– Слухай, знайди собі якесь інше хобі!
Світ навколо Дазая небезпечно похитнувся, коли він підняв голову аби переконатися, що голос Кунікіди це не слухові галюцинації.
– Хобі? – невпевнено перепитав він.
– Хобі.
– Ем, – Осаму явно не встигав за цією розмовою. – Я подумаю…
– Сумніваюся.
– У чому?
– У тому, що твій залитий алкоголем мозок ще здатен на такі подвиги.
– Грубіян, – вирішив нарешті образитися Дазай. – Тепер ясно чого тебе дівчата обходять десятою дорогою…
– Головне, щоб не через вонь перегаром, як від деяких, – Кунікіда був явно не в тому настрої.
– Тобі зайнятися більше нема чим, ніж ображати місцевих алкоголіків? – в Дазая починало нити у вилицях, та й загалом приємна заторможеність сп’яніння потроху проходила, поступаючись місцем втомі й відголоскам майбутнього похмілля. – Йди собі, Кунікіда-кун, а то ще не дай боже зіб’єшся з графіку й проспиш на годину менше, ніж ідеально.
– Я вже з нього збився, придурку, – відізвався Доппо, – через тебе, – додав він тоном прокурора, який зачитує обважчуючі обставини.
Дазай на це промовчав, втупившись у червону стрічку, яка слугувала його партнеру за краватку. Вище підіймати голову йому було лінь.
Кунікіда простягнув йому руку, ривком підіймаючи Осаму на ноги з паркової лавки, як тільки той за неї покірно вчепився. «Бляха, – подумав Дазай, незграбно спотикаючись й намагаючись стримати блювоту від такої швидкої зміни положення, – жодного співчуття до ближнього свого».
– Нудить? – перепитав Кунікіда.
– Пішов ти, – процідив Дазай йому у відповідь.
Доппо з півхвилини постояв з ним мовчки, притримуючи його передпліччя, аби сильно не хитався. Можливо, співчуття до Дазая в нього й скінчилося, але до дому того треба було все одно довести і без нудоти це буде зробити легше.
– Ти жахливий, – серйозно сказав йому Осаму, віддихавшись й закидуючи руку на його плече у вже надто звичному для них обох жесті.
– Це ти жахливий, – відгукнувся Доппо, притримуючи того за пояс й розпочинаючи їхню хитку й неспішну «прогулянку» до Кунікідиної квартири.
Дазаю житло надавала Агенція, але Кунікіді більше подобалося знімати власну невеличку квартиру у восьми кварталах від офісу. І до дазаєвої захламленої коморки йти було довше, ніж до охайної однокімнатної квартири Доппо. Не набагато, щоправда, але що було короткою п’ятнадцятихвилинною прогулянкою на тверезу голову, то є колосальною відстанню для тіла на самій грані алкогольної коми.
І не те, щоб це було чимось незвичним: в Дазая вже навіть була власна зубна щітка на поличці у кунікідиній ванній. Та й Осаму за свої прожиті двадцять два з половиною роки проводив ночі й у набагато гірших місцях, ніж диван у кунікідиній вітальні. Тим паче, що Доппо нехай і бухтів, але завжди залишав склянку води й сашетку анальгетиків на журнальному столику. Можливо, ліміт на співчуття Дазай і вичерпав, але ліміту на просту людську доброту в Доппо просто не існувало. І Осаму це у Кунікіді дуже подобалося.
– Колись думав звернутися по професійну допомогу щодо своїх проблем з агресією, Кіда-кун? – іноді Дазай задумувався що ж такого жахливого зробив Кунікіда у минулому житті, що йому за партнера дістався Осаму. Мабуть, Доппо теж задавався цим питанням.
– Тільки після того, як ти звернешся по професійну допомогу щодо твого алкоголізму, – Кунікіді не знадобилося й секунди на роздуми над відповіддю.
– Ми можемо піти разом! – мрійливо промовив Дазай.
– Ага, під ручку візьмемося й підемо.
– Ну, якщо ти хочеш взятися за руки, то хто я такий, аби тобі відмовляти, – відмахнувся Осаму. – Я думаю, нам би навіть прописали якісь спільні сеанси групової терапії…
Доппо на це тільки гмикнув із сумнівом.
