Тихий стогін. Шепіт. Шурхіт простирадла. Речитатив молитви за шибками.
Шарлотта вигинається, натягуються ланцюги кайданів, рипить дерево узголів’я.
– Боже, ще…
– Не клич Бога, поки ти зі мною.
Шарлотта тихо сміється, дрібко тремтить її грудна клітина, золоті прикраси повзуть по шкірі, викликаючи мурашки. Приємно.
Дівчина мружиться, заглядаючи в рідні очі, розглядає, як уперше червоне обличчя з пухкими губами, широким чолом, тонкими брівками й маленьким носиком. Її любка така беззахисна перед нею, ви тільки гляньте.
– Ти своє ім’я так і не назвала…
Жінка ричить, цілує грубо, палко, стискаючі рідні стегна, натягує волосся на голові, припадає губами до шиї, збирає язиком піт.
Шарлотта тиха та покірна, м’яка, тепла, наче грунт, насичений жертовною кров’ю, наче свіжа могила бійця, наче… рілля. Плечі починають тремтіти від цього порівняння.
– Тобі не потрібна моя віра, богинє?
– Ні. Мені потрібна ти. Ти, гріховно істото, ти, Лотті, тільки ти.
Багіт змією льне до сильних рук Третьої. Вона нависає над Лотті, могутня й жахаючи, на фресках мальована тільки в обладунках, а тут, ось тут, вона оголена — фізично й духовно — великий воїн. Великий…
– Бий, ну!
– Клята бестіє.
Батіг лягає на шкіру смужками, нотним станом. Кров юшить. Добре, добре, на ранок з крові проростуть квіти, вона віднесе їх на вівтар. І Третя прийде знову, гнівлива та грозна.
Її милий пиріжечок.
Лотті сміється.