《Ештон. Вибач, що заважаю.》- Звернувся Рікон.
《Погано?》
《Так.》
Ну, воно і не дивно. Мерін і Ештон забарикадувалися в покоях вже на кілька днів, пославши всі державні справи до біса.
– Мабуть, нам пора виходити. – Усміхнувся він коханій.
– Лари звуть? – Засміялась Мерін.
– Таак… – Протягнув Ештон.
– Пора уже. – Погодилась Мерін і неохоче вивільнилась з обіймів Ештона. Він поглянув на неї. Його так і підмивало розпитати як за тридцять тисяч років вона умудрилася перетоптатись без куніліннуса. Вона на нього подивилася зацікавлено. – Запитаєш?
Ештон розсміявся. Так… Як сформулювати…
– Як це так вийшло, що я тебе все ще можу здивувати в ліжку? – Нормально так? Мерін на нього дивилась певний час. Вона відчувала… конфуз.
– Ну… у мене було не так багато партнерів у ліжку. А раніше чоловіки були не такі обізнані. – Відповіла вона. Ештон задумався.
– Це скільки? Якщо не секрет. – Мерін почала щось перебирати в пам’яті.
– Я мала чотири сексуальних партнера. – Не зовсім впевнено сказала вона. – До тебе. – Додала вона.
Ештон завис. Та в нього коханок більше було! Стоп. Це як?
Очевидно його німе питання Мерін розцінила правильно:
– Я ж казала. В Алубі дуже слабкий інстинкт до розмноження. Ми рідко вступаємо у інтимні зв’язки. І переважно лише з істиними парами, тоді всередині щось клацає. А так… Ми достатньо… холодні. – Ештон здивовано на неї дивився.
– А… – Якось не зручно питати. Ештон захлопнув рот. Мерін стенула плечима.
– Я з алубі ніколи і не мала таких зв’язків, якщо задуматись. – Сказала вона. – З іншими партнерами вступала у зв’язки заради них, фактично. Але вони були не надто мною задоволені. – Байдуже роздумувала вона. Як нею можна бути не задоволеним???
– Ти кілька тисячоліть прожила з Реєм і ви не мали сексу? – Охрінівав Ештон далі.
– Ну… Ми і без цього обходились.- Стенула вона плечима. – Енергетичне задоволення для нас ближче. – Ештон намагався переварити.
– А… Зараз. Ти хотіла? – Запитав Ештон. Він вже був якийсь не певен. Мерін здивувалась.
– А ти не відчув? – Підняла вона брови. Він відчував. Але… – Так. Я хотіла.
Якось полегшало. Мерін усміхнулась ніжно.
– Для тебе взаємність дуже важлива. – Зауважила вона.
– Так і має бути. – Стенув він плечима.
– Можливо. Але на практиці часто все не так. – Ештон зацікавлено поглянув на неї. Мерін подивилась в очі Ештону, перевіряючи якісь свої думки. А потім продовжила, ніби не впевнена, що їй потрібно це пояснювати. – Часто, коли мова заходить за власні потреби, партнер забуває про бажання половинки.
Ештон задумався. Але не відповів нічого. Просто стенув плечима. Як є, так є. Йому сподобалось з Мерін у ліжку. Але він не робив би цього, лише заради сексу, надто якщо Мерін це не цікаво. Це логічно. Цікавий взаємний процес, а не односторонній. Хоча Ештон не певен, що витримав би надто довго без сексу. Неоднозначно.
Вони прийняли душ разом, одяглись, а потім почали, нарешті, свій день.
***
Ештон віддав належне Рікону. На цей раз до ручки себе не довів. Він лежав між малими, а ті майже одразу задрімали біля нього з двох боків. Ештон сидів собі і обдумував все. Аж раптом відчув дивне тепло в руці. Поглянув на мітку Рікона. Візуально вона не змінилась. Але він чітко відчував пульсацію у ній.
