— Тьху, моя спина вбиває мене, — сказав Стайлз, завалюючись на крісло та розкладаючи його так, щоб покласти на нього ноги.
— Мгмм… — неуважно відповів Пітер, не відводячи погляд від кросворда.
— Я не можу отримати співчуття від свого чоловіка? Я полов сад цілий ранок. Ти міг би принаймі бути зі мною милим, якщо не збираєшся робити мені масаж.
Тоді Пітер подивився на нього, явно не вражений.
— Ти усвідомлюєш, що вранці я також займався хатніми справами, так?
— Але ж ти перевертень, Пітере.
— І ти також міг би бути, якби дозволив мені вкусити тебе, — легко запропонував Пітер.
Це давня суперечка між ними. Стайлз постраждає або поскаржиться на свої звичайні та дуже людські проблеми — Пітер згадає про укус. Іноді він згадує це зненацька лише тому, що минуло достатньо часу з останнього разу, і він знає, що Стайлз насправді не злитиметься на нього.
Стайлз, передбачувано, закочує очі.
— Ні в якому разі, друже. Ти можеш вкусити мене лише людськими зубами. Ми досі не знаємо, що зробила б моя іскра, якби ти мене вкусив, і, крім того, хтось тут має залишатися людиною.
Пітер знизує плечима й каже:
— Пропозиція в силі, — і повертається до свого кросворду.
У нього один із тих дешевих примірників в м’якій обкладинці, які продають у магазинах, — один із десятків, які він закінчує щороку.
Стайлз сміявся з нього, коли вперше побачив стос завершених книжок-головоломок під Пітеровою тумбочкою, запитуючи, чому Пітер просто не встановить безкоштовний застосунок на свій телефон чи щось подібне.
— Серйозно, Пітере? Я знаю, що ти був трохи поза цим протягом шести років або близько того, але ти ж повернувся деякий час тому. Ти повинен знати, що для всього є застосунок. Якщо ти збираєшся бути Apple-снобом і завжди купувати найновіший, найдорожчий і майже не змінений iPhone, тобі слід принаймні користуватися ним.
— Це інше, маленьке ти лайно. Є особливе задоволення в тому, щоб тримати кросворд у руці, закривати його, коли закінчую, й все таке. І принаймні моя найновіша модель iPhone не вибухне у мене в руках, — відповів він, зневажливо дивлячись на старий Galaxy Стайлза в його руці.
— То було роки тому, відпусти вже це.
— Як тільки ти відпустиш мої кросворди, любчику.
Зараз Стайлз не може й тижня уявити без Пітера, котрий розгадує свої кросворди ввечері перед сном або пізнього лінивого полудня вихідних, як сьогодні. Йому також було втішно слухати тихий стукіт олівця по паперу й те, як Пітер час від часу бурмотів щось сам собі або Стайлзу, просячи допомогти з підказкою.
Іноді Стайлзу важко поєднати життя, яким вони живуть зараз, із тим, як вони познайомилися. Драматичні промови лиходіїв, вбивства, воскресіння, мисливці, каніми, альфа-зграї, темні друїди, ногіцуне, берсерки, страшні лікарі, дике полювання, і ще одні мисливці — все це здається таким далеким від відповідних крісел у їхньому затишному бунгало. Навіть роки після закінчення старшої школи Бікон-Гіллз, коли Стайлз навчався контролювати свою іскру, яку запалив дух лиса, здаються далекими.
Після того, як Стайлз закінчив більшу частину свого навчання, мандруючи світом, щоб дізнатися якомога більше про свою магію, він повернувся до Бікон-Гіллз і виявив, наскільки йому подобається товариство Пітера. Також виявилося, що коли старший перевертень, який знову став альфою, створивши законну загрозу території, не намагався активно вбити Стайлза чи його друзів, вони справді мали багато спільного.
Крім того, Стайлз більше не відчував, що може й далі засуджувати всі ці «вбивчі штучки». Він не пробачив дії Пітера, але зрозумів їх. Він також зрозумів його гнів, і цього було достатньо. Пітер знав, що Стайлз ніколи не пробачить його, а Стайлз знав, що Пітер ніколи й не проситиме пробачення. Це було взаєморозуміння, яке тримало їх поруч достатньо довго, щоб розвинутися у справжню дружбу, і звідси їхні стосунки здавалися неминучими.
