Звичайний літній вечір. Можливо, треба прогулятися, аби не сидіти вдома цілими днями, але на вулиці так спекотно, а лежати прямо перед вентилятором так добре, що ця ідея здається абсолютно божевільною. Ліниво листаючи книгу, Ремус був готовий провести на цьому дивані залишок свого життя, якщо інколи хтось буде приносити йому склянку води. Але сьогодні видався не такий щасливий вечір, тому, на превеликий жаль, раптом його телефон задзвонив, без слів натякаючи, що хлопцю доведеться встати.
Тяжко зітхаючи, той встає й плентається на кухню, дорогою слухаючи набридливу мелодію на дзвінку, яку він не міняв з моменту покупки телефону.
– Так? – без ентузіазму питає Люпин, очікуючи почути знайомий голос друга, або якусь дурнувату рекламу.
– Привіт! Підемо пройдемось? Я такее розповім! – почувся крик з слухавки, яку Ремус одразу відвів від вуха.
– Ти взагалі бачив, яка там погода? У тебе, звісно, страшенно дивні мрії, але зваритися заживо то вже занадто. – саркастично мовив хлопець, чуючи трохи обурене сопіння.
– Чекатиму тебе в центрі через пів години, бувай! – не даючи Люпину час на роздуми, так само голосно крикнув той, одразу кидаючи слухавку.
Ремус знову зітхнув, але одягнувся й вже через п’ятнадцять хвилин вийшов з дому, вмикаючи музику в навушниках на повну гучність. На вулиці було не багато людей, у більшості є мозок, або ж, вони просто не самогубці.
Прийшовши на місце, той краєм ока помітив досить симпатичного хлопця, що роздавав листівки, але швидко відвів погляд, побачивши лавку, на яку можна було сісти.
Здавалось, що поки чекаєш чогось й дивишся в стіну, можна померти від старості, але зазвичай ти помираєш, коли з повною впевненістю міг сказати, що пройшло пів години, а насправді лише сім хвилин. З страшенно важливих роздумів Ремуса вириває той самий хлопець, що махає листівкою прямо перед його носом, мило посміхаючись.
– Не треба, дякую. – автоматично відповідає Люпин, дивлячись, як посмішка хлопця навпроти швидко повзе вниз й він різко відходить, навіщось ховаючи верхню листівку в самий низ.
Наступні десять хвилин пройшли в повній тиші, Люпин вже вивчив кожен камінчик на сірій стіні й з кожною секундою злість закипала все більше, коли телефон нарешті задзвонив.
– Ти де? – навіть не послухавши друга крикнув Ремус, не звертаючи уваги на те, що деякі люди обернулися на раптовий крик.
– Пробаач, я не зможу прийти.
На сварки не було сил, найкращим рішенням було просто кинути слухавку. Люпин зітхнув й опустив голову, відкладаючи телефон в кишеню.
– Може все ж візьмеш? – з трохи самовпевненою посмішкою запитав той самий хлопець, знову махаючи листівкою перед обличчям Ремуса.
– Відчепись, мені не треба. – відрізав Люпин й відштовхнув його руку, яка, як він мимоволі помітив, була доволі м’якою.
– Та візьми вже! – підвищив голос той, пхаючи злощасний папірець йому прямо в руки й спостерігаючи за переляканим й шокованим хлопцем навпроти, продовжив. – Там мій номер, ідіот, ти мені сподобався.
Декілька секунд вони просто мовчки витріщалися один на одного, роздивляючись риси обличчя й навіщось намагаючись запам’ятати їх. Листівка миттю опинилась в руці, Ремус нарешті опустив на неї погляд, і дійсно, там був номер, виведений ідеально рівними цифрами. Щойно вони знову зустрілись поглядами, сміх сам собою вирвався й змусив перехожих знову обернутися на звук, поки два незнайомця посеред вулиці голосно заливалися сміхом, не маючи змоги заспокоїтись.
– Окей, ти теж нічого такий. – мовив Ремус, витираючи сльози, що виступили від сміху.
– Нічого такий?! Я ображений! – жартівливо обурився хлопець навпроти й знову засміявся, опускаючись на лавку поряд з Люпином. Ремус помітив, що його сміх був наче вивченим, не щирим, нібито він копіює популярних зірок, які намагаються у всьому бути ідеальними на камеру. – Я Сіріус. Сіріус Блек. – перервав хлопець його роздуми.
– О! – скрикнув Люпин. – Я Ремус. Ремус Люпин. – мило усміхнувшись, представився він, заправляючи за вухо пасмо неслухняного волосся.
