і затишного місця для розмови і запросив Анну за маленький столик у кутку коло гвинтових сходів.
— Мене більше здивувало, як ти мене впізнав, — промовила Анна, намагаючись милою усмішкою приховати ніяковість від того, що він підсунув їй стілець.
Займаючи місце навпроти неї, Крістоф ледь нахилився, щоб не забитися головою об сходи, що стрімко піднімалися вгору за його спиною. Анна знітилась від того, наскільки маленькою вона видалася самій собі поряд із цим високим, широкоплечим хлопцем, і підсвідомо спробувала вирівнятися на стільці, щоб не виглядати настільки малою.
— Це було не складно. Ти майже не змінилась з нашого випуску — ти ж наче тоді на першому курсі була?
— Та, дійсно! Не уявляла, що ти пам’ятаєш таке.
— Я усю вашу сім’ю запам’ятав. Ви ж тоді разом прийшли на церемонію вручення дипломів.
На якусь мить Крістоф помітив, тінь, що промайнула по обличчю Анни, змусивши її посмішку трохи потьмяніти. Та дівчина швидко опанувала себе.
— Мені здається, це було так давно! — усміхнулася вона, ледь схиляючи голову на бік.
— Усього п’ять років.
— А, тоді це все змінює — не здається. Це просто дідько, як давно було!
Крістоф розсміявся з її кумедного виразу обличчя та, зніяковівши, скуйовдив волосся на потилиці.
— Ти тут у справах? Ніколи раніше не бачив тебе у цьому районі.
— Так, була по роботі. А ти часто буваєш у цьому барі?
— Так, живу неподалік, ось і забігаю…
— Що? Чого ти замовк раптом? — вона пирхнула зо сміху, побачивши його перелякано розширені очі.
— Не подумай, я не часто випиваю. Я працював тут, поки навчався, — кинувся виправдовуватись Крістоф.
— Та нічого я не думаю, облиш! — хихикнула вона, плеснувши його по руці.
Анна озирнулась навколо, оцінюючи невибагливий інтер’єр у темних, нейтральних кольорах, з яскравими акцентами у яких поєднувались брутальна урбаністика і природні матеріали. Вона посміхнулась своїм думкам — початкова знервованість почала потроху відпускати її і Анна із подивом змушена була визнати, що почуває себе надзвичайно вільно у його компанії.
— Тут доволі мило. А зараз ти де працюєш?
— Я дизайнер у молодій компанії.
— Супер! Весело у вас там напевно.
— Можна і так це назвати, якщо у твоє уявлення про веселощі входить хаос, ненормований робочий графік і постійні плітки.
— Взагалі-то, якщо я не помиляюсь, це — веселощі за визначенням. Але якщо ти колись втомишся від цього, можемо запросити тебе у нашу з Ельзою маленьку, спокійну і нудну компанію.
— Дякую, я буду пам’ятати, — Крістоф посміхнувся одним краєчком губ, від чого його обличчя стало хитрим і ще більш симпатичним.
— Ви так само разом живете? — запитав він.
— Ні, — відповіла Анна, зітхаючи. — Ельза нещодавно одружилася. Добре, хоч працюємо разом, а то б зовсім не бачились.
— О, передавай їй мої привітання з весіллям!
— Обов’язково! — вона широко усміхнулась
Анна не хотіла показувати, як сумно їй стало і вона завзялась наполегливо розмішувати в каві цукор, який давно розчинився. Вона була відданим адептом прислів’я “вдавайте, поки не вдасться” і їй зовсім не хотілося розповідати цьому ледь знайомому, але приємному хлопцю про те, що вона готова просидіти сьогоднішній вечір де завгодно: в кафе, в кіно, ба більше, навіть у бібліотеці, аби тільки не довелося повертатися в порожню, тиху і тоскну до нестерпності квартиру.
— Ну гаразд. Був дуже радий з тобою побачитись. Мені напевно пора, — вимовив Крістоф з якоюсь нерішучістю у голосі, ніби задавав питання, а не стверджував.
— Чому? — засмучено запитала Анна, але побачивши на обличчі Крістофа розгубленість, поквапилась виправитися. — Вибач, ти мабуть кудись поспішаєш…
— Та ні, я просто подумав, що у тебе є якісь плани. Не хотів заважати.
— Щиро кажучи, я не знала куди подітись сьогодні, — визнала вона, усміхаючись зніяковіло.
— Справді?
Анна ствердно кивнула, знизавши плечима, непевна посмішка не сходила з її обличчя.
Крістоф поглянув у вікно, ніби-то щось замисливши, потім зненацька запитав:
— Можеш мене трохи зачекати тут? Півгодини, не більше, — сказав він, похапцем піднімаючись з-за столу.
Серце Анни швидко забилось у передчутті пригоди, але різка зміна його поведінки заінтригувала її, якщо не налякала. У її голові лунко прозвучав голос Ельзи:
“Анна, ти надто довірлива! Не можна бути такою наївною, благаю, будь обережнішою”.
Але Анні вистачило одного лише погляду на його щире, сповнене надією обличчя, щоб зрозуміти, наскільки тут усе інакше. Вона не могла повірити, що їй потрібно остерігатися Крістофа. Крім того, він не був незнайомцем і Анна впевнено сказала собі, що боятись нічого.
“Дякую, Ельзо, ти зовсім мене залякала. Може я скоро навіть стану такою самою параноїчкою, як ти”, — промайнуло у Анни в голові.
Посміхнувшись Крістофу і плекаючи надію, що він не помітив її секундного збентеження, вона пообіцяла, що обов’язково дочекається його.