– Чого? – не зрозумів його скептицизму Осаму. – Будемо плакати в обіймах одне одного, чи що вони там ще роблять на тій терапії…
– Чому я не здивований, що твої знання про групову терапію обмежуються “Бійцівським клубом”?
– “Бійцівський клуб” – кращий фільм Фінчера! – виголосив Дазай. – Тільки спробуй з цим посперечатися!
– “Загублена” ліпше.
Осаму закотив очі, втомлено зітхаючи:
– В тебе жодного смаку, Кіда.
– Це в тебе жодного смаку, тим паче, що я не казав, що “Бійцівський клуб” поганий, просто в Фінчера є ліпші фільми, – Кунікіда поправив вільною рукою окуляри й покосився на Дазая з-за їхніх блискучих скелець. Осаму здалося, що в його очах грає трохи веселих бісиків. Але тільки трохи, бо з Кунікідою інкаше не буває. “По одному бісику на око”, вирішив Дазай, “і то в кращому випадку, бо Кіда ж настільки зануда, що міг би й змусити працювати одного єдиного бісика за двох”.
– Що? – спитав Доппо свого притихшого співрозмовника. – В мене щось на обличчі?
– Так, – відізвався Осаму, відволікаючись від своїх нетверезих роздумів. – Окуляри.
– Ну, з цим вже нічого не зробиш, – зітхнув Кунікіда.
– А чому, власне? Йосано тебе кромсає раз на тиждень, чого вона не може разок вправити тобі зір?
– Я думаю, якби вона могла, то вже б це зробила.
Дазай задумався, обдумуючи відповідь. Запала пауза.
– В сенсі “я думаю”? Ти її не питав про це, чи що? – нарешті знайшов він за що вчепитися.
– Не питав і не збираюся, – пробурчав Доппо. – Бо не дай боже вона ще захоче поекспериментувати.
– Ссикло, – не пропустив й секунди Осаму.
– Давай вона тебе разок розбере на органи, а потім поговоримо?
– Давай! – нетверезо гигикнув Дазай.
– От і домовилися. Зранку я тебе піднімаю о восьмій, щоб одразу з початком робочого дня пані Йосано могла приступити до розчленування твоєї тушки.
– О, ні! Тільки не восьма ранку! – по-театральному драматично не погодився Осаму. – Май трохи бога в серці, Кунікіда-кун! До речі, вона ж не приходить під самий початок дня, – вже серйозно промовив він після невеликої паузи, – хтось з Агенції взагалі починає робочий день о дев’ятій? Ну, крім тебе, звичайно.
– Кенджі приходить вчасно, – відповів Кунікіда. – Ацуши й Кьока теж, президент не запізнюється, офісні працівники теж… – Доппо трохи помовчав, роздумуючи. – Взагалі-то, це тільки Рампо-сан приходить як йому захочеться та Йосано-сан затримується, бо її дорога до роботи проходить повз торговий центр, ну, і ти розпіздяй.
– Нічого собі, тобто прогулює працю купа народу, а розпіздяй чогось тільки я?! – образився Дазай.
– До них хоч можна додзвонитися, коли вони потрібні!
– Поки що, Кунікіда-кун, агенція змогла успішно обійтися без мене у ста відсотках випадків, коли ти не міг мене видзвонити.
– І?
– Що “і”?
– І що ти хотів цим сказати?
Дазай повільно кліпнув, несподівано помічаючи, що за розмовою вони майже дійшли до кунікідиної квартири.
– Чорт його знає, – чесно відповів він. – Зайдемо в 7\11? Я сконаю прямо посеред твоєї вітальні, якщо не з’їм їхній рол з крабом.
– Тільки через те, що твоя мертва туша погано впишеться в інтер’єр, – стомлено зітхнув Кунікіда, розвертаючись у сторону цілодобового супермаркета у сусідньому будинку.
– Звичайно, – погодився Дазай. – Я ще хочу полуничні моті!
– Перехочеш.
