Дівчина сиділа на піску, обхопивши коліна руками, а поряд з нею лежав телефон. Раптом екран телефону засвітився.
«У вас нове повідомлення»
Тілом пробіг холодок. Дівчина заплющила очі, намагаючись опанувати себе. Трохи заспокоївшись, вона взяла телефон до рук.
«Я сумую за тобою.»
По щоках дівчини скотилась сльоза. Вона притисла телефон до серця, тихо схлипуючи. Руки дрижали.
«Невже вона справді сумує за мною?»
А що, як вона насміхається? Вона ж знає, вона знає про ці почуття. Знає про сльози, про вірші, присвячені їй, про довгі безсонні ночі, про цигарки, про переживання.
Вона знає.
«Я теж за тобою сумую»
Дівчина відклала телефон і подивилась на море: таке красиве й манливе. Вона часто бігала на цей пляж, пізно ввечері, коли нікого немає, тільки вона та темне-темне море. Сидячи на піску й дивлячись на хвилі, вона думала про одну дівчину. Про дівчину, яку вже півроку ніяк не може відпустити. Її волосся, руки, очі - все це зачаровувало. Вона не могла не думати про ці чорняві локони, такі чарівні та таємничі.
Вона була надзвичайною.
Телефон знову засвітився, і дівчина, не вагаючись, відкрила повідомлення
«Море дуже красиве, правда?»
«Красиве. Таке ж темно-синє, як твоя сукня і таке ж привабливе, як твої очі.»
«Я тебе люблю»
«А я тебе кохаю.»
Вона одразу ж пожалкувала, що це написала, але видаляти вже не стала. Пізно. Та й вона і так вже все знає.
Дівчина встала, підійшла ще ближче до моря і задивилась на швидкі хвилі, які билися об берег, розбивалися і перетворювалися на пухнасту піну. Кросівки давно намокли, джинси теж вже важко було назвати сухими, але їй було байдуже. Вона кохає її, кохає найпалкішим коханням, нехай навіть це не взаємно.
«Море дуже красиве…»