Повний текст

Ранок почався чудово. З кави, як то кажеться. Наодинці. Із завірюхою за вікном. Безмятежно.

Зі сніданком вирішив не морочитись: обсмажив бекон, розбив купу яєць на сковороду, на тарілки розклав овочі. А коли сніданок досмажився, пішов всіх будити. Всі сонно ворушилися і зібралися на сніданок. Він постукав в кімнату до малого – тиша. Ештон прислухався – кімната порожня. Хм… Коли це він встав? Надвір пішов чи що? Ештон накинув парку і вийшов надвір. Біля дров малого не було, біля трейлера і в трейлері теж. Та де він є? Ештон зосередився і випустив радар. І в радіусі трьох кілометрів його теж немає. Ештон зітхнув. Тоді роззирнувся довкола. Нових слідів від вчорашнього дня не було помітно. Хм… Метіль майже все замела. Лишилися лише натяки у вигляді ямок на снігу. Але… Одні були заледве глибші ніж всі інші. Розумник. По вчорашнім слідам пішов. Ештон знову зітхнув і поглянув у ліс. Повернувся у дім. Всі вже сиділи за столом він теж сів і мовчки приєднався до сніданку.

– А малий де? – Запитав Рікон. Чомусь всі, включно з Сірін, стали його так називати.

– Немає. – Проконстатував Ештон. Всі здивовано на нього подивились. Ештон зітхнув. – Втік. Ще вночі, схоже. В радіусі трьох кілометрів його немає. Йшов по старим слідам.

– Куди він втік? Навколо ж гори. – Здивувався Рікон.

– Ага, а ще тридцятиградуний мороз і це вдень. А всі спальники на місці. Придурок. – Нахмурився Ештон.

– Та він же замерзне. – Озвучив очевидне Рікон.

– Навіть якщо якимось чином зможе розпалити сам багаття в таких умовах, до ранку, мабуть, не доживе. Дурне таке. – Погодився Ештон, продовжуючи хмуритись. Всі аналізували ситуацію. Мерін солодко і задоволено потягнулася.

– Пополюємо, як доїмо? – Широко усміхнулася вона. Всі на неї поглянули.

– Він в дорозі вже годин шість-сім, не менше. Навіть, якщо врахувати, що він змушений буде робити переви – нам потрібен час щоб його знайти і наздогнати. Нехай це буде годин п”ять. І стільки ж, щоб повернутися назад. А це значить, що ніч ми застанемо в лісі. Тому, краще розбивати табір. – На цих словах Рікон щільно закутався у плед, з яким тепер не розтавався. – А це значить, що нам плюс треба час на збори.

– От і прекрасно. – Мерін була задоволеною на всі сто відсоткіів. – У нього буде більша фора. – Ештон поглянув на неї і не зміг втриматись – усміхнувся. Хоч ситуація непокоїла його не у меншій мірі. Просто він зрозумів, що окрім бажання розважитись, Мерін хоче його підтримати.

– Значить пополюємо. – Заключив Ештон. – Хто не хоче, хай не йде. – Натякнув він на Рікона. Але неохочих не знайшлося.

***

Вже за годину всі стояли зібрані й кожен з немалим рюкзаком на плечах.

– То, який план? – Запитала Сірін. Лари відчували, що загальний настрій їхніх вожаків відрізняється від звичайного полювання і теж почувалися інакше.

– Ми можемо випустити наших звірів. – Запропонував Лагор. Хороша ідея. Енергетичні звірі не відчуватимуть незручностей у високому снігу і самі по собі пересуваються дуже швидко. Хоч на дуже великі відстані відходити не можуть, але можливо знайдуть хлопця, або його сліди. Матимуть хоч напрямок. Бо вгадати напевне куди його понесло – не реально. Явної дороги немає – навколо гори і серпантин, немає ані оселень, ані пристанищ навкруги.

– Давайте. А ми поки що підемо в цьому напрямку. – Вказав Ештон в напрямок найглибших впадин у снігу, які втім вже майже були засипані.

