Вони їхали засніженими вуличками. Минали бутіки, що сяяли вітринами вночі, цілодобові супермаркети. Їхали в джипі-лімузні. І це виглядало б дибільно, адже вони прямували до околиць. Якби не вервечка таких же показушних машин.
Ештону було неспокійно. На душі гуляв холодок. Йому було совісно, бридкувато за себе. І, взагалі… Він закрився від Мерін ще як сів в машину. Ох, і не хочеться Ештону бруднитися об це… Але Мерін… Мерін хоче. Все заради неї і затівалося. Так що до біса всі сумніви і все взагалі. Якщо Мерін того захоче, він ще й не у таке багно полізе.
Мерін сиділа, і дивилася у вікно. Маска повністю закривала її обличчя. Їй було комфортно. Ештон не міг вкласи в голову як можна їхати у подібне місце з такими почутями: ніжність насамеред, а потім вже сум, трошки гіркоти, багато любові… І ще… Ще багато різних переливів почуттів. Саме почуттів, не емоцій – глибоких, далеких. Ештон уважно поглянув на кохану, на її непорушну фігуру поруч, що ховається за вечірньою закритою сукнею і маскою на все обличчя. І він забув про свої власні переживання начисто.
– Про що ти думаєш? – Запитав Ештон. Мерін звернула на нього увагу і хмикнула.
– Згадую часи, коли ми з кланом будували заповідник. Їздили ось так само. Шукали людей, викуповували їх. Ці часи були… Цікавими. – Мерін задумалась. Тоді продовжила. – Шкода, що я не обиратиму сама. Але… Самого процесу, мабуть, буде достатньо.
Вони їхали на аукціон. На людський аукціон. Тобто, там де можна купити людину. І це було… Кошмарно. В якийсь момент Ештон пошкодував, що його маска закриває лише половину обличчя… І не хотілося, щоб машина досягла місця призначення…
Ештон уже і раніше знав, що Шазарія не гребує поповнювати свій генетичний фонд таким чином. Та він не думав, що братиме в цьому участь безпосередньо… Ну, окей ще той пацан, якого вони викуплять… Ні сім’ї, ні дому. Нічого він не має. Так що Шазарія не таке погане місце для нього буде. Але… Там же будуть і інші… Тобто… Ештон не хотів навіть думати, для чого іншим купувати людину. Хоч фантазія і підкидала варіант за варіантом… Здається його зараз знудить.
Приїхали. Машина зупинилась. Двері їм відчинив охоронець закладу. Ештон вийшов першим і галантно подав Мерін руку. І ці бісові манери… Допомогли взяти себе в руки.
Мерін взяла невагомо Ештона під руку. Вона була спокійна. Їй було… Вона жила. Згадувала. І не сам аукціон її цікавив – власні спогади, що реінкарновувались через ці події. І… Ештон залишив її у спокої. Вона своє отримає і без його безпосередньої участі. Тож він вирішив зосередитись на собі. Хоча.. Хто знає… Може це не найкраща ідея. Подумав Ештон вслід за ледь помітним блювотним позивом. Та і не таке ще бачив… Але одне діло той мерзенний бруд на війні – місці і без того мерзенному. А друге – ось так. Серед лоску і шику. Просто бо хтось може…
Вони зайшли в непримітні двері. Їх одразу зустріла презентабельно одягнена дівчина з широкою усмішкою. Ештон не особливо вслухався у те, що вона каже. Просто послідував з Мерін, куди запросили. Їх провели у ВІП ложу. Ештон і Мерін сіли на диванчик. З двох сторін були не хитрі пульти, схожі на калькулятор. Все просто. Вводиш свою ставку і натискаєш кнопку-підтвердження. Все приміщення цілком – було театром. От найсправжнісіньким театром. З трибунами і балконами під стелею(в одному з них вони і сиділи), з сценою і кулісами…
– Щось бажаєте? – Запитала услужливо дівчина. Ештон мовчав. Мерін теж. І диву залишалося дивуватись, як дівчина залишається невимушеною і спокійною. При чому не показушно – її біохвилі говорили Ештону, що для неї усе навколо норма. – Можу запропонувати напої, кухня у нас просто відмінна. Є також дев’яносто семи відсотковий мет, екстезі, героїн… – Дівчина продовжувала і продовжувала список. Але Мерін зацікавилась саме на моменті з чарівними порошочками… Чорт… Ештон зітхнув.
