Всі по тихесеньку розповзлися. Сірін і Рікон до себе, Лагор і малий по своїм кімнатам. А Мерін у їхню спальню. Мабуть, і Ештону варто було б піти. Але не спалося. Все ніяк рашаз з голови не йшов. Не йшов і хоч трісни. “Це моя правда. А ти шукай свою”. Ештон зітхнув, потер лоб і ліг на диван. Голова по-трохи закипала.
Ештону не давала спокою несумісність… Чому види, які з’являються, несуть загрозу існуванню розумного життя? Можливо воно насправді повинно зникнути? Навіть природа ларів на це заточена, якщо заглибитись в питання, але ж не знищили досі. Так, їх конролюють але… Сам факт же є. І тоді все наступне – про шлейф подій і вірність шляху – це теж абсурд. Адже Ештон хоче врятувати світ, тоді його дії вважалися б не вірними. Ким? Хто судить що вірно а що – ні? Чи що…? Чорт… Стільки питань… Вірний шлях… “А якщо ти пручаєшся, час все одно розставить все на свої місця, навіть якщо ціна тому – ти сам…”. “Та все ж ніхто і ніщо не підвладно часу. Спокутані гріхи давно уже вплелися в історію.” Аааааа!!! Мозок Ештона зараз просто закипить… Аж пульсує все… Чорт… Малий?
Ештон підняв очі і побачив малого на сходах. Він зупинився, впіймавши погляд Ештона. Але Ештону було відверто не до того. Він просто опустив голову на бильце і продовжив варити мізки, як каже Рікон. Малий зрозумівши, що від нього нічого не хочуть, послідував на кухню. Налив собі щось і акуратно підійшов до відпочинкової зони. Ештон знову підняв на нього погляд. Хоче щось?
– Що, Кір, не спиться?
– Відколи це я маю ім’я? – Підняв малий брови.
– Відколи не встромив мені ніж в живіт? – Усміхнувся Ештон. – А взагалі, якби ти сказав, що тобі щось не подобається, я б тебе і раніше на ім’я називав.
– Та мені все рівно. Тільки повне ім’я не подобається. – Додав він. Малий явно не настроєний йти до себе. Ештон зітхнув. Сів потер очі.
– Що зіграємо в шахи? – Спитав він.
– У вас з собою шахи? – Щиро здивувався малий, тобто Кір.
– Ні, зараз скачаю на телефон.
– А… – Розчаровано протягнув малий, тобто Кір (чорт, оце то вже звик) і сів на крісло напроти дивану, демонструючи, що хоче грати.
Ештон без проблем скачав шахи і вони почали гру. Класний він противник, все таки. Ештону подобалось. Але в шахах він явно гірше плаває, ніж в бійках – скоро програє. Ще три ходи буквально, якщо він ходитиме, так як Ештон думає.
– Ештон. – Рікон з’явився на сходах. Та що це за нічне шефство? Ештон підняв очі і здивовано відмітив, що у Рікона начисто збиті біохвилі. Ештон призивно підняв руку, запрошуючи в обійми. Рікон швидко подолав відстань між ними і з розгону втиснувся Ештону в плече, притискаючись всім тілом. Труханило його знатно. Ештон і не пам’ятав коли таке було востаннє.
– Ти чого? То ж стабілізовувався недавно. – Все ж вирішив уточнити Ештон. – Та і спали разом бувально позаминулої ночі.
– Важко було ніж віддати. Всі сили це з мене витягнуло. – Пожалівся Рікон. Ештон відчув укол вини.
– Вибач, Рікон. – Але Рікон усміхнувся на цю фразу.
– Тобі немає за що вибачатися, це було моє рішення. – Похитав він головою.
– Давай ляжемо. – Запропонував Ештон. Рікон кивнув і вони вляглися на диван. Ештон його обняв ззаду за поперек і закрив очі, поклавши голову на бильце. Малий за ними спостерігав – Ештон відчував його погляд. Але не здивування. Швидко він адаптовується.
– Е6 на Е7. – Сказав Ештон не міняючи пози. Малий зробив хід замість Ештона. Подумав секунду, походив. І так… Ще два ходи.
Малий не помітив пастки до останнього:
– Шах і мат. – Сказав Ештон. Малий здивовано роздивився поле.
– Чорт. – Прокоментував він.
