Одразу, як страшний грюкіт влігся, в бібліотеку зайшов Рікон.
– Знову невдача? – Поцікавився він, йдучи за облюбований стіл.
– Чому ж? Навпаки. Я майже добився ідеального варіанту. – Задоволено заперечив Ештон.
– Чому ж знищив зразок? – Уже заглиблюючись в свої записи, продовжив розмову Рікон.
– Тому що тримати в бібліотеці двухсоткілограмові глиби якось не з руки. Взагалі-то в майбутньому я планую запечатувати маленькі предмети. Щоб вони були переносними. – Поділився Ештон.
– Хочеш створювати амулети? – Здивовано підняв брови Рікон.
– Пхах. То таке уже робили? Винахідник хріновий з мене. – Посміявся Ештон.
– Таке ще алубі робили! Ліам це теж свого роду амулет. – Відірвався від роботи Рікон. – Навіть не думай прибіднятися. Як ти взагалі це зібрався робити? Кристалічна ґратка повинна мати дуже маленький коефіцієнт компактності, аби в маленькому об’ємі ти зміг би вмістити всю печать… І в такому випадку її потужність значно зменшиться через маленький розмір… Та й як ти зібрався втиснути енергетичний зв’язок між такими маленькими структурами?
– Я думаю зробити дефект у кристалічній ґратці. І таким чином помістити все необхідне на невеликій площі. – Кивнув Ештон.
Рікон застиг на мить.
– Ти хочеш вилучати атом з кристалічної ґратки? Зовсім з глузду з’їхав? Підірвати Шазарію в повітря хочеш? – Рікон обезумів від абсурду. Ештон усміхнувся.
– Вивільнену енергію я закумулюю в печать. Таким чином амулет, як це виявляється називається, працюватиме тривалий час без потреби поглинання енергії ззовні.
– Та як ти це зібрався робити? – Нахмурився Рікон.
– Власною енергією. – Стенув плечима Ештон.
– Кошмар. Ти безумець. Та навіть у тебе не буде стільки енергії!
– А багато не треба. Потрібно лише надурити енергетичний зв’язок між вибраним атомом і ґраткою. Створити похибку. – Кивнув Ештон. Рікон підвис.
– У тебе що електронний мікроскоп в голові? Як ти це зробиш?
– Та як-як… В медитації зроблю. Ти чому драматизуєш? Зроблю навколо бар’єр твій, щоб концентрацію не втрачати. Та й помедитую над матеріалом. Виб’ю атоми, заміщу їх штучними енергетичними зв’язками, зафіксую їх для стабільності фізичної структури матеріалу. І створю з вивільненої енергії акумулятор. Ну, ще так вибухівку можна робити. Я уже думав про це. Варто мати енергетичну зброю на випадок появи нового інвазивного виду. А якщо мова про амулет, то я зроблю запобіжник. В такому випадку енергія витратиться на самознищення амулету. – Ештон уже все вирішив. Рікон переварював.
– А для чого ця вибухівка? Є ж ми. – Почухав голову Рікон.
– Саме тому. Не хочу, щоб ларів використовували як розхідний матеріал на війні. Нехай краще в майбутньому лари розцінюватимуться як цінні кадри, що єдині можуть використовувати “древні амулети Ештона” – сказав Ештон саркастичним тоном, перекривлюючи майбутні, ще не існуючі легенди. – завдяки природним здібностям. Так вас цінуватимуть.
Рікон розширив очі. І підшукував що відповісти.
– Ти… – А потім видихнув. – Ясно, Ештон. Що від мене потрібно?
– Та нічого особливого. Твоя енергія, коли ти стабілізуєшся. Поки що більшого і не треба. Ти й так допомагаєш. Скажи краще, як там Тісай? – Закрив тему Ештон.
