– Я такого ще ніколи не бачив. – Сказав Рікон.
– Якого такого? – Підняв брову Ештон. Він уже повністю прийшов до звичного стану.
Рікон дивився на нього з привідкритим ротом. Захоплено. Він смикнув головою пробуючи видобути з себе відповідь.
– Твої біохвилі… Вони були такі… Ритмічні. Заворожуючі. Весь час змінювали темп. А… – Рікон ніби здогадався про щось. Ештон поблажливо усміхався, схиливши голову набік. – Вкінці ти взаємодіяв з моєю енергією? – Стоп. Тобто? Він не бачив? Ештон моментально посерйознішав, нахмурився, не відриваючи погляду від Рікона. Він відчув переміну і замовк насторожено поглянувши на Ештона. Ештона кольнула одна здогадка…
– Рікон, як ти бачиш біохвилі? – Спитав він, чіпко дивлячись в очі, як змія на здобич. Рікон трохи знітився під цим поглядом.
– Бачу? – Перепитав він не сміливо.
– Відчуваєш? Як? Опиши, порівняй. Спробуй описати. – Ештон безкомпромісним тоном сказав це і Рікону не по собі стало.
– Ну…
– На що це схоже? – Спробував напривити Ештон, щоб добути таки інформацію.
– На… Слух? Ніби я просто відчуваю їх. Ніби… ніби доторки. Тільки не до шкіри, а до серця. Десь тут. – Рікон притис кулак до грудей. Окей. Тут сходиться в Ештона плюс мінус так само.
– А енергія? Ти її бачиш? – Рікон не зрозумів питання, задумався.
– Ну… Не знаю…
– Ти ж казав, що в мене енергії дуже багато. – Нагадав Ештон. Рікон поглянув на Ештона швидким поглядом, з проблиском розуміння і швидко кивнув.
– Це ніби повітря. От тут повітря свіжіше, ніж в Шазарії. В лісі свіжіше ніж на дорозі. – Ештон пригадав слова Мерін. “Вони вчилися дихати, але не хотіли знати що таке повітря чи легені”. Окей може це і збіг просто… Але Рікон явно не має сприйняття. Більше того, якщо прислухатись без сприйняття, Ештон теж відчуває відголоски енергії. Отже. Рікон не володіє сприйняттям. Дуже імовірно, що це наслідки медитації. Ештон впевнено кивнув.
– Коли ми повернемось в Шазарію я спробую навчити тебе медитувати. А опісля, якщо у тебе вийде, ти розкажеш мені детально про свої відчуття і спостереження. Гаразд? – Ештон хотів перевірити. Окрім того він вже обіцяв Рікону, що спробує навчити його медитацій.
– Гаразд. – Кивнув Рікон. Він дивився на Ештона широко відкритими очима. Чекав.
– Хочеш погуляти зі своїм звіром? Я побуду на галявинці, почекаю тебе. Ти мене відчуватимеш, якщо не будеш відходити далеко. – Запропонував Ештон. Рікону дуже захотілось.
– Я можу і з тобою. – Запропонував він теж.
– Твій же звір не дуже хоче бути поруч зі мною. – Усміхнувся Ештон.
– Він просто не пробував. – Сказав Рікон. – Нехай звикає.
Ештону стало смішно. Він кивнув. І Рікон зосередився. Ештон ледь встигнув увімкнути сприйняття, аби побачити, як це відбувається. Частина енергії Рікона відділилася, і почала формувати ілюзію, а тоді прямісінько в неї перемістилась частина енергії прямо з грудей. Ештон очі вирячив на це. По перше. Ця друга енергія кардинально відрізнялась від його першої. По друге. Це, чорт забирай, схоже на душу! На душу! Твою ж мать. Ештон за пібборіддя схопився від охуївання. Якщо він правий, то що? Лари створюють енергетичне тимчасове тіло для своєї душі? Чи для другої душі, з якою розділяють тіло? Якось так… Ештон шоковано дивився на це. Потім вдихнув глибоко, взяв себе в руки і повернув собі звичне сприйняття. Звірюга була все така ж люта. Ештон вже не підходив. Просто дивився нейтральним поглядом.
