В Храмі Мерін уже не нервувалася. Поводилась як в гостях. І це Ештона смішило трішки.
Медитація пройшла чудово. Ештон отримував найчистіше задоволення від спільної роботи, ще й коли їхні душі були так близько. Зайняла медитація всього чотири дні, але вони встигли і перевірити механізми, і удосконалити, і ще раз обговорити. Мерін хоч і виправляла трохи за Ештоном, але дуже хвалила. А оскільки в медитації, тим більше глибокій – брехні не існує в будь яких проявах, Ештон був гордий собою.
А опісля вони два дні ще провели разом. Було в цьому щось особливе – нагадувало спільний відпочинок після інтиму. Хоч раз Ештон і відволікся на ларів – таки прийшли, як погано стало. Ремісія десь до півтора тижня часу збільшилась у Рікона і майже настільки ж у Сірін.
А тоді знову будні… Знову зустрічі і звіти, хоч і не в таких кількостях, як раніше. Ештон справлявся.
Рікон і Сірін, як і обіцяв Ештон отримали чималу купу роботи, тепер їм потрібно було перебрати чотири схеми і інтерпретувати все для умов Храму. Аби будь хто зміг підготувати кожен з п’яти обрядів. Плюс окрім тренувань, стартували гуртки з новими учнями. Малі зашивалися. Але не жалілися – справлялися.
І ось нарешті була перша лекція по життю ларів у новачків. Туди ж запросили Лі і Картера. А Ештон зав’язав волосся в хвіст, щоб не стирчало, надягнув олімпійку з капюшоном, тим більше щойно тренування було. І замаскував свої біохвилі під зовнішнє середовище. Сидів собі непомітно на задній парті, як такий собі самітник. Тим паче, що і однокурсники ще один одного не знають. На нього і не звертали увагу. Навіть Рікон мав здивований вигляд, коли перевіряючи клас наткнувся поглядом на Ештона. Впізнав, звісно, підвис на секундочку. Але підіграв.
– Отже. Всім привіт. Я Рікон. Буду вести у вас цей курс. – Привітався він.
– Ти що лар? – Запитав Розумник. Ештон так і назвав його. Язикатий, капець. Плюс юнацький максималізм – і на тобі готового лідера групки, як в школі. Той, хто найбільше випендрюється, але не завжди найтупіший, як здається.
– Так, лар. – Кивнув Рікон.
– Пф. – Зневажливо фиркнув Розумник. – Чому ти навчити можеш взагалі? Шавка безвольна. Крім Храму і не бачив нічого, мабуть.
– Ну, чомусь можу, раз тут. – Усміхнувся Рікон. Він спостерігав.
– Пф… Нащо взагалі цей тупий предмет? Його не треба на вступних екзаменах. Та й узагалі не всім розвідникам ви треба. Тільки ярмо додаткове на шию. Я навіть не чув, щоб на навчанні був такий предмет. – Фиркав і відбрикувався малий.
– Ну, тут цей предмет обов’язковий. Якщо не ходитимеш, тебе виключать з підготовчого курсу. – Знову усміхнувся Рікон. – А хто ще що думає? На рахунок ярма на шию і потрібності-непотрібності ларів для розвідників? – звернувся Рікон до аудиторії.
– Ну, лари вірні, сильні. Ніколи не зрадять, не покинуть на полі бою. Корисні інструменти в зовнішньому світі. – Нахмурилась, роздумуючи Пташка. Рікон кивнув їй, приймаючи відповідь.
– Хижі, небезпечні істоти. Потребують обережності. Разом з тим з обмеженою волею. – Вставив і свою думку Степовий – ну, капець сонячний пацан, як колосок, серйозно.
– Залежні, нестабільні. – Додав Кернер. Чіткість і лаконічність – про нього.
– А хто такі лари взагалі? – Запитав Картер.
Всі на нього обернулися, мовляв що ти тут забув взагалі?
– Якщо ти не знаєш хто вони, як ти зібрався розвідником бути? – Не промовчав Розумник.
– Хм. – Хмикнув Рікон. – У кожного свої знання. Ось, будь ласка. Ти майбутній розвідник. А це людина з зовнішнього світу. Давай, Розумник, поясни що до чого. Потренуйся. – Усміхнувся Рікон. Розумник кинув на нього ненавидячий погляд.
– Що тут розказувати? Напівкровки між людьми і алубі. Були створені для виживання за темних часів. А тепер висять ярмом на наших шиях. – Відрізав він.