– Це печать. – Сказав Рікон. – Має дві функції. Перша – вона накопичуватиме мою енергію у чистому вигляді. Я довго думав, що вкласти у печать. А потім пригадав, як ти використовував мою енергію. – Ештон здивовано поглянув на Рікона. Коли це? Малий запитальну інтонацію біохвиль розцінив вірно: – Ну, тоді в лісі. В Зовнішньому Світі.
– Нічого собі ти згадав. – Здивувався Ештон. Рікон усміхнувся. – Але ідея хороша. – Похвалив він. Рікон просяяв.
– Кожен раз, як я стабілізовуватимусь, моя зайва енергія тепер накопичуватиметься у печаті. – Сказав він. – А друга функція – бар’єр. Ти й сам можеш його створити, але це потребує певних зусиль і зосередженості. В бою це лише розсіюватиме увагу. А так тобі варто лише використати ментальний наказ.
– Як до приладу якогось? – Уточнив Ештон.
– Так. Ніби заготовка. Ще й не потрібно буде витрачати на це енергію. На бар’єр буде витрачатись моя енергія, збережена в печаті. В бою це може знадобитися. – Рікон очікувально подивився на Ештона.
– Дякую. Чудовий подарунок.- Усміхнувся Ештон. – Навчиш створювати печаті?
Рікон здивувався.
– Тобі буде не склално. Але я розповім.
Ештон був задоволений, наче ситий кіт.
– Носи мій подарунок теж. – Раптом сказала Сірін. Вона зазвичай так тихо поводилась і так легко підлаштовувалась рід ритм Ештона, що він про неї майже забував. І кожного разу, коли вона озивалася, це було несподіванкою. – Ми не завжди поруч. Будь ласка.
– Гаразд. – Усміхнувся Ештон. – Ти краще розкажи, де взяла таку цяцьку. – Поглядив він її по голові. Сірін якось дивно сприймала ласку від Ештона. Ніби і підставлялася під руки, але якось не зовсім задоволено. Ештон був не певен хоче вона цього чи ні, подобається їй чи ні. – Тобі подобається як я тебе гладжу ось так? – Запитання вибивалося з розмови і Сірін розгубилася.
– Ну… – Вона засоромилась і заховала обличчя Ештону під бік. Він взагалі нічого не зрозумів.
– Не робити так?
– Ми не розуміємо що це ти робиш.- Відповів Рікон. Ештон поглянув на нього. А й справді. Що це він робить? Якось почуття виявляє? Ніби дбає про неї. Сірін мила. Дівчина. От якось так. Як песика гладить? Та ні. Швидше… Як дочку? Ештон почервонів. Хоча… Ештон її так точно не сприймає. Як молодшу сестру? Оце імовірніше. Хоча у нього не було ніколи сестри.
– У мене… У мене не було ніколи сім’ї. Тобто кровної. Тобто… Рано померли батьки, я їх і не пам’ятаю. Мене виховував мій дід… Батько мого батька. – Уточнив Ештон і зітхнув. І як це все пояснити?.. – Ну… словом, а потім я пішов вчитися на військового. Не хотів я в інтернат. Тоді програма така була… Це… Чимось ваш Храм нагадує. Тобто наш. Коротше це місце для мене було подібним, як Храм для вас. Словом не було у мене сім’ї у звичному людському розумінні. Так що я в великій мірі не знаю як з вами поводитись. Тобто… Я просто орієнтуюсь на якісь власні внутрішні кордони. Словом… Якби у мене була молодша сестра, я думаю, що я б її теж так гладив. Не знаю. Я не можу бути впевненим, але зараз мені так здається. Коротше. Якщо чесно, мені буде легше підлаштуватись під ваші… звичаї, аніж розповідати про власні. – Він поглянув на них. Вони тихенько сиділи і слухали. Обдумували.
– А в твоєму Храмі… У тебе була сім’я? – Запитав Рікон. Ештон розсміявся. Хоча в цих веселощах була явна крапля суму.