– Ти виграв? – Усміхнувся Рікон і відчув радість.
– Угу.
– Я радий. – Сказав він. Мабуть засне зараз.- Мені важко далось те, що ти програв сьогодні. – Ештон відкрив очі, припіднявся на лікоть і подивився на Рікона через його плече.
– Це був просто показовий бій… Немає чому так близько до серця приймати. – Акуратно мовив Ештон.
– Якби ти бився за зграю, я б зараз належав йому. – Кивнув Рікон на Кіра з закритими очима. У Ештона обличчя витягнулось і рот відкрився. Ніхріна собі асоціація… Він перевів серйозний погляд на малого.
– Ходімо у вільну спальню – поговоримо. – Запропонував Ештон Рікону.
– Мені й тут не погано. – Заперечив Рікон. Окей…
《Рікон…》- Почав було Ештон ментально.
– Що? – Перебив Рікон голосом. Ештон підняв брови. Хоче щоб малий чув розмову? Нащо? Ештон відверто не розумів, що відбувається в голові у Рікона. Ну, окей. Раз хоче так, то так.
– Рікон, якби бій був за зграю, я б не дозволив йому виграти. – Правда. Ештон дуже піддавався.
– Знаю. – Усміхнувся Рікон. – У мене просто фантазія так працює, ти ж знаєш.
– А навіть, якби суперник був і справді сильнішим від мене, такого теж би не сталось. Я б просто не прийняв виклик. – Він нізащо не став би ризикуваи ними з Сірін. Але Рікон фиркнув.
– Звісно прийняв би. – І відкрив очі, розвернувшись до Ештона обличчям. Ештон нахмурився. Рікон усміхнувся і знову влігся назад, демонстративно втискаючи плечі в тіло Ештона. – Я був на твоєму місці. Я бився за зграю. І точно знаю, коли прийде час, ти теж приймеш виклик. Приймеш і виграєш бій. Навіть, якщо суперник буде завідомо сильніший за тебе. Тому що це ти, Ештон. Тому що ти мій вожак. А я стоятиму у тебе за спиною і слова проти не скажу. І віритиму в тебе. І Сірін теж.
Ештон охрінівшо стежив за ним. І не знав, що сказати. Рікон поглянув на нього хитро з-під повік і усміхнувся. А тоді штовхнув його плечима:
– Вирівняй мені біоритм. – Давно не просив. Рікон перевернувся на живіт. Ештон поклав йому руку між лопатками і став вирівнювати біоритм, імтуючи хвилі Храму.
– А з яких це пір тобі в цьому потрібна допомога? – Здивовано підняв Ештон брови.
– А хто каже, що я не можу сам?- Сказав Рікон, характерно сьорбнувши слиною.
– Ти якийсь дивний сьогодні. – Сказав Ештон і сперся підборіддям об руку, якою впирався об диван.
– У мене відпустка. Ти заборонив мені готувати вичитку лекцій. Сьогодні останній день в цій холодризі, а завтра мені не доведеться тебе покидати.- Задоволено пробубнів Рікон, демонструючи, що не проти і поспати. Насправді біоритм був уже рівний, а енергія відходила рівномірно. Але Ештон вирішив дати йому покайфувати.
– Я зіграю. – Пошепки сказав Кір, взявши в руки телефон Ештона. Очевидно, зрозумівши, що нічого цікавого він вже не почує. Ештон кивнув.
Дуже швидко Рікон заснув. Ештон вкрив його пледом. І кивнув малому на кухню. Там вони зіграли ще кілька партій і розбрелися спати.
***
Зранечку всі швидко зібралися. Поснідали і вже о десятій були в трейлері. Ох, і снігу намело. Дуже швидко Ештон зрозумів, що вони так просто не виїдуть не те що з гір, а з лісу. Хм… Ештон встановив два бар’єри відносно бампера трейлера у вигляді льодоколу. Ну, так то краще. Краса. А як під’їхали до гірської дороги, змістив грані – коротша грань відходила в сторону до гори, таким чином більшість снігу падало з обриву, даючи їм можливість проїхати. Вже до вечора вони повністю покинули гори. Де і стали наніч. У них було достатньо часу в запасі, так що Ештон не гнався за рекордами.
Після вечері таки вдалось заснути без проблем під боком Мерін.