– Хм… Знання є. Подача жахлива. Б’юсь об заклад твій співрозмовник нічого не зрозумів. Історія в зовнішньому світі викладається зовсім інакше. І це йому щось від тебе потрібно. А ти уяви на мить, що на завданнях все буде навпаки. Що тоді робитимеш? – Заключив Рікон. Обернувся, зовсім не чекаючи відповіді і стрибнув попою на вчительський стіл. Почав розповідь, махаючи ногами.
– Ви Картер? – Запитав Рікон.
– Так. – кивнув він. Рікон йому привітно усміхнувся. І той розгубився.
– Отже. Хм… Алубі. Древня раса. Могутня. Їх технологіями Шазарія користується і донині. Наша Повелителька належить до неї. Та зараз ця раса майже вимерла. Наскільки нам відомо, Повелителька – останній її представник. Так сталося, що дуже давно. Кілька тисячоліть тому з’явилася ще одна раса. Яка несла загрозу і людям, і алубі. Тоді і були ми створені, лари. Ідеальна зброя проти ворога – напівкровки. – Розповів коротко Рікон.
– А ти сам як ставишся до своєї раси? – Запитала Ворон.
– Я? – Рікон здивувався від запитання, задумався. – Раніше я вважав, що ми – помилка. Що настільки залежні від інших істоти не повинні існувати в світі. Але… Одна людина переконала мене, що це не так. Я дещо зрозумів. – Рікон знову задумався. – Так вже сталося, що немає більше алубі. Ну, майже, так? А що якщо виникне нова загроза? Що тоді? Думаю ми потрібні цьому світу, адже виникали ж такі випадки повторно. Рашази були не останніми. І хто зна, коли природа припіднесе світу новий сюрприз і чи буде він приємним… А значить має бути і підстраховка. От тільки. Якщо ми вимремо, то що тоді? Де ви, люди, візьмете нових ларів? Невже ви думаєте, що Повелителька народить дитину, аби бачити як її нащадки покоління за поколінням проводять в подібному становищі, як наше? Так що… Цінуйте, що маєте. Симбіоз не просто так у світі існує. – Сказав Рікон і розвернувся до стіни, спиною до класу, схилившись до Ключа, його довжелезний русявий хвіс мотнувся вслід.
– Скільки тобі років? – Запитала Ворон здивовано.
– Дев’ятнадцять. – Відповів Рікон, а потім обернувся через плече, усміхнувшись. – Просто життя було тяжке. Отже. Розглянемо відмінності людей і ларів на анатомічному, фізіологічному, енергетичному, інстинктивному і психологічному рівнях. А також відмінності душі. Коротко, звісно. Глибше ми про це ознайомимось на наступних заняттях. – Рікон розкрив голограму, замість дошки, що була б у звичайному класі. І почав роз’яснювати все на слайдах.
І коли вже дійшов до ієрархії, зайшла Сірін. Підійшла і чмокнула його в щоку.
– Я графік складаю. Наступного тижня ти проведеш гурток? – Спитала вона.
– Так. Це найлогічніше. – Погодився Рікон. Раптом Сірін обернулася і подивилася прямо на Ештона здивовано. Потім відвела погляд і продовжила думку, ніби нічого й не було:
– Воно то так, але роботи в Храмі купа.
– Впораєшся? – Спитав Рікон.
– Звичайно. Якщо ні, то покличу тебе, або Наставника в крайньому разі.
– Добре. – Кивнув Рікон. Сірін теж кивнула і вийшла.
– От, до речі, ми майже дійшли до формування пар. – Сказав Рікон вказавши долонею вслід Сірін. Вона голосно фиркнула. Рікон посміявся.- Отже пари…
Рікон розповів деякі загальновідомі факти про контрацепцію і регуляцію населення. А потім не приглядні факти, як люди формують пари з ларами, що було нормальним, з точки зору Рікона, як виявилось. А також він пообіцяв, що пізніше детальніше розповість про деякі інші форми стосунків між людьми і жінками-ларами. Ештон знав, що матимуться на увазі формені зґвалтування…
– Так і виходить, що ларам – чоловікам рідко щастить утворити пару. – Завершив розповідь Рікон.
– Але тобі, як видно, пощастило. – Прокоментував Розумник.
– Так. Пощастило з вожаком. – Кивнув Рікон.
– З хазяйном, ти хотів сказати. – Продовжував свою пісню задиристий малий.
– Якщо завгодно. – Знову погодився Рікон. А от Розумник бісився, що не вдається задіти лара.
– А що ж роблять інші? Між собою трахаються? – Оскалився він. Рікон на ньому затримав погляд.
– Для ларів це не природньо. Не мислимо. Коли я про таке дізнався, то не міг вкласти це собі в голову. – Постарався пояснити, що думає Рікон.
