За вікном весна вже повісила табличку з написом «Відчинено». Як тут не спокуситися і не зайти в її крамничку, що повна солодких трунків? Кожен платить свою ціну - від легкої застуди до загубленої цноти чи, хай йому грець, сифілісу. І для мене товар знайдеться.
Заглиблююсь у ряди полиць. Ось звабно поблискує пляшечка з формою тіла юної дівчини. А ця має нахабно-провокативну фалічну форму. Невже все зводиться до тваринних інстинктів? Я прагну вищого еліксиру духовної насолоди! Хапаю склянку, із чимось, що схоже на вино і запечатане сургучем. П’ю безсонними ночами, зписаними зошитами і цейтнотами. Трохи наївно і самовіддано п’ю цей цілком свідомо обраний трунок весни з надією на смак, що запаморочить голову і дасть наснаги. Адже платила я своїм часом, головним болем і бозна-якими невтомованими бажаннями, про які годі було думати. І що зрештою?! Трунок виявився паленим шмурдяком, що вистоювався на полиці 11 років. Це зілля гірко-солоне, мов сльози з невиправданими сподіваннями. Хочеться очистити нутро і вивернути назовні цю бодягу.
Але ні, від придбаного не позбавишся. Воно струмуватиме у венах все життя, це похмілля не проженеш огірковим розсолом чи бульйоном з мертвого півня. Вибір зроблено. Сумно, але стерпно. Зрештою, це була тільки 17-та весна. Наступного разу обиратиму приземленіше.