Потім і зовсім пішов просто в ліс. Рікон і звір послідували поруч. Всі мовчали. Ештон поглянув на звіра і легенько привітався з ним біохвилями. Звір перевів погляд на Ештона. Він дивився деякий час. А потім теж… відповів. Просто ніби пробний доторк. Ештон підійшов ближче і зупинився. Звір теж зупинився. Ештон сів. Звір дивився. Ештон висловив дружелюбні наміри біохвилями. Звір висловив недовір’я. Ештон висловив довіру. Звір підійшов ближче і подивився своїм лютим звірячим диким поглядом впритул. Але Ештон і справді не боявся. Він вірив звірю. Ештон спробував звернутися до нього ментально.
《Ти мене вибрав》- . Звір дивився на нього якусь мить. А потім висловив потребу, аби Ештон уточнив.
《У Храмі. Ти вибрав мене. Підказав Рікону. Це був ти.》- Звір дивився Ештону в очі. І висловив згоду біохвилями, підтвердження. Отже договір діє і на звіра, раз він має ментальний зв’язок з Ештоном.
《Я прийняв тебе тоді. Приймаю і зараз.》- Сказав Ештон. Звір дивився на нього. “Мунлайт, як думаєш, я зміг би й тобі дати вийти?” Мунлайт заперечила. Що ж. Не всі все можуть. Усміхнувся Ештон.
《Хочеш побачити моє я?》 – Запитав у звіра Ештон. Звір захотів. Ештон закрив очі і ввійшов в часткову медитацію зосереджуючись на очах звіра. А тоді окутав його своєю енергією. Звір присів, притиснувши пузо до землі, а хвіст підтис під живіт. Але Ештон заспокоїв його. Наповнив енергію теплом і турботою, дружелюбним настроєм. І звір здивовано підняв вуха. А тоді з’явилася Мунлайт. Вона обігнула звіра, тернулася об нього і заглянула в очі. Звір дивився на неї уважно, приголомшено. А тоді Мунлайт повернулася. Звір перевів погляд на Ештона. Він усміхнувся. Звір притис вуха і тихенько підібрався ближче, наблизився до обличчя Ештона і “понюхав”. А тоді зірвався з місця і побіг десь в ліс.
Ештон перевів задоволений погляд на Рікона. Він стояв з широко відкритими очима.
– Ти бачив її? – Запитав Ештон.
– Кого? – Спитав він пошепки.
– Мою вовчицю.
Рікон заперечно похитав головою. Ештон з жалем зітхнув.
– Вона… чудова. – Усміхнувся він. – Навіть дивуюсь, як щось таке прекрасне могло вийти з мене. – Рікон усміхнувся. – Можливо якось і тобі покажу.
– Я буду чекати.
《Під час медитації.》 – пообіцяв ментально Ештон. Рікон пересмикнувся і поглянув на Ештона. – 《Спробуй відповісти.》
І тут Ештона ніби наскрізь проштрикнули. Моментально в голові зазвеніло. Він схопився за голову.
– Кошмар. Ти мене вбити хочеш? – Запитав Ештон.
– Вибач! – Підскочив Рікон і схопив його за руку. В голові прояснилось. Ештон звузив очі, поглянувши на Рікона.
– Не знаю, що ти робив, але мабуть, це була ментальна атака. – Рікону стало соромно. – Спробуй ще раз.
– Ще раз?! Тобі одного разу мало? – Щиро здивувався Рікон.
– Не у всіх все з першого разу виходить. Пробуй. Хм… Спробуй знизити частоту. – Припустив Ештон. Реально, було схоже на високі частоти ультразвуку прямо в мозку.
– Це як? – Рікон дивився на Ештона з сумнівом на рахунок власних сил.
– Ось так. – Ештон зробив “грубий” голос, дуже низько. Рікон засміявся.
《Так?》- Вийшло дуже слабко ледь чутно.
《Не погано. Спробуй трішки підвисити частоту.》
《Мені дуже жаль, що я зробив тобі боляче.》 – Тепер уже краще. Ештон усміхнувся, підійшов і поклав руку на голову.
《На тренуваннях бувають травми. Без цього не навчишся. Звикай.》 – Ештон посміхнувся йому ще раз.
– Пішли в номер? – Запропонував Ештон. Рікон кивнув.