– Якщо всі лари такі як ти, то я укладу договір з хлопцем. – Засміявся Розумник, явно радіючи, що вдалося таки зачепити лара. Рікон нахмурився.
– Ти робитимеш це тільки для того, щоб зробити боляче? – Запитав він.
– Кажуть боляче тільки перший раз.- Він явно перестав відчувати будь-яку межу.
– Ні, я про інше. Я про психологічні страждання. – Сказав Рікон.
– Ти що про гумор взагалі не чув? Я зрозумів про що ти. – Сказав Розумник.
Рікон зачекав ще кілька секунд на відповідь. Не дочекавшись її він звернувся до інших:
– Ще хтось щось думає з цього приводу?
– З приводу чого? З приводу гомосексуалізму? Ну… для людей це теж не природньо. Але ж є такі пари. То чому вам теж так не робити, якщо вже у вас все так плачевно? – Степовий намагався розібратись. Не зі зла. І Рікон відповів.
– Канібалізм. Як ти ставишся до цього? – Запитав Рікон.
– Ну… Негативно. – Завагався Степовий, не розуміючи про що мова.
– А якщо ситуація безвихідна? От уявимо, що ви з Пташкою виїхали на завдання у зовнішній світ. І потрапили в ситуацію де або їж того, хто поруч, або помирай. Що вибереш? Хоча ні. Я придумав ще один варіант. Можна її і не вбивати. Достатньо ампутувати ногу. Тож і взагалі вдвох виживете. Так що? – Рікон дивився на Степового. Той кривився. – Картер, правда, у зовнішньому світі й досі є люди, що займаються канібалізмом? – Запитав Рікон, не зводячи очей з Степового.
– Правда. Існують такі закриті племена. – Підтвердив він.
– Більше того. Деякі вчені вважають, що це в природі людей.- продовжував думку Рікон. – Так що?
– Фу. Нащо все так загострювати? Це ж різні речі… – Скривився Степовий.
– В обох випадках мова йде про первинні інстинкти: розмноження і поглинання їжі. Мова не йде про те що, де і як. Мова йде про прийнятність того чи іншого методу задоволення потреб. А тому, хоч ситуації різні – принцип один. Так що, Степовий, тепер кожен раз, як вирішиш провести ніч зі своїм підконтрольним ларом, згадуй, як ти їсиш Пташку. Або вона тебе. На вибір. – Махнув рукою Рікон. І повернувся, щоб знову вмоститись на столі. Та мовчанки не було. Степовий знову запитав:
– А якби ти опинився в такій ситуації, що робив би? – запитав він.
– Ти про яку конкретно запитуєш? – Уточнив Рікон. Степовий знову скривився.
– Якби твій… – Степовий спробував добрати слово. – партнер, захотів би провести з тобою ніч, що тоді? – Рікон здивовано підняв брови.
– Терпів би. – Просто відповів він. Ось тут всі замовчали. Рікон оглянув їх. Задумався. Вказав на все ще не закритий слайд, пояснюючи. – Ієрархія, пам’ятаєш? Лар не може піти проти свого вожака це проти нашої природи. Це не значить, що не буде боляче. Я про душевний біль. – Знову уточнив Рікон.- Але він все одно не перечитиме. Тому “ні” вашого лара має бути у вас в голові. Інакше ніяк.
– Але… Це абсурд! – Степовий заперечив. – Не можливо пам’ятати про всі ситації, наперед змоделювати і подумати! Як можна все знати?!
– Так питайте. – Не розумів проблеми Рікон. – Якщо щось не ясно – питайте. Лар не скаже “ні”, але відповість на будь яке питання і завжди чесно.
– Це теж так собі. Що весь час про все питати? – сумнівався Степовий.
– Один раз запитаєш, на інший вже пам’ятатимеш. – Стояв з все ще піднятими бровами Рікон.
– Ну… не знаю… – Аргументів вже не було, але сумніви лишились.
– Ну, мені особисто цей варіант більше подобається, ніж той, де мене… – Він скосився на дівчат. І зітхнув. – Ображають. Скажімо так. – Ештон ледь не пирснув. Важко було стриматись. Рікон і манери – річ незабутня.
Так і минали лекції Рікона. Всі отримували певне задоволення. Нудно не було.
На наступну лекцію прийшли вже “випускники”.
– Рікоооон! – Ввірвалися вони гуртом.
– Давай ще пройдемось по зовнішньому світу! – Заволав Перший. А як його ще було називати?
– У нас ще лекції всі не вичитані. – Заперечив Рікон.