***
Крістоф поспіхом попрямував до виходу, затримавшись буквально на мить, достатню для того, щоб перекинутись словом зі знайомим офіціантом і попросити його затримати маленьку руду дівчину за сьомим столиком. Раптом, вона не дочекається його? Він не хотів ризикувати.
Всі ці роки, які минули з їх випуску, він згадував молодшу сестру своєї одногрупниці і жалкував, що в той день ніяк не зміг набратися зухвалості, щоб підійти до їх веселої компанії і познайомитись. Час від часу, гортаючи соцмережі, він надіявся, що натрапить на профіль одної з сестер, або, прогулюючись містом, йому здавалось, що він бачить знайому зачіску у натовпі, але все було даремно. Тому, побачивши її сьогодні в старому, нудному барі, він не повірив своїм очам.
“Вона так змінилась. Більше не заплітає коси”, — подумав він уже напівдорозі до свого дому.
Не дивлячись на те, що Анна майже весь час усміхалася, Крістоф не міг не помітити якою вона виглядає збентеженою і розгубленою. Це занепокоїло його не на жарт — раніше Анна завжди нагадувала йому сонячний зайчик, такою вона була невловимою, радісною, ніби переповненою любов’ю до життя і до усіх навколо.
***
Тим часом Анна, сидячи за столиком і, щоб убити час очікування, роздивляючись людей, які прогулювались повз кафе, не помітила, як стала все частіше подивлятися на дисплей телефону. Вона відчувала що, без перебільшення, згоряє від нетерпіння. Смуток, який охопив її сьогодні особливо сильно, поступово розвіювався легким туманом від передчуття чогось чудового і перед цікавістю, з якими вона очікувала на повернення Крістофа.
Зненацька вона почула гул, що поступово ставав все гучнішим. Низький і нутряний, він тривав і тривав, ніби віддалений грім, що ніяк не стихав. Роззираючись по сторонам, Анна нарешті побачила його джерело. По вулиці їхав мотоцикл, потроху стишуючись. Він заїхав на паркінг біля бару, його покришки м’яко шурхотіли по дрібному щебеню покриття. Чорно-хромований мотоцикл масляно виблискував у косих променях осіннього сонця. З-поміж інших транспортних засобів, що були припарковані поряд, він виділявся немов пантера серед домашніх котів, він манив і кидався в око своїми плавними лініями і, навіть Анна, яка не розбиралась у техніці і принципово не мала машини, не могла відвести зачарованого погляду від нього.
Водій мотоциклу махнув рукою декільком знайомим перехожим, які привіталися з ним, і заглушив мотор. Він поставив байк на підніжку і попрямував до бару, знімаючи на ходу шолом.
Вражена, Анна розкрила рота, коли зрозуміла, що це Крістоф — вона не одразу впізнала його, бо він встиг перевдягнутися в чорну косуху з білими і червоними вставками, потерті блакитні джинси і чорні мотоботи.
“А йому личить”, — блискавкою промайнуло у неї в голові і вона відчула як щось затремтіло у неї всередині, наповнюючи обличчя жаром.
Анна ледве встигла впоратись зі своїм неочікуваним збентеженням, коли Крістоф зайшов до кафе, тримаючи шолом у руці. Він підійшов до неї, посміхнувся асиметрично і промовив:
— Сюрприз! Дякую, що дочекалась. Хочеш покататися?
— Чекай, що?
— Я запрошую тебе на мотопрогулянку, — сказав він, кивнувши головою в бік мотоциклу.
— Мотопрогулянку? Ти маєш на увазі ті скажені поїздки у величезній зграї байкерів з усілякими трюками і утіканням від поліції? — підозріло запитала Анна, посміхаючись так само хитро, як Крістоф.
Він засміявся.
— Ні! Зовсім ні. Ніяких байкерів і ніякої поліції. Тільки ми з тобою. І мотоцикл, звісно.
Анна знітилася, не знаючи, що відповісти. Коли її уява у подробицях зобразила їй картину: вона на мотоциклі, позаду Крістофа, за його широкою спиною, вона зашарілася і відчула, як сильно б’ється серце.
“Невже я злякалась? Але ж я не боягузка?”, — подумки запитала вона саму себе.
— Я б тебе не підганяв, але зовсім скоро сонце зайде, — промовив Крістоф і простягнув їй руку.
Уява підкинула Анні нове зображення: її темна, порожня квартира. Пустка.
— А, до біса! Я згодна! — вона рішуче підвелася, беручи Крістофа за руку. — Щоправда, я до цього ніколи не їздила на мотоциклі.
— Так навіть краще.
Захопивши зі стільця сумку і жакет, вона пішла за ним.
Коли вони підійшли до мотоциклу, Крістоф одягнув шолом, а інший простягнув Анні. Як тільки вона його так-сяк натягла, він сказав:
— Треба застібнути.
Анна намацала ремінець у себе під підборіддям, але у неї ніяк не виходило прицілитись і наосліп попасти у маленьку защібку.
— Давай, я, — промовив він, нахилившись до неї, і швидко застібнув її шолом.
Відчувши як його теплі пальці мазнули по чутливій шкірі на її шиї, Анна злегка запанікувала.
“Він так близько!”
Але у наступну мить Крістоф уже відвернувся, осідлав байк, завів його і двигун низько загарчав великою, чорною кішкою.
— Сідай, — приглушено прозвучало з-під закритого візору.
— А… Як?
— Поклади праву руку на моє плече, праву ногу постав на ніжку… Так, правильно. Перекидай ліву ногу через байк і сідай.
