На жаль, довелося вилазити з води. Ештон підняв верхню сукню з землі й затулив Мерін від себе ж. Їй стало смішно з його наївної галантності. Але поруч з цією жінкою у Ештона не виходило нахабніти по-справжньому. Вона скинула з себе мокру сукню, тоді Ештон дбайливо загорнув її у ту, що була в його руках. Потім настала черга всіх наступних суконь.
- Для чого тобі стільки шарів? - Запитав Ештон, піднімаючи чергову. - Ні, я розумію, що у нас різні культури… Але… Словом можеш не відповідати…
- Насправді раніше я носила інший одяг. Покажусь тобі завтра. Думаю, тобі сподобається. - Ештону стало приємно, що Мерін одягнеться для нього. Він хотів сказати щось на зразок «Одягайся, як тобі зручно. Не треба заради мене змінювати свій стиль.» Або щось таке, але з модифікацією для Шазарії. Але вчасно прикусив язик. Він хотів побачити її у тому «іншому».
- Чекатиму завтра з нетерпінням. - Видихнув він, змирившись з своїм егоїзмом. Він швидко зняв мокрі труси, поки був у Мерін за спиною, одягнувся. І вони неспішно поверталися.
- З твоєю появою я теж чекаю на завтра. Чому для тебе так важливо у що я одягнута? - Запитала Мерін. Ештон задумався.
- Хм. На моїй батьківщині люди самовиражаються таким чином. Це ніби показник того, в якому ти статусі, яка тобі притаманна поведінка. От у Вас люди імена міняють в залежності від того, де і з ким знаходяться, а у нас дома - одяг. Насправді для мене це не так важливо. Мені просто цікаво. Такі от дурні стандарти краси і життя в цілому.
- Я розумію. - Сказала Мерін.- Мені кумедно спостерігати за людськими традиціями, що деформуються з кожним поколінням. Люди з часом забувають чому вони з’явилися, але мають звичай їх дотримуватись.
- А ти пам’ятаєш з чого все починалося і дивишся на все, як на зіпсований телефон. - Посміявся Ештон.
- Зіпсований телефон? Це якийсь вираз? - Підтримувала розмову Мерін.
- Це така дитяча гра. - Сказав Ештон і розповів правила.
- Так, схоже. - Засміялась Мерін.
- Наведи якийсь приклад. - Попросив Ештон.
- О, Й Повелитель забажав бачити на мені знак своєї приналежності - удостоїв мене честі бути його Князем. Й я з вдячністю прийняла цю честь.
Я стала його Інструментом і стала хранителем заповідника та його таємниць, а він дарував моїм землям автономію. Я шанувала Повелителя і підкорялась йому.ну, наприклад імена. - Мерін вказала рукою на портрети, біля яких вони проходили. - В певний момент я стомилась розширювати особисте кладовище. І не забажала більше знати імен людей, що мене оточували і викарбовувати їх в серці. Люди перейняли мою волю і деформували з поколіннями у те, з чим ти зіткнувся у Шазарії. - Посмісміхнулась Мерін. Ештон відчував, що Мерін не болить. Але з собою нічого не міг зробити - в нього стислося серце. І він, нарешті, відчув цю потребу - вміти закритися, сховатися від Мерін.
- Ти… Любила всіх цих людей?… І алубі? - Додав Ештон.
- Так. Усіх їх.
- Хто це? - Запитав Ештон навмання, проте не без цікавості. На нього дивився алубі. У нього була світла життєрадісна посмішка. І глибокий погляд, в якиму затаївся біль. Його світле волосся і золоті очі викликали якийсь потойбічні асоціації.
- Бог Ра. - Відповіла Мерін без тіні сарказму. Ештон скосив на неї з підозрою очі. Мерін усміхнулася йому. - Намьєр. Він став моєю дитиною, хоч спочатку був дитиною Емми. Та життя внесло корективи… Та незважаючи ні на що він залишився вірним Шазарії і своєму клану. По суті, він став князем алубі.
- Я думав бог Ра був основним у єгиптян. - Намагався Ештон вникнути.
- Так і є. Він був у них верховним Богом. - Кивнула Мерін. - Чомусь людям нас легше було боготворити, аніж вникнути в істинну суть речей. - Стенула плечима Мерін.