– Чудово. – Зраділа Мерін. – Не відставай, коханий. – Вигукнула вона і знялася з місця з грацією дикого кота, чи куниці, що біжить у снігу. Вона рухалась неприродньо швидко, стрибками. Лари випустили звірів і погналися за нею. Їхні рухи відрізнялися. Вони бігли один за одним, потрапляючи в сліди того, хто попереду, але у швидкості Мерін не поступалися. Ештон побіг за ними і відстав на перших же секундах. Ештон зупинився і зітхнув. Та він за ними нізащо не встигне. Якби не старався. Ну, і окей. А голова йому нащо? Ештон створив щільний бар’єр прямо над снігом, що був спрямований на фізичне утримання та великі стресові навантаження. Акуратно став прямо на нього. Окей… Тоді він створив ще два бар’єри на кожній стопі. Чорт… Те, що він збирається зробити на здоровий глузд не тягне… Екстрім. Ну, біс із ним. Хто не ризикує, як то кажеться… Ештон сконцентрувався і зробив мікровибух між бар’єром на снігу і бар’єром-підошвою, підкинуло його вгору знатно і малоконтрольовано, добре, що додумався замортизувати і нівелювати кінетичну енергію в тканинах… Тепер ще приземлитися якось треба… Окей -окей- океей… Ештон створив прямо по траекторії свого падіння наспіх бар’єр на поверхні снігу. І замортизував падіння мацюсинькими вибухами то тут, то там. Окей. Ештон нахилив бар’єр на снігу під таким же кутом, як бігунам на старті ставлять. На цей раз він зробив значно менший вибух, і полетів вперед, приземляючись, він створив такий же бар’єр знову, правда, трохи заглибоко. Такщо тепер він пролетів не надто далеко, зате зробив бар’єр вчасно. Ще проблема була точно потрапляти на ці бар’єри… І, часом ухилятися від дерев. Але вже за хвилин тридцять він таки наловчився. І став швидко наздоганяти своїх. Невдовзі він вирівнявся з Мерін і трохи сповільнився.

Вона захоплено і закохано на нього подивилась.

– Ну, що? Знайшли? – Запитав Ештон досить голосно, щоб його почули незважаючи на рух.

– Знайшли підозрілий слід, рухаємось до нього. – Сказала Сірін, очевидно, саме її звір знайшов потрібне місце – вона вела.

– Окей. – Сказав Ештон і попрямував вперед у вказаному напрямку. Всі подивилися йому вслід. І Ештон відчув гордість своєї зграї, що поперла з усіх дір. Ахах, смішні вони. Настрій в Ештона знатно покращився, зважаючи на обставини і те, що напрямок таки знайшли. Чорт… Трохи занесло… Йому б ще баласт якийсь, ато важко створювати надто маленькі вибухи. Може щось типу пружини зробити? Мабуть з ХьєдХайн було б за іграшку, але… Треба ж мати хоч якусь загадку, чесне слово… Та й якщо Мерін знатиме про нього абсолютно все, він просто не зможе її перемогти. Зрештою, ситуація не настільки безвихідна, аби розкривати козирі. Ештон вийшов до схилу. Вздовж нього йшла дорога, а оскільки це серпантин – нижче була ще одна. І між ними був слід. Схоже, малий просто на дупі спустився по гірському схилу. Що сказати, це або дурість, або хоробрість. А на повного ідіота малий схожим не був. Ештон усміхнувся. Що ж добре, що Ештон таки прихопив для себе сноуборд. Він його радісно відстібнув від рюкзака і припасував фіксатори до підошв. Його сім’я якраз наздоганяла. Ештон радісно помахав їм рукою і стрибнув зі схилу, приземляючись на сніг дошкою. Давно не катався, але раз навчишся і розучитись неможливо. Його одногрупники з академії кожну зиму на це діло тягли. Доводилось жорстко економити стипендію. Але Ештон ніколи не шкодував. І зараз не шкодує.

Лари і Мерін особливо не відставали – рухались швидко, стрибками. Доїхавши до дороги, Ештон не зупинився – вибрав виступ і використав його у якості трампліну, таким чином перестрибнувши дорогу. Він з’їжджав і паралельно шукав слід – він був значно правіше і Ештон взяв новий курс. Малий вибирав більш пологий спуск й, імовірно, менш кам’янистий. Подолав він чималу відстань. Нормально.