Виконавши усі інструкції, Анна зайняла пасажирське місце і опинилась настільки близько від Крістофа, що гаряча хвиля знову переповнила її. Вона спробувала трохи відсунутись назад і запитала:
— Крістоф, тут є якісь паски безпеки?
Він спіймав її руку і поклав собі на пояс.
— Тільки такі. Тримайся, — промовив він і відпустив зчеплення.
Мотоцикл спочатку рухався поволі, поки вони не виїхали з паркінгу. Та як тільки вони опинилися на автостраді, Крістоф різко викрутив акселератор і байк, стрімко набираючи оберти, рвонув уперед. З несподіванки Анна зойкнула, щільно заплющила очі і інстинктивно схопила Крістофа обома руками, щоб не впасти назад.
Коли перший переляк минув, вона наважилась розплющити очі. В мить у неї перехопило подих від захоплення. Двигун рівномірно гарчав, передаючи низькочастотні вібрації по усьому корпусу, наповнюючи усе її тіло силою і потаємною міццю, витискаючи усі зайві думки, страхи і смуток. Вони на скаженій швидкості проносилися повз стовби і дерева, дорожня розмітка мерехтіла пунктиром десь під ногами, вказуючи напрям, вітер бив у опущений прозорий візор, розтріпував волосся, розвіював поли незастібнутого жакету.
Зліва від них здіймалася майже прямовисна скеля — дорога обгинала гірський хребет, а по праву сторону схил обривався у прірву. Попереду виднівся стрімкий поворот і для того, щоб увійти в нього, Крістоф трохи збавив газ і ледь відчутно нахилив мотоцикл на бік. Після красивого, плавного віражу дорога вивела їх на відкриту широчінь. У цю мить Анна нарешті побачила прямо перед собою океан.
Він давив на них своєю величчю і могутністю, розтягнувшись на усю ширину горизонту. Пів неба над ним захопили обтяжені дощем темні грозові хмари, створюючи враження, що вода в океані сива, наче рідке олово. Та сонце ще яскравіше сяяло на чистій частці неба, неначе з усіх сил змагаючись з непогодою.
Анні захотілося розкинути руки в сторони, захотілося відчути себе вільною пташкою і кричати… Кричати! Кричати від захвату! Але в той самий час їй зовсім не хотілося відпускати Крістофа. Він був такий надійний, великий і теплий. З ним їй зовсім, ані трішечки, не було страшно…
Незабаром Крістоф скинув газ і м’яко пригальмував, зупиняючись на узбіччі.
— Приїхали, — сказав він, заглушив двигун і зняв шолом. — Зараз вже можна.
— Що, можна?
— Можна мене відпустити.
— Ой, справді!
Анна зашарілася, коли зрозуміла, що її руки все ще міцно обіймають Крістофа. Вона відсмикнула їх, намагаючись не думати, що вона могла видатися йому боягузкою. Анна злізла з мотоциклу і, коли також стягнула з голови шолом, почула позаду тихий сміх.
— Що? — з викликом спитала вона, обернувшись.
— Глянь, — він кивнув їй на дзеркало заднього виду на своєму рулі.
Щоб роздивитись себе, Анна нахилилась до свого відображення і зрозуміла причину Крістофових веселощів — замість стриманої, охайної зачіски у неї на голові опинилось справжнє руде кубло. Вона не стрималась і пирхнула від сміху, зачісуючи волосся назад, поки воно не вляглося більш-менш належним чином.
Своїм безгучним сміхом Крістоф спробував приховати те, наскільки насправді він був зачарований блискучим, мідяним волоссям Анни, яке у променях дотліваючого сонця створювало гало навколо її голови, ніжним рум’янцем на її щоках, які неодмінно мали виявитися оксамитовими на дотик, її ластовинням, щедро розсипаним по обличчю на згадку про літо, її великими, глибокими мигдальної форми очима, їх м’яким виразом і вологим сяйвом, що нагадувало очі лані, її бешкетливою посмішкою на губах, від яких він не міг відвести погляду.
Ледь помітно струснувши головою, у даремній спробі впоратися з п’янкою хвилею почуттів, Крістоф підвівся з байку. Він дістав з бокового кофру великий кемпінговий килимок у клітинку, розгорнув його і, переступивши за дорожній відбійник, постелив його на схилі, вкритому пахучими, пожовклими травами.
— Я іноді буваю тут, — сказав він.
Анна захоплено споглядала пейзаж, що лежав перед нею. Прірва внизу кипіла хвилями, що розбивалися об скелі і вкривали все, до чого могли дотягнутися білосніжною піною, не припиняючи свій дикий танок ні на мить. Вітер розчісував трави, які виблискували тонкими золотистими дротинками, дотик його творчої сили наочно виднівся на химерно видутих скелях вапняку, що нагадували руїни стародавнього фортеці, а у квітах вересу, який з прадавніх часів вкривав тутешні гори, досі порпалися запізнілі бджоли.
— Так гарно, — зачаровано прошепотіла вона.
Крістоф простягнув їй руку, щоб допомогти подолати невисокий відбійник. Вони сіли на покривало — він, випроставши ноги перед собою, Анна — скинула туфлі на високих підборах, зітхнувши полегшено, і склала ноги на турецький звичай. Вона сперлася на руки, примружилась і, відкинувши голову трохи назад, підставила обличчя вільному подиху Зефіру і лагідним, золотистим променям сонця, що зберігали прощальне тепло літа.
— Соромно зізнатися, та я здається вже зовсім забула, що живу на березі океану, — промовила вона настільки тихо, щоб раптом не порушити словами невагомість миті.
