У нього було паскудне ім’я — Патрік. Патрік Чейн, здається.
Він пив колу, мало їв і спав, а ще цілковито сидів на марихуані. Катався на байці старшого брата, носив шкірянки баті й просто був прищавим виродком.
Цей Патрік Чейн — любонько для мами й бабусі завдяки ластовинням на щоках, розчарування для вчителів, поганий приклад для колишніх друзів — цей Патрік Чейн помер феєрично й гучно, з криком і матюками, й тихим брязкотом струн гітари.
Патрік Чейн дивився на свою могилу, диміла цигарка в сухих губах. Хотілося дихати, але його не навчили як. Хотілося плакати, але з очей юшила тільки гидка й смердюча чорна кров.
Він за звичкою шморгнув носом, пошкріб потилицю й безпорадно глянув на Хазяїна.
– Надивився?
– Ага.
– Легейда. Щоб більше гвинтокрили не крав, знаєш, який головний біль потім усе лагодити?
Хазяїн тримав руки в кишенях скільки Патрік себе поруч з ним пам’ятав. А ще Хазяїн молився Діві Марії, й у нього було по іконці у кожному лігві й моторі, й у кишені, звичайно ж.
Патрік чув у барі, що кожен своєрідно з’їжджає з глузду, у кожного є якась унікальна пристрасть.
Хазяїн ось любив іконки, Діву Марію й ставити на горох тих, хто провинився.
Патрік не міг сказати, що відчував біль, але було дискомфортно, щось фантомне мучило. Повинно бути боляче, чому ж ні?
– Зголоднів?
– Бургер хочу.
– Засереш усе знову, – Хазяїн пусти єдине око попід лоба. – Пішли пошукаємо кого симпатичного.
Симпатичного Патрік не хотів.
Патрік хотів дихати.