Чи бачив він свій дім саме тут? Він не певен. Злість з’їдала його усі три роки там, в крові, смертях, муках та стражданнях. Побудувати власний дім на чужих кістках здавалося гарною ідею. Для його брата. Сам Тянь хотів додому. До того дому, де до нього відносилися як до сміття, надокучливої мухи, що кружляє біля вікна і ніяк не вилетить. Але чи хоче бачити Тяня його ж дім? Чи захоче його дім прийняти його знову?
Сніг осідав на його віях, а потім вода з них переходила в очі. І навіть не було неприємно. Навіть сніг в цьому місті здавався рідним. Хоч і він не був тут під час холоду, обираючи теплі курорти на свята, будучи підлітком. Магазини на вуличці світили неякісними ліхтариками, купленими в дешевому будівничому. Але і в цьому було щось домашнє. Гуанчжоу дивне місто. Люди здаються знайомими, хоча Тянь ніколи їх не бачив. Бо не вдивлявся в їх обличчя. Зараз він вишукував одне-єдине. Трохи похмуре, мабуть, вже з відросшим волоссям. З цими цинічно-прагматичними очима, які дивляться в підлогу. Він знав, що не зустріне його тут. І знав, де його знайти. Але така зустріч здавалася йому більш правильною. Ніби він не слідкував за рудим. Ніби не кинув його три роки тому саме на цій вулиці, залишивши холодний поцілунок поблизу серця, і в своєму ж одязі.
Він знав, що не зустріне його тут. Знав, і швидкими кроками наближався до старого ресторанчику, з такими ж дешевими ліхтариками. Чи готовий він був побачити його? Сумного, стомленого, блідого, але все одно найгарнішого хлопця якого тільки бачив. Він не певен. А чи готов був його побачити Мо? Точно ні. В цьому Тянь був певен.
Треба викурити цигарку. Треба виглядати так, ніби він не засинав з одним бажанням: побачити його знову. Живого. Треба виглядати спокійним та таким ж жахливим, яким він був насправді. Дим здійнявся над його головою, полетівши кудись в небо, і розтанувши в ньому теплим туманом. Чомусь йому здалося, що він схожий на цей туман. Третя цигарка, а він досі не готовий. Три роки він був готовий зірватися в цю ж секунду, і полетіти до нього. Що ж з тобою зараз, рятівнику?
Двері відчиняються. Цигарки б ніколи не допомогли йому підготуватися. Підготуватися до цього неба неможливо. Руда пляма посеред сірого звалища. Така яскрава, ніби вечірне сонце після довгого літнього дощу. Але зараз не літо. Та й дощу давно не було. Руда пляма навіть не звертає уваги на знайомий запах дорогих понтових цигарок, доки пляму не окликають.
- Малюк Мо, навіть не привітаєшся? - Тянь намагається видавити з себе трохи слів, і здається, навіть не заікається.
- Що ти тут забув?
Голос не здається радісним, чи навпаки сумним. Він віддає холодом. Тянь, мабуть, не здивований.
- Прийшов привітати тебе з Новим Роком, хіба ти не радий?
- Ні, мені треба працювати, а тобі слід звалити туди, звідки прийшов.
- О, так ти сумував, - свій тварючий характер вдається швидко повернути. Роки практики у школі поряд з цим вогнем не пройшли даром.
- Ну, навіть якщо в тебе для мене подарунку немає, то є в мене, - говорить Хе, протягуючи квадратну упаковку рудому.
- 0,01.. Ультратонкі? - читає Мо, брезгливо тримаючи цей подарунок у своїх пальцях. Лице чорноволосого вкриває усмішка, яка підпортила підліткове життя Ґвань Шаню.
- Мені треба йти, - говорить Шань, кидаючи контрацептиви в Тяня. Але тільки сівши на свій мопед, Шань відчуває на талії руки, які стали ще міцнішими.
- Хе йобаний Тянь! Що ти тут робиш?!
- Моя машина в ремонті, а в кишені жодної купюри, навіть не врятуєш свого друга? - якомога драматично страждаюче вимовляє хлопець, щоб остаточно вдатися у роль помираючої принцеси. Шань, звісно, не повірить йому. Але все одно зробить вигляд, що все ж таки повірив.
Квартира рудого занадто мала для великого Хе. Хоч самому Тяневі важко назвати цю кімнатку квартирою. Стіл, табуретка, куртка, якась коробка, ліжко, гітара. Стоп, гітара?
- Цінуєш мої подарунки, малюк Мо, - з котячою посмішкою каже він, притягуючи Ґвань Шаня в обійми, - Зіграєш мені?