Золоті хвилини заходу сонця миналиу затишному мовчанні. Крістоф зловив себе на тому, що навіть не здивований, що тиша у компанії Анни видавалась такою самою комфортною, як і розмова. Він з усіх сил намагався не витріщатися на неї, але відчуття її присутності пліч-о-пліч, наповнювало його якимось дивним відчуттям, робило його одночасно спокійним і гарячково радісним. Від цієї раптової зустрічі, неочікуваної подорожі, її спокійної посмішки і того, що від її печалі і сліду не лишилося, його охопило довершене почуття щастя. Тільки коли небо майже захопили сутінки, Анна порушила тишу:
— А ти завжди так швидко ганяєш?
Вона обернулась до Крістофа, на її вустах розквітла грайлива посмішка. Хитре чортеня, яке прокинулось у ній, не залишало їй вибору — їй просто необхідно було когось подражнити.
— Злякалася? — відповів він питанням на питання не менш глузливо.
— Пф-ф! Скажеш таке! Просто якось немає натхнення гаяти такий чудовий вечір на спілкування з поліцією.
— Дарма. Вони класні хлопці. До твого відома, я у них вже як в себе вдома.
— Це звичайно гідний привід для гордості, — Анна пирхнула від сміху.
Крістоф теж не зміг втриматись і розсміявся. Скорившись раптовій ідеї, він скуйовдив її волосся, яке виявилось на дотик м’яким і прохолодним, наче вода у джерелі.
— Руки геть, Б’єргман!
Анна розсміялася, штурхнувши його в плече, і спробувала навести лад на голові, зачісуючи пальцями неслухняні вихори. Вона вийняла телефон і відкрила фронтальну камеру, щоб роздивитись результати своїх старань, але зрозуміла, що даремно — сонце остаточно заховалось за обрій і над тихим безмежжям Атлантики почали з’являтися перші зорі.
— Вже зовсім темно, — зітхнула Анна.
— Ти не змерзла, до речі?
— Ніт! — відповіла вона рішуче і одразу чхнула, заперечивши свої слова.
— Зрозуміло, — скептично протягнув Крістоф, зняв косуху і накинув її Анні на плечі.
Коли він побачив наскільки його куртка завелика для неї, то не зміг впоратися з напівлагідною, напівглузливою посмішкою.
Від несподіванки Анна заціпеніла і у неї відібрало мову, що траплялося з нею надзвичайно рідко. Вона усміхнулася, занурюючись в теплу, потерту шкіру, що мала запах бензину, свободи і ще якогось невловимого терпкого аромату, від якого її спина вкрилася мурашками.
Як давно у цьому прагматичному світі, сповненому бізнес-інтересів і взаємовигідних контрактів, де немає місця ідеалістам і мрійникам, вона не зустрічала олдскульної романтики. Як вона втомилася від розмов виключно про гроші, технічні новинки і про усе інше, що можна помножити, інвестувати або виразити поліномом. Невже ця раптова зустріч виявилась здатною так зігріти її серце?
На її очі навернулися сльози, але вона і гадки не мала, від щастя то, чи від того, як це мило. Добре, що було надто темно і ніхто не міг би зараз побачити цих пекучих сліз.
— Давай я тебе відвезу додому, — сказав Крістоф врешті решт і підвівся з покривала.
Анна здригнулася. Вона виявилася зовсім не готовою до того, що все так швидко скінчиться. Між тим Крістоф розім’яв затерплі ноги, повернувся до мотоциклу і, ввімкнувши світло, направив промінь фари на місце, де вони сиділи, щоб зручніше було збиратися.
— Якби ти тільки міг уявити, наскільки мені туди не хочеться! — зітхнула Анна, поки підводилась, спираючись на його руку.
— Батьки, напевно хвилюватимуться, якщо я тебе ще більше затримаю.
Відповісти Анна не змогла. Стоячи навпроти Крістофа і дивлячись йому в очі, вона відчула, як емоції, від яких вона тікала протягом усього вечору, охоплюють її непереборною повінню. Вона відчула, що захлинається.
Наступної миті Крістоф побачив, як її великі, блакитні очі наповнюються слізьми, що переливаються через край і скочуються по щоках. Він зовсім розгубився від її раптової, несподіваної реакції, намагаючись зрозуміти, що у його словах призвело до такого розпачу. Тільки що вона посміхалася і сміялася, аж тут… Невже на неї так вплинула згадка про батьків?
— Вибач мене, Анно! Я не хотів тебе образити. Я щось не те сказав…
Але вона, не в змозі вимовити ні слова, тільки помахала головою, заперечуючи. Тремтячи усім тілом і схлипуючи, Анна заховала обличчя у долонях.
Крістоф відчув, що треба терміново зробити хоч щось, але не зміг вигадати нічого краще за те, щоб узяти Анну за плечі і притиснути до себе, надіючись, що не налякає її.
— К-крістоф… Це ти мене п-пробач, — схлипуючи, пробурмотіла вона. — Т-ти не винен. Просто…
Відчуваючи себе розгубленим, він продовжував тримати її в обіймах, погладжуючи по спині. Так могло тривати ще довго, у Анни ніяк не виходило заспокоїтись, але коли його светр намок, а вона почала тремтіти від пронизливого вітру, не зважаючи на його куртку, він поклав долоню на її обличчя, піднімаючи його вгору. Крістоф зазирнув в її очі, оточені пухнастими, мокрими віями.
— Що сталося?
— Пробач, я не хотіла, щоб ти це бачив.
— Нічого.
Анна глибоко зітхнула, набираючись сил, щоб усе розповісти.
— Просто ти сказав про батьків… Мої батьки загинули ще три роки тому.