***
Коли Ештон прокинувся і побачив, що до нього прилип малий, уже не дивувався. Тихенько потягнувся за телефоном – 7:30. Нормально. Він підставив під голову руку, зігнуту в лікті, і подивився на Рікона. Чому він це робить? Мабуть, Рікон відчув, що Ештон вже прокинувся і поворушився. Він сонно підвів погляд і наткнувся на сині очі Ештона. Завмер на мить, усвідомив все. Швидко відсунувся від нього втиснувся в матрас і сказав:
– Вибач. Я… Не спеціально. – От зараз він дуже нагадував свого внутрішнього звіра. Хвоста, притиснутого до пуза хіба що не вистачало. Ештон не зводив з нього очей. Стало трошки смішно, але в загальному його цікавили глобальніші питання місцевого рівня. Він на жарти вирішив не відволікатися.
– Чому ти це робиш? – Запитав Ештон. – Ну, біоритм мій тобі потрібен, це ясно. Це все? Ти згадував про зграю, що Ви так спите. Покотом, як я розумію. Ти сумуєш за ними? Не вистачає цього, тому ти до мене тулишся? Чи що?
Рікон здивовано на нього подивився і відклеївся від матрасу. Переляканого цуцика, хоча ні – вовченя він перестав нагадувати. Розслабився. Підняв голову, сперся на лікті і замотав ногами, зігнувши у колінах. Малий він ще. Скільки йому? Дев’ятнадцять?
– Я сумую за ними, звісно. Але до тебе мене тягне, тому що зараз ти моя зграя. – Опа. Цікаво.
– Ти мене вважаєш сім’єю? – Здивувався Ештон і підняв одну брову.
– Ну, ти ж мене прийняв. Заключив зі мною договір. Тепер я у твоїй зграї. – Ештон підняв ще й другу брову.
– У моїй зграї? – Ештон реально здивувся.
– Ну, так. Наш же договір це передбачає? Тепер ти мій вожак. – Ештон випав в осад. Потім задумався. Це його світосприйняття. Рікон зграйна істота. І для нього їхній договір – питання життя і смерті, а також це означає появу нових стосунків. Для нього це не просто серйозно – це базові принципи життя. Ештон зітхнув подумки. Що ж він його прийняв. Потрібно прийняти тепер і його світоустрій. Окей.
– А якби це був договір приналежності? Ким би я тоді був для тебе? – Питання важливе. Рікон задумався, але лише на мить.
– Тоді б ти теж був моїм вожаком. Але я був би нижче в ієрархії. – О, за це Мерін згадувала. Він пригадав, як вона розказувала за ієрархію алубі. І як вона описувала своє становище рабині, коли носила договір приналежності на собі, і як порівнювала це з князівським договором. Очевидно, це лари перейняли від цих предків. Але відрізняються від них тим, що алубі (більш зрозуміло для людей), прагнуть піднятися в ієрархічній лінійці. А лари, прийнявши своє становище, слідують йому, своїй ролі в зграї. Просто не можуть відмовити, піти проти власних інстинктів.
– Отже підсумуємо. Я вожак, ти в моїй зграї, але в тебе не погане становище в ієрархії. Це щось типу, як у вовків? Ти вибач за порівняння. Мушу зрозуміти. – Ештон здається почав укладати все в голову. Ідіот. Він з самого початку не правильно сприймав ларів. Прирівняв їх до людей. Але все не так. Не в плані положення в суспільстві, а в плані… Так… Це інший вид. Питання не просто в різних культурах. А в різних інстинктах, закладених природою. Схоже, Рікон зовсім не образився.
– Якщо порівнювати з вовками, то я на місці бета-самця, воїн, належу до основи зграї. – Передбачаючи запитання Ештона, Рікон додав. – А якби я заключив договір приналежності, то був би омегою. Слабка ланка. Той, кого приносять в жертву за першої необхідності, цькують.
У Ештона очі на лоб полізли. Ова. Як все, виявляється просто. І всі лари це змушені прийняти. Наклеїти свої інстинкти на людські правила і закони. Ештон ліг на спину і завис на стелі. Певний час в його голові було пусто. Навряд Шазарійці вникають в світоустрій ларів. Навряд вони взагалі розуміють, що роблять. Мабуть тому лари і виконують всі прихоті і накази беззаперечно. Просто не можуть відмовити. Діло мабуть і не зовсім в волі. А в їхньому положенні, яке вони приймають.
– Є ще дещо, що потрібно обговорити. – Повернувся у попередню позу Ештон. – Розмова не з приємних. Про накази, волю, договір й інше. Як будеш готовий, кажи.
– Я готовий. – Рікон трішки здивувався. Ештон уважно подивився на малого. Здається і справді все гаразд.