Спочатку зграї було складно це прийняти. Вони довіряли Стайлзу, авжеж, але довіряти Пітеру досі було ризиковано для Скотта, Лідії та інших. Він зробив їм боляче. Комусь посередньо, а комусь — з явними намірами. Не зважаючи на це, вони мали визнати, що ці двоє дійсно підходять одне одному, і вгамували свої упередження відносно Пітера через їхню турботу про Стайлза. Навіть розмова Скотта і Пітера щодо цих стосунків мала якусь силу. Скотт пройшов довгий шлях від збентеженого підлітка, якого без попередження затягли у надприродний світ, і Пітер знав, що його погрози зовсім не пусті. Скотт, здавалося, був заспокоєний повагою, — хоча й неохочою — яку йому виявив Пітер, як до головної альфи території, бо навіть це багато важить.
Одним із головних завдань Стайлза було доглядати та відновлювати Неметон до його колишньої слави, обмежуючи притягування хаосу та надприродних створінь. Стайлз наче і сам відновлювався, спостерігаючи за тим, як росте дерево, як темні лей-лінії розкриваються в міцних зв’язках природної магії, якими вони й мали бути. Авжеж у нього за вухом є кандзі “особистість”, яка ніколи не зникне, але це відчувається інакше. Більш завершено, в якомусь сенсі. Якби він міг зцілити й відновити землю та магію, двері були б справді зачинені.
Пітер усе ще панікував, коли вони вперше ділили ліжко, а Стайлз був майже надприродно тихим і залишався таким цілу ніч. Коли Стайлз прокинувся, він потягнувся, позіхнув і вигнув брову на перевертня, який витріщався на нього.
— Щось не так? Ти повертаєшся до старого, моторошного себе.
— Ні, все гаразд. Ти просто був таким… спокійним і тихим. Не схожим на себе. Я знаю, у тебе були жахливі нічні кошмари, коли ти мав справу з ногіцуне. Вони все ще турбують тебе?
Стайлз відповів так само серйозно:
— Ні, вже ні. Та медитація, яку я робив перед сном не була жартом — вона настільки ж магічна, наскільки психічна. Як більшість моїх проблем та їхні рішення. Мій сон зараз спокійний, я контролюю свою магію та мій розум здатен підтримувати це.
Пітер був тихо вражений цим: він знав, що Стайлз вчиться, але його впевненість у собі була новою. Стайлз завжди здавався гучним і зухвалим, але це було явно позою підлітка з серйозними проблемами з самооцінкою. Він кивнув, поцілував Стайлза у маківку, потім у губи і більше про це не згадував.
Невдовзі вони почали жити разом. Шериф був радий, що знову має свій дім, як це було, коли Стайлз подорожував (принаймні він так казав — перевертні не посміли б викрити його брехню). Спочатку Пітер наполягав, щоб Стайлз переїхав до нього, але молодший чоловік залишився на своєму, і вони знайшли та спільно придбали бунгало, яке було їхнім домом уже кілька років. Це був один із багатьох, багатьох компромісів, але саме так вони діяли.
Весілля було невеликою подією, як і пропозиція. Вони подбали про офіційні документи в мерії, а потім провели невелику церемонію в заповіднику, на якій були лише члени зграї, за винятком кількох старих друзів Пітера та деяких наставників і друзів Стайлза, яких той зустрів під час своїх подорожей. Дітон провів церемонію, дотримуючись сімейної традиції Пітера, коли емісар благословляв союз. Технічно Стайлз був емісаром Пітера, але Дітон все ще був емісаром Скотта, і оскільки вони ділили територію, це спрацювало.
Стайлз продовжив своє навчання та запропонував свої магічні та дослідницькі послуги більшій надприродній спільноті разом із Пітером, який мав власні зв’язки та роботу. Коли Неметон зцілився і врешті-решт повністю відновився, територія опинилася під захистом двох сильних зграй.
***
Зараз вони живуть таким спокійним життям, яким може бути життя колишньої одержимої іскри та альфи-перевертня. Час від часу загроза все ще виникає. Але саме це взагалі не мало бути загрозою; все ще мокрий по вуха мисливець, який вважав своїм обов’язком знищити світ чудовиськ.
Він був близько, надто близько, до того, щоб справді вбити Пітера, за допомогою сліпої удачі. Пітер, як завжди, оббігав межі території і натрапив на мисливця. Побачивши альфу, мисливець запанікував і негайно накинувся на нього як на загрозу. Вираз його обличчя був безцінним, коли Скотт — очі все ще палали червоним від настороженості перед загрозою, оскільки він прибіг на болісне виття Пітера — віддав мисливця нікому іншому, як Крісу Ардженту, щоб той поніс наслідки своїх дій від власного мисливського суду.
