Хрін його знає, як Ештон має заснути. Насправді він був щасливий. Він давно уже хотів так поспати. “Усією сім’єю”. Хоч і в житті нікому не зізнається. Ще б у Храмі… Взагалі була б краса. Але заснути все ніяк не давав той погляд, що малий кинув на них, коли відвертався, щоб спати. І його почуття. От же ложка дьогтю у бочці з медом…
Але ж не кликати його було до них? Він же не лар. Хрін його знає, як би він це сприйняв.
Так і промучився… До невідомої пори. А потім здався. Виліз з затишного кокону і сів тихесенько до багаття. Схилився на лікті, спершись об коліна і в пам’яті просковзнув солдатський медальйон, який завжди випадав з-під футболки, коли він так сідав. Ештон потер лоб. Поглянув на фігуру малого в спальнику через багаття. Кошмарно… Це була помилка. Не потрібно було його брати з собою. Треба було таки висмикнути розвідників, щоб вони його забрали. Просто Ештон не подумав про цю сторону питання. Ештон глибоко зітхнув. І поглянув на небо. Зорі неймовірні. Він давно вже хотів поспати на землі з Мерін. Давно хотів спати з сім’єю. А натомість його маленьку мрію пересрало це сране відчуття… Щеміло в серці. Ештон розумів цього пацана. Розумів. Він пам’ятав. Він чудово пам’ятав себе. У віці цього пацана він уже три роки, як варився в академії. А вже в вісімнадцять він був на війні. На душі похололо. Він пам’ятає. Все ще не забув. Той окоп… Там було темно і жарко. Сильно парило. Тоді до них в окоп заліз партизан з якоюсь лихоманкою. Як повз варту проліз – невідомо. Сидів тихо – впритул. Коли вони попросинались – мало не обісрались. А він сидів з ножем біля горла. І щойно вони прокинулись – встромив собі в горло лезо. І тільки потім до Ештона дійшло. Якби він… Той солдат став їх різати увісні, хтось та прокинувся б. Натомість же він сидів і дивився, як ті хто дуже скоро стануть причиною його смерті – сплять. А лихоманка тихо робила свою справу. За 10 днів всі, хто був в окопі похворіли. Біологічна зброя, мать його. Тоді Ештон зрозумів, що це може бути кінець. Він вивів хлопців прямо вглиб лісу. Вони несли хворих на собі, йшли через озеро. Жар хворим збивали прямо у воді. Ще через десять днів похворіли решта. А коли вернулися до місця дислокації – все було спалено. До тла.
І в того солдата. Що сидів там в окопі… Очі були такі ж як у цього малого. Він хотів жити. Але сидів і смирно чекав. А коли прийшов час… Із всіх солдат… Вибрав очі Ештона. Так і загинув. Дивлячись в очі ворогу, не тому що здався. А тому що боровся до кінця. Будь якою ціною. І Ештон точно знав. Якби там, в печері, Ештон зробив би щось не так – малий не спасував би. Чи встиг би Ештон виставити бар’єр? Напевне. Але… Не в цьому питання…
***
Як Ештон розліпив зранку очі – чорт його знає. Але треба йти. Тож…
З самого ранку всі повставали й почали збиратися. Малий заявив, поглянувши в очі Ештону:
– Мені потрібно в туалет. – Він що думає, що за ним тепер конвой ходитиме?
– Тобі потрібна допомога? – Підколов іронічно Ештон.
– То я пішов? – Уточнив він. Щось в його погляді змінилося. “Покірним” пробує бути чи що?
– Угу. – Сказав Ештон, уважно подивившись на малого. Він обернувся і вже направився десь в ліс, а Ештон вже схилився над рюкзаком знову. І тут дещо в голову стрельнуло…- Хоча, зачекай.- Малий зупинився і обернувся на нього. Але в погляді не було звичних колючок. Він дивився швидше очікувально, а настороженість десь по інерції замішалася, та він поглядом намагався показати, що готовий дослухатись. – Ти нічого не забув? – Малий смикнувся, намагаючись зрозуміти, що він зробив не так. – Там тридцятиградусний мороз. Одягнися! – Насмішкувато пирхнув Ештон. Малий перемінився в обличчі – здається натяк зрозумів. Трохи розслабився. Подивився в лице Ештону, ніби переконуючись, що все й дійсно гаразд. І став мовчки одягатись.
***
Йшли в темпі звичайної людської ходьби. Один за одним. Вже дві години як.