– Окей. Тоді давай прояснимо. Мені раніше казали, що лари не мають волі, що вона у вас майже відсутня. Плюс ще договір накладається і в результаті ви виходите дуже покірні. Але це ж не так. – Прижмурив очі Ештон. – Поясни мені як це все працює.
– Ну… – Рікон старався зосередитись. – Ми слідуємо умовам договору. Якщо ці умови порушити, то будуть наслідки. Клятва Вірності менш жорстка, аніж договір приналежності, більш гнучка. Вона не карає за все підряд. А лише за принципові питання. Якщо я дійсно піду проти тебе, або якщо зраджу, якщо не послухаюсь наказу.
– Хм… Інколи ти не слухався наказів. – Пригадував Ештон. – Скажімо так, для мене це було не логічно. В якісь моменти ти сперечався, або якось просив змінити наказ. В інші – слухався беззаперечно, хоч якби я, наприклад, був на твоєму місці не залишив би ціль, яку потрібно охороняти саму перед сумнівним мотелем біля траси.
– Ну, тоді ти прямо наказав. Наказ був чіткий, стосувався справи. Навіть без договору я б підкорився твоїй волі тоді, її було стільки, що… Я навіть і якби не прийняв тебе за вожака, мені було б важко вистояти проти тебе. А в інші моменти ти не вкладав в наказ волю. Просто слова – це не наказ.
– Як, наприклад, коли казав відлипнути від мене зранку. – здогадався Ештон.
– Так. Ти був роздратований, але не наказував. Я думав, ти не серйозно.- Рікон на секунду замявся. – Але коли ти розізлився, я, якщо чесно, злякався. Я не зрозумів що відбувається…
Ештон уважно подивився на Рікона. Він оцінив його чесність і відвертість. І на душі якось полегшало. Подай – принеси, сядь – посиди, “каву потримай” за наказ не сприйметься. По суті, все як з солдатами, в неформальній обстановці, в побуті, в житті можна по-нормальному і все буде окей. Потрібно просто притертися. А якщо будуть ділом займатися, то це вже інше питання. Тут потрібно вже розібратися з функціоналом.
– Отже. Є договір. Ти слідуєш умовам клятви. І є наказ. Якщо умови і наказ не конфліктують, або ж накладаються ти змушений підкорятись, правильно? – Уточнив Ештон. Рікон кивнув. – А якщо наказ протирічить клятві?
Рікон задумався. І зітхнувши, сів.
– Ти ж сам казав. Договір це далеко не головне. Стосунки на іншому ґрунтуються. Якщо твій наказ, як мого вожака, суперечитиме клятві, то швидше за все, я виконаю наказ, навіть якщо опісля договір мене покарає. Твій наказ, по ідеї, дасть мені сили порушити договір, а з наслідками я зіштовхнусь опісля.
Ештон осмислював. Все, як завжди. Потрібно думати, які накази і кому ти віддаєш, чи не зашкодить це їм. І договір замість тебе не подумає. Нести відповідальність, за життя своїх солдат. А ще вони сім’я, з точки зору Рікона. А для Ештона як? Так і для нього все було так завжди. Ештон посміявся з себе. Все життя був людиною, а жив, як лар. І нічого в його житті не змінюється. Назви тільки, цілі і методи, зброя і поле бою. А життя те саме. Так. Є ще момент…
– Такс. Давай ще дещо прояснимо. Воля. Ти сказав, що в наказ потрібно вкладати волю. І що я вклав багато волі в наказ вчора.
– Так. – Підтвердив Рікон кивком.
– Потрібно менше? – Ештон нахмурено зосередився. Рікон здивувався.
– Звідки ж я знаю. Ти вирішуй. Ти ж вожак. – Він схилив голову набік.
– Ти був вожаком, от я і прошу в тебе поради. Тобі було важко? Треба якось легше? З меншим нажимом? – Рікон усміхнувся.
– Це я під тебе повинен підлаштовуватись, а не ти під мене.- Сказав він серйозно. – Я впевнений, що по-справжньому сильного наказу від тебе я і не бачив. Не жалій мене. Я сильний.
Ештон уважно поглянув на Рікона. Хм.
