Приходиш додому. Швидким рухом скидаєш рюкзак і дістаєш ключі. Довго і нервово намагаєшся втрапити у замкову щілину, зрештою присідаєш навшпиньки, аби точно вставити ключ у замок. Заходиш до своєї кімнати. Двері зустрічають хриплою лайкою. Протяг вдаряє у спину - двері ляскають по одвірку. Ух, як раптово! Одразу ж відчуваєш прохолоду. По шкірі мурахи, починає морозити. Виявляється, вікно було трохи прочинене. Закриваючи його, ти заганяєш якусь колючку в палець. Трохи болю, трохи крові. Стерпно. Через мить перечіпаєшся об загнутий кутик килимка і ледве не падаєш долілиць. От халепа!
Сідаєш за стіл в надії трохи попрацювати, але стілець чомусь відхиляється назад і ти таки падаєш на підлогу. Підіймаєшся, стискаючи зуби. Все-таки сідаєш на стілець і робиш глибокий вдих. Витягуєш ящик стола, аби дістати потрібні папери. Він нахабно закривається у найменш вдалий для тебе момент і затискає твій бідний палець, який і так постраждав від скалки. Сичиш від болю, бажання попрацювати летить кудись у сторону Чорного моря.
Вирішуєш почитати книгу, але чомусь вона лежить на недосяжній висоті шафи. Як твоя книга туди потрапила? Те ще питання. Гаразд, можна посерфити в Інтернеті. На телефоні, як на зло, 15%. Шукаєш зярядку, мирячись із думкою про те, що навіть в ідеальному порядку є місце загубленим речам. Підвіконня, стіл, полиця, ліжко. Ніде нема. Може, під ліжком? Нахиляєшся і бачиш потрібне десь біля стінки. Витягаєш руку з усієї сили і тріумфально хапаєш зарядку. Водночас вдаряєшся потилицею об ліжко. Це нестерпно боляче. Сідаєш на ліжко і знімаєш капці. Зарядка зав’язана у божевільний вузол - чи морський, чи Гордіїв. Ну, не вперше таке розв’язувати доводилось. Береш смартфон, уже вирівняний кабель і стараєшся всунути адаптер в розетку. Перший раз, другий, третій. Все не виходить. З десятого нарешті агресивно тикаєш у ті дві дірочки і екран телефону підтверджує твій успіх.
Задумуєшся, чи не допоможе тобі чай. Гадаєш, що м’ятний би заспокоїв твої нерви. Чи це ефект плацебо? Ідеш на кухню і думаєш над цим під звуки киплячої води. Ставиш улюблене брунатне горня з геометричним візерунком, кладеш пакетик і заливаєш водою. Заходиш до своєї кімнати. Руки трохи трясуться, обпікаєшся кількома краплями окропу. Лягаєш на ліжко. За гортанням стрічки і сьорбанням чаю непомітно настає ніч. Вечеряти не хочеться, тому переодягаєшся в піжаму. Довго стрибаєш на одній нозі, щоб потрапити в штанину. Нарешті вдається і ти вимикаєш світло. У темряві все стає моторошним. За шафою, під ліжком, на стільці постають у твоїй уяві моторошні силуети. Квапно падаєш у постіль. Трохи помилившись із точкою приземлення, втрапляєш носом у бильцю. Ще трохи страждаєш. Закутуєшся у покривало. Воно повільно починає тебе душити.
Як твій вітчим три місяці (миті? роки?) тому. Ця кімната нестерпна, як і спогади, які вона зберігає.