— Мені дуже шкода, — прошепотів Крістоф.
— Дякую.
— Я можу чимось зарадити?
— Справа в тому, що сьогодні саме річниця. Це, власне, перша річниця, яку я проводжу на самоті. Ми раніше завжди були в цей день з Ельзою… Але вона саме поїхала з міста — у них з Джеком медовий місяць. Я сама випхала її, вона не хотіла. Я казала, що впораюсь, та… — запинаючись і ковтаючи закінчення слів схопилася пояснювати Анна, гучно шморгнула забитим носом і знічено посміхнулась, намагаючись приховати ніяковість. — Пробач, я зазвичай так себе не поводжу.
— Тобі немає за що вибачатися. Все добре, — Крістоф все ще тримав її обличчя в долонях і витирав сльози великим пальцем.
— Дякую тобі. Не знаю, що б я робила, якби не ти. Мабуть, довелось би напитися, — вона розсміялась крізь сльози.
Крістоф трохи послабив обійми, та не відпустив її остаточно. Він дістав з кишені хустинку і простягнув її Анні.
— Дякую, — вона обережно, щоб не пошкодити макіяж, витерла нею очі.
— Анно, я дещо придумав, — промовив він з таємничим виглядом. — Хочеш з’їздити в одне місце?
— Куди? Я… Я напевно виглядаю ніби школярка після випуску, яка ще й потрапила під дощ.
— Ти чудово виглядаєш, — запевнив її він і, не відводячи погляду від її очей, ніжно провів долонею по м’якому, шовковому волоссю.
Під цим поглядом Анна відчула, як у неї перехопило подих, а серце зайшлося в шаленому ритмі.
Тільки після хвилини зачарованої тиші Крістоф відпустив її, зрозумівши нарешті, що Анна вже більше не плаче. Щоб приховати своє зніяковіння, він пішов за покривалом, що так і лежало на землі, склав його і спакував назад в кофр. Коли він завів байк, Анна здригнулася, ніби виринаючи з глибокої замисленості. В його обіймах вона усвідомила дещо, від чого палали щоки і бентежно калаталося серце.
Незабаром вони, вже нікуди не поспішаючи і м’яко минаючи поворот за поворотом, поверталися до міста. Анна загорнулась у куртку, яку Крістоф навідріз відмовився взяти назад. Жовте світло ліхтарів поєднувався з золотими, червоними і сепіївними кронами дерев, створювали враження, що вони рухаються по колу в ошатній каруселі на приміському ярмарку. Їм обом було так тепло і спокійно одне з одним, ніби вони були знайомі все життя. Єдиним їх бажанням було продовжити цю поїздку якомога довше, але не дивлячись на те, що Крістоф їхав так повільно як міг, він все ж мусив зупинитися, коли побачив вікна невеликого бару, які вітали пізніх перехожих теплим світлом.
— Ти не проти, якщо ми сюди зайдем?
— Так, звичайно.
Коли він заглушив двигун, Анна почула живу музику, що неголосно долинала до них через напівпрочинені вікна.
Вона увійшла до бару через відчинені перед нею Крістофом двері і перше, що відчула — як тепло було всередині. Але вона настільки змерзла, що їй зовсім не хотілося скидати Крістофову шкірянку.
Роззираючись по сторонам, Анна зраділа, що схоже ніхто з присутніх майже не звернув на них уваги, тільки один з музикантів кивнув на привітання Крістофа — у кутку навпроти входу, на невисокій сцені виступав зі старомодним роком квартет, що складався з вокаліста, клавішника, гітариста і ударника. Танцмайданчик перед сценою був вільний, але майже за кожним столиком сиділи компанії або самотні відвідувачі, а повітря, наповнене ароматами алкоголю, шоколаду, кориці, сандалу і сигарет, з перших хвилин прийняло Анну у теплі, духмяні обійми.
Вони знайшли вільний столик у кутку, де єдиним джерелом світла виявився червоний неоновий напис «Rock ‘N’ Roll saved my soul». Анна зраділа цьому, тому що відчувала себе трохи невпевненою через свій зовнішній вигляд. Роздивляючись навколо, вона потроху призвичаювалась до чудернацької атмосфери. На мальовничо оголеній цегляній кладці висіли ретро-постери старих рок-гуртів, безліч фотографій з автографами, декілька екстравагантних елекрогітар, де-не-де висіли великі лампи з тьмяними нитками розжарювання, а різнокольоровий неон додавав крапельку психоделіки.
Відволікши Анну від її захопливого зайняття, до них підійшов офіціант, готовий прийняти замовлення.
— Каву, — сказав йому Крістоф, і повернувшись до Анни спитав: — А ти що будеш? Може глінтвейн? Він добре допомагає зігрітися.
— Так, це було б чудово.
Офіціант кивнув і відійшов від їх столика. Тим часом Крістоф десь дістав плед і вкрив ним Анні ноги.
— Я буду відчувати себе винним, якщо ти після цієї поїздки захворієш, — пояснив він у відповідь на її здивований погляд.
— Не хвилюйся, все буде добре, — усміхнулася вона. — Навпаки, я так тобі вдячна за цей вечір! Ти не уявляєш, що це для мене означає.
— Та, це дрібниці.
— Для мене — ні. Це перша річниця загибелі батьків, яку я проводжу на самоті. Я думала, що впораюсь, але… — Анна знизала плечима і притихла.
— Як це сталося? — спитав Крістоф після тривалого мовчання.
— Автомобільна катастрофа. Далекобійник заснув за кермом і врізався в них. Вони загинули миттєво, не страждали. Це єдине, що допомагає мені примиритися… Але тепер не можу їздити за кермом, навіть машину продала.
