– Цілуй… цілуй, цілуй, не зупиняйся…
***
Мертвий погляд зацепився на квітці, холод бентежно колисав думки, смуток турботливо огортав його тіло. Відчувалось зовсім голе самотнє тіло. Бинти, порвані і брудні, лежали на траві.
– Все моє життя… – одними губами шепотів він, – складалося зі суцільної ганьби… Та я, втім, так і не усвідомив, що це таке – людське життя.
Він повільно встав на коліна.
– Лише зміг ледве відчинити цю завісу таємниці. Зрозуміти, що таке… людське тепло. Ти мені його подарував. Зробив свій внесок до отримання мною своєї волі. Мені шкода, що я не врятував тебе вчасно.
Карі, майже чорні, очі втомлено ковзали по надгробку з ім’ям «Чюя Накахара».
– Але ми обидва знаємо, що так потрібно. Ти завжди був готовий пожертвувати собою, заради мене. Приємний, відданий, жертовний песик…
Він заплющив очі і зовсім ніжно провів подушечками пальців по гострому краю лопати.
– Тобі пощастило, що в тебе є я, Чюя. Хто як не я, Дазай Осаму, може відпустити всі твої турботи…
Легким рухом він зняв кришку труни. Його тонкий нюх, все ще не вбитий алкоголем та цигарками, відразу уловив сморід. Тіло, яке б воно не було красиве, після смерті мерзенне.
– Який ти… чарівний. Ніколи не бачив тебе красивішим, аніж зараз…
Говорив японець повільно, правдиво, поки губами ледь не торкався гнилого трупа. Труна широка, велика, тому йому не бракувало сил лягти поряд зі своїм минулим коханцем.
– Цілуй… цілуй, цілуй, не зупиняйся… – шепоче той знову, не помічаючи, як його голос тремтить нотками божевілля. Його хворий розум малював тільки яскравіші відчуття чужих пестощів.
Ніч тоді була тиха. Місяць ховався, немов боявся бути причетним до всього, що встигнув побачити. Все живе затихло. Тільки і було чути відлуння від пострілу.
Два трупи лежали поряд, обіймали один одного. Обидва вільні. Тепер вони не бувають щасливі чи нещасні. Лише спокійні закохані в обіймах пухкої землі.