Так вони і спускалися, поки слід раптово не обірвався. Всі загальмували і стали роздивлятися. Може він десь знепритомнів і його замело, чи що? Ештон знову використав радар. Мерін зацікавлено це дослідила. Та малого в радіусі трьох кілометрів, як і раніше, не було. Хм…

– Там якийсь зсув. – Помітив Рікон.

– Там його не має. Я перевірив. – Відгукнувся Ештон. Хоча… Ештон уважніше придивився. – Пошліть своїх звірів перевірити чи від зсуву не відходять сліди. Зсув починається на одному рівні дорожнього серпантину вище, від того місця, де обриваються сліди… Невже він передбачив, що буде зсув, спеціально спустився на один проліт нижче, потім піднявся по своїм слідам, і пройшов по місцю, де в майбутньому, на його думку буде зсув??? Він що екстрасенс?

– Є, знайшла! – Радісно викрикнула Сірін. Рікон на неї заздрісно поглянув. – Туди! – Вказала вона взагалі кудись вбік між густого лісу. Ооо… То він використав ліс, як амортизатор, щоб врятуватися від лавини, що от-от мала зірватися. Ну, у нього яйця. Ештон усміхнувся. Може не таке уже у нього понуре майбутнє в Зовнішньому Світі? Якщо він умудриться втекти, Ештон за нього не переживатиме.

Вони втратили чимало часу тут, але зараз знову відновили темп. Але між густого лісу рухатись було тяжко і ларам з Мерін, і Ештону стрибками, на сноуборді тим більше. Тому вони значно сповільнились. Хоча, це якщо не порівнювати з темпами звичайної людини… Якби малий втікав від звичайних людей, він мав би всі шанси. Навіть не чесно. Може ще щось вичудить, щоб їх заримати? І коли це Ештон став за нього вболівати? Ахах. Але вимотував він себе цими стрибками знатно… Ще й з такою частотою… Енергія не встигала відновлюватися і це з його її кількістю… Мусив зупинитися. Лари і Мерін теж зупинилися біля нього, зрозумівши, що щось не так. Видихся, як хаскі під час переходу на Алясці.

– Ти як? – Стурбовано запитав Рікон.

– Зараз буде окей. – Задихано мовив Ештон. Зосередився і торкнувся до акумулятора договору. Сфера енергії вийшла трохи більша, аніж він розраховував. Від енергетичної перенапруги задрижало все навколо, здається, навіть сама світобудова. Здається, Ештон перестарався трохи. Він поспіхом її ввібрав. Організм відновився в плані запасів вільної енергії, а надлишки одразу всмокталися назад в акумулятор. А тоді насильно вирівняв біоритми.

Всі стояли і дивилися на нього круглими очима.

– Кхим-кхим… – Делікатно прокашлялась Мерін. – Коханий, нагадай мені при нагоді, аби я тебе навчила нормально підживлюватись від резервної енергії договору. Не хочу, аби ти випадково знищив якесь місто.

Ештон пирснув сміхом.

– Гаразд, кохана. – Посміявся він. І вже залізаючи на бар’єр і відштовхуючись, находу сказав: – Ну, що пішли далі?

Насправді, хоч рухатись було тяжче, сліди краще проглядалися – вони були свіжіші, менш заметені. Тому гоп-компанія без проблем знаходила шлях. До пори, до часу. Поки вони не закінчилися скелястим обривом. Серйозно?

Ештон офігівшо дивився вниз. Насправді обрив був не дуже глибокий. Але каміння було гостре, слизьке. А схил – крутий. Ештон почухав голову. Ештон би не ризикнув туди лізти. Треба подумати секунду. Або він знову плутає сліди, або він псих. Але так характерно закінчувалися… Ніби він туди зліз… Та ну…

– Сірін, нехай твій звір повернеться назад по слідах і перевірить, чи немає слідів якихось прихованих. А ваші звірі, нехай перевірять урвище. Сліди повинні з”явитися знизу або зверху. Лагор – наліво, Рікон – направо. – Спокійно роздав вказівки Ештон. Сірін просяяла, зрозумівши, що у неї складніше завдання.