Рікон усміхнувся. Він поглянув на Ештона. Так… Чорт. Ну, не можна ж так дивитися. Як на божество? Не віриться Ештону, що всі лари так на своїх вожаків дивляться… А потім Рікон тепло усміхнувся і знову схилився над своєю роботою.
– Тісай в порядку. Йому сподобались порядки в домі нового вожака. Каже, що у нього сестра злюка. Але його прийняли тепло в сім’ю.
– От і чудово. – Усміхнувся Ештон. А тоді посерйознішав. – Мені потрібно зустрітися з керівником зовнішніх справ.
– Для чого? – Спитав Рікон.
– Потрібно домовитися за новий потік претендентів.
– Ясно. Я скажу Ванессі. До речі, тобі б зустрітися з ларами. Дехто собі пари підшукав. Потрібно узгодити порядок церемоній… Ну і щоб ти затвердив пари, дав дозвіл на договори. І архітектор мене уже дістав. Вимагає зустрічі з тобою. У нього там мільйон ідей. Так що я б на твоєму місці виділив цілий день…
– Гаразд. Узгодь все з Ванессою. – Погодився на все Ештон. – Нехай Архітектор з ларами приходить. І Ланс нехай прийде.
– Ланс? Це той, котрому десять? – Не зрозумів Рікон.
– А є ще якийсь? – Зіронізував Ештон.
– Так… – Невпевнено протягнув Рікон. – Йому десь під сто років. Він з… кулінаром якимось, по моєму, договір заключив.
– Ясно. – Зітхнув Ештон. – Я про малого Ланса.
– Нащо?
– Як це нащо. Він ще років десять буде проводити тренування дітей. А потім, можливо, знайде партнера, що дозволить продовжувати і надалі. В нього чудово виходить. – Похвалив Ештон. Рікон здивовано підняв брови.
– У тебе що очі на потилиці? Як ти умудряєшся читати, тримати бар’єри, планувати, і одночасно кандидатів на свої плани шукати? – Розгублено дивувався Рікон.
– Так сприйняття ж є. – Стенув плечима Ештон. – А потім все в медитаціях по поличкам розкладаю.
Рікон скрушно похитав головою.
– Ти хоч колись розслабляєшся? – Дорікнув він.
– Так. З Мерін. З нею весело. І з Вами під час стабілізацій. Ви мене як коти присипляєте.
– Та ти з Повелителькою, як на лекціях! Виходиш з киплячою головою! – Обурився Рікон. – А сон, це взагалі-то фізіологічна потреба! За відпочинок не рахується.
Ештон засміявся. Підійшов до Рікона і злохматив йому волосся. Після цього, Ештон точно знав, Рікон піде зачісуватись, голосно бурмочучи. Але зараз він покірно дозволив це Ештону.
– Рікон, мені подобається моє життя. Я щасливий.
Рікон зітхнув і притулив лоб до плеча. Ештон не зовсім розумів інколи жестів Рікона. До чого зараз жест покори? Чи він має ще якісь значення? Треба буде про це почитати. Хоча книги такої він не знаходив… Значить напише.
***
– А Ви все по дівчатам? – Усміхнувся Ештон. Той Розвідник, що пробував заключити договір з Сірін, зараз претендує на Тісу.
– Так склалося. – Злегка почервонів Розвідник.
– А який Ви договір вибрали? – Вкрадливо спитав Ештон.
– Шлюбний. – Густіше почервонів Розвідник. Ештон насмішливо оскалився одним кутиком рота. Розвідник нервово пересмикнувся.
– Гаразд. Якщо це вас обох влаштовує, я не проти. Закріпляю вас один за одним. Ви ж знаєте, що Тіса ще не готова? Її доведеться почекати.
– Так, я знаю. – Кивнув Розвідник. – Все гаразд. Після закінчення лекцій, я навідуватимусь коли ротації дозволятимуть.
– Гаразд. – Кивнув Ештон. Він насправді розумів його. Мати дружину, що дихає з тобою одним повітрям – не так і погано. Не потрібно буде розриватися між сім’єю і роботою.- Отже, далі?