– Підеш зі мною на побачення, Ремусе? – кокетливо усміхаючись, запитав Сіріус, легенько торкаючись його руки. Він начебто не бачив взагалі нічого дивного у цьому питанні, дійсно, а чому ні?
– Що? – здивовано витріщився на хлопця Люпин, але руку не прибрав.
– А що такого? Я ж, начебто, нічого такий. – нахабно посміхаючись, процитував його Блек й зазирнув прямо в очі Ремусу, навіть не намагаючись знайти в них бажання відмовити.
– Ходімо. – погодився Люпин вже через секунду. Відмовити такому хлопцю не наважився б ніхто, особливо він, тому чого тягнути.
Вже через декілька хвилин вони прогулювалися по парку, поки сонце повільно сідало за горизонт, а Сіріус, таке ж сонце, на думку Ремуса, розповідав історії з свого життя, активно жестикулюючи, поки Люпин захоплено слухав його, інколи додаючи щось своє.
– До речі, а з чого ти взяв, що я ґей? Ну, тобто, як ти це зрозумів? – запитав Люпин, коли вони, трохи втомлені, але щасливі йшли додому до Ремуса, адже Сіріус настояв на тому, аби провести його.
– Я своїх за кілометр бачу. – засміявся Блек, чухаючи потилицю. Його риси обличчя у світлі ліхтарів здавалися ще більш привабливими, ось чому Ремус ніяк не міг відвести погляду від цього приголомшливого профілю. – А ще, ти виглядаєш досить по ґейськи.
– Так не буває, це висловлення проблематичне, тому що..
– Як першокласний ґей, – гордо почав Блек, перебиваючи його. – можу заявити, що це помітно. Хоча, можливо, це бачу лише я. – додав він трохи згодом, про щось задумуючись.
Люпин вирішив промовчати й лише коли вони дістались його дому, він перервав тишу.
– Класно прогулялись. – невпевнено каже він, але усміхається, побачивши самовпевнену посмішку Сіріуса.
– Ага, нічого так. – каже він й вже через секунду голосно сміється, побачивши невдоволений вираз обличчя Ремуса, який, здається, не зрозумів сарказму. – Гаразд, гаразд, – через сміх каже він. – це було класно, ти чудовий.
– Я тобі подзвоню, можна? – з усмішкою каже Люпін, якого знову заразила радість співрозмовника.
– Ні, я дав тобі номер, щоб ти на нього дивився. – моментально відповідає той, без бажання образити його й посміхається. – Звісно дзвони, не можна втратити такого, як я. – додав Блек трохи згодом.
– Окееейй. – відповів Ремус, нестримано посміхаючись й вже дістаючи з кишені ключ. – Бувай, я подзвоню.
Й він пішов. Хотілося залишитись з ним на всю ніч, але вже надто пізно, тільки не сьогодні, тому Люпин лише обертається на радісне «бувай» й знову усміхається. Йому здається, що щоки зараз порвуться від кількості посмішок за цей вечір, такого щастя він не відчував давно. Думаючи про нього, Ремус не може заснути цілісіньку ніч.
Коли через тиждень Люпин нарешті дзвонить, Сіріус звучить настільки задоволеним, що хочеться в ту ж секунду кинути всі справи й піти з ним ще кудись.
– Я вже думав, що ти не подзвониш. – мовив Блек й навіть через телефон можна було почути його посмішку.
Вони пішли на каву, потім знову й знову. Годували голубів, ходили в бібліотеки й клуби, інколи не поверталися додому до світанку, їздили на річку, гуляли в парку, ходили в кіно й одного разу Ремусу навіть вдалось витягти Сіріуса в театр. За цей час вони багато дізналися один про одного. Сіріус навчився грати на гітарі лише тому що його завжди питали, чи вміє він це робити, Ремус ще з дитинства цікавився астрономією й любив довго розповідати Сіріусу про зірку, в честь якої його назвали, ще він любив зелений чай, ромашки, обійми зі спини й поцілунки в лоб, Сіріус любив каву, довгі поїздки, любив дотики й коли хтось гладить його волосся, у Ремуса є великий альбом з його дитячими фотографіями, найгірший вік для Блека це тринадцять років, й він любить фарбувати нігті в чорний, Ремус ніколи не виходить з дому, поки не подивиться прогноз погоди, а Сіріус ніколи його не дивиться, а потім жаліється на несподівані зміни погоди, й вони обидва завжди любили дощ. Сіріус любив розповідати, Ремус любив слухати, обидва любили співати, навіть якщо це звучало жахливо, любили робити щось дивне, сміючись зі здивованих поглядів перехожих, любили фотографуватися, писати разом пісні, незграбно танцювати посеред ночі на темних вулицях, слухати музику, поки їдуть разом в метро, Ремус любив розглядати руки Сіріуса, ніжно проводячи по ним пальцями, а той любив його дотики, вони любили бути разом, любили один одного. Інколи вистачає лише місяця, щоб людина стала для тебе всім, інколи достатньо лише місяця, щоб закохатися в когось до нестями, але інколи місяця не достатньо, аби зізнатися в цьому.