– Ештон! Ми так до ранку не дійдемо! – Не витримав Рікон.
– Ну, що ж я зроблю. Він за нами не встигне. – Розвів руками Ештон.
– Я його понесу. – Заявив Рікон. Ештон засміявся.
– Ну, домовляйся. – Вказав Ештон рукою на малого. Той з під лоба їх слухав, виставивши свої колючки.
– Давай я тебе понесу. – Підійшов Рікон до малого. Він просто офігівшо дивився на Рікона і не знав, що сказати. Рікон не здавався. – Ну, швидше ж буде.
Ніякі вмовляння не спрацювали, як і очікував Ештон. Рікон був роздратований, але примушувати малого ніхто не став. Ештон ще порозважався трохи, а тоді сказав:
– Та йдіть вперед. Ми своїм ходом дійдемо. – Запропонував він.
– Ще чого! – Обурився Рікон.
– Мені цікаво. – Відгукнулася Мерін.
– Я теж нікуди не піду! – Весело підтакнула Сірін. Лагор кивнув.
– Як знаєте. – Сказав Ештон і стенув плечима.
Але дорога була цікава. Таке собі позапланове сходження на вершину. Хоча вони йшли не на вершину, а в будиночок. І хоч їхня мініподорож була позбавлена пафосу, менш прекрасною вона не ставала: навкруги гори, сніг, ліс, мороз, небо, чисте повітря.
Вони зробили маленький привал на обід. А до вечора і зовсім були в будиночку. Повечеряли, та й спати полягали.
А зранку і до вечора наступного дня займалися акумулятором – по повній завантаживши малого. Ештон акумулятор йому пробачати не збирався. Малий не пручався – все робив, що говорили. Веселий був день. Насправді Ештону подобалось. Всім подобалось. І за вечерею всі галділи задоволено. А малий не зводив очей із Мерін.
– Спитаєш? – Запитала Мерін, не відводячи очей від тарілки, а потім таки підняла задиристий грайливий погляд на хлопця.
– Хто ви? – Запитав він, одразу як побачив її погляд.
– О… – Мерін задумалась з посмішкою і притулила до губи кігтик. – Демон! – Радісно вигукнула вона, ніби згадала хто ж вона така. І при тому підняла вверх палець. Малий невіряче нахмурився. Ештон теж не прийняв відповідь:
– Та ну. Невже демон? – Підняв він брови.
– Так. – Розсміялась вона. – Сам подумай, – І почала загинати пальці: – Вічне життя, незвичайна небезпечна врода, договори, що демони виконують будь-якою ціною і скріпляють кров’ю, а взамін просять душу. М? – Підняла вона брову. – А ще нелюдські здібності, сила, швидкість. Ах так, і вбити нас неможливо. Звичним способом. – Продовжувала вона підсміюватись.
– А що вас треба святою водою поливати? – Скептично спитав малий. Мерін весело засміялась.
– Це було б дуже зручно. – Сміялась вона заливисто. – Він тебе чимось нагадує. – Звернулась вона до Ештона. Він багатозначно усміхнувся і перевів погляд на малого.
– Так. Ми дуже схожі. – Підтвердив Ештон. А тоді нічого не пояснюючи, перевів тему: – Але мені все одно здається, що існують кращі порівняння в історії. Єгипетські боги мені більше все ж таки імпонують.
– Це через те, що ти мене ідеалізуєш. Але насправді на роль демона я годжусь куди краще. – Продовжувала сміятись Мерін. Ештон усміхався. Чомусь він відчував таке щастя… Саме зараз.
– Що ж. Значить я продав душу демону? – Засміявся Ештон.
– О, ти попросив високу ціну.- Усміхнулась широко Мерін і поцілувала його. Ештон не зводячи закоханого погляду прийняв поцілунок.
– Я б і за так віддав. – Сказав Ештон.
– Знаю. – Серйозно усміхнулась Мерін. – Я пам’ятаю.
А тоді і зовсім перестала усміхатись і нахилилася чолом до його грудей. І Ештон обійняв її.
Лари усміхаючись дививлися на них.
Малий не розумів загальної атмосфери і не розумів як це зв’язати з отриманою інформацією. Ештон поглянув йому в очі поверх обійм.
Потім всі якось плавно перетікли в відпочинкову зону. І попивали винце.
-Ти теж будеш? – Здивувався Рікон, наливаючи вино.
– Так, чому ні. Останній вечір. – Стенув плечима Ештон.
– Угу… – підтвердив Рікон без ентузіазму.