— Вибач, якби я знав, не запрошував би тебе… Тобі мабуть некомфортно було на мотоциклі.
— Зовсім ні! Як не дивно. Мені було так добре, — почала говорити вона, але усвідомивши, як це прозвучало, затнулася і зашарілася. — Я хотіла сказати що мені не було некомфортно… Тобто, я мала на увазі…
— Все добре, я зрозумів, — Крістоф накрив долонею її руку.
Анна підвела на нього очі і зніяковіло усміхнулась. Вони не могли відвести погляду одне від одного, але й не наважувалися промовити хоч слово. Тільки коли офіціант повернувся з їхніми напоями, Анна відчула, що може поворухнутися. Вона взяла великий кухоль з двостінного скла обома руками і, піднісши його до обличчя, на повні груди вдихнула трунок, багатий спеціями і цедрою, який піднімався від гарячого глінтвейну, та мало не закашлялась від його насиченості. Крістоф взяв свою каву і відкинувся на м’яку шкіряну спинку дивану.
— Я розумію тебе, правда, — промовив він, після пари ковтків гарячого, гіркого напою. — Ельза не могла тобі цього сказати, бо ніхто з наших про це не знав, та я теж втратив батьків, щоправда, ще коли в школі вчився. Стільки тоді прогулював, що мені погрожували відрахуванням.
— Співчуваю тобі.
— Дякую. Мабуть для таких як ми, найважче впоратися з гнівом на несправедливість життя.
— Так, згодна.
— До речі про мотоцикл. Це старий Харлі Девідсон мого батька. Я радий що у мене залишилось хоч щось на згадку про нього.
— Вау, він так класно зберігся!
— Напевно через те, що довго простояв у гаражі, поки я не отримав права, — посміхнувся Крістоф одним краєчком губ.
— Напевно, — хихикнула Анна.
— Тобі тут подобається? Вибач, якщо це занадто…
— Ні-ні, зовсім навпаки! Тут просто супер. Як ти знайшов таке чудовий заклад?
— Я розробляв дизайн. З тих пір, я — постійний відвідувач.
— Стривай-но! Це твій дизайн?! — здивовано запитала Анна, ще раз роззирнувшись по сторонам.
— Ну, так… — промовив він, скуйовдивши волосся на потилиці.
— Та це ж просто вогонь! Круто!
— Дякую. Я радий, що тобі сподобалось.
— Ще й як!
Вони ненадовго замовкли, слухаючи музикантів, які саме заграли добре знайому Анні мелодію.
— Та це ж “Imagine”! — вигукнула вона.
— Мгм. Хочеш, потанцюємо?
— Та ні, я соромлюся. Ніхто більше не танцює.
— Ой облиш, на нас навіть ніхто не зверне уваги. Хіба що ти не хочеш…
— Ні. Хочу. Справді, — перебила його Анна, сором’язливо посміхаючись і забравши волосся за вухо.
Він широко посміхнувся їй у відповідь, підвівся з-за столу і, взявши її за руку, повів до танцмайданчику. Затінок у тому місці дійсно сприяв тому, що вони не привернули уваги відвідувачів, і Анна, розслабившись, поклала руку Крістофу на плече. Вона відчула, як тепло наповнює її від того, як міцно він пригорнув її до себе, обнявши за талію.
Крістофу ні з ким не було так добре, як зараз з Анною. Її легке дихання лоскотало шию і змушувало мурашки пробігати по спині, від запаху її парфумів ледь відчутно паморочилось у голові, кожного разу коли вона відкидала волосся з обличчя. Здавалося, не може бути нічого природнішого, ніж тримати її в обіймах і повільно рухатися під неквапливу мелодію, дивитися одне одному в очі і усвідомлювати, що жоден з них не може сказати, в який момент це все почалося.
Лише коли свідомість Крістофа нарешті пробилась через цей чарівний туман і повідомила, що пісня Джона Ленона уже пішла на третє коло, він із подивом подивився на музикантів по-над руденькою головою Анни, яка замріяно пригорнулась до нього. Соліст — літній чоловік, довге, сиве волосся якого було зібрано на потилиці у тугий хвіст, хитро підморгнув йому. Крістоф не стримав іронічної посмішки, окидаючи поглядом обличчя музикантів, кожен з яких виглядав немов викритий змовник. Особливо безсоромно посміхався йому ударник — високий хлопець з скуйовдженим волоссям сіро-мишачого кольору, в чорному класичному піджаку, одягненому на дивну сітчасту майку і подертих чорних джинсах.
Тільки-но вони зрозуміли, що їх викрито, гурт дограв до слушного моменту і завершив пісню. З різних кутків залу пролунали оплески. Анна із зітханням покинула обійми Крістофа. Вона і не помітила, як промайнув час.
— Ну що, мрійники, зізнавайтесь, хто зміг уявити те про що ми тут співали? — голосно промовив соліст хрипким, приємним голосом в мікрофон, чим викликав ще порцію щирих оплесків і вигуків. — А зараз ми хочемо нагадати вам часи шкільних дискотек і виконати одну добре знайому вам пісню. Ми присвячуємо її чарівній дівчині, яка сьогодні вперше завітала до “Крамнички мотлоху”. Адже я не помиляюсь, Крістоф? Вперше?
Знову оплески і привітання з усіх кутків.
Крістоф тільки похитав головою, закочуючи очі, та посмішку не зміг приховати. Анна, зрозумівши, що мова про неї, зашарілася, але знайшла в собі сили усміхнутися і вдячно поаплодувати музикантам.