- Відчепися!
І от Хе вже притискає руки рудого до ліжка, перейшовши у горизонтальне положення. Очі навпроти не втратили гостроти, але все одно щось змінилося. Монотонність життя без Тяня вплинула? Чи поки його не було, щось сталося? На рахунок другого Тянь впевнений, бо уїхавши, випросив приставити охорону до нього. Він знає все про події в його житті за останні три роки.
Стук у двері дає інтимній атмосфері ляпаса, і проганяє її кудись у даль.
Тянь розглядає якусь маленьку коробку з багатьох завалених поличок в кімнаті Шаня, поки сам Мо зі своїм червоним лицем намагається виперти лисика за двері.
- О, Хе Тянь повернувся, чому ти мені не казав? - лисик тільки більше радіє.
- З якого хріна я повинен тобі щось таке казати?! Шуруй звідси, я скоро прийду.
- Хе Тянь, ми збираємося в барі на новий рік, ти прийдеш?
- О, вечірка? Звісно, - лице Тяня не покидає лисяча посмішка. Мо в цей час тільки незадоволено дивиться на друга, намагаючись змиритися зі своєю долею.
Бар зустрічає великою ялинкою посеред приміщення. Багато людей, і деяких дівчат він навіть впізнає зі школи. Ліхтарики на цей раз не найдешевші, і світять вони непогано. Хе дивиться на те, як Мо обводить строгим поглядом бар. Тяню здається, що очі Шаня щось втратили. Вони хоч і залишилися такими ж мідними, стали тмяніше. Ніби у світі понизили яскравість.
- Малюк Мо, тобі не подобається тут? - цікавиться Тянь, але Шань навіть не подивившись на нього відрізає щось по типу «Відчепися, дурню». Незадоволена фізіономія рудого приваблює погляди якихось жіночок за барною стійкою, і Хе майже сам відчуває як одна з них прожигає дірку в волоссі Мо Мо. Однак коли вона переводить погляд трохи лівіше, то натикається на поперджаючий погляд, і Тянь кладе руку на плече Шаня.
Мо Ґвань Шань виріс. Його волосся вже не настільки коротке, і можливо , стало м’якіше, Тянь ще недостатньо налапався його. Але руки його стали тонше, кістки виднілися ясніше.
- За сьогоднішній вечір плачу я, насолоджуйтеся! - народ радіє, Хе Тяня вже встигають окружити знайомі зі школи в знак подяки, але Тянь підходить до Мо, - Тобі щось взяти?
- Ні, - і він бере якусь маленьку пляшечку Джек Дєніелсу, запрокидуючи її в кілька митей в свій організм. Тянь думає, що його прямо тут і знудить, але Шань мужньо, навіть не гикнувши, спокійно відходить до лисика і інших знайомих. Все ж таки, багато чого змінилося, поки його не було.
На протязі наступної години Хе слідкує, як Мо поглинає різні рідини окремого градусу, а сам попиває одну стопку віскі. Враховуючи, наскільки Шань п’яний, комусь прийдеться везти його додому. По шиї рудого тече якийсь дорогий беліс, котрий застигає червоною плямою. Була б його воля, Хе би прямо там злизав залишки напою. Люди навколо стрімко п’янішають, вечірка перетворюються на якийсь п’яний бунт проти поганого діджея і маленьких зарплат. Лисик обіймає рудого, а він навіть не заперечує. Хе хочеться забрати свого хлопчика законному хазяєві, але лисик ж нічого поганого не зробиш. Правда ж?
Мо ледве не падає, коли його друг відволікається на якийсь рожевий солодкий коктейль. Тянь ловить Шаня в пів метра від дзеркальної підлоги.
- Чортові багатії, вічно щось наприду-у-умують, а мені оце все…, - зла думка Мо закінчується, поки Хе Тянь міцно його тримає.
- Тобі вже вистачить, Мо Мо, - Шаня тягне опуститися до підлоги, і це нагадує сцену з їх минулого, де Тянь запросив його до ресторану, а після цього Шань блював на вулиці. Але зараз Мо тільки дивиться в підлогу пустими очима, які зазвичай притаманні Хе. Тянь обіймає його наскільки це можливо в такій позі.
- Цей сучий син… Він повернувся? - темноволосому хочеться плакати від цієї фрази. Шань дійсно про нього думав. І не забув. Та й Тянь не знає що краще. Страждання Шаня чи спокійне життя, де він міг би стати щасливим.
- Я тут, малюк Мо.