Скотт був радий, що йому не потрібно було вгамовувати Стайлза: він підхопив Пітера й почав доглядати за ним на задньому сидінні Лідіїної машини, поки сама Лідія мчала з місця нападу до клініки Дітона, також викликана Пітеровим виттям. Очі Стайлза палали праведним гнівом, коли він прибув на місце події. Було зрозуміло, що лише його турбота про Пітера та його безпеку врятувала нікчемне життя мисливця. І Скотт точно вважав, що ідіот заслуговує на покарання, але він не заслуговує на смерть. Це була одна річ, щодо якої він завжди не погоджувався зі Стайлзом, і досі ненавидів сперечатися зі своїм старим другом про це. Після всього, що вони пережили, він тепер міг краще розуміти точку зору Стайлза, так само як Стайлз визнав, що йому теж потрібно частіше дивитися на речі з точки зору Скотта. Вони доповнювали одне одного, врівноважували одне одного, але це не обійшлося без частки суперечок.
У будь-якому разі, маленького мисливця забрали інші мисливці на суд та реабілітацію, а зграя зібралася на варті у клініці Дітона, поки два емісари діставали з Пітера жахливу суміш з аконіту, омели та горобини, яку у нього випустив мисливець. З такою базовою кількістю токсину у цьому, це не мало б бути великою загрозою, якби тільки мисливець не був так нажаханий тим і не продовжував стріляти в тіло Пітера. Пітер був народжений перевертнем, а зараз ще й був альфою, тож його зцілення було швидким, але не ідеальним. Він не був призначений для боротьби з такими атаками, тому вони також використали магію, щоб допомогти йому.
Пітер був блідим і слабким, але не у відключці, коли зграя погрузила його у машину Лідії, і вона відвезла подружню пару додому. Інші члени зграї дали їм простір, щоб відпочити та зцілитися.
Стайлз був тихим, занадто тихим, і це непокоїло Пітера так само, як коли він вперше помітив, як зараз спить його чоловік. Він ефективно, але обережно вимив Пітера під душем, з легкістю взявши на себе більшу частину його ваги, а потім витер його й поклав у ліжко. Здебільшого без жодного слова. Стайлз впевнився, що Пітеру комфортно, й розвернувся, щоб вийти з кімнати, коли Пітер спрямував всю свою енергію на те, щоб схопити його за руку та зупинити.
— Будь ласка, поговори зі мною, — він хотів звучати наполегливо, але насправді просто благав, і Стайлз легко це бачив.
Стайлз заплющчив очі та глибоко вдихнув, висмикуючи зап’ястя зі слабкої хватки Пітера. Він повернувся, щоб знову піти, і Пітер прогарчав, понад усе ненавидячи почуття ігнорування. Він був вразливим, і Стайлз не спілкувався з ним, і це, дідько, просто так не годиться, чи не так?
— Я більше не боюсь тебе, Пітере, — Стайлз посміхнувся. — Ти роками мене не лякав. Я злякався за тебе, мудаку. Якщо ти магічним чином забув: я кохаю твою жалюгідну дупу, і не хочу, щоб ти помер, і ти маєш дозволити мені зрозуміти, що я міг втратити тебе цієї ночі. Просто дозволь мені піклуватися про тебе, і дозволь бути тихим.
Пітер відразу відчув провину за свою реакцію. Авжеж він почувався вразливим, але Стайлз, мабуть, також. Минуло багато часу відтоді, як хтось із них був справді серйозно поранений, а зараз це виникло нізвідки. Він дав Стайлзу піти, і його чоловік швидко повернувся з двома склянками води та маленькою тарілкою фруктів і сиру. Від цього Пітер почувався лише гірше: Стайлз просто намагався по-своєму продовжувати піклуватися про нього, а Пітер навіть не міг дозволити йому спокійно це робити.
Він був тихим, поки Стайлз його кормив, не намагаючись заперечити, що може зробити це сам. Їм обом це було потрібно, і немає сенсу вдавати, що це неправда. Стайлз прибрав посуд, налив Пітеру води та зник у ванній кімнаті, щоб й самому прийняти душ. Коли він повернувся, він сів ближче до Пітера, обережно підтягнувши його в позу ложки. Стайлз уткнувся носом у простір між шиєю Пітера і подушкою й просто дихав, від чого Пітер усвідомив, наскільки різким є його дихання, як усе ще б’ється його серце, і почуття провини знову почало вирувати.
Але поки вони лежать у тихій темній кімнаті, це сповільнюється. Пітер обережно відсувається, щоб його тіло було на одному рівні з тілом Стайлза, заплющує очі й намагається заснути.
— Я кохаю тебе, — він почув, як пробурмотів Стайлз йому під шкіру, і відповів тим же — або, принаймні, так йому здалося, — коли його охопила темрява.