Загалом пари ще знайшли Варт і Вірі. І того, з тих, хто уже дестабілізувався йому на голові лишився Кір. І п’ятеро вільних претендентів, хоча він не надто рвався всім їм забезпечити ларів. Він вирішив, що запросить їх на повторні лекції, або на тренування, коли прийде черга наступної зграї. А поки що лишилося ще кілька лекцій. Так що… Здається, в цьому потоці сформувалися всі пари, які повинні були. Ну, і славненько. А ларів, що не знайшли собі пару, Ештон кине на наступний потік. Візай і Тірей, до речі, підтвердили Архітектора, як свого вожака. І, хоч договір вони ще не уклали, ходили завалені роботою – Архітектор нав’ючував їх, як верблюдів, не забуваючи про голову – здається, вони вчилися чи не більше за Ештона. На все з-під лоба дивилася Зіса. Вона явно хотіла до них. І Ештон підозрював, що ще трішки і вона, на все плюнувши, піде до них у зграю. І Архітектор від неї не відкрутиться. Ештону подобалось.
Характерниця ж вигризла в раді місце для свого проекту. І тепер, прихопивши колишніх розвідників зі свити, тероризувала соціальний відділ, відділ культури, відділ зовнішніх справ (аргументуючи тим, що це їх в першу чергу стосуватиметься), відділ інформації, науковий відділ і, здається, ще кількох спеціалістів намірилась дістати з того світу. Коли ж Ештон делікатно запитав у неї, чи вона бажає зайнятися політикою, замість служіння йому, то ледь ухилився від ляпаса. Але від тиради ухилитися не зміг. Словом, Характерниця вважає, що вона поки що повинна ще побути в його свиті.
Зустріччю з Архітектором Ештон лишився задоволеним. Було вирішено, що Академія матиме два корпуси. Перший – центральний. По траекторії від входу за Храмом – грандіозна будівля врізана прямісінько у камінь. Для створення екстер’єру будівлі Архітектор, як сам і сказав, використав увесь свій талант. Коли ти входиш в Елізіум, то складається враження, що будівля на фоні Храму його ж доповнює – ніби вишукана оздоба. І хоч виглядає прекрасно, та лаконічність, притаманну ларам, не втратила. Цей корпус використовуватиметься для вивчення ларів претендентами. Та формування майбутніх зграй між людьми і ларами. Тут же будуть тренувальні зали, і навіть гостьові кімнати для сну. Бібліотека (куди ж без неї). Й ще усяка всячина.
А от другий корпус Архітектор вирішив розмістити при вході в Елізіум у вигляді величезної арки. Там проводитимуться ознайомчі лекції для майбутніх розвідників, поглиблені лекції для вожаків, що вже заключили договори. І тут же будуть тренуватися діти до дестабілізації. Ештон і Ланс підтвердили, шо це безпечний період для взаємного знайомства між людьми і ларами. В цьому віці лари не знаходяться у пошуку, адже до дестабілізації є час і вожаків уже мають.
Заодно Ештон вислухав досить об’ємну лекцію з матеріалознавства. Та не пручався, на превелике задоволення Архітектора – Ештону це невдовзі знадобиться для створення печатей і тренувальних кімнат. Архітектор погодився в цьому Ештону допомогти.
***
На зустрічі з керівником зовнішніх справ Ештон познайомився з розвідниками, що були претендентами на договори. Відтепер ще одним фактором, що дозволить розвіднику отримати договір – чи знайшов він партнера серед ларів. Тепер цінність лара для кожної людини зросте. Знайшов лара – значить генієм бути не обов’язково і зі шкури лізти аби договір отримати. Ештон вийшов задоволеним, як ситий кіт.