Простір навкруги них зникає на миті. Перед ним тільки рудий, п’яний, майже плачущий Мо Ґвань Шань. Він не бачив свого хлопчика 3 роки. Чортові три роки через свою бісову родину. Тянь назвав би це кланом, а не родиною. Бо його справжня родина це Шань. Шань який чекав його і страждав, навіть не знаючи чи повернеться Хе.
На жаль, люди навколо них не можуть зникнути назавжди. Усе повертається в звичайний стан, і Тянь несе свою п’яницю до дверей. Інші не звертають уваги на їх зникнення. На вулиці стало помітно холодніше, а щоки Мо почервоніли. Де він забув свою шапку? Хе знімає пальто, накидуючи його на Шаня. Наскільки би він не виріс, речі Хе для нього все одно великі. Зараз він нагадує йому якесь мале дитя, а не двадцятиоднорічного здорового чоловіка. Скільки днів народження малюка Мо він пропустив у відрядженні? Він вітав його тільки з одним, коли в нього ще був дозвіл на телефон. А потім Мо змінив номер. І на цьому моменті вони зникли одне для одного.
Таксі, на щастя, приїжджає швидко, навіть не дивлячись на те, що зараз новорічна ніч. Хе сідає на задні сидіння, пристьобуючи ременем сплячого Шаня. Вулиці Гуанчжоу пустіють. Вони вже скоро заїжджають в дорогий район, де Хе провів два роки. Консьєрж, навіть через стільки часу і багатьох жителів, пам’ятає господина Хе Тяня. Студія не змінилися. Та сама пустота, тільки пилюка покриває усі поверхні. Тянь вкладає Мо на диван, вирішуючи розгледіти усю квартиру. Він вмикає світло на витяжці. На барній стійці лежить лопатка для пательні, яку Мо одного разу забув тут. Або спеціально залишив. В одному з ящиків валяються спеції для риби, в яких давно пройшов термін придатності. Шань був єдиним, хто одомашнював цю дорогу сірість.
З постільною білизною Тянь вправляється швидко. Тупо викидає ті що покрилилися пилом, залишаючи лише простирадло та подушки без наволочок. Зі спини хтось обіймає його. Хтось дуже теплий і сонний.
- Хе Тянь, - чує він позаду себе, і його ім’я віддає вібрацією в хребті.
- Так, Мо Мо? - Хе повертається в міцних обіймах, сам прижимаючи до себе хлопця. Свого хлопця. Тепер вже назавжди.
- Я сумував, - мабуть, Мо ще не тверезий.
- Я теж, малюк, не уявляєш наскільки, - голова Хе, здається, була спеціально зроблена під плече Шаня. Вони стоять так хвилини, ніби якесь восьме чудо світу, яке зліпив якийсь талановитий скульптор. Хе хочеться розцілувати цю тонку шию. Залишити якийсь слід. Всі повинні знати, що Мо Ґвань Шань - тільки його, і нікого інший.
Губи Мо теплі. М’які, вже не такі, як під час їхнього першого поцілунку. Видно, він почав користуватися гігієнічкою, яку йому колись подарував Тянь, коли задовбався кожен раз цілувати жорсткі губи. Цей момент ніжний, і знову й знову нагадує їх перший справжній поцілунок. Там Шань теж почав першим. Там Шань зрозумів, що Хе його ніколи не образить. Хе Тяню солодко від белісу, який він пив останнім.
Тянь бере Мо на руки, несучи його досі в своєму пальто до ліжка. Попутно він скидає з себе і хлопця одяг. Єдине, чого зараз хочеться - завалитися з ним спати навічно. Найкращий сценарій на майбутнє.
Мо ще не спить. Очі знову схожі на ті, які були три роки тому. Здається, Тянь виповнив своє бажання. Він зробив його щасливим. Тянь обіймає його, закутуючись побільше у ковдру.
- На скільки ти повернувся?
- Назавжди, Мо, назавжди, я ще встигну тобі набриднути.
Мо на це тільки цілує його знову. Тянь все ж таки встигає виповнити і своє бажання.
Вранці Хе прокидається один. А потім, коли чує якийсь звук з кухні, заспокоюється. Він застає Шаня біля великого дзеркала. В його великих штанях. Його, розглядаючого слід на шиї. Хе всміхається.
- Добрий ранок, коханий.
Шань відчуває поцілунок на потилиці, і холодні руки на талії.
- Добрий ранок, вампір, не поясниш? - питає Мо, вказуючи на засос, який і горловиною кофти не приховаєш.
- З новим роком, це подарунок, - вітає його Хе Тянь, на цей раз цілуючи свого чоловіка у вуста.