А коли він розкрив очі, то із здивуванням зрозумів, що вони уже їдуть. Нічого собі він виспався. Ештон потер очі.
– Це яка година? – Просипів він голосом зі сну.
– Уже одинадцята. – Задоволено муркнула Мерін.
– Чому ви мене не збудили? – Намагаючись роздуплитися спитав Ештон. Це коли він так спав востаннє?
– Тому що ти спав, а Рікон теж вміє водити. – Сказала Сірін. – Зараз сніданок зроблю.
І вже за кілька хвилин він задоволено їв сендвічі з апельсиновим соком. А потім була чудесна кава. Шик. За вікном падав дрібнесенький сніжок.
А потім вони грали в карти. За кілька годин Ештону все ж вдалося відібрати кермо. І він насолоджувався трейлером останні години. Ех…
***
Літак був приватним і належав благодійній організації, від імені якої вони і їхали в Сирію. Для них в літаку були заготовлені сумки. Ештон зв’язався з розвідниками ще вчора, тому Кіру теж принесли сумку. В загальному жодних проблем його присутність не приносила. Тож… Нехай.
В літаку всі знову розважалися хто чим. Тільки Ештону спокою не було. По перше, рашаз. Тут все ясно. Тобто ясно, що нічого не ясно. А по друге, Сирія… Мерін обирала між Сирією і Україною. Але зупинились зрештою на Сирії. В Україні все ж надто гостра фаза війни зараз. Хоча Мерін хотіла взяти участь у битві… Ештон потер лоб. Але поїздка в Сирію буде кориснішою для Шазарії, тож… Якось так і прийшли до цього рішення. Фух… Не аукціон, все ж таки. Але…
***
Після літака їх зустрів Лісар з своїм партнером і їх на бусику привезли на місце зустрічі.
Всі переодягнулись характерно для цих місць. Сірін і Мерін були в паранжі. Можна було б і хеджабом обмежитись, або і зовсім нічого не робити – вони ж іноземці, але так зручно приховувати природу Мерін, тож… Сірін в основному було все одно. А Мерін почувалась комфортно. Їй таки зручніше за ширмою… Може сказати їй, щоб носила свою шляпу пасічника? Раз їй так добре?… Хех… Ештон сумуватиме за її сукнями, якщо вона погодиться…
Зрештою вони вже дуже швидко їхали (Ештону хотілося б повільніше, або не їхати зовсім) на фурах в одне з розбомблених міст. Під прикриттям волонтерською діяльністю. Насправді ж була умова з місцевою владою. Кілька “безневинних душ” в обмін на стільки ж фур продовольства та іншої необхідної гуманітарії… Нічого, чим можна було б пишатися. Але… Сирія знаходиться в стані гуманітарної катастрофи от уже кілька років. І шукати людей за потрібними показниками серед подібних вразливих місць – зручно. Всі у виграші, як то кажеться. Шазарія отримає людей у репродуктивну групу, люди, що лишаться отримають продовольство, а люди, що переселяться – виберуться з пекла. І для них наразі це одна з небагатьох можливостей уникнути життя серед голоду, розбомблених будинків, начисто зруйнованої інфраструктури, непевної влади і повної відсутності безпеки. Особливо це стосується пацанів: станеш чоловіком – воюй. Тільки правильно сторону обери, бо шлях твоєї звитяги буде коротким. Але… Незважаючи на все це – Ештон все одно почувався бридко. Не хотів він купувати людей в будь – якому вигляді. Крапка.
Якось аж надто швидко вони приїхали на місце… Повиходили з фур. І серед всієї цієї антиутопії їх зустріли бойовики з автоматами – одягнені врізнобій, з характерними головними уборами для чоловіків цієї місцевості. З ними розмовляли розвідники, тож Ешон дозволив собі не слухати. А от Мерін з інтересом вникала. Ештон просто стояв поруч і слідкував за їхньою групою.