***
– Ах, ти ж негідник! – Влетіла Ванесса з якоюсь палицею в бібліотеку. Накинулась на Ештона і спробувала його влупити. Та Ештон ухилився. – Не смій ухилятися! Ти сам казав мені тебе бити, якщо на голову вилізеш! – Ештон здивовано поглянув на Ванессу, але більше не ухилявся. Прикривався тільки, поки вона його боляче лупила. І бар’єр, зараза, не спрацьовував. Мабуть битися навчив Акіл – била по больовим точках, але так щоб не шкодити. Змовились чи що? А поки лупила, організувала йому виховну лекцію. Щоб краще дійшло, очевидно: – Скільки можна це терпіти? В усіх покоях стоїть такий гуркіт, що неможливо жити спокійно! Ми уже замучилися тягати тобі в бібліотеку це каміння! Ти совість маєш чи ні? Печать створить, камінь зруйнує! А нам тягай тобі сюди це все добро! Ти що думаєш, що так легко? Ми будівельникам уже десять послуг винні! Та за тобою навіть механізми прибирати не встигають! Всюди хмари пилу стоять! Ах, ти ж негідник! Бібліотеку скоро розгромиш! Негайно припини це неподобство! Будеш тепер ходити в неосвоєні печери каміння своє довбти! Дай людям пожити!
– Добре – добре! Ванесса, я зрозумів! Тепер ексепериментуватиму де скажеш! Пробач, не подумав! – Щиро покаявся Ештон. Ванесса задихано на нього дивилася. А потім сперлася на палицю.
– От і добре. – Спокійно сказала вона, відхекуючись. – Я тобі печеру знайду і в геологів конфіскую. На благо всій Шазарії піде.
***
Якось після дружнього побиття Ванесси сил не було зовсім. Ештон перевірив що таке, як виявилось договір тягне енергію на регенерацію. І це відчуття не давало Ештону заснути. Мабуть це і називається – почуватись, як побита собака. І ні з ким бачитись у такому стані не хотілось. Мабуть, Ештон трохи образився через це. І злився на себе через ці дитячі образи. Що за фігня? Солдат же… Ой… все. Ахах…
Ештон встав з ліжка і пішов пройтися. Величезне бажання було піти в Ліси. Але… Мабуть, не зараз.
Мучився-мучився куди піти. Та й прийшов в Елізіум.
Ештон піднявся сходами. Балкон за балконом. Якось він ніколи не підіймався на самісінький верх. От і задався ціллю. Скільки він так йшов? Півтори години сходами? І воно того не було варто – згори просто стеля. Шестигранна. Але дивна форма стелі все одно не варта того, аби дертися півтори години. Ештон поглянув вниз. З цього ракурсу не було видно що внизу – сяйво заважало бачити. Таке складалось враження, що сяє знизу. А до цього весь час було враження, що воно згори. Омана зору якась. Виходить, що зблизька його просто не видно? У такому випадку виходить, що сяйво всюди – по всій висоті башти.
Ештон зітхнув і став спускатися. Ештон замаскував свої хвилі під хвилі Храму, щоб не будити дітей.
Мабуть, через цей збіг обставин його не помітили нічні гості. Ештон не поспішаючи став спускатися. Це були лари. Один дорослий, другий – дитина. Вони зайшли в кімнату на першому поверсі. І залишились там. Тому, навіть не поспішаючи (аби не видати себе), Ештон зміг спуститися до виходу з Храму до того, як гості вирішили б покинути його.
Ештон став в тіні балкону та колони біля виходу. Був непомітний. Спостерігав.
Дитина заснула. Дорослий ще якийсь час побув поруч. Він був закритий, тому Ештону було важко зрозуміти що відбувається. Але ще мить і дорослий вийшов з кімнати. Жінка. І тут до Ештона запізніло дійшло, що відбувається. Матір залишила дитину в Храмі. Стало боляче майже фізично, але маскування Ештон не втратив. Тому жінка підійшла до Ештона майже впритул, все ще не помічаючи його.