– Гаразд. Ми візьмемо якийсь якісний наркотик. Не дуже багато і з собою. – Сказав Ештон. Ой… Яка вже різниця? Вони на людському аукціоні! Мерін відгукнулась задоволеними біохвилями. Ештон же задоволеним не був. Але він був закритий, так що зіпсувати їй вечір Ештону не загрожувало.
– Буде зроблено. До початку аукціону ще тридцять хвлин. – Повідомила дівчина. – За п’ятнадцять хвилин Вам принесуть карту сьогоднішніх лотів. Якщо Вам щось знадобиться натисніть кнопку виклику на пульті, і офіціант підійде на протязі трьох хвилин.
Ештон кивнув:
– Дякую.
Дівчина учтиво усміхнулася і, нарешті, пішла.
На сцені був виступ… Якась співачка. На фоні екран, наче в кінотеатрі, що забезпечував спецефекти, та показував співачку крупним планом. Талановита… Але Ештону було не до мистецтва… Трибуни були повністю заповненими. І майже всі ВІП ложа теж. Всі були у масках. У ложах робилася якась ахінея… У всякому випадку приватний стриптиз у Ештона мало асоціювався з високим мистецтвом у театрі… Він сперся об бильце, підпер рукою підборіддя і дозволив собі врешті-решт охуїти. І цей стан вперто його не покидав аж до моменту, поки не підійшла дівчина з підносом у руках. Мерін зацікавилася. На підносі була маленька пластикова табакерочка, до якої хіба що етикетку не приклеєли з надписом “дорого”. Мерін взяла кігтиками коробочку і покрутила в руках. Ештон відмітив, що погляд офціантки (хоча вона більше скидалася на… Ну хрін його знає… Адміністратора ресторану?) ковзнув по манікюру Мерін. Ештон пам’ятав, свої ще враження від знайомства з нею. І ситуація була… Схожа? Тоді він і уявити не міг, що колись буде по іншу сторону ширми.
Мерін кинула коробочку в сумочку. А дівчина счезла, коли зрозуміла, що гості більше нічого не хочуть. Ештон спробував зосередитись на чомусь найменш огидному. І… це була музика. Молода дівчина. Віддавалася музиці повністю, наче востаннє. Пісня була ніжна, не нав’язлива, але всеохоплююча. І зосередитись на цьому виступі у Ештона вийшло легко. Співачка і сама була наче в прострації. Для неї окрім пісні не існувало нічого. Ні збудженого натовпу під сценою на трибунах… Ні бруду у ложах, ні страху за кулісами…
– Ось, будь ласка, карта лотів. – Услужливо простягнула офіціантка два невеличких планшета Мерін та Ештону. І Ештон відмітив, що на всіх ложах одночасно з’явилися такі ж виполірувані офіціанти з такими ж планшетиками для кожного гостя. – Чогось бажаєте?
– Мені вина, будь ласка. – Відізвалася Мерін. Ештон поглянув на неї і усміхнувся.
– Ти ж знаєш, що тут не таке вино, до якого ти звикла?
– Знаю. Але ж цікаво спробувати чим тут намагаються здивувати. – Усміхнулась кохана. І Ештон посмішки не бачив, але відчував. Як під час їхніх перших зустрічей. Невже серед усього цього Ештон і для себе умудрився знайти щось приємне? Стало якось ніяково за себе. Але… Чому він зобов’язаний відчувати себе некомфортно серед бруду, аби продовжувати почуватись людиною? Хех… Вся ця висока мораль надто складна для нього… Що є, то є – він згоден світ перекроїти заради своєї коханої… Любить він її. Ну, що ж з цим зробиш…
Дівчина швидко принесла вино і відрекомендувала його кілометровими регаліями. Мерін надпила. У масці був спеціальний силіконовий прорізь, якщо піднести бокал, він уворить маленьку щілинку, ніби повторюючи розріз губ. Офіціантка намагалася не проявляти інтерес мімкою, але її біохвилі видавали явне зацікавлення. Виглядає, ніби маска стала частиною вуст. Трохи моторошно. Але ж це Шазарійці – як не випендритися технологіями. Офіціантка зрозуміла, що відгуку на вино не почує і знову ретинувалася.
– І як? – Поцікавився Ештон.
– Спробуй. – Простягнула вона напій. Знову ніби повторюючи їхні спільні моменти. Він надпив. Спробував оцінити.
