Вікно перед столом Тода виходить на море. Бавовняні фіранки здіймаються від протягу, бавовняна Тодова сорочка в рукавах закатана до ліктя, а пасмо волосся постійно вилазить з-за вуха, куди Тод його раз за разом вперто заправляє.
В просторій кімнаті з рипучим ліжком, голими стінами та дерев’яною підлогою з піском між дошками Тод виглядає так вписано та звично, наче він кращого життя і не бачив ніколи.
Нілу здається, що він нахабно приховує від усього світу витвір мистецтва. З дверного прорізу Ніл з’їдає його очами, викарбовує в пам’яті так старанно, наче може намалювати, і бореться з бажанням торкнутися та зруйнувати тонку ідилію.
Тод щось закреслює й зітхає.
– Ніле, – тихо кличе він, і Нілу ніяково, що його присутність була помітною, – ходи сюди.
Як тільки Ніл опиняється поряд, Тод відкидається на нього і заплющує очі, ввіряючи себе.
Пасмо Тодового волосся знову випадає, і вже Ніл заправляє його на місце, нахиляється, цілує у вилицю, потім - у скроню й нарешті обіймає.
– Втомився?
Тод ствердно мугикає, і сам горнеться, відповідаючи на обійми. Він пливе від ненав’язливих торкань до його волосся, не бачить - відчуває Нілову усмішку, щиру й сонячну, і хоче зцілувати з цієї усмішки хоч промінь.