А ще за їхньою групою слідкували бойовики. Ешон зітхнув. Він роззирнувся і почав прикидати, що його робити в разі чого. Місто – це було не його. Тут було стільки біохвиль… Всюди. Особливо багато під землею. Гуманітарна катастрофа… Справжнє лихо, спричинене людьми… Якось Ештон запитав про це у Мерін. Вона ж відповіла, що вона завжди готова була нести відповідальність лише за Шазарію. А якщо люди Зовнішнього Світу не здатні досягти компромісу між собою, то це не її проблема. Адже вона не є привителем цих територій… Ештон обдумував це не раз. Але чомусь усі ці думки ніяк не могли влягтися нарешті на свої місця…
Нарешті переговори завершились і їх пропустили всередину – підвальне приміщення. Відібрані попередньо діти-сироти сиділи на купі якихось матрасів вздовж стіни. Шазарійські вчені під пильною охороною розвідників почали обстежувати цих дітей. А бойовики втратили будь-який інтерес. Схоже не цікаво було і Мерін. Вона починала відверто нудьгувати. Її куди більше зацікавила сусідня шумна зала. Куди вона і прослизнула. Ешон помітив це тільки тому, що не зводив своєї уваги з її біохвиль ні на мить. Він пішов за нею. Так ось де пекло на Землі.
Притон. Більше нічого на думку не спадало Ешону при вигляді цієї зали, набитої людьми. Тільки жили тут не наркомани… А жінки з дітьми. Діти-сироти… Й інші вразливі верстви, так би мовити. Кошмар. Це було схоже на якесь місиво з матрасів, брудної і не дуже чистої білизни, дітей. Тут же жінки старалися навести хоч якийсь побут: були розвішені шнурівки з пелюшками. При чому Ештон не розумів, як народжуються діти у вдів, якщо війна стоїть у замороженій стадії от уже рік? Чи скільки? Хоча, чого кривити душею… Ештон знав.
Він перевів погляд на Мерін. Вона як хижак щось видивлялася. І Ештон розумів, що вона явно не на побут дивиться. Ештон беззвучно зітхнув. Він відчув на собі погляд – за ними спостерігали бойовики.
– Тут тобі не місце, сестра. – Сказав один з них досить тихо, підійшовши вблизь.
– Все гаразд. Ми підбираємо ще можливі кандидатури. – Тихо сказав Ештон.- Не хочемо везти фури назад.
Бойовик стиснув губи. Натяк збагнув. Він розумів, що вони не можуть просто перестріляти їх і забрати продовольство. По-перше, риба надто крупна для них. І вони про це знають. По-друге – це вже не перша така акція. Тому вони не ризикнуть майбутніми доставками.
– Я хочу його. – Вказала Мерін на хлопчика років дванадцяти. Ештон кивнув.
– Ми можемо його також перевірити? – Запитав Ештон. Бойовик поглянув на Ештона з-під лоба. Тоді перевів погляд на хлопчика.
– Мехван. Підійди, друг! – Покликав він його рукою. Хлопчик облишив якогось іншого малого, поглянув йому в очі. І… І цей погляд. Хех… Що за кошмар? Він з таким розумінням ситуації вцілому поглянув. Схилився над іншим малим, погладив його по голові, щось сказав, аби почув тільки він, усміхнувся і підійшов, поглянувши Ештону в очі. Без виклику чи образи. Без звинувачень. Ой, кошмар…
– Йди туди, друг. – Вказав йому бойовик.
– А другий – його брат? – Запитав Ештон. Бойовик поглянув Ештону в очі і обдумував якусь мить, борячись з явним бажанням послати Ештона куди подалі. Але стримався чомусь. Можливо в погляді Ештона щось цьому муживику подобається чи що…
– У Мехвана немає сім’ї. Тепер кожен тут – його сім’я. – Сказав бойовик. Мерін відповідь чомусь задовільнила.
Вона розвернулась і пішла до решти шазарійців. Ештон кивнув бойовику і пішов вслід. Він підійшов ближче до Лісара:
– Огляньте ще його. – Кивнув він на хлопчика.
– Він замалий. Частину досліджень не вдасться зробити. – Прошепотів він на вухо.
– Знаю. Зробіть, що вдасться. І скажи які результати. – Лісар кивнув і підійшов до свого Розвідника.
Словом, по показникам хлопчик не відзначився, але нічого критичного не було, тож його взяли. Мерін була задоволена, як ситий кіт.
《Ти хотіла особисто вибрати?》 – Поцікавився Ештон.
《Так. Важливий не лише талант. Людина – це в першу чергу серце і душа. А потім вже мозок.》- Відповіла Мерін. От як її можна не кохати? Навіть тут… Навіть у такий спосіб… Вона змушує його серце стискатися, битися в грудях. Кохає. Він кохає її.