Але пластиковий контейнер з чотирма вже не дуже свіжими, але все ще доволі пристойно виглядаючими моті, Кінікіда оплатив на касі без жодних заперечень. Рол з крабом теж бачив кращі часи, але Дазай все одно з апетитом з’їв його ще до того, як вони дійшли до кунікідиної триповерхівки. Осаму стомлено зітхнув, коли вони зупинилися перед сходами будинку: Доппо жив на третьому поверсі.
– Кунікіда-кууун, – вирішив спробувати він.
– Навіть не думай, – Доппо вже не перший і не другий раз опинявся у цій ситуації й чудово знав що буде далі.
– Але, Кунікіда-кун, в мене паморочиться в голові! Я впаду, й щось собі зламаю! Можливо навіть шию… – Осаму помовчав, роздумуючи, потім додав: – Хотілося б шию.
Кунікіда, не звертаючи уваги на нього, вже почав підніматися по сходах, не залишаючи Дазаю особливого вибору, адже він все ще спирався на плече Доппо.
Поки вони доповзли до останнього поверху, в нього дійсно почало трохи паморочитися у голові.
– Нудить? – ще раз уточнив Кунікіда, возячись із ключами коло своїх дверей.
– Трохи, – Осаму стомлено привалився до стіни, відлипнувши нарешті від свого партнера.
– Добре.
– Пішов ти.
Замок у дверях нарешті цокнув, відчиняючись. Кунікіда зайшов першим, звично клацаючи вимикачем на стіні. Дазай, переступив поріг наступним, причиняючи за собою двері.
– Взагалі-то, якби тебе знудило, то твоїй тушці довелося б обробляти трохи менше того дешманського саке, яким ти накидався, – серйозно продовжив Доппо.
– Якщо мене зараз знудить, то це ти, мій любий, вважай викинув ті гроші за рол на вітер, – Осаму титанічним зусиллям випутався зі свого плаща й зронив його на тумбочку, не маючи вже ані сил, ані бажання діставати до вішака у кутку вузького коридору. – До того-ж, я прикладу усі зусилля до того, аби не встигти добігти до ванної.
Доппо роздратовано закотив очі.
– Іноді я думаю яким би був світ, якби ти прикладав хоч половину тих зусиль, які витрачаєш на вимотування моїх нервів, на щось корисне, – він звично опустився на підлогу, розшнуровуючи дазаєві черевики.
– Може я роблю світ краще, мотаючи тобі нерви? – Доппо із сумнівом гмикнув на це й взявся за другий черевик. – Ну правда, твоє життя було б набагато нуднішим, не будь би у ньому такої цікавої, позитивної й веселої особистості, як я.
– Чесно кажучи, у мороці з нетверезим тобою дуже мало цікавого, позитивного й веселого, Дазаю.
– Це тому, що ти тверезий, треба пити у компанії, Кідо.
– Щось я не пам’ятаю щоб хоч раз знаходив тебе у дружній веселій компанії, а не десь у підворотні, чи у тому бісовому парку, – Доппо закінчив з його взуттям й піднявся, виходячи з коридору до вітальні. – Тобі у тому парку медом намазано, до речі?
Дазай стягнув черевики й послідував за Кунікідою, притримуючись за стінку.
– Там просто тихо й нечасто проходять поліцейські патрулі, – відмахнувся він.
– Звучить не дуже весело й позитивно, – відізвався Доппо звідкись з кухні.
Осаму звично рухнув на диван у кутку кімнати.
Кунікіда з’явився у дверях кухні зі склянкою води у руках.
– Пий, – всунув він його до рук Дазая. – Увесь за раз.
– Іу, – скривився Осаму, – а який мій приз за цілий випитий стакан несмачної води?
– Вона звичайна, придурку, – стомлено зітхнув Кунікіда. – Можеш потім з’їсти одне своє моті.
– Чому тільки одне, їх там більше! – запротестував Дазай.
– Одне зараз, одне на сніданок, – Доппо возився коло шафи, витягаючи запасну ковдру й подушку.
Дазай покірно відпив зі стакану.
– А що ти приготуєш на сніданок?
– З чого ти взяв, що заслужив сніданок? – Доппо поклав поряд з ним на диван постільну білизну.