Ештон стояв і міркував, роззирався. Радар все ще мовчав. Окрім звірів і пташок поруч не було нікого. Вони в дорозі вже три години. А ще вертатися треба. Ночуватимуть точно в лісі. Головне пацана до темряви знайти. Ештон дивився вниз. Таке людина у відчаї зробити може, впринципі… Звірі уже пів години безрезультатно рискали.

– У мене нічого. – Оголосила Сірін. – Закінчився мій радіус, на якому я можу тримати звіра.

Вниз таки пішов? Рікон і Лагор все ще шукали. Хм… Їхні звірі зайшли доволі далеко, судячи з часу. Не може людина без спеціальної підготовки, без обладнання і страховки так далеко карапкатись за такий короткий час. Та і узагалі не може… Ештон усміхнувся. Вичудив таки щось. Ештон роззирнувся. Щоб він зробив? Погляд наткнувся на доволі високе дерево. Трохи збоку. Ештон схилив голову набік.

– Я пройдуся. Якщо щось знайдете – кличте.

– Добре, а ми організуємо обід. – Заявила Мерін. – Повертайся швидше.

Дивно, що вона теж не розгадує ребуси. Таке враження, що просто спостерігає. Ештон усміхнувся, мабуть, думає, що зараз його черга розважатись. Ешон “осідлав” бар’єр і рушив в напрямку до дерева. Нічого особливого тут не було. Але Ештон все ж видерся на нього. І з висоти роззирнувся. Сніг уже давно перестав так скажено сипати, тому видимість була терпима. Погляд ні за що не чіплявся. Урвище було неоднорідним, якщо спуститися вниз, то не обов’язково дертися наверх, аби вибратись. Достатньо пройти вздовж, направо від їхньої стоянки. Там протилежна гора закінчується і урвище перетворюється на вихід в долину. Але це абсурд. По перше, все видно, як на долоні. Ні дерева, ні укриття ніякого. А ще – там навряд буде хоч якась дорога. Ештон стягнув рукавицю, шморгнув носом і відкрив карту через супутниковий зв’язок. Хіба що припустити, що він зарання продумав маршрут, поки ще був в будиночку. Стягнув телефон у когось на якийсь час, наприклад. По тому курсу було лише лосяче господарство. Але щоб до нього дійти, треба топати днів з чотири пішечком. До того ж він не робив привалів. А це теж не реально. Ну, хіба що там, де лавина сліди замела. Але ніхто в здоровому глузді не сидітиме там, де має обвалитися лавина. Ештон обперся об стовбур і розслабився. Хм. Усміхнувся він. Мабуть, малий так і відпочив десь – на дереві, так, щоб не лишати слідів. Окей, можливо. І що ж з усього цього виходить? Що він таки спустився, але не виліз? Ештон ще раз відкрив карту і роздивився урвище детальніше. Опа. Якщо йти вздовж урвища внизу, але замість того, щоб вийти в долину, піти далі вздовж по камінню, аби не лишати слідів, можна вийти до шматочка дороги. Дуже сумнівно, що він зловив попутку, але… Чим біси не жартують? Ештон пішов би туди. Пора вертатися.

– Ну, що? – Для галочки спитав Ештон.

– Нічого. – Буркнув Рікон, трусячись від холоду, як осиновий лист.

– У мене теж нічого. – Кивнув Лагор.

– Угу. – Сказав Ештон, не здивувавшись. – Перевірте ось цю діляночку. – Показав він на карті. Лари зацікавлено схилилися, Мерін теж.

Поки звірі шукали, компанія перекусила.

– Щось є, але звір не впевнений. – Повідомив Лагор.

– Окей, пішли. – Сказав Ештон.

– Може ще щось пошукаємо? Розділимось? – Запропонував Рікон.

– Можна, але тут немає більше куди йти. Він же людина, а не гірська антилопа, щоб так по камінням скакати. Ну, перевірте ще з Сірін протилежну гору, про всяк випадок з допомогою звірів. Лагор, а ти веди нас до того, що знайшов.- Всі кивнули і Ештон поліз вниз по урвищу. Всі аж сторопіли. Але Ештон хотів спробувати, як це зробив пацан. Всі переглянулися і полізли за ним. І Ештон справді спустився. Поглянув угору і широко посміхнувся. Всі поглядали на Ештона. Він не приховував, що отримує задоволення від погоні. Якщо чесно, це щось новеньке. Йому не доводилось ні за ким ганятися. Ще й суперник достойний трапився.