– Ми можемо поговорити? – Запитав Ештон, виказавши себе. Жінка злякалася від несподіванки і випадково розкрилася на мить. Та Ештону було достатньо, аби вловити багатогранність її почуттів. Сум, туга, любов, прощання, ностальгія, біль, тихий трепет, віра, надія. Ох…
– Я поспішаю назад. – Сказала жінка.
– Я можу Вас провести, якщо дозволите. – Ештон не хотів наполягати. Це жорстоко з його боку розпитувати її зараз. Та іншого шансу може і не бути. Ештон збагнув це. Лари залишають дітей без свідків. Жінка дивилася в тінь, намагаючись вирішити погодитись чи ні. Та Ештон ніяк не допомагав їй прийняти рішення. Вона зітхнула.
– Гаразд. – Просто сказала вона. Ештон вийшов з тіні до жінки. Вона поглянула йому в очі. І послідувала з Храму.
В Ештона було багато питань. Але чомусь жодне не злітало з уст. Вони йшли мовчки.
– Ви Хранитель? – Ештон здивувався. Якщо вона не живе в Храмі, звідки знає? Ештон уже повернув собі звичний стан. Жінка була закрита, але від неї ховатись не хотілось. Нехай знає в яких руках вона залишила свою дитину.
– Так. – Відповів він їй просто. – Звідки Ви знаєте? – Поцікавився Ештон. Про це запитати можна. Жінка усміхнулась.
– Вся Шазарія знає. Серце Шазарії. – В її словах був легкий сум та якась дивна легка іронія. Але вона говорила без злоби чи агресії, без неприязні. Говорила спокійно. Вона це приймала. Якось… Важко Ештону дається це знайомство. – Хранитель Ларів. Хранитель Храму Місяця. Наставник. – Вперше він чує Наставник в такому переліку. Так це можна розцінити трішки інакше. Ніби не тренер, а… Той хто наставляє цілі покоління? Ештон про це не думав раніше… Стало ніяково. – Окрім того… Лари не мовчать. Кажуть, Ви цікава людина.
– Он як. – Хмикнув Ештон. – Цікаво почути, що про мене думають.
– Ну… Нічого поганого. Просто Вас не розуміють. – Усміхнулась йому жінка.
– Це й справді не погано. – Його цілі надто далекі, аби ними ділитися. Дуже імовірно, що коли він їх досягне – Шазарія прокляне його. Адже він забере у них Повелительку. Зроблять з нього містера Зло. Ештон самоіронічно посміхнувся. Цікаво було б на це подивитись. Хоча, якщо у нього вийде, дуже імовірно, що він побуває на власній страті. Ці думки розважили Ештона. Жінка за ним спостерігала.
– Ви хотіли поговорити? – Запитала жінка, коли вони підійшли до виходу з Елізіуму.
– Так. Але… Я не певен чи маю на це право. – Виказав Ештон щирий сумнів. Жінка на нього здивовано поглянула. А потім хмикнула.
– Питайте, Хранитель. – Впевнено, але мяко сказала вона. Ештон поглянув на неї і зітхнув.
– Я хочу запитати Вас про те що сталось… – Ештон не знав як спитати так, щоб з повагою поставитись до її вчинку. Аби не робити надто боляче, але розібратись в ситуації.
– Хм… Що ж тут не зрозуміло? – Спитала вона без образи… Без агресії. Ештон не розумів чому вона така терпляча. Мабуть, якби він був на її місці, то зірвався б на комусь, якби була така можливість. Ештон стис губи. Хотілось її втішити. А замість цього він їй робить боляче… Добиває своїми запитаннями.
– Ваше ставлення. Поясніть мені. Я всього лиш людина з зовнішнього світу. Я багато не розумію. Я… – Ештон зітхнув. – Люди мають інший устрій… Сім’ї. І трохи інші інстинкти. Та я… Я не певен, чи те що відбувається прямо зараз… Чи це… Відповідає природі ларів. – Краще, мабуть, у нього вже не вийде сформулювати це запитання до цієї жінки. Вона дивилась на нього. Потім кивнула і рушила до виходу.