– Я думав, тобі тут не подобається. – Здивувався Ештон.
– Не хочу залишати тебе. – Спохмурнів Рікон.
– Та годі тобі. Після Сирії зустрінемось. – Підбадьорив Ештон. Рікон ще дужче спохмурнів.
– Я мав би бути там. З тобою. Це небезпечне місце.
– Окей. Що ти пропонуєш? Щоб Сірін малого везла? Як вона має це зробити? Попутками? – Розвів руками Ештон. Рікон стис губи.
– Візьміть мене з собою. – Раптом приєднався до розмови малий.
– Куди? В Сирію? – Скептично спитав Ештон. – Ще там я за тобою не бігав. І ми не в будиночок відпочивати їдемо.
– Так, я вже зрозумів. Тепер черга Мерін обирати місце, так? – усміхнувся кутиком малий. Ештон здивувався. – Я не такий слабак, як ви думаєте. І я не тікатиму! Я вже слово дав! – Обурився він в кінці. Ештон на нього дивився здивовано. Не варіант це зовсім. Ще туди його тягнути…
– Ні. Тобі там не місце. – Рішуче відмовив Ештон. Та малий не відводив від нього свого смоляного погляду.
– Будь ласка. – Сказав він. І Ештон точно знав… Що це його “будь ласка” чуло від сили людей з п’ять до цього. Чорт. Як тепер відмовити?
– Нехай доведе. – Раптом підтримав його Рікон.
– Що доведе? – Не зрозумів Ештон.
– Що може за себе постояти. – Пояснив Рікон. – Бій. – І поглянув на малого. Малий спантеличено дивився кілька секунд в очі Рікону.
– Гаразд. – Сказав він і встав.
Ештон фиркнув. Але… Теж піднявся:
– Ну, гаразд. – Малий здивовано поглянув на Ештона. – А ти що думав з Ріконом битися? – Насмішкувато пирхнув Ештон. – Він тобі не по зубам. – Тоді відійшов від диванчика і став на вільний простір. – Що передумав? Я тут взагалі то найслабший. – Усміхнувся Ештон. Малий скептично на нього подивився. – В фізичному плані. – Кивнув Ештон, визнаючи свою часткову неправоту. Малий видихнув глибоко, рішення він уже прийняв, судячи з рішучого погляду. Тоді ступив кілька кроків на зустріч Ештону і став у характерну позу для захисту.
– Пф. Це не чесно. Проти тебе та голими руками. – Фиркнув Рікон. І протягнув йому свій ніж. Опа. Рікон дуже не хоче розділятись… Щоб віддати амулет? Малий напружено поглянув на нього і простягнув руку до ножа. Ештон з повагою поглянув на Рікона. Той не весело усміхнувся.
Що ж. Подивимось. Це буде дуже цікаво. Малий взяв ніж і просто спантеличено став його розглядати. Він ковтнув, тоді підняв злегка оскаженілий погляд на Ештона. Перехопив його зручніше і кинувся на нього. Ох! Швидкий! Ештон відбив удар. Малий відступив на пів кроку і ще в русі замахнувся коліном. Ештон знову заблокував. Малий відступив і кинувся знову, як дикий звір. Бив, нападав, відступав і знову бив. Раз за разом, міняючи удари. Нарощуючи швидкість. Хороші рефлекси, досвід, швидкість і дуже явно виражені бойові інстинкти з якими можна тільки народитися. Все це, як оголена рана предстало перед всіма. Воно ховалося у цьому худому, але натяганому малому, хоча не дуже глибоко.
– Кейра! – звернувся Ештон. Малий сіпнувся від імені. – Ти мене чуєш?
– Кір. – Видавив малий, весь згрупувавшись. Ештон кивнув.