– Не проти якщо я спробую? Для тренування. Так, як ти вчора пробував ментальне спілкування. – Рікон подивився на Ештона і кивнув з готовністю. Ештон відчув дещо особливе в хвилях Рікона. Щось таке, що пробуджувало в ньому почуття гордості. Ештон впізнав – Рікон відчув повагу до Ештона. Легку, ледь помітну. Дивно. Чому зараз? Ну, окей. Давай-но ділом займатись. Ештон зібрався, зосередився.
– Встань. – Ештон сказав це з нажимом, навіть агресивно. Погляд став гострим. Рікон встав. І мовчки дивився на Ештона. Він не зрозумів. Чому Рікон мовчить? – Ну? Як вийшло? – Рікон відмер і здивовано подивився на Ештона.
– Це все? – Тобто? Мало волі вклав у наказ?
– Тобто? – Рікон давай уточни, малий.
– Весь наказ? Тобто… Я думав потрібно буде щось робити. – Розгублено пояснював Рікон. Ештон подивився на нього, як на ідіота.
– Скільки волі було в наказі, чудо? – З докором в погляді спитав Ештон. Рікон почервонів.
– Ааа… Багато. – Кивнув він.
– Багато це скільки? Більше ніж вчора? – Ні, ну, він думає, що у Ештона шкала по виміру волі є чи що?
– Стільки, що я б члена зграї вбив би, якби ти це наказав. – Ештон на мить завмер. Рікон сказав це спокійно…
– А вчора? – Сухо спитав Ештон.
– Ну… Тому наказу я зміг би опиратися, якби це було щось дуже важливе. – Зосереджено поміркував Рікон. Ештон видихнув. Одним словом, якщо Ештон захоче, він і справді зможе крутити малим, як вздумається… Ештон зітхнув.
– Добре, пішли їсти. То що, ти тепер мій молодший брат, чи щось таке? – Усміхнувся Ештон.
– Пф… – Пирскнув Рікон сміхом. – Мабуть, швидше прийомний син. Хоча я не знаю. Мені важко провести аналогію з людськими сім’ями. Можливо чоловік дочки.- Задумався Рікон.
***
Всі поснідали і вирушили в дорогу. Незважаючи на те, що вчора вони побували в багатьох цікавих, з точки зору мінусів зовнішнього світу, місцях, вони проїхали чималий шмат дороги. Їм потрібно проїхати ще дванадцять годин безперервного ходу. Тому Ештон вирішив провести цей день в дорозі повністю, з невеликими перервами на обід і по потребах, а потім заночувати вже в Оклахомі.
Ліз, як і минулого разу розмістилася в салоні, а Рікон спершу сидів біля Ештона. Але Ештон був не в настрої на розмови. Він прокручував в голові свій план. І думав, чи все робить правильно. І Рікон пересів до дівчини в салон, після наступної зупинки.
Дорога подобалась малим. Для них це була велика пригода. А Ештону подобався їх настрій.
Ближче до ночі вони прибули на місце. Ештон забронював їм місця не в готелі, як раніше, а в туристичному будиночку, поруч з озером і розкішною природою. Була ніч і особливо нічого видно не було. Всі були стомлені з дороги і полягали спати.
Ештон розбудив малих до світанку. Вони були не в захваті, але покірно поплентались, куди їх тягли. Ештон наперед орендував човен і вони вийшли на воду.
А потім був світанок. Це справило на малих враження, як і розраховував Ештон. Потім вони ще порибалили. І готували улов на мангалі.
– Фаворит, а чому ми не їдемо сьогодні? – Спитала Характерниця.
– Хоч тут мене так не називай! – Скривився Ештон. І відповів на питання. – Тому що нам їхати лишилось три години. А щойно ми віддамо лист дружині Тейлора, одразу потрібно буде їхати до сім’ї Лі. А опісля одразу до узбережжя. Так що це останній момент, коли можна нормально відпочити і насолодитися природою. Так що, не спіши. – Усміхнувся він.
– Чому Вам не подобається це звання? – Спитала Ліз. Вона справді хотіла знати. Вперше про це питала.
– Хм… Ти багато бачила за ці дні. Я звідси родом. Як думаєш, Служителько? – Усміхнувся хитро Ештон.
– Ну… не знаю. – Спантеличено сказала вона.
– А ти згадай вулицю “червоних ліхтарів”. – Підказав Ештон. У неї очі округлились.
– Я не бачу зв’язку… – Чесно сказала вона.
– Зате я бачу. – Сказав Ештон. – Мене не називають її партнером у будь якому формулюванні. Не чоловіком, не нареченим чи хлопцем. Не… Не знаю принцом чи як там. Мене називають фаворитом, улюблений наложник, тобто. Ну, короче… Мені не подобається.