– Можна сказати в мене була зграя.- От ця думка його повеселила.- Проблема тільки в тому, що у них, на відміну від мене, були сім’ї. І якщо вони для мене значили багато, то я для них був не більше ніж шкільним другом.- Ештон усміхнувся і поглянув на Рікона. Він обдумував. Намагався осмислити. Сірін теж.- На війні… Я теж вважав своїх підлеглих сім’єю. Там ми були куди ближчими.- Кивнув Ештон.- І хоч більшість з них мали свої сім’ї вдома, якихось близьких, ми мали дуже багато спільного. Тому ми були… Братами по зброї? Ну, близькими.- Ештон уважно дивився на них. Але вони не знали що відповідати. Ештон якось запереживав. – Тому… Я ніяк не хотів тебе образити… Якщо тобі щось не подобається, чи ти не розумієш – питай, гаразд? – Звернувся він до Сірін. Вона сиділа і дивилась на нього, а потім сіла, взяла його руку і поклала собі на голову. В Ештона на душі потепліло, він усміхнувся, погладив її трошки і забрав руку.
– То де ти ніж взяла? – Вже серйозніше запитав Ештон. Сірін стиснула губи.
– Цей ніж належав одному із ларів, котрого вже давно немає на світі. Він його заховав. – Сказала вона. – Його зробили алубі дуже давно. Я впевнена, що такі речі ще є у Шазарії. Та і за її межами. Просто ті, хто ними володіє, не завжди знають їхню цінність. Я довго його шукала. Але, будучи ларом Серця Шазарії… Багато хто погодився поділитися інформацією. І… Храм багато розповів. Тому вважай, що це наш з ним подарунок.
Ештон здивувався.
– Ти ж казав, що Храм теж у твоїй зграї… Я багато міркувала про це. Думаю, я зможу дбати і про нього. – Сказала вона. Закусила губу. Поглянула в очі Ештону. Вона хвилювалася. Вона була така відкрита, чесна… – Я… Мені потрібен був час, щоб осягнути. Але зараз я й справді готова прийняти тебе, як свою зграю. Не просто, як вожака. Як… рідного. Я думала… Що заключивши договір, все саме складеться. Але, мабуть, я якась не така… – Сірін опустила очі.- Я думаю, що цей кинжал… Це не для тебе був подарунок… Тобто це було потрібно мені. Мені самій потрібно було щось зробити для тебе. Аби… відчути, що ти… – Вона зітхнула, підняла очі, подивилась в очі Ештону і притисла долоні до грудей. Вона переживала. Та біохвилями старалась висловити щось… особливе. Любов. Що Ештон їй важливий. І він прийняв її почуття. Обійняв її. Мабуть так і потрібно? Крок за кроком. І в кожного свій шлях.
***
В пам’яті Храму Ештон не знайшов нічого особливого. Що розвідники, що лари сиділи тихо, слухали лекції. Відповідали на питання Рікона, і самі лекції проходили не погано. Але не більше. Тому Ештон заявився до них перед наступним заняттям і поки всі збиралися, перемовлявся з Ріконом десь збоку. А потім заявив, що у них практичне заняття і вигнав всіх надвір.
Ніхто з присутніх ніяким ентузіазмом не горів. Лари похмуро за всім спостерігали. Розвідники стояли осторонь… І теж спостерігали. Якийсь глухий кут…
– Отже ділимось на пари. Нас зараз якраз рівна кількість. – Сказав Ештон, на ходу придумуючи правила гри. – Завдання людей втікати. Завдання ларів ловити. У людей фора десять секунд. Я з Ріконом в парі.
Всі з кислими мінами переглядалися. Особливо розвідники. Мовляв, що за ігри? Вже не діти, все таки. Рікон теж почувався, як не в своїй тарілці. Але Ештон негативно налаштований не був. І щойно Рікон дав старт, побіг з усіг ніг. Він уже не звертав особливої уваги ні на кого, окрім Рікона. І щойно відчув його біохвилі, викрутився з рук в останню секунду. Рікон пролетів мимо, а Ештон уже рвонув в інший бік. Рікон розгубився, але знову швидко спробував наздогнати. Ештон знову його обдурив – кинув Рікона через спину і побіг в протилежному від нього напрямку. Рікон уже зрозумів фішку, але Ештона зловити не міг, при тому що був швидший і сильніший. Хвилин п’ять Ештону вдавалося уникнути його рук. Рікон злився все більше і більше, і все ж таки зловив Ештона, і потягнув в напрямку Храму.