Зрештою, вони таки покинули це жахливе місце на невеликому автобусі, який теж був в їхньому розпорядженні.
На цей раз не надто пощастило – всього четверо, і це разом з тим малим, якого захотіла Мерін. Фур же було шість. Домовилися, що дві залишать, але на наступний раз вони їм будуть винні дві людини. Місцевих це влаштувало.
Тож тепер всі сиділи і волоклися у тимчасове пристанище. Завтра у них ще одне місце…
Ешону було нестерпно жарко у цьому обдертому автобусі. І він лише дивувався з того, що Мерін і Сірін не жаліються, будучи в паранжі… Вони сиділи своєю гоп-компанією вкінці автобусу. Але розмовляти не хотілося. Малий якось і зовсім примовк.
– Ти як? – Запитав Ешон.
– Нормально. – Відповів він на відчепись. А потім ніби згадав щось і поглянув на Ештона. Додав, добираючи слова:- Хто б знав, що я ще не погано жив.
Ештон йому усміхнувся:
– Завжди може бути гірше. Якщо хтось страждає більше, аніж ти, це не означає, що ти не маєш права на біль. У кожного болить по своєму і болить щось своє. Твоя історя – лише твоя. І ти маєш право ображатися на життя. – Сказав йому Ештон.
– Вау. У вас що заготовка була? – Запитав він у своїй колючій манері. Ештон знову усміхнувся.
– Так. Бувало, думав про схожі речі. – Сказав Ештон і погляд сковзнув за спину Кіру і наткнувся на погляд Мехвана. Хлопчик дивився на нього таким поглядом… Спокійним. Умиротвореним, навіть. Ештон прислухався до його біохвиль. Він був доволі далеко, і навколо була купа людей. Але… Його біоритм виокремити було не важко – спокійний, рівномірний, наповнений тихим жалем і спокоєм, непритаманним людям у такому віці. У Ештона мурашки по спині пробігли. Про що він думає з такими емоціями? Ештон йому злегка сміхнувся. Але хлопчика це налякало. Він відвів погляд вбік. Гаразд. Краще його не чіпати. Й так уже один прилип…
Мерін же з інтересом спостерігала за хлопчиком. Це було неочікувано. Ештон думав, що вона втратить до нього інтерес після “покупки”. Але… Очевидно, роль відіграло те, що саме вона його обрала? Хм…
Вони приїхали в якусь халупу. Вона чимось нагадувала розвалюху з старих вестернів про Техас… на першому поверсі була таверна з баром, кухня – все закрито і не працює. Повна антисанітарія. На другому і третьому поверсі були кімнати. Вони насторожено піднялися на гору… Все розбито, роздерто і для життя не придатне.
– Розчистимо одну кімнату і будемо спати у спальниках. – Кивнув Ештон.
І вони прийнялися за роботу. Всі разом. Розвідники, коли прийшли і побачили, що Повелителька на рівні з усіма дошки тягає – округлили свої фізіономії і оніміли. Лісар з його Розвідником відмерли першими і пішли допомагати.
– Ми все влаштуємо. – Запевнив Розвідник. – Просто нам довелось змінити місце ночівлі.
– Все гаразд. – Кивнув їм Ештон.- Ми про себе подбаємо. Лісар і Розвідник переглянулися. Але заперечувати не стали.
За годину роботи в одну з кімнат вони перетягали всі разом все, що може смердіти або нести якийсь інший дискомфорт, все інше стягнули під стіну.
Розстелили спальники. Та й влаштувались плюс – мінус. На вечерю спустилися вниз.
Розвідники зіставили два столи між собою для їхньої компанії. А решта розсілися собі по столах, як випаде. Хлопці з притону скучкувались разом за одним столом.
Коли Ештон з сім’єю спустилися, їхній стіл був уже “накритий”. Нічого особливого – суп і гарніри з туристичних наборів, і якісь консерви. Але судячи з того, як наминали діти – жалітися гріх.
Розвідники і Науковці за їжею розмовляли стиха, але без ентузіазму.
Сірін, Рікон і Лагор теж без настрою були. Може і на краще, що побували в такому місці? Буде з чим порівнювати, зрештою…
За вечерею до них підсів Лісар з його Розвідником.