– Все зовсім не так!
– Знаю-знаю, – Перебив Ештон. – У вас це по іншому сприймається. Але… я з іншим виріс в голові. І для мене це як клеймо. Тому не варто. Хоча б не тут. Гаразд? – Примирливо спитав він, усміхнувшись. Для Служительки це було дико. Але вона погодилась, кивнувши. Рікон уважно слухав.
Ліз і Рікон здружились за час подорожі. Легко знаходили спільну мову і освоювали культурну програму, що їм влаштував Ештон. Мили посуд, куховарили, ходили купувати їсти на заправку і ще тисячу дрібниць, звичних у зовнішньому світі, але такі нові для цих двох. Приємно було спостерігати. Часто Ештон не втручався.
Після обіду всі знову вирушили. І Ліз захотіла проїхатись спереду біля Ештона. Рікон не охоче поступився. А потім задрімав в салоні.
Ліз поглянула через плече, переконалась чи він спить. А тоді закусила губу, наважуючись. Все ж заговорила:
– Лари… Я завжди думала, що вони… Ну… Що вони…- Служителька задумалась. Ештон хотів вставити слово, підказати, але стримався. Було цікаво почути думку. – Я не думала, що вони такі самі, як і люди. – Вона завагалась.
– Це не так. Вони не такі самі. – Усміхнувся Ештон. Дівчина на нього зосереджено подивилась. – Та хіба ж це так погано? – Ештон кинув на неї хитрий погляд, усміхаючись.
– Ну, Рікон… Цікавий. З ним легко. Я не відчуваю особливої різниці.
– Вона є. Різниця є. – Впевненено кивнув Ештон. – Просто люди не звикли… Приймати щось відмінне від звичного. Ми або закриваємо на це очі, або засуджуємо.
Дівчина дивилась на нього, нахмурившись і посилено міркуючи. Тема була їй близька.
– Те що він згадував. Про зґвалтування… Думаєте це правда?
– Так. – Теж впевнено кивнув Ештон.
– Але ж… В Шазарії немає злочинності. – Вона не вірила, сумнівалась.
– По відношенню до людей. – Кивнув Ештон. Дівчина задумалась. Вона була не готова дискутувати. Вона взагалі була не готова до появи альтернативної думки. Зараз їй потрібен час.
***
Ліз залишилась в машині. І Ештон з Ріконом піднялись разом. Ештон постукав в квартиру. Відімкнула дівчина.
– Здрастуйте місіс Тейлор. – привітався Ештон.
– Здрастуйте. Хто Ви? – Вродлива, молода дівчина. З завивкою на волоссі, з шикарним тілом, яке вона не приховувала.
– Я маю для Вас лист від Вашого чоловіка. – Простягнув Ештон конверт. Дівчина поглянула на лист. І з недовірою перевела погляд Ештону в очі. Потім поглянула на Рікона. І повернула погляд назад на Ештона.
– Мій чоловік мертвий. – Відповіла вона холодно.
– Прочитайте. – Кивнув Ештон. Дівчина вихопила лист і з ворожістю глянула Ештону в очі. Демонстративно відкрила його. І почала читати. Вже з другого абзацу вона повірила. Там було кілька сторінок. Дочитавши, вона перевела погляд на Ештона. Він не міг зрозуміти її почуттів. Ані виразу обличчя, ані біохвиль.
– Мені передати йому щось? – Запитав Ештон. Дівчина ніби схаменулася. Задумалась на мить.
– Так. Одну секунду. – Вона метнулася вглиб квартири і швидко почала громихати шухлядами. Тоді бігом повернулася і простягнула Ештону кільце. – Ось.
Ештон взяв обручку. Він надійно сховав його у кишені.
– Ще щось? – Запитав він.
– Ні. Більше нічого не передавайте.- Дівчина дивилася на нього… Вдячно. – Я рада, що він живий. Але… Він правий.
Дівчина притисла лист до грудей, на здивування Ештона. Її почуття були не зрозумілі Ештону.
– Гаразд. Тоді прощайте. – Сказав Ештон. І послідував геть. Він ще раз обернувся не неї. Але вона залишилась для нього незбагненною. В ній було стільки всього… Вона любила колишнього чоловіка. Але, мабуть, деяким людям не судилося бути разом.