– Все! Здаюсь, пускай! – Закричав Ештон.
– Ну, вже ні! – Рикнув Рікон.
– Та куди ти мене тягнеш? – Голосно гигочучи, виривався Ештон.
– До місця старту! – Відрикувався Рікон.
– Ахах, нащо? – Брикався Ештон.
– Я тебе не для того ловив, щоб так просто відпустити! – Ох, вже розізлився, чудо мале.
– А для чого? – ахах. Ештон знав, що буле весело.
– Не знаю! – Все таки приволік він його. Всі дивилися на це круглими очима. Ештон встав.
– Ну, що ще раз? – Все ще гигочучи запитав Ештон. Всі переглянулися.
З другого разу старалися більше.
Так і ганяли. Хоча позитиву і не додавалося… Коли Ештона черговий раз приволокли на старт, на траві сидів Лісар, рудоволосий лар з локонами. Ештон пам’ятав його ще з першого знайомства з Ріконом. Ритм збитий. Ештону не тяжко його вирівняти… Але.
– Хто з Лісаром в парі? – Запитав він.
– Я. – Вийшов Розвідник.
– Окей. Спробуйте вирівняти біоритм. Це не складно. – Ештон прихопив масло з собою на всякий випадок. І розповів як і що робити.
Розвідник пробував. Виходило хріново. Ештон наказав іншим пробувати в “холосту”. І через сприйняття слідкував за ними.
– О, у Вас не погано виходить. – Сказав Ештон, вказавши на одного з розвідників. Нарешті якийсь прогрес. – Ви спробуйте вирівняти біоритм.
І все вийшло.
– Чудово. Молодці.
– Можна мені встати? – Спитав Лісар. Йому було не комфортно. Він був весь напружений.
– Так, звичайно. – Сказав Ештон. Лісар негайно встав на ноги і відійшов вбік.
Ештон продовжив:
– В принципі, якщо не виходить – це не страшно. Всі наші внутрішні органи мають біоритми. Особливо помітні біоритми відходять від мозку і від серця, адже воно, по суті, має автономний нервовий центр. Тому, якщо таке стається, а таке траплятиметься, достатньо обійняти лара. Або просто дозволити йому робити це самому.- Ештон стенув плечима.
– Тоді навіщо тренуватися? – Запитав один з розвідників.
– Це не обов’язково. Раніше і зовсім цьому не вчилися. І якщо лар у більш-менш нормальному стані він допоможе собі сам.
– А якщо ні? – Запитав інший.
– А ситуації бувають різні у житті. – Кивнув Ештон йому. – А якщо не вдалося вчасно ввійти в контакт з ларом? Може стати гірше. Тоді бажано вміти вирівнювати ритм. Особливо це може знадобитися під час адаптації договору. В перші три дні. Так кажу, Рікон?
– Так. – Зітхнув він. – Особливо, якщо є якісь… Внутрішні проблеми. – Зам’явся Рікон.
– Добре. Думаю на сьогодні все. – Сказав Ештон. – Віддаю вас Рікону.
Всі повернулися в клас. І Рікон прочитав свою лекцію. В кінці лекції зайшов Ештон, коли розвідники вже розійшлися. Сів за вчительський стіл і напружено подивився на присутніх, схрестивши руки під грудьми. Лари на нього дивилися теж напружено.
– Хлопці, ви чому яйця мнете? – Безцеремонно спитав Ештон. Всі на нього здивовано поглянули.
– Тобто? – запитав Візай.
– Тобто я Вам організував зустріч. А ви собі вожака не вибираєте. – Розвів руками Ештон.
– Ми маємо вибирати? – Вирячився Варт.
– А хто за вас має вибирати? – Запитав Ештон.
– Ну, раніше ж вибирали. – Буркнув Лісар.