Ударник відбив паличками ритм і група почала відомий хіт Бітлів:
«Well, she was just seventeen and you know what I mean.
And the way she looked was way beyond compare…”1
Анна помітила як Крістоф з широкою посмішкою промовив одними губами, дивлячись ударнику в очі: “я тебе приб’ю”. Той, навіть не змигнувши, продовжив старанно виконувати свою партію.
— Пішли звідси, вони просто нестерпні, — сказав він Анні, сміючись.
— Отже, “ніхто не зверне уваги”? Так? — підколола вона його у відповідь.
«So how could I dance with another?
Oh, when I saw her standing there?
Well, she looked at me, and I,
I could see that before too long,
I’d fall in love with her.
She wouldn’t dance with another…”2
— лунало їм навздогін.
— Вони твої друзі? — запитала Анна, коли вони повернулись за столик.
— Так, щось на кшталт. А з отим негідником за ударними, ми в одному класі учились. Він мій найкращий друг, скільки себе пам’ятаю. Його звати Свен. Але, хай тільки злізе зі сцени, я йому покажу, — сказав він з роздратованою посмішкою, допиваючи холодну каву.
— Класно, коли є такі друзі.
— Мені дуже приємно, що тобі тут сподобалось.
— Мені справді тут дуже добре. Взагалі, у мене відчуття, ніби я повернулась додому після довгої виснажливої подорожі.
— Так, цей бар дійсно щось подібне навіює.
— Може я теж буду сюди забігати час від часу.
— Хочеш ще чогось?
— Ні, дякую. На даний момент я абсолютно щаслива, — відповіла вона зі смішком. — Я неначе нарешті починаю жити по-справжньому.
Крістоф кивнув з розумінням. Він давно помітив, що тутешня атмосфера непомітно, спокволу змушувала забути про негаразди і тривоги буденного життя. Чи то справа була у музиці, яка ненав’язливо налаштовувала на романтичний лад минулої епохи шкільних дискотек, першого кохання, Бітлз і Елвіса — рок’н’ролла одним словом, чи то добрі друзі, яких він знав з давніх-давен, чи то все разом?
На них більше не звертали уваги, клуб повернувся до свого повсякденного дихання: приходили і йшли люди, гурт то грав, то брав перерву, щоб перепочити, промочити горло пивом і перекинутися парою слів зі старими друзями, бармени і офіціанти задовольняли нехитрі забаганки відвідувачів… Тільки пару разів Свен відсалютував їм пляшкою пива, сидячи за барною стійкою. Крістоф махнув йому рукою, запрошуючи приєднатися до них, та той рішуче відмовився і тільки підморгнув, вказуючи поглядом на Анну і красномовно рухаючи бровами.
— Треба сказати бармену, щоб більше не наливав йому, — пожартував Крістоф, закотивши очі.
Вечір в його компанії пролітав легко і непомітно. Анні здавалося, що вони з Крістофом вже побалакала про все на світі — їм було цікаво все, що стосувалося один одного. Вона розслабилась остаточно, відчувши неземну втому. Анна позіхнула і спробувала непомітно потягнутися, та Крістоф все ж звернув на це увагу.
— Пора додому, — сказав він.
— Ні-і-і, не хочу додому.
— Уже пізно. Поїхали, я тебе підвезу.
***
Півгодини потому Крістоф зупинив мотоцикл біля сходів будинку, адресу якого назвала Анна. Той нічим не відрізнявся від інших трьохповерхових споруд вздовж вулиці. Де-не-де ще горіли затишним жовтим світлом вікна чужих квартир.
— Ти на якому поверсі живеш? — запитав він, коли вони обоє злізли з байку.
— На другому. Ось там, — Анна вказала пальцем на два темних вікна.
Вона зняла косуху, здригнувшись від прохолоди осінньої ночі, і повернула її Крістофу.
— Крістоф, дякую тобі за цей вечір, — промовила вона, поглянувши йому в очі.
— Тобі теж. Можемо якось повторити, якщо хочеш.
Анна відчула теплу хвилю, яка, піднімаючись від серця, спочатку перехопила подих, а потім залила обличчя.
— Залюбки, — усміхнулась вона і опустила очі, бо не могла витримати погляд Крістофа, який змушував її червоніти ще дужче.
Наче уві сні вона піднялася по сходам і вже вийняла з сумочки ключі, щоб відчинити вхідні двері, та раптом обернулася — вона пригадала, що хотіла з’ясувати одну річ. Крістоф уже тримав у руках шолом, збираючись надягнути його.
— Зачекай, я хотіла дещо запитати…
Анна спробувала поспіхом повернутися, але перечепилась на сходах і відчула, що у неї не виходить відновити рівновагу. Вона заплющила очі, підготувавшись до падіння, але наступної миті зрозуміла, що сильні руки підхопили її. Підвівши повіки, вона наштовхнулася на занепокоєний погляд Крістофа.
— Вибач-вибач-вибач, — заспішила Анна, пригнічена своєю незграбністю. — Ельза постійно каже мені, що я маю бути уважнішою. Я вб’юсь колись.
— Нічого. Я ж тебе спіймав.
Анна наважилась підняти погляд і подивитись прямо у вічі Крістофу. У них вона не побачила нічого окрім лагідності і тихої, зачарованої усмішки. Так легко було потонути у глибині його ясно-карих очей. Початкове відчуття ніяковості розсіялось мов легкий туман, не залишивши по собі навіть згадки. Вони не помітили, як між ними майже не залишилось відстані, Анна тільки відчула, як його тепле, схвильоване дихання лоскоче їй обличчя. Раптом все навколо — звуки нічного міста, прохолодний вітерець і шелест дерев, перестали існувати. Вона не чула нічого окрім стукоту свого серця.