Це був звичайний вечір понеділка, в який і Ремус, і Сіріус мали б відпочивати від роботи. Вони вже досить давно домовились, що на початку тижня нікуди не будуть збиратись, але Блек явно хотів порушити це правило. Дзвінок у двері пізно ввечері не так налякав Ремуса, як здивував, адже сьогодні він нічого не планував й нікуди не збирався. Відкривши двері, він побачив Сіріуса, що виглядав як завжди ідеально, як подумала б людина, що бачить його вперше, але Люпин одразу зрозумів, що щось не так.
– Сіріусе? Що трапилось? – схвильовано запитав він, пропускаючи його всередину.
– Ах, Ремусе, – почав Блек, зображуючи королеву драми, але у квартиру не заходячи. – мені щось так погано останнім часом.
Ремус тяжко зітхнув, розуміючи, що хлопець не жартує, хоча намагається удати, що лише дуркує.
– Нап’ємось? – запитав Люпин, вже знаючи його відповідь.
– Нап’ємось.
Не найкраще заняття для вечора понеділка, але що поробиш, друзів в біді не залишають, хтось має дотягти Сіріуса додому й дорогою слухати його п’яну маячню.
Зайшовши на кухню, Люпин увімкнув маленьку лампочку, світло від якої м’яко освітило простір. Ремус швидко дістав з холодильника пляшку горілки й протягнув її Сіріусу, що одразу зробив ковток, не витрачаючи час на пошук чарок. Ремус сів поряд з ним й дістав з кишені єдину цигарку, що у нього залишилась та запаливши, обхопив її губами й вдихнув дим, трохи кашляючи, коли той потрапив до рота. Та ще гидота. І чому він продовжує робити це?
Роблячи черговий ковток гіркого напою, Блек трохи скривився, але неприємні відчуття гіркоти у роті зникали одразу, коли всередині розливалось тепло. Ще через декілька ковтків розум майже повністю помутнів й перед очима все пливло, поки Сіріус протягував Ремусу пляшку, повільно забираючи з його руки цигарку й глибоко вдихаючи дим, поки попіл з неї сипався прямо на трохи подерті джинси.
– Ремусе, – жалібно пробурмотів Блек, поки хлопець поряд потрохи спорожняв пляшку, яку йому щойно передали. – я кохаю тебе.
Люпин здивовано розплющив очі, повертаючись до друга й майже впускаючи вже пусту пляшку на землю.
– Ти занадто багато випив, пішли, вкладу тебе спати. – тихо мовив не зовсім тверезий, але більш менш свідомий Ремус, відчуваючи, що всередині, біля грудей щось сильно тисне. Це ж була не правда? Він просто напився й нічого більше, але в це так не хотілося вірити.
– Ні, Ре-е-емусе. – протягнув він, хапаючи його за руку. – Мені давно хочеться поцілувати тебе. – заїкаючись пролепетав він, зазираючи в очі хлопцю, чиї руки міцно стискав у цю саму мить.
Ремус обережно прибрав руки й поклав їх Сіріусу на плечі, ніжно проводячи по ним, спускаючись до талії. Сіріус швидко дихав, дивлячись прямо йому в очі й інколи на мить опускаючи погляд на губи, поки хлопець навпроти м’яко притягував його до себе за талію. Їхні лиця раптом опинились в декількох сантиметрах один від одного, поки обидва боялися ворухнутися.
– Ремусе.. – жалібно прошепотів Сіріус, не витримуючи такої муки, після чого Ремус різко подався вперед, трохи сильніше стискаючи талію хлопця й видихнувши в його губи, поцілував. Пару секунд Блек не розумів, що відбувається, але потім майже одразу перехопив на себе ініціативу, швидко перемістивши долоні на плечі хлопця, стискаючи їх, поки руки Ремуса ніжно обіймали його за талію. Від них обох тхнуло алкоголем й димом від цигарок, губи були трохи сухими й потрісканими, але цей поцілунок був, здавалось, найкращою подією в їхньому житті. Це ніби могло продовжуватись вічність, але повітря в легенях почало закінчуватись й довелось відсторонитись один від одного.