– І що? Подобалось? – Глянув на нього Ештон. Всі замовчали. – Лісар, у тебе ремісія без Храму менше години. Скільки ти ще протягнеш? Два місяці? Чотири? А потім що? У муках помиратимеш? Тобі потрібен стабілізатор. – Лісар відвернув погляд. Ештон продовжив. – Я розумію, вибрати собі вожака на все життя серед запропонованих дев’яти осіб не так і просто. Але де я вам візьму купу претендентів з договорами?
Всі мовчки на нього дивилися. Ештон стис губи. Зітхнув.
– В тебе часу найменше… Може подобається хто серед них? – Спитав вже м’якше Ештон. Лісар зіткнувся з ним поглядом і ніяково зам’явся. Ештон знову зітхнув. І з безнадією поглянув на нього.
– Як він має подобатись? – Все ж видушив з себе малий.
– Не знаю. – Чесно зізнавався Ештон. – Просто може є той, кому ти зміг би коритися, визнати вожаком? Можливо… Той з чиїми поглядами ти зміг би миритись. – Ештон задумався. Якого капітана він би собі хотів? – Можливо того… чиїм наказам ти б довіряв. Хто б не наказав тобі йти в пекло, якщо буде вибір. – Ештон потер лоб. І безсило глянув йому в очі. Лісар уважно слухав. Ештон і сам був не певен, про що говорить. Але… Схоже, Лісар якраз знав, про що мова.
– Є один. – Сказав він не впевнено і напружено якось.
– Хто? – Зрадів Ештон.
– Я звідки знаю? Вони всі себе розвідниками кличуть! – Розізлився лар.
– Розумію твій біль. – Засміявся Ештон. – Опиши.
– М… – Лісар задумався і спробував описати, кривлячись. – Світле, коротке волосся… – Ештон одразу збагнув про кого мова. Моментально відшукав його у Ключі.
– Цей? – Показав він лару фото. Лісар кивнув. – Чудово. Він на наступній лекцій буде, що за два дні. Ставай з ним в пару. Я проведу знову ту ж гру. – Сказав Ештон і вже намірився йти.
– Мені вставати? Чому ми маємо вибирати? – Запитав Лісар навздогін.
– Вам потім все життя коритися, то справедливо ж, аби Ви могли хоча б вибрати кому коритися. Як думаєте? – Спитав Ештон. Але відповіді не чекав. Попрощався і пішов.
***
Ці два дні Ештон уже звично розгрібав завал. Нічого особливого – тренування і купа зустрічей. Радувало, що проект плавно переходить у стадію завершення. Тому і зустрічей все менше. Тільки Лісар йому з голови не виходив… Ештон зробив у Системі запит на Лісара. І вивчив принципи підбору партнера для ларів. По показникам Система підбирала йому іншого Розвідника. Але якраз його Лісар чомусь не приймав – він був з ним в парі минулого разу. Але і вибраний пацан підходить не погано. Ештону було цікаво, чому Лісар вибрав саме цього розвідника. Але вирішив не питати.
На наступному занятті все пройшло по сценарію – за годинку у Лісара знову збився ритм, стало не добре. Ештон змусив вибраного розвідника вирівнювати йому ритм.
Лісар сидів і косився на Ештона. І він почувався не найкращим чином… Як звідник, або що. Дибільно виходило. Але що робити Ештон поняття не мав. Так що продовжував імпровізувати. Стояти в них над душею точно не варіант.
– Окей. Ви двоє тренуйтесь, а ми зробимо ще забіг. Рікон, командуй.
Коли Ештон повернувся, Лісар і розвідник сиділи на траві впритул і малий непогано справлявся з ритмом.
– О, бачу, справляєтесь. Давайте в клас шуруйте. Розвідник, роззуйтеся, як будете там. Лісар спробуй скинути трохи зайвої енергії. – Давав настанови Ештон. І вже звертаючись до Розвідника. – Попереджаю буде гаряче. Все йдіть.
Ештону не по собі було підсовувати їх один одному натуральним чином. Але що робити? І не по собі було лишати Лісара наодинці з цим хлопцем… Але їм же потім все життя разом жити? Ештон зітхнув. Він собі все це не так уявляв.