***
Спокійний нічний сон був важливим для одужання Пітера, і вранці він майже повністю відновив свої сили. Це мало бути чимось гарним, але, як і минулої ночі, чомусь перетворилося на сварку. Пітер тисне там, де він знає, що не варто, але майже смертельна сутичка робить неможливим зупинитися від початку сварки.
— Після всього цього ти дійсно все ще не обмірковував це? Ти хоча б думав про це? Наспавді вмирати, Стайлзе? Біль та агонія. Справді втратити своє життя. Дозволь поділитися досвідом — це жахливо.
— Авжеж я думав про це, бовдуру. Я людина між іншим. Я думав про те, якою буде смерть з того моменту, як дізнався, що це таке. Мені було дев’ять, коли моя мати померла, Пітере. Смерть завжди була, і завжди буде. Вона неминуча, гаразд? Час неминучий. Я не можу уникнути смерті або зупинити час. Моя магія йде з природи, так само, як і твоя, а смерть і час — найсильніші частини природи. Вони сильніші за нашу магію.
— Я знаю це, Стайлзе. Я прожив життя, яке змусило мене також занадто рано зрозуміти смерть. І дозволь мені ще раз нагадати тобі, що я насправді помер. Але хіба ми все одно не боремося? Ти не п’єш воду, не бігаєш, не стежиш за своїм харчуванням, не приймаєш щодня кляті клейкі полівітаміни?
— Це не одне й те саме, — сказав Стайлз спокійним, але сталевим, голосом. — Це зовсім не одне й те саме, і ти це знаєш.
Пітер покірно заплющує очі.
— Я знаю.
Він не розплющує очей, доки не відчуває, що Стайлз стискає його руки своїми, раптом виявившись набагато ближче, ніж раніше.
— Імовірність того, що ти помреш раніше за мене така ж висока, як і навпаки. Я мало не втратив тебе минулої ночі, Пітере, і це, мабуть, не востаннє. Буде ще більше разів, коли ти будеш думати, що втрачаєш мене, і, можливо, ти справді втратиш. Мені необхідно знати, що ти готовий впоратися з цим, Пітере. Бог знає, я не хочу, щоб тобі довелося, не більше, ніж я хочу впоратися з цим за тебе. Але це непередбачувано, моя любов. Мені потрібно, щоб ти уявив це прямо тут і зараз. Якщо я завтра помру в якійсь жахливій аварії, твоє життя продовжуватиметься.
— Я не зможу…
— Будь ласка, дай мені закінчити. Твоє життя продовжується, Пітере. Ти довгий час був самотнім, і я розумію це, але більше ти не один і це не тільки через мене. У тебе є родина. У тебе є зграя. Ти можеш горювати, оплакувати і робити всі ці речі, і, це нормально, авжеж, але я не твій світ, Пітере Гейл. Я не можу ним бути.
Те саме правило і для мене, розумієш? Я кохаю тебе всім серцем. Я кохаю тебе всім, що у мене є. І якщо б ти помер минулої ночі? Я був би до біса спустошений. Я був би руїною. Я був би не здатен мислити. Можливо я навіть був би настільки відчайдушним, щоб спробувати повернути тебе або зробити щось, щоб приєднатися до тебе у смерті. Але моє життя триватиме. Я б не залишив свого тата, своїх друзів, нашу зграю. І ти б теж не залишив. Укус не зробить мене непереможним, Пітере. Те, через що ти щойно пройшов, є тому підтвердженням. Немає еліксиру життя. Неможливо жити вічно. А якби й можна було б, я б не став. Я б не хотів цього. Смерть є невід’ємною частиною життя, Пітере, і я прийняв це давно. Я знаю, що це складно для тебе, але ти маєш знати, що це так само складно і для мене.
Пітер навіть не усвідомлює, що плаче, доки Стайлз не відпускає його руки, щоб витерти сльози з його обличчя.
— Ти маєш рацію, — каже він, його голос коливається, але він не бажає робити паузу, щоб заспокоїтися, — і я знаю це. Я все це знаю і розумію. Я навіть перестану запитувати. Але я ніколи не перестану цього хотіти. Я ніколи не зможу відпустити те, що, як я думаю, може убезпечити тебе. Ти можеш зрозуміти це?
Стайлз усміхається. Щира усмішка освітлює все його обличчя, і Пітер зараз так само приголомшений його красою, як і десять років тому.