– Ну, не погано. В порівнянні з тим, що вдома, – Слово Шазарія не повинно лунати в сумнівних місцях. – це зовсім інший напій. Але, якщо уявити, що це так і є, то дуже нічого.
– Так, я приблизно такої ж думки. – Усміхнулася кохана. Ештон спробував зрозуміти звідки він знає про її усмішку. Сприйняття? Ні. Чуття, що дозволяє відчувати біохвилі і біопотоки від всього живого і навіть не живого? Ну… Якось інакше відчувається…
– Над чим задумався? – Поцікавилась кохана.
– Звідки ти знаєш, я ж закрився. – Може це те ж саме?
– Хм… Ну, ми ж пара. – Сказала вона так, ніби це щось повинно пояснити.
– Поясни. – Попросив Ештон.
– Ну… Я просто відчуваю тебе. Душу. Десь глибоко. Ми ж повязані, зрештою. – Усміхалася далі вона.
– Я відчуваю твою посмішку. З самого початку. Коли ти ще за шляпою ховалася. Ми не були тоді пов’язані… Думаєш, це щось подібне? – Задумався Ештон. Мерін збагнула, що Ештон не просто так демагогію розвів, а щось намагається зрозуміти. Накрила його руку своєю.
– Не намагайся зрозуміти все. Інколи є речі, які пояснити просто не можливо. Повір, я бачила. Просто інколи трапляється щось… Я для себе звикла думати, що це… вказівники… Маркери, індикатрори. Називай, як хочеш. Щось, що вказує вірний шлях. – Пояснила якусь раптову річ Мерін. Щось, що дуже вибивалося з загальної катини світу, що Ештон вже встиг скласти по новому. Ештон намагався вкласти це в голову… Але інформації було замало. А що запитувати – було не зрозуміло.
– Наприклад? Розкажи більше про це. – Зосередився Ештон. Мерін на нього виразно подивилася. Мовляв, зараз? Серйозно? Проте для Ешона це було важливо. Тож вона здалася. Зітхнула і продовжила:
– Скажімо… Це суб’єктивно. Те як кожен з нас бачить світ. Таке собі відчуття. Бачення. І коли ми йдемо правильним шляхом, все ніби саме собою складається. Ніби… Тобі випали хороші карти, всі козирі. – Усміхнулась Мерін, теж пригадавши їхні спільні зустрічі. Видається, що це було так давно… А й справді… Скільки часу минуло?..- Ти інколи за удачу згадуєш. Думаю, що це щось подібне. Або… Або з’являється щось таке, чого не було ніколи раніше. Або помічаєш в комусь щось особливе. Приваблює щось. Тягне. Інколи і не виразне зовсім, але таке, що ігнорувати неможливо. Або ж… Події, що йдуть одна за одною… Мають якийсь невловимий шлейф… – Ешон розумів. Розумів про що вона.
– Це щось на кшталт того, у що ти віриш? – Запитав Ештон.
– Тобто? – Не зрозуміла кохана.
– Ніби твоя власна релігія? – Спробував пояснити Ештон. Мерін коротко розсміялася.
– Ні, не думаю… Ну, хіба що частково… – Раптом задумалась вона.
– А є те у що ти віриш? – Запитав він. Мерін посерйознішала. Думки стали глибшими. Гулкішими. Серце захололо. Ештону і самому стало не по собі. Особливо зараз, після союзу душ, відчувати цей її стан було важко, гостро.
– Важко не вірити… Коли бачиш стільки перемін. Що мають пояснення і ні.- Мерін затихла на мить. Вона була напружена. Ештону стало цікаво, який у неї вираз обличчя зараз.- Не очікуй, що я скажу щось конкретне… Просто я зрозуміла в якийсь момент… Що алубі з’явилися у світі не просто так. Не заради самих себе. І, як би дивно це не звучало, мабуть, заради того, аби вберегти від вимирання людей. Я уже давно так думаю. Розумієш… Немає значення, що ти думаєш про себе і оточуючий світ. Рано чи пізно, час змусить тебе зрозуміти, як воно є насправді. А якщо ти впиратимешся, противитимешся своєму шляху, предназначеному тобі – буде тільки гірше. Буде боляче. Нестерпно, але час все одно розтавить все на свої місця, навіть якщо ціна тому ти сам. – Мерін хмикнула. І замовкла на мить. – Це моя правда, Еш. А ти шукай свою.
