Ґрунт під долонею прогнувся, щось чавкнуло, булькнуло під п’ятою… Пальці заривалися в пухку землю, Мів-шер повзала, мало не кричавши від жаху.
Болото навкруги було таким тихим, спокійним, шматок раю, що впав із хмар на землю; шуміли тихо тополі, гойдалися в повітрі майже прозорі нитки павутиння.
Дзвеніли три простих слова, набираючи силу, — “Ти нікчемний король”.
А потім Терх як збісився, вигнувся дугою, захрустіли його кістки, зміщаючись, перебудовуючись; виліз хребет, прорізаючи шкіру й плащ, хребець за хребцем…
Мів-шер впала, тихо зойкнувши, відповзала все далі й далі, залишаючи після себе слід із хлібних крихт — золотих монет.
Дівчина уперлася спиною у стовбур, втислась потилицею в теплу кору й вперше почала молитися богам. Яким, щоправда, вона так і не зрозуміла.
Терха мотало зі сторони у сторону, він ричав, хрипів, рипів, стогнав від нестерпного болю, агонії, від полум’я, що зароджувалося в слабких людських грудях. Він горів і вмирав, щоб прийняти свою іпостась — величного дракона.
Мів-шер не витримала, затискаючи ніс рукою, коли запахнуло горілою плоттю, її вивернуло на милі сині квіточки, загули незадоволено комахи. Дівчина хекала й кашляла, втираючи рота. Сльози котилися по впалим щокам.
– Ну ти і пафосна сука, Терхе. Можна ж було не так, га.
Дівчина замружилися, припадаючи обличчям до шовковистої мурави, вбирала запах лісу, а потім раптом відчула, що щось змінилося. Щось наче давить своєю міццю, силою, магією.
– Жива?
Питання пролунало прямісінько в голові, й Мів-шер заматюкалася, сплюнула, дивлячись на Терха-дракона.
Терха-короля.
Велетенського монстра з пащею, наче Тартар, глоткою, як у Тифона, крилами, наче… наче щось ще!
Виблискувала рубінова, як свіжа кров, луска.
– Пішов ти, паскудо.
– Значить жива.
Його очі-два-місяці примружилися, він вдивлявся в маленьку істоту на землі, таку смертну й слабку, але яка ж вона в’їдлива воше, га.
– Пішов ти!
– Йду-йду.