Намагаючись віддихатись, обидва все ще перебували в стані шоку, губи були теплими, але всередині все хололо від усвідомлення, що все це може бути сном чи, ще гірше, дурнуватим жартом.
Зі страшенним хвилюванням обидва пішли спати, не промовивши більше ні слова.
Ранок. Ремус прокинувся від будильника, що лунав на всю кімнату. Голова тріщала й страшно хотілось пити. Або випити, великої різниці немає. Схоже, Сіріус теж прокинувся, бо з вітальні почулося невдоволене бурмотіння.
– Боже, Ремусе, вимкни це, благаю. – протягнув Блек, ховаючи обличчя в подушку.
– Сьогодні не неділя, Сіріусе, – так само жалібно промовив Люпин, піднімаючись з ліжка. – сьогодні треба йти на роботу. – продовжив він, шукаючи щось в невеличкій шафці біля ліжка.
Розчарований стогін з вітальні, певно, почув весь будинок, але не дивлячись на це, вже через хвилину біля дверей спальні стояв хлопець з дуже розпатланим волоссям й склянкою води в руці. Якраз тоді Люпин нарешті знайшов декілька таблеток від похмілля й одну з них одразу протягнув Сіріусу.
– Слухай, а як я тут опинився?
Це питання миттєво ввело Ремуса в ступор й він з легким подивом поглянув на хлопця, що нічого не підозрюючи допивав воду, кривлячись від гіркої таблетки.
– Ти нічого не пам’ятаєш? – майже шепотом запитав Люпин, відчуваючи як крутиться голова, чи від хвилювання, чи від похмілля.
– А що я маю пам’ятати? – невпевнено промовив той, відкладаючи пусту склянку на стіл й піднімаючи погляд на стелю, у спробах згадати щось зі вчорашнього вечора. – Ну, я прийшов до тебе, ми трохи випили і, – він замовк, знову намагаючись щось пригадати. – певно, ми пішли спати? Якщо я не у твоєму ліжку то нічого страшного явно не сталось. – засміявся він, намагаючись розрядити обстановку.
– Ага.. – засмучено промовив Ремус, намагаючись посміхатися. – Час йти на роботу, одягайся. – перебив він Блека, як тільки той спробував щось сказати, після чого швидко натягнув шкарпетки й вийшов у коридор, чекаючи, поки Сіріус вийде до нього.
Після цього вони мовчки розійшлись, Сіріус не відпустив жодного дурнуватого жарту, а Ремус не зніяковів, махаючи йому й бажаючи гарного дня, після роботи Люпин вимкнув телефон, а Блек, не отримуючи відповіді на перший дзвінок вирішив не набридати й просто ліг спати, зранку все було як зазвичай, треба було виходити на вулицю, спілкуватися з людьми й потрібно зауважити, Сіріус справлявся прекрасно, а от Ремус кинув роботу вже після того, як додав в каву сіль замість цукру й навіть не дослухав скарги клієнта.
Гей, Ремусе, ти відповідати збираєшся?
Ну це вже не смішно!
Ремусе!!!!!!!!!!!!!
Телефон дзвонив вже сьомий раз й сконцентруватись на читанні було просто неможливо, цікавили лише два питання, як вимкнути звук на домашньому телефоні і як дати по обличчю Сіріусу при зустрічі, ну і ще наскільки сильно він сам дасть Ремусу по обличчю. На щастя для Блека хлопець нарешті взяв слухавку й тяжко зітхаючи тихо привітався.
– Привіт?! – з того боку почувся крик й Ремус за звичкою відвів від вуха телефон, знову тяжко зітхаючи. – Два дні жодного слова чи попередження, телефон вимкнений, якби ти й зараз слухавку не взяв моє прекрасне волосся посивіло б повністю і це єдине, що ти мені кажеш?!
– Пробач, почувався не дуже. – невпевнено промовив Люпин й ледве стримав вже третє зітхання.
– Що ж, пробачаю, раз ти вже аж став на коліна. – саркастично відповів Блек, трохи більш спокійним тоном. – Ти мені поясни, що я зробив не так?
– Ти взагалі нічого, я просто дуже переживаю через декого, тому балакати з кимось було досить складно.
– Ти міг мені розповісти. – обурено сказав той, відчуваючи, що обстановка між ними напружилась до неможливості.
Ремус раптом кинув слухавку, відчуваючи, що його живіт має наміри виплюнути усі органи й викинути їх у смітник. Він точно знав, що Сіріус приїде прямо зараз і побачити його знову буде гірше, ніж опинитися у пеклі, адже одна з найважливіших розмов у його житті вже через пару хвилин відбудеться на його кухні.