Та… Ештон… Насправді уже знайшов. Він… Відчуває те, про що говорить Мерін. Це рашаз. Це лари. Це душа наяди. Це Мерін. Це Зовнішній Світ. Це Пірей і це Архітектор. Це Ванесса і Акіл. Це його свита, зграя. Це Ліам. Це науковий центр і Шазарія. Це полювання в повні. Це амулети і бар’єри. Енергія. І навіть цей аукціон. Шлейф, так? Ештон відчуває це. Неосмислено, але відчуває. І це передчуття… Воно є. Що ж. Мерін каже, що це значить, що він йде вірним шляхом. А значить, чому бути, того не минути – але зустріти варто з почестями. Ештон постарається.
Ештон і не помітив, як випав в прострацію. Мерін спостерігала за аукціоном. Їй було злегка цікаво, але не більше. Ештон перевів погляд на сцену і моментально пошкодував про це. На сцені стояла оголена дівчина. Йшли торги. І, схоже, Ештон застукав якраз останні ставки, тому що вже за хвилину дівчину зі сцени повели геть. Ештона замутило.
– Довго ще? – Запитав Ештон у Мерін, нагадуючи самому собі малу дитину в автомобілі, що хоче вже нарешті приїхати.
– Ще два лоти. – Повідомила Мерін, схилившись. Ештон кивнув і випрямився. Ще трохи… І можна буде піти. Ештон спробував абстрагуватись знову, але не виходило – на сцену вивели дівчинку років тринадцяти??? Це йому буде снитися в кошмарах. Ні, він не може на це дивитись. Ештон встав, повідомив, що йде в туалет. І вийшов. Всюдисуща офіціантка-наглядач провела його до туалета. Ештон встиг зрозуміти, що її закріпили прицільно за ними. Ештон не ризикнув знімати маску, щоб вмитись. Просто зайшов в кабінку і сів на унітаз. Просто зачекає кілька хвилин, аби не бачити хоча б її… Боягузлива втеча? Можливо… Чорт. Кошмар. Дарма він сюди пішов… Треба було відправити Мерін з Лагором…
Ештон просидів в туалеті кілька хвилин, аби це не виглядало дивно. Коли він повернувся, то на сцені вже була інша жінка. Ліцитатор (ведучий аукціону, як встиг прочитати напередодні Ештон) розповідав про жінку різноманітну детальну інформацію: все починаючи від того хто вона, звідки, яка у неї освіта, закінчуючи хворобами, місячним циклом та кількістю сексуальних партнерів за життя… Ставок поки не було… Опісля жінку стали поступово роздягати, супроводжуючи це все коментарями з приводу її тіла… Десь там і почалися торги – з залу. Ведучий оголошував і зовсім смішні суми – Ештон, наприклад, не думав, що чуже життя можна купити за п’ятнадцять чи двадцять тисяч доларів… І тут просковзнула думка… А за скільки можна? Скільки коштував би він сам? Жінку продали за сто девяносто тисяч…
А тепер і “їхній” лот… Піпець Ештону стало не приємно. Пацана вивели на сцену. І по колу:
– Кейра Томсон. 17 років. Одразу після народження був залишений в інтернаті св.Патріка у місті Бріош.* Закінчив школу з відзнакою. Середній бал атестату входить до вищих, хоч і відзначився жахливим недотриманням дисципліни, втечами за межі інтернату. Кілька раз був затриманий у дитячій кімнаті поліції за бійки. Конфліктний. Характер різкий, не покладистий. Трудові можливості високі, як й інтелектуальні… – Ештон покосився на Мерін. Вона могла б закінчити торги вже зараз. Просто назвати непід’ємну суму, і все. Але вона не поспішала робити ставки. Вона готувалася, наче чорна пантера до вирішального стрибка. Вичікувала. Для Мерін результат не важливий. Вона хоче полювання… – Жодних хронічних хвороб немає, як і інфекційних. Згідно всіх показників – практично здоровий. В минулому були численні переломи, ГРВІ, не обтяжені дитячі хвороби…
*Якщо збіги і є, вони випадкові. Автор не наганяє ні на які інтернати конкретно.
В залі була тиша. Ештон не розумів, чим цей малий привернув таку увагу. Тим часом з нього зняли піджак, і, наче, всі тільки цього і чекали – посипались ставки з залу. Ештон відмітив, що ніхто з балконів участі не бере. Але, судячи з… Тиші… Це тільки поки що.