– Як Вам Сирія? – Запитав Розвідник.
– Хм… – Задумався Ештон. – Що скажете? – Спитав він у своєї зграї.
– Кошмар. – Охарактеризував лаконічно Рікон.
– От вам і Зовнішній Світ. – Кивнула Сірін, що все ще чомусь була у хеджабі. Може в Ештона щось не так в голові, але їй личить.
Лагор від коментарів утримався.
– Корисно собі інколи нагадати, що означає людська жорстокість. – Усміхнулася Мерін. – І що навіть серед бруду, можна знайти скарб.
Ештон перевів погляд на малого. Той відчув його погляд, зустрівся очима з Ештоном і негайно уткнувся в тарілку. Ештон підняв брову. І чому він його раптом став боятися? Через посмішку? Хм.
– А Ви що думаєте? – Запитав Лісар. Ештон поглянув йому в очі і зітхнув. Він не мав що сказати. Нічого нового принаймі…
– Війна це страшно. – Сказав Ештон.- Всім страшно. І солдатам, і простим жителям міст. Страшно і тим хто нападає, і тим хто захищається. Страшно помирати ні за що. Але і за ідею теж страшно помирати. Страшно голодувати і спати під бомбами. Страшно тікати з власних домівок. І не прокинутись завтра теж страшно. Страшно втрачати. І бачити страждання страшно. І вбивати теж страшно. – Кивнув Ештон. Всі його чомусь слухали. Ештон кивнув, зітхнувши. – Але, мабуть, найстрашніше, це коли страшне горе стає буденністю. Коли ти вже перестаєш боятися вибухів і смерті. І… – Ештон стис губи. – Коли в один момент розумієш, що ти звик до усього цього лайна. – Ештон потер лоб. – Вибачте. – Сказав він і встав з-за столу. Тоді усміхнувся, спершись на стільчик. – Повечеряйте без мене, гаразд.
І пішов. Чорт. От якого біса він зірвався? Захотілося побитися лобом об стіну.
Ештон піднявся до них в кімнату і ліг у один з спальників. Хах… Ну, хоч про рашаза не думає. От, якби “думалку” можна було б відімкнути зовсім… Ештон полежав трохи і сів. Все одно ж не засне. Він сів біля стіни, підтис коліна і спер на них лікті. Вперіщивши погляд в купу сміття, що вони понаскладали біля протилежної стіни. Хех…
– Коханий. – Тихо підсіла до нього Мерін.
– Пробач. – Сказав Ештон.
– Це ти пробач. Не потрібно було сюди їхати. – Ніжно усміхнулась вона.
– Все гаразд. Просто в мене теж ностальгія. – Взяв він її за руку. Вона засміялася, розуміючи невеселість гумору.
– Давай завтра поїдемо. – Запропонувала вона.
– Ні. – Усміхнувся Ештон. – Все добре, справді. Мені тут краще, ніж на аукціоні, насправді.
Мерін іронічно стягнула брови на переніссі.
– Я не це мав на увазі… – Зітхнув Ештон.- Я просто хочу сказати, що… Все гаразд, окей? – М’яко сказав Ештон.- Краще розкажи, які плани на пацана.
– М? На якого? – Не зрозуміла Мерін.
– На того з хитрим іменем на букву “М”. Мехмед? Мухамед? Забув…
– Мехван? – Усміхнулась Мерін. – А що з ним? Все як і з іншими.
– Він тобі сподобався. – Усміхнувся Ештон.
– Ти не ревнуєш. – Прижмурилась Мерін.
– А повинен? Йому дванадцять. – Здивувався Ештон.
– О, – Розсміялася весело Мерін. – Якщо по віку міряти, то ти для мене теж дитина.
Ештон скептично усміхнувся і глянув з-під лоба косо. Мерін знову засміялася.
– Хм… Думаю за кілька років я його провідаю. Цікаво, яким він виросте.- Поділилась Мерін планами таки. Ештон усміхнувся. Це чомусь йому було приємно чути. Ніби надія. Це щось незриме. І таке важливе. Що загнутися не дає.
Він підсунувся до Мерін і обійняв її за талію, схиливши голову їй на плече. Він пам’ятає її. Надію. Там. На ЙОГО війні.