Люпін швидко пересувався по квартирі, думаючи, що саме скаже, коли побачить його. Потрібно збрехати? Чи зізнатися у своїх почуттях? А може просто не пустити його у квартиру? Заборонити йому наближатися через суд? Може вбити його, а потім викинутись з вікна? Може.. Дзвінок у двері перервав його роздуми й змусив заклякнути на місці, не знаючи, як поводитись далі. На ватних ногах він все ж підійшов до дверей й відчинивши їх нарешті зазирнув у такі рідні очі.
– Сіріусеязнающомидрузіалеякохаютебе. – різко пролепетав він, не наважуючись навіть підняти погляд з підлоги й вивертаючи свої пальці так, ніби намагався зламати їх.
Наступне, що він відчув це теплі й сухі губи на своїх губах й тремтячі долоні, що обхопили його щоки й ніжно стиснули їх, притягуючи ближче. Поцілунок вийшов коротким, але обидва знали. що він змінить все.
Сіріус повільно відсторонився, зазираючи йому прямо в очі й тяжко дихаючи, поки Ремус перебував у легкому шоці.
– Я тебе кохаю. – це було єдине, що міг вичавити з себе Люпин, окрім дурнуватої щасливої посмішки й явного бажання зацілувати все його тіло.
– І я тебе. – відповів Сіріус, невпевнено торкаючись його руки й запрошуючи йти у спальню. – Хочу тобі дещо сказати. – пояснив він, побачивши повний нерозуміння й одночасно щастя погляд коханого.
Сідаючи на ліжко, приблизно секунду вони просто дивилися один на одного, почуваючись абсолютно щасливими й посміхаючись так широко, що здавалось, їхні щоки зараз порвуться, але раптом Сіріус перервав мовчання, беручи руку хлопця у свою.
– Знаєш, це вийшло так.. спонтанно? – почав Блек, спостерігаючи за зацікавленим обличчям Ремуса. – І я не встиг зізнатися тобі нормально. – ніяково засміявся він, коли Люпин зітхнув з полегшенням.
Вже через секунду Сіріус дістав з кишені складений двічі листок паперу в клітинку, на якому було виведене кривеньке сердечко.
– Це надто ванільно, боже. – знову зніяковів Блек, прикриваючи почервоніле обличчя руками й вже думаючи, що можливо не потрібно читати цю маячню, але побачивши повний кохання погляд Ремуса, він все ж наважився.
– Ремусе, я кохаю тебе. Мені подобається те, як ти пахнеш шоколадом й польовими квітами, подобається тримати тебе за руку, поки твої щоки й ніс червоніють, подобаються твої маленькі подаруночки, кожен з яких я зберігаю на окремій поличці у своїй шафі, подобаються твої жарти, твоя відкритість, турботливість й абсолютна безбашенність, якої люди від тебе аж ніяк не очікують, подобається спостерігати за твоїми вогниками в очах, поки ти захоплено щось розповідаєш, подобається коли ти плачеш від надлишку почуттів, подобається слухати твій голос, коли ти читаєш мені перед сном, подобається те, як ти виражаєш свої почуття, постійно обіймаючи мене й не наважуючись поцілувати, подобається, як ти тихо смієшся мені в шию, як червонієш від будь якого компліменту. Я люблю в тобі все, кожен недолік, кожні гарні риси твого ніби ідеального характеру, люблю кожну частинку твого тіла й вважаю його абсолютно ідеальним, я хочу кричати на весь світ про своє безмежне кохання до тебе. Ти найкращий витвір мистецтва й я хочу показати тебе всьому всесвіту, показати їм наше кохання, аби вони знали, що ніхто не може кохати сильніше, ніж ми. Я б хотів бути поряд з тобою до кінця свого життя, хочу чути твоє сопіння мені в шию під час сну, хочу щодня прокидатися від твого голосу, навіть якщо це будуть крики, хочу взимку слідкувати, чи носиш ти шапку, хочу цілувати тебе при будь-якій нагоді, хочу до самої смерті тримати твої крижані руки, я хочу бути з тобою, хочу бути твоїм..назавжди. Чи хочеш ти розділити зі мною кожну мить свого життя настільки, наскільки цього хочу я? – тремтячим голосом закінчив він, помічаючи закоханий погляд хлопця навпроти й відчуваючи, як сильно той стискає його руку.
– Боже, ти наче щойно зробив мені пропозицію. – промовив Люпин, навіть не намагаючись подавити бажання лягти йому на плече.
– То яка твоя відповідь? – засміявся Блек, обіймаючи його й намагаючись притиснутись ближче.
– Так.