Помічники глашатого здерли з малого сорочку. Той стояв смирно. Чому ніхто з них не пручається? Не схоже, що вони під наркотою чи щось таке, швидше їх просто залякали якось. На весь екран показали обличчя хлопця – він почервонів від злості і сорому. Ештон якомога тихіше зітхнув. Зала трохи заспокоїлась – ставки були вже в межах трьохсот тисяч, і, як зрозумів Ештон, десь тут і є ліміт… Далі, не чекаючи подальшого стриптизу, з балкону пролунала перша ставка – пів лимона. Ештон знову покосився на Мерін. Та вона все ще утримувалась від ставок, і, ніби смакуючи сам момент, надпила вино.
З малого стягнули штани… І тепер Ештон помітив, що від самого початку він був босий. І, ніби для більшої дикості ситуації, на ньому залишили галстук… На фоні камера показувала частини тіла, глашатий щось там пиздів, на ВІП ложах почалася боротьба. Інколи ставки були з кроком в п’ятдесят тисяч, інколи в сто, і сума перевалювала вже у два лями. Ештон зітхнув – Мерін навіть не почала. А сраний глашатий пиздів уже, що в голову збреде – лише аби пиздіти між оголошенням ставок.
Раптом всі затихли. Ештон прислухався.
– Два мільйони чотириста п’ятдесят тисяч – раз! І лот перейде у беззаперечну владу містера в ложі номер два! – Всі мовчать. – Два мільйони чотириста п’ятдесят тисяч – два! – Ештон панікнув. Поглянув на Мерін, і якраз побачив, що вона вводить суму. Серце в Ештона забилось швидше. Встигне? – Два мільйони чотириста… І Два мільйони п’ятсот тисяч від леді на ложі номер п’ять! – Глашатий подав умовний сигнал, аби з малого стягнули труси, як зрозумів Ештон. Але мужик з другої ложі перебив ставку, ще до того, як пацана торкнулися. Глашатий зупиниив помічника. Ештона це здивувало. Це виглядало так, ніби той мужик не хоче, щоб це сталося, а глашатий це зрозумів… Можливо просто той мужик тут постійно треться і глашатий його вивчив? Чи що? Але в загальну атмосеру це не вписалося. Мерін теж не стала чекати – перебила ставку. І так кілька раз. А тоді Ешон відчув дивні хвилі від Мерін – вона розважалася, це звісно так… Але в цей момент… Вона ніби билася. Ніби наносила смертельний удар. Чому саме зараз? Вона набрала нову цифру на циферблаті і поклала кігтик на кнопку-підтвердження. Але не натискала.
– Три мільйони сто тисяч – раз! І лот переходить до містера на другому ложі. Три мільйоооони і сто тисяч – два! – Тут Мерін обернула голову до мужика. І мужик теж подивився на неї. Ештон відчув його паніку. А? – Три мільйооонииии стоооо тииисяч – тр… – В останню мить Мерін натисла на кнопку. – І три мільйони сто тисяч і один долар! – Проголосив глашатий, спіткнувшись на доларі. Мерін взяла бокал в руку, якою до цього набирала циферки, ніби підкреслюючи, що рука зайнята і натискати вона вже не буде, і демонстративно відпила вино, зловтішаючись. Мужик видихнув і відкинувся на спинку дивану. – Три мільйони сто тисяч і один долар – раз! І лот переходить у повне розпорядження леді на ложі номер п’ять! – Глашатий знову подав сигнал помічнику, аби той зняв труси. Мерін хмикнула. І ввела на циферблаті ще одну цифру. Глашатий зупинив помічника і задоволено заволав: – Три мільйони триста тисяч – раз! І цей, не побоюсь цього слова, звабливий юнак перейде у повне, беззаперечне, абсолютне володіння неймовірної леді на ложі номер п’ять! Три мільйони триста тисяч – два! – Дивно, що не затягує, ніби уже впевнений, що це кінець… – Три мільйони триста тисяч – три! І вітаю з покупкою леді на ложі номер п’ять!
Мерін виглядала задоволено. Сито. Вона обернулася до свого опонента на ложі номер два. Він зробив їй реверанс рукою. Мерін підняла бокал у відповідь.
На пацана накинули банний халат (з іншими такого не робили), і забрали з сцени, притримуючи з двох сторін, ніби боялися, що він зверне собі шию на рівному місці.
Мерін з аукціону не пішла… Спостерігала далі безучасно. Хоча Ештон бачив – вона хоче ще.