І всі пішли за Лагором. Поки звірі Сірін і Рікона обнишпорювали протилежну гору. Але знахідка і справді трапилась сумнівна – обтрушене деревце вздовж каміння, трохи далі від того шматочка дороги. Це міг без проблем бути і звір якийсь. Ештон роззирнувся. Сірін і Рікон знову нічого не знайшли. Він тут був. Це був він. Ештон підійшов до деревця. Зовсім недавно – сніг ще навіть не притрусив заново. Ештон був певен на сто відсотків, що якщо він використає радар – знайде його. Але ж час до вечора ще є. Ештон собі усміхнувся. З ким поведешся, того наберешся. Гаразд.

– Думаю, це був він. Я піду вперед. – Просто сказав Ештон і попрямував вздовж скелястої гори вже облюбованим способом.

Йому вистачило буквально кількох хвилин, аби знайти підходяще місце, аби звернути від цієї гори – Скелястий схил з лютим протягом, де об каміння сніг мутузить вихорами і одразу знищує будь-які сліди. Він Моментально змінив курс, сповільнившись. Тут же починався густий ліс з якимись поконвічними деревами і лютими чагарниками. Ештон не думаючи рушив в сторону чагарника, по можливості рухаючись лисішими ділянками. Знайшов. Відчув ледь помітні біохвилі. Малий причаївся. Ештон уже спокійним кроком рушив туди. Судячи з біохвиль він був знесилений.

《Знайшов. Розбийте, мабуть, табір.》- Сказав він Мерін.

《Гаразд.》- Відповіла вона.

Ештон теж віддихувався, поки йшов до його сховку. Якась міні-печерка за чагарником. Непомітна. Якби не свіжі сліди на снігу. Ештон підійшов впритул.

– Виходь, я знаю, що ти там. – Сказав Ештон. Та малий не поворхнувся навіть. Ештон зітхнув і поліз в чагарник. І, щойно очі звикли до трохи менш яскравого освітлення, побачив картину маслом… Сидить малий з приставленим до свого ж горла ножем. Ештон зітхнув і сів напроти нього, трішечки пооддаль, приготувавшись будь-якої миті поставити бар’єр між ножем і горлом.

– Ти ж ніби казав, що поки не збираєшся помирати. – Усміхнувся кутиком рота Ештон. Малий набирався рішучості. Тоді характерно виставив ніж в напрямку до горла. Він і дійсно був готовий всадити собі ніж в горло. Ештон дивився прямо в темні очі пацана.

– Просто скажіть мені нащо я вам. Не треба мені тільки казки про світле майбутнє розказувати. – Сказав він осівшим голосом – горло простудив. Ештон здивувався. І не приховуючи здивування сказав:

– Я казав правду. – Переконувати він не збирався. Малий дивився йому в очі. Не вірив. – Доказів я не маю. – Розвів руками. А потім усміхнувся.- Я б з тобою в шахи пограв, шкода, якщо ти заріжешся. – Малий скептично на нього подивився. – Класно ти сліди плутав. Як знав, що лавина зійде? – Малий якийсь час дивився на Ештона. Потім хмикнув насмішкувато.

– Обвалилась таки. Ну, якщо Ви мені збрехали, не розкажу.- Гірко усміхнувся він. Відкинув обезсилено ніж в сторону Ештона і відвернувся вглиб печери. Ештон підняв ніж і покрутив його в руках. Той самий овочевий ножичок. На пам’ять зберегти, чи що? Він підвів очі на малого. Підсів до нього впритул, обняв за плече і потрусив.

– Даю слово, що все буде добре.- Ештон дивився на малого очікуючи, що він скаже. Малий обезсилено сидів в незграбних обіймах Ештона через його лижній костюм і сто шарів одягу малого. І як тільки він так швидко рухався? Малий відчував таку образу, таке розчарування. Ледь не ридав. Ледь стримувався з останніх сил. Ештон зітхнув і силою його до себе прихилив, сховавши обличчя на грудях, під руками. Він йому співпереживав. І малий характерно здригнувся, старанно давлячи будь-які звуки. Гордий, сильний пацан.