– Та ж прийдемо ми на твої лекції! – набурмосився Боксер. – У нас тест післязавтра! Поможи!
– Та чому ви нервуєтесь? Наставник так вже вас виганяв, що скоро будете крос і всі нормативи всліпу здавати. А зовнішній світ і так чудово знаєте! – Шикнув на них Рікон.
– Не буть злим! Давай зовнішній світ! – Підтримав і Детектив. От личить йому. Трубки не вистачає.
– Добре. – Розвів руками Рікон. Так, то так.
– Супер! – Всі залізли моментально у Ключі.
– Будівля-символ Парижа. – Запитання.
– Ейфелева Вежа? – Здивувався Картер. – У вас що там кросворд якийсь?
– А, так. Це Картер. Він друг Наставника. Буде викладати зовнішній світ, якщо надумає. – Представив Рікон.
– Серйозно? – Перший засяяв. – Круті у Наставника друзі. А Ви теж його друг? – Поцікавився він у Лі.
– Так. Я Лі. – Коротко представився він.
– Оооо! Справді? – Тут уже Рікон просяяв й інтенсивніше замотав ногами. – Ваш шоколад просто насолода! Мені останнього разу трапився з кіркою апельсина, чорний солонуватий. Така смакота! Правда, Сірін майже все у мене забрала. Але було дуууже смачно. А Сірін трапився з такими блакитними вкрапленнями. Теж просто слів немає! Він мені мабуть і найбільше сподобався! Хоч і дістався всього шматочок. – Аж облизувався він. Лі здивувався, але здивування не показав.
– Радий, що сподобалось. – Кивнув він.
– Будівля-символ США. – втрутився Детектив. – Лекція закінчиться! Де ми ще візьмемо потім стільки знавців зовнішнього світу в одному місці?
– Статуя Свободи? І дійсно кросворди якісь. – Усміхнувся Лі.
Друга лекція теж пролетіла невпинно і всі учні розійшлись. Тоді Ештон встав з насидженого місця – ух все тіло заклякло…
– Що за… Ти що весь цей час був тут? – Підскочив Картер.
– Тааак… я маскувався. – Розминаючись мовив Ештон. – Ось так. – Ештон почав змінювати біохвилі, як було до цього, і по мірі наближення до зовнішнього середовища, очі Картера округлювались. Лі ж не розумів, що відбувається. Ну, втім Картер теж не розумів, але відчував.
– Що це…. ЯК ТИ ЦЕ РОБИШ? – Нетямився він.
– Оо, а в тебе теж талант, як виявляється. Але я не здивований. В тобі це завжди відчувалося і притягувало, тільки раніше я не знав що це. – Усміхнувся Ештон. І звернувся до Рікона. – То що?
– Ну… – Рікону не хотілося говорити про неприємне. – Я не впевнений на рахунок нього.
– А ще щось помітив? – Спитав Ештон.
– Ні. Я не помітив, щоб в когось ще був позитивний відголосок. – Живіше мовив Рікон.
– Так я теж. – Задоволено усміхнувся Ештон.
– Ви про того малого вискочку? – Спитав Картер. – Та у нього просто ще дитинство в жопі грає. Не факт, що він такий злий. – Ештон напружено подивився на Картера.
– Біда в тому, що він був щирим, коли погрожував. Для нього когось принижувати – річ прийнятна. Страждання заради самого страждання. Може розвідник з нього і вийде хороший, а от лару від нього може дістатися. Не знаю навіть… Виключати вже… Чи що робити?
– Та на моїх заняттях ще поспостерігаємо. – Махнув рукою Картер.
– То ти таки згоден? – Заусміхався Ештон.
– Так. – Відповів Кат. А тоді все ж додав. – Ти був правий – це все одне і те ж. А ти, схоже, і справді знайшов щось вагоміше, аніж просто голий патріотизм. Хочеш зберегти щось по справжньому важливе…
– Ну, можна і так сказати. Моя ціль трохи інша. Зробити так, щоб люди і лари, і вся Шазарія цілком вижила і процвітала без сторонньої підтримки. – Так. Більшого їм знати не варто. – А ти що, Лі?
– Я в ділі. – А от його біохвилі були куди більш красномовні – він хотів допомогти, розділяв несправедливість, відчував борг перед Ештоном, він думав, що може це зробити.
– Значить прекрасно. Рікон вас зкурує. Ще буде одне моє заняття, побудете присутніми, а потім він вам допоможе. Гаразд? – Запитав Ештон. Усі троє кивнули. – З часом роботи буде більше. А поки що одна ця група. Вчіться викладати. А що основне – робити з них людей.