– Давайте ще забіг! – повернувся він до вже й так захеканих розвідників. Він і сам не розумів що хоче від них добитися. Але… Щось у цьому було… Лари ж мисливці все таки по своїй природі. Може їх взагалі назовні вивести?
Коли вони були уже геть ні на що не здатні. А Рікон задоволено пихтів в Ештона на плечі, вибігавшись, він їх відпустив таки додому. А сам пішов в клас.
Ештон акуратно постукав в двері. І заглянув.
– Можна? – спитав він.
– Чому Ви питаєте? Ви ж Хранитель. Храм – Ваша територія. – Саркастично фиркнув Лісар. Ештон йому усміхнувся. І вказав на підлогу пальцем.
– Твоя енергія тут. Якщо я зайду, то можу її ввібрати ненароком. Для тебе це нормально буде? – Запитав він примирливо. Лісар здивовано на нього подивився. Але в наступну мить якось знітився, відвернувся. Ештон міг зрозуміти. Енергія це все таки щось особисте, якщо про це задуматись, звісно. Він усміхнувся. – Я попрошу у Храму.
Ештон притулив руку до стіни і вловив знайоме тепло. Храм же вловив його наміри і забрав зайву енергію з кімнати. Лар на нього здивовано поглянув. Ештон знову усміхнувся.
– То що? – Спитав він. І поглянув в очі спочатку одному, потім іншому.- Будете пробувати?
– Що пробувати? – Спитав Розвідник. Лісар почервонів.
– Спілкуватися. – Глянув Ештон на нього, як на ідіота. Спеціально роблячи вигляд, ніби все зрозуміло і один він нічого не кумекає. – Чи Ви маєте щось проти Лісара? – Уточнив Ештон. Розвідник здивовано поглянув на лара. Але той дивився десь у стіну. Лісар взагалі від природи тихий. А тут йому уваги більше, аніж за весь час, мабуть, от і ніяковіє…
– Ні. Нічого проти. – Сказав Розвідник.
– От і чудово. – Кивнув Ештон. – Призначаю вам п’ять зустрічей по три години до наступного заняття, воно ж у вас через тиждень, правильно?
– Нащо стільки? Що нам робити стільки часу? – Ошалів Лісар. Розвідник теж був здивований.
– Не знаю. Самі розбирайтесь.- Підсміявся з них Ештон.- Але все таки маю два завдання. Перше – спробуйте вийти з Храму вночі десь. Тоді лари стабільніші.- Відповів Ештон на запитальний погляд Розвідника.- Але далеко не йдіть. Якщо щось станеться несіть його в Храм. Ясно?- Суворо запитав Ештон. Розвідник кивнув.- І друге. Обговоріть який ви хочете договір. Ситуація така: шлюбний договір вам не підходить, а Клятву Вірності Лісар не потягне.- Він глянув на Лісара. Той опустив очі.- А на договір приналежності я не даю дозвіл.- Поглянув він на Розвідника.- Думаю, зрозуміло чому?
– Так, все зрозуміло.- Кивнув він і з всією серйозністю прийняв погляд.
– Тому у вас залишається два варіанти.- Підняв Ештон вгору два пальці. Лісар на нього здивовано подивився.- Договір сімейної приналежності і договір покровительства. Всю інформацію скидаю Вам на Ключ. – Ештон відправив Розвіднику заготовлене повідомлення на Ключ. – Обговоріть все. Що ви розумієте під цими умовами, і як ви розумієте кожен пункт. Навіть, якщо вам здається, що все зрозуміло.
Ештон замовк і уважно на них поглянув. Розвідник зрозумів, що від них щось чекають.
– Так все ясно. До наступного разу все буде готово. – Кивнув він.
– От і чудово. До зустрічі. – Сказав Ештон і усміхнувся їм.
“Ну, ніби зрушилось з мертвої точки…” – Зітхнув Ештон, коли вже був на одинці. Та в своїх діях був все одно не певен.