Вперше вона могла так близько дивитися на Крістофа, не відводячи погляду. Хотілося торкнутися його волосся, що спадало на чоло, привести його до ладу або навпаки ще більше розкуйовдити його, зануритися пальцями в його шовк… Очі Крістофа не відпускали її, неначе потужний магніт. Як у людини можуть бути такі очі? Світло-карі, з чітким темним вінчиком по краю райдужки і виразом абсолютної відвертості і щирості, як у великого, доброго пса. Майже непомітне ластовиння вкривало його щоки і широкий ніс з невеликою горбинкою. Погляд Анни спустився до його м’яко окреслених вуст і застиг на них. Вона проковтнула спазм, що скував горло, піднявшись десь від серця.
— Ти щось хотіла спитати.
Анна якоїсь миті усвідомила, що не хоче, щоб він її відпускав.
— Я забула, — відповіла вона, усміхнувшись.
Її коліна затремтіли, ставши слабкими і кволими, а долоні, що лежали на широких грудях Крістофа, захололи, п’янке піднесення досягло свого апогею, коли він, не відводячи допитливого погляду від її обличчя, провів долонею по її щоці, поволі пестячи шию, нахилився, зводячи до мінімуму відстань між ними.
М’які, ледь відкриті вуста Анни загіпнотизували його, та Крістоф не поспішав, даючи їй змогу віддалитися. Він розумів, що в ту ж мить, як він їх поцілує, він не зможе опанувати себе.
Та Анна відчула, що їй несила більше чекати. Вона заплющила очі і, відчувши його палкий видих на своєму обличчі, сама торкнулась його теплих губ своїми.
— Згадала, — прошепотіла вона, ледь не на міліметр віддаляючись від нього. — Я хотіла пересвідчитись… Це було побачення?
Крістоф більше був не в змозі стримуватись. Схвильовано і жагуче він поцілував її такі м’які, оксамитові і слухняні вуста, притискаючи її до себе, зливаючись з нею в одне ціле, закопуючись пальцями в її шовковисте, мідне волосся, мріючи, щоб це не закінчувалось ніколи.
Анна усвідомила, що якби він не тримав її настільки міцно, вона могла б впасти. Вона навіть забула як треба дихати. Ніхто ніколи не цілував її з такою пристрасністю, вона ніколи не відчувала такого вогню у собі — ніщо не могло вгамувати його, від нього паморочилося в голові. Нерішучість покинула її, відступивши перед відчайдушною ніжністю Крістофа, і вона сама не помітила, як почала відповідати на поцілунок не менш палко, наче щось, чому вона довго не дозволяла вирватись назовні, охопило їх і змусило забути про все на світі.
Поцілунок зупинився, та їм все одно несила була відірватися один від одного. Хапаючи повітря, вони дивилися у вічі одне одному, з їх пам’яті стерлося, що уже пізно опівночі, що вони змерзли і втомились, що колись їм було сумно і тривожно.
— Так, це було побачення, — промовив нарешті Крістоф.
Від його неочікувано низького і хрипкого голосу у Анни пробігли мурашки по шкірі. Занурені один в одного, вони навіть не помітили перші важкі краплі дощу, що падали їм на голови, на асфальт, на кам’яні сходи, що розліталися тисячами крихітних бризок, вдаряючись об металеві поручні ґанку. Першим повернувся до реальності Крістоф, переймаючись тим, що Анна може підхопити застуду.
— Дощ усе ж пішов, — промовив він, пестячи її важке і потемніле від дощу волосся і знову цілуючи її. — Ховайся в квартиру.
— А ти?
— Поїду.
— На мотоциклі? Ти ж намочишся, краще перечекай у мене.
Анна вивільнилась з його ніжних обіймів, не дочекавшись відповіді і сміючись, побігла під ґанок. Відчинивши двері, вона покликала Крістофа за собою. Він наздогнав її, та схопити не зміг — вона вже бігла по сходам на другий поверх до своєї квартири, ледь стримуючи сміх, щоб не переполохати сусідів.
Наступної миті звідкись зверху до Крістофа долинув гуркіт і, прискорившись, він знайшов Анну, що сиділа на сходинці і трималась за щиколотку. Вона розгублено посміювалась крізь сльози болю, які виступили у куточках очей.
— Тримайся від мене подалі, Б’єргмане. Я здається приношу невдачі.
— Якщо і так, хіба що самій собі, — відповів він, присівши коло неї навшпиньки.
Коли Анна зазирнула йому в очі, потемнілі, наче небо перед грозою, в неї перехопило подих. Вона навіть перестала посміхатися.
— Крім того, здається, я просто не зможу триматися подалі, — продовжив він з лисячою посмішкою, легко піднімаючи її на руки і крокуючи сходами вгору.
***
Вперше за тривалий час Анна засинала цієї ночі зі щасливою усмішкою на губах, перебираючи подумки спогади про те, як вони з Крістофом затишно влаштувалися у вітальні на дивані, не вмикаючи світла і спостерігали за тим як вікна умиваються потоками пізнього осіннього дощу, мов сльозами, як цілувались, не в змозі опиратися шаленому тяжінню, як мовчки слухали платівки зі старим роком, як Крістоф ніжно поцілував її чоло і побажав гарних снів, коли зібрався додому і як вона ще довго дивилася у вікно, проводжаючи поглядом мотоцикл, що їхав по блискучій після дощу, порожній вулиці.
Вона зовсім випадково зайшла сьогодні в той бар. Зрештою, вона приносить не тільки невдачі.