– Іншого виходу немає. Я була з дитиною скільки могла. Мені досить пощастило. – Вона підняла руку. Срібна стрічка обплітала її безім’янний і сердній пальці і зап’ястя. Шлюбний договір. – Мій чоловік, як ви, люди, це називаєте, любить мене. Ми народили і ростили нашу дитину скільки могли. Але я ж не можу годувати сина груддю вічно. Щойно мій захист остаточно спаде, він не протримається без Храму і тижня. – Вона поглянула на Ештона. Помовчала трішки. Ештон не зовсім розумів, про що вона думала в цей момент… Але після паузи вона заговорила знову. – Уявимо, що я змогла б залишитися з сином у Храмі. Тоді вже мені потрібна була б стабілізація з моїм чоловіком. І що? Приходити до нього раз в тиждень? Хто на це погодиться? Чи щоб він жив в Храмі? Йому не можна. Він шкодитиме дітям своєю присутністю. – Жінка знову зробила паузу. – Мені навідуватись в Храм? Можна. Але чи не буду я тільки ятрити рани своїй дитині весь час? Адже жити ми разом уже не зможемо… – Очевидно, вона багато про це думала. – Ви запитували, чи це в нашій природі. Думаю, так. Я згадую себе, коли ще жила в Храмі. Це були хороші часи. Було… Добре. Жити в зграї… Це… – Вона зітхнула. – Добре, що кожен з нас має ці спогади. Я залишаю сина, але знаю, що йому буде добре в Храмі.
А якби вони жили б в природі? Теж би залишали дітей? Сумнівно. Рікон і Сірін розповідали, що якщо вожаки б’ються, переможець забирає дівчат. Мабуть так у них закладено в природі запобіжник щодо кровозмішання. Тоді виходить, що діти мали б лишатись в зграї. Але, раз їх залишають без батьків, то вони формують власні… Ештон поглянув на жінку. Вона ж у відповідь поглянула на нього.
– Можливо, є ще якийсь вихід? – Запитав Ештон. Жінка поглянула на нього уважно. І стенула плечима. Ештон думав, що, можливо, можна було б якось пролонгувати знаходження дітей у сім’ях. Але чи не зробить він ведмежу послугу? В такому випадку діти пам’ятатимуть, як змушені були покинути сім’ю. І тоді їм доведеться ще зайвий раз ламати себе і приймати нову зграю. Для дітей… Це не надто хороший вихід… Окрім того порівнювати ларів з людськими сиротами – це як порівнювати пістолет і кулемет. Для них і для людей різні речі нормальні. Можливо, найкращий варіант не змінювати нічого? Ештон зітхнув.
– Лари знають, що відбувається з дітьми далі? – Запитав Ештон.
– Я планую навідуватись інколи і розпитувати в старших дітей або в Лагора… – Якщо він розкаже… На церемонію обов’язково прийду.
– Приходьте. – Кивнув Ештон.
***
На наступний же день Ештон спостерігав, що хлопчика підселили в досить велику спільну кімнату для малих дітей.
Як вияснив Ештон, старші їм лише приносять їжу, підбирають одяг, застеляють ліжка… Обслуговують. А живуть, спілкуються, вчаться вони один від одного – молодші від трохи старших. І так далі, аж поки не утворять зграї. Потім зграю переводять разом в окремий клас. Кожен отримує окрему кімнату, і починається нормальне навчання і більш повне життя. Зазвичай уже до 4-6 років усі вже мають зграї. Зовсім зрідка бувають самітники. Переважно хлопчики. Але зрештою вони кидають виклик вожаку. І очолюють якусь зграю, або приєднуються до переможця. Така собі контрольна група.
Поки що Ештон не розумів як покращити цю систему…