— Я можу це зрозуміти. Просто… намагайся бути менш настирливим щодо цього. І якщо я ось-ось помру, а у тебе немає інших варіантів, звичайно, ти маєш мою згоду спробувати вкусити. Але тільки в таких екстремальних обставинах, гаразд? Не коли я зараз скаржуся на біль у спині через садівництво, чи через десять років, коли у мене неминуче розвинеться артрит, чи навіть у майбутньому, коли моє людське тіло буде робити те, що робить людське тіло, і почне виходити з ладу.
Пітер намагається відповісти усмішкою:
— Я не можу обіцяти, що не пропонуватиму цього, коли ти старий і слабкий, особливо якщо тобі боляче. Але я думаю, що зможу дати пройти болю вихідних, не намагаючись переконати тебе стати перевертнем.
— Це все, що я прошу, — підтверджує Стайлз, нахиляючись, щоб стиснути їхні чола. — І зроби усе можливе, щоб більше мене так не лякати.
Він цілує Пітера, перш ніж той встигає сказати, що це насправді не під його контролем, і протест Пітера тане.
***
Після того, що Стайлз називає «інцидентом», він почав вести рахунок на білій дошці у своєму кабінеті, роками додаючи нові позначки після кожного їхнього передсмертного досвіду. Це до біса страшно, і Скотт та його батько відмовляли Стайлза від цієї ідеї, але ж це не для них. Це для нього, і для Пітера, і це служить своїй меті.
Він також додає рік і чотири акуратні маленькі позначки поруч з ним. Пітерова улюблена частина цієї системи — він може згадувати про укус чотири рази на рік, і Стайлз не буде справді сердитися на нього через це. Хоча якщо Пітер витратить це на просте нарікання, Стайлз все одно проведе лекцію з цього приводу. Корисно пам’ятати, що Стайлз — людина, і його досвід ніколи не буде таким же, як у Пітера, і це нормально.
Стайлз ніколи не казав «так». Минають роки і вони обидва старіють. Хоча процес старіння Пітера відбувається повільніше та плавніше за процес старіння звичайної людини. Прогнози Стайлза про розвиток його артриту відбулися швидше, ніж від думав. Безсумнівно це сталося через постійний стрес, який він переживав в юності через різноманітні сутички з надприродним. Завдяки регулярним розтяжкам, фізичним вправам, великій кількості лимонно-імбирної води та Целебрексу він справляється з цим. Це не ідеально, але це можна контролювати, тож він намагається не надто скаржитися. Було б нечесно сердитися на Пітера за те, що він запропонував усунути його біль, якщо він постійно скаржився на це.
Поступово він зовсім перестає це згадувати. З часом Пітер заспокоюється, а Стайлз залишається в безпеці. Час від часу він все ще робить це — чи то напад мисливця, чи магічна невдача, чи звичайна небезпека, яка пов’язана з вразливістю людини. Але він розуміє, що Стайлз не скаже «так». Це компроміс.
Одного разу вони лежали пізно в ліжку; двері замкнені, жалюзі засунуті, і єдине світло в їхньому домі — це лампи на відповідних тумбочках. Єдиний звук у кімнаті — це ніжний стукіт олівця по паперу, поки Пітер розгадує свої кросворди, а Стайлз працює над власною книгою з головоломками судоку. Йому знадобилося аж до сорока років, щоб виростити таке саме ставлення до заповнення головоломки вручну, і він віддає перевагу головоломкам із числами та логікою, а не головоломкам зі словами, які так любить Пітер, але він не може заперечити задоволення від завершення однієї з маленьких книжок.
Зараз вони дорожчі: маленькі книжки коштують щонайменше п’ять доларів за штуку, а більші, які вони вважають за краще, коштують навіть дорожче, але вони ніколи не перестають їх купувати. Стайлз скаржиться, що йому зараз доводиться носити окуляри для читання, щоб робити це, і насміхається, коли Пітер зазначає, що скоріш за все це через роки, які він провів, дивлячись на екран комп’ютера, ніж через звичку, яку він придбав на півдорозі свого життя. Але Стайлз сумлінно протирає лінзи окулярів і надягає їх щовечора, коли лягає в ліжко. Він ніколи не переконує Пітера купити пару, навіть незважаючи на те, що «він виглядатиме в них дуже круто».
Звичайний спостерігач ніколи не зможе сказати, через що вони пройшли, а позначки на дошці в кабінеті Стайлза Стілінскі нічого не означатимуть. Однак для Стайлза та Пітера це нагадування про все, що вони пережили за минулі роки. Нагадування про те, що їхній час разом, який нещадно тягнеться далі, закінчиться. Нагадування про те, що важливий не кінець, а тихі ночі в ліжку, коли вони бурчать над головоломками.