Це теж було звичним – Кунікіда завжди бурчав, але ніколи не залишав його без сніданку. Зазвичай щось просте й до огидного здорове. Дазаю жахливо подобалися їхні спільні тихі ранки на вузькій кухні квартири Доппо. Нехай в нього й завжди нещадно боліла голова у ці ранки, але іноді йому здавалося, що будь-яке похмілля варте тарілки ідеально звареної Кунікідою вівсянки з яєчнею з чудовими хрусткими краями й смачним рідким жовтком, яку Доппо смажив саме так і рівно стільки, як подобалося Дазаю. В Осаму навіть вже була власна кружка для кави у шафці над рукомийником – парна з Кунікідиною: жахливий набор з двох чашок, розмальованих яскраво-рожевими сердечками, який Дазай презентував йому на День усіх закоханих, як жарт. Осаму не дуже розумів чому Кунікіда досі користувався цими чашками, але не протестував.
– Я не хочу моті зараз, – Дазай відставив пустий стакан, без сил падаючи на підкладену Кунікідою подушку.
– Точно не нудить? – ще раз перепитав Доппо, забираючи посуд.
– Ні, твоя вітальня на сьогодні у безпеці, Кідо.
– Приємно знати.
Доппо знову зник на кухні, почувся тихий булькіт води.
Дазай заворочався, вкладаючись зручніше, прикрив очі, потроху сповзаючи у сон.
Стакан, наново наповнений водою тихо цокнув о журнальний столик перед диваном, Кунікіда пішов шарудіти у шухляді комоду у своїй спальні, шукаючи йому анальгетик. Осаму ліниво подумав, що на чорта Доппо журнальний столик у такій маленькій вітальні. Тонкощі інтер’єрного дизайну завжди знаходилися поза його розумінням – більшість життя, прожита у кімнатах й приміщеннях, в яких не проводиш і зайвої хвилини поза вимотаним сном, давалася взнаки. Але Кунікідина квартира йому подобалася. В ній було тепло й сухо, не гуляли протяги й сонце приємно просвічувало через охрові штори. На стінах висіли фотографії кунікідиних близьких у дешевих, але охайних ікеївських рамках, на полицях стояли кунікідині книжки з алгебри й матаналізу, а на підлозі лежав м’який килим. І ще у цій квартирі зазвичай можна було знайти самого Кунікіду (у неробочий час, звичайно ж).
Доппо повернувся з напів повною сашеткою таблеток й акуратно поклав її поруч з стаканом, якраз так, аби Дазаю зручно було дотягнутися не встаючи.
– Кіда, в мене жахливі новини, – тихо промовив Осаму.
– Які наприклад? – Доппо, взяв до рук ковдру, кілька раз стряхнув її, розправляючи після лежання на полиці.
– В мене нещасне кохання.
– Чого нещасне?
– Жодних шансів, що воно взаємне.
Кунікіда знизав плечима, укриваючи Дазая.
– Буває. Подивимося чи буде це таким вже великим горем, коли ти протверезієш.
– Ти не розумієш, – Осаму натягнув ковдру повище, так, що видно стало тільки очі. – Може, це тебе я кохаю.
– Я знаю.
– Що?
– Ти кожен раз як нап’єшся мені про це говориш, дурнику, – Кунікіда підіткнув край ковдри, аби не волочився по підлозі.
– І?
– Що “і”?
– І що таки невзаємне? – стомлено спитав Дазай, прикриваючи очі й готуючись до гіршого.
– Відрости трохи хоробрості й спитай про це не за крок від алкогольної коми.
– Але…
– Добраніч, Дазаю.
– Боже, який ти жорстокий, Кідо, просто жах…
– Добраніч, якщо надумаєш таки блювати, то дуже рекомендую таки добігти до ванної.
– Я точно заблюю увесь твій гарний килим, – сонно пробурчав Дазай у подушку.
– Сподіваюся з дівчатами ти не так фліртуєш, – він крізь напівдрімоту відчув долоню у своєму волоссі. – Гарних снів, Осаму.
– Д’бран’ч, – буркнув він.
Тихо скрипнули закриваючись двері до Кунікідиної спальні. Дазай провалився у сон без сновидінь.