Для людини такої професії, — а Луізелла вважала, що бути коханкою це складна професія, (на цьому моменті вона закочувала очі) майже як шахтарська справа.
Так от, для людини її професії Велія жила дуже непогано.
В затишному будиночку недалеко від центру міста, з видом на готичний собор… Мабуть, ходила на сповіді кожної неділі.
Луізелла встигла добре роздивитися складну ліпнину на стелі, китайські вази з вістаріями, — ба-а, Велія така солоденька, всіх рада бачити. Цікаво, а як зміниться її обличчя, коли вона побачить Луізеллу?
Потім жінка довго роздивлялася позолоту на лампах, розмірковуючи, який там процент золота. Та скільки сімей Велія розлучила, щоб купити такі лампи, люстерка, покласти рожевий мармур на підлогу…
– Хазяйка на Вас чекає, пані.
“Ха-а-азяйка”, – передражнила Луізелла подумки служку. Але ж дійсно хазяйка.
Велія прийняла її у своїй спальні.
Луізелла байдуже ковзнула поглядом по кімнаті, по величезному ліжку з балдахіном. Усе таке золотаве, персикове, рожево-перламутрове. Ні-і-і-іжне та дівчаче-дівчаче. Жінці сподобалося. Вона раптом визнала, що смак у Велії був.
– Чим можу допомогти вельмишановній пані?
Велія сиділа серед подушок у шовковому халатику на голе тіло. На обличчі — безтурботність, на обличчі — добре продуманий макіяж.
Луізелла посміхнулася, палець за пальцем зняла шкіряні рукавички, поклала їх на комод, прилаштувала поряд тростину з набалдашником зі слонової кістки, вмостилася у крісло, закидаючи ногу на ногу. Нила шия через високу зачіску з купою шпильок.
– Хочу дати дружню пораду милій дівчинці. Кидай мого чоловіка, він тебе не гідний.
– А Ваш чоловік це?.. – дівчина, впираючись ручками в м’який матрац, ледь не впала, дістаючи з приліжкової шухляди записник, гортала сторінки. – Як ваше прізвище, пані?
Луізелла підперла голову кулаком, дивилася на це диво зі втомою. У неї стільки справ, а вона сидить тут, у теплій кімнаті, що пахне парфумами, сухими квітами та індійськими пахощами, спостерігає за кумедним білченям, яке й вкусити може. Точно може.
– Бенассі, мила. Він політик.
– А-а-а, так одразу б і сказали, – вона нарешті щось знайшла, тицьнула пальцем з манікюром у записник. – Пані Луізелла Марія Біті Бенассі, правильно?
І продовжила:
– Тридцять п’ять років, любить коней і гроші, активно займається політикою, заходить кожний четвер в улюблену кав’ярню недалеко від роботи. Головний редактор… Це все Ви? Чи я сплутала Вас з кимось?
– Я, я. Але для тебе просто Ізе, – у Велії здригнулись плечі, і Луізелла прикусила язика. Таку дурню сказала! – Мене так батьки кликали.
Луізелла витягнула ноги, зарилася носками туфель у білий ворс килиму, сховала погляд. Хотілося виправдатися за жахливу спробу флірту.
– Так що Ви хочете?.. Не зовсім розумію.
– Досить себе принижувати, зустрічаючись з моїм чоловіком. Я можу дати набагато більше.
Жінка підвелась, клацнула кишеньковим годинником, дивлячись на циферблат. Витягла з гаманця нові купюри.
– Я зателефоную. Любиш устриці?
Велія розтягла губи в осміху, хитнула головою.
– Поїмо разом. Розкажеш, як тебе життя завело до такого. А потім сама подивишся чи потрібен тобі хтось, окрім мене.
– Ви дивні, пані Луізелло.
– Ізе. Я — Ізе.
Велія провела до дверей, допомогла одягти важке пальто, подала тростину.
Луізелла зазирнула в сині очі дівчини, сказала впевнено:
– Ти не пожалкуєш. Я вмію бути ніжною. І щедрою.
– Я знаю, пані. Очі Ви ж мені не видряпали. Деякі так робили.
– Які злі-злі жінки.
Велія поправила комір пальто, стала на носки й поцілувала в кінчик носу.
– Чекаю на дзвінок.