– Кір, слухай уважно. Зосередься на голосі. – Малий знову характерно сіпнувся – придушував бажання кинутись на ворога. – Ніж оголює твої інстинкти. Він веде тебе в бій. Але не ніж тебе повинен вести. А ти ніж. Інакше ти не зможеш з ним битися. Бездумний бій веде до смерті. Ти повинен це знати. – Пацан почув. Він стис губи. Тоді змінив позу – з активної у захисну. Ступив кілька кроків по дузі. Його погляд став осмисленим. Він перемістив опорну ногу назад. Цікаво. Хоче, щоб Ештон напав? Провокує? Ну, давай. Ештон зробив пробний випад, малий відступив. І це з ножем в руці, що волає і просить крові, підбурює до нападу. Він поки з Ліам знайшов спільну мову – час пройшов, а тут пацан… Перший раз ніж в руках тримає. Та ще й Ештон його зробив – він не досконалий. Ештону не вдалось зробити його вплив збалансованим… Ну, і воля в малого. Ештон усміхнувся йому і це відчуття, що було під час погоні повернулося. Він був хорошим суперником. Ештон зробив ще кілька випадів, але малий відступав. Ештон уже готовий був визнати його і їхати в Сирію. І роблячи черговий удар – не дуже інтенсивний, вже хотів зупинити бій. Але малий раптом обхопив його руку, задіюючи всю свою і хапаючись мертвою хваткою, прогнувся назад, роблячи крок назад і спираючись на опорну ногу, і тягнучи Ештона на себе. Ештон не очікував. Він лежав на малому а той задоволено скалився. Ештон збагнув у чому справа – ніж був між ними. Лежав між їхніми животами в долоні малого. Якби він виставив його лезом вгору – легко поранив би Ештона. Вау. Обхитрив. Вибрав момент, коли Ештон розслабився, коли зменшив пильність. Ештон хмикнув. Встав і подав йому руку. Малий прийняв жест і встав, опираючись.
– Що ж. Ласкаво просимо в Сирію. – Задоволено сказав Ештон. А тепер цікавий момент. Взяти ніж він то взяв. А його ще треба віддати. А це не просто. Артефакт це тобі не овочевий ножичок. Він входить в твою свідомість, стає частиною тебе, якщо ти здатен його прийняти. Звісно, поки артефакт без назви – це не так складно, як коли зв’язок закріплено. Але з таким недосконалим ножем, який зробив Ештон- це буде тяжко.
Малий збагнув уже за мить. Він шумно видихнув. Зціпив зуби і… Не може. Завмер. Стоїть. Тоді підійшов до Рікона, відвернувся і поклав ніж на диван. І швидко, не дивлячись, відскочив на кілька кроків. Обдурив свої інстинкти. Стоїть, сутулиться, приходить до тями.
– Молодець. – Підійшов Ештон до малого і потріпав його злегка по голові. Сірін і Рікон раптом завмерли. Ештон здивовано перевів на них погляд. Що? Сірін одразу відмерла, широко усміхнулась і штурхнула Рікона ліктем під бік. Він теж перестав вирячатись і заговорив, ніби й не було дивних поглядів:
– Повернеш його після Сирії. Раз ти з ним доводив, що можеш їхати, то з ним і їдь. Але поверни опісля, гаразд? – Суворо проговорив Рікон. Не хоче щоб на його руках була смерть пацана. А ніж допоможе вижити, як не як. Хоча було видно, що Рікон ой як не хоче ділитися своїм амулетом, ще й вожаком подарованим.
– Мій бери. – Раптом озвалася Мерін. Встала, підійшла. Відкріпила його від стегна і подала пацану. – Можеш не повертати.
Пацан недовірливо і нерозуміюче поглянув в очі Мерін. Але, мабуть, не знайшов там підступу, тому що простягнув руку і взяв його за рукоятку. Мерін легко відпустила ніж. Ештон затопив Мерін шаленою хвилею енергії. Як же він її кохає. Мерін обернулася до нього і задиристо усміхнулась:
– А Ештон мені новий зробить. – Поглянула… з викликом? А тоді потягнулася до вуст, тягнучи Ештона за футболку і видихнула в губи: – Кращий. – І усміхнулась дразнячи, так і не поцілувавши крутнулась і хотіла піти.
Але Ештон впіймав її за талію і руку, що майже відпустила його футболку:
– Найкращий. – І поцілував її. Мерін пристрастно видихнула в рот Ештону і тільки після цього він її відпустив.
– Що ж. – Сказала вона, зрозумівши, що Ештон прийняв її виклик. – Я прийму виготовлену тобою зброю, якщо вона буде краща за Міраж.
– Домовились. – Усміхнувся Ештон широко. Що ж у нього в запасі є кілька століть, а може й більше. Він впорається. Обов’язково.
Тоді кохана, наче кішка граційно послідувала до дивану і Ештон пішов за нею… Але раптом йому стрельнула одна думка… Він випустив явні хвилі ворожості і злегка обернувся до малого. Той схопив ніж, висмикнув його з ножен і відскочив від Ештона, захищаючись. Ештон припинив блеф. Обернувся і хитро усміхнувся малому кутиком рота:
– Я так і знав.
Так. Він буде чудовим шазарійцем.