- А ти вважалася його дочкою. Бастет і Сехмет. Якось навпаки все. - Хіхікнув Ештон. І раптом згадав деталі міфології Древнього Єгипту. - Це ж що вже люди втнули, що розсердили тебе так, що це залишилось в історії?
- Відмовились виконувати договір. Люди забули, що не варто грати на інстинктах алубі. Зате після того справно виконували всі договори. - Якось байдуже сказала Мерін.
- А чому дочка? - Не припиняв допит Ештон. Мерін поглянула на нього і усміхнулась.
- Цю релігію створили люди так, як їм було зручно. Мабуть, вони кілька раз побачили нас разом і зробили свої якісь висновки. От і все. - Ештон кивнув. На людей схоже.
- Як він помер?
- Я вбила його. - Усміхнулась ніжно Мерін і поглянула на портрет з любов’ю. - Якщо сказати, що це вибивало Ештона з колії - це не сказати нічого.
- За що? - Ештон був шокований.
- Він прожив довге повне життя. І в один момент вирішив піти. Він кинув мені виклик. І я прийняла його, поважаючи його вибір. - Сказала Мерін, схиливши голову набік. Ештон обдумував. З кожною розмовою він починав глибше розуміти алубі. І Мерін. Вбивство для неї це природньо. Це частина її життя, частина її природи. Для неї це не гріх і не зло. Це… Дещо правильне. Тут вони відрізняються. Та Ештон може прийняти це без проблем. Це навіть легко прийняти. Він поглянув ще раз на Мерін. Вона була прекрасна. Хоч і інакша. Він не міг уявити як це - вбити тому що любиш. Але… Це значно легше прийняти у коханій, аніж, допустимо, пристрасть до вбивства, як чогось порочного, у друзях на війні. Це інше. Ештон знову подивився на портрет. Вона допомогла йому піти. Але сама була змушена залишитись.
- Ти не шкодуєш, що не піддалася, наприклад. - Мерін перевела здивований і обурений погляд на Ештона. А потім її погляд змінився на поблажливий і вона схилила голову на бік.
- Це не в природі алубі. Ми б’ємося лише з наміром вбити. Тільки так. Я шкодую лише через те, що не померла до того, як стала надто сильною, аби програти будь кому. А от за те, що мій друг, що залишився життєрадісним і вірним мені до кінця, пішов достойно - я не шкодую. - Сказала Мерін гордо. І пройшла мимо Ештона далі по коридору. Ештон обдумав її слова. І швидко наздогнав її.
- Покажи мені Рея. - Чомусь це здавалося важливим Ештону. Мерін уважно поглянула йому в очі. І Ештон відчув, як Мерін закрилася від нього на мить. Йому стало трішки не по собі. Але… Ештон не відступив. Він нічого не казав. Просто дивився на Мерін. Показав їй свої почуття. Він хоче йти поруч з Мерін. Не просто скласти їй компанію. Він хоче знати її. Її душу, її біль, її минуле, її бажання, її волю, її рідних. Він хоче розділити з нею шлях. Він поруч. Він тут. Він прийме, якщо вона відмовиться. Але він хоче знати. Він чекатиме, якщо їй потрібен час, аби відкритися йому, або ж прийме, якщо вона не захоче відкриватися йому зовсім. Ештон був не певен, що йому вдалося передати все лише почуттями, лише біохвилями. Але це була мова Мерін. Вона привідкрила уста, зітхнула і відвернулася. Вона пішла по коридору далі на крок вперед. Але він відчував, як переливалися її емоції від легкого збентеження, несміливої довіри до ноток обурення, впереміш з глибинним страхом і бажанням піти назустріч.
Вона йшла, поглинута думками, а Ештон «слухав» її. Аж доки вона не зупинилась перед портретом.
- Нор, Емма і Рей. Мої перші діти. - Вказала вона по-черзі на три перших портрета. Нор випромінював спокій, врівноважену тиху добродушність, витримку, і затаєну жорстокість. Емма була надзвичайно сонячна. Її широка зубата посмішка сяяла, наче літнє проміння, а світле коротке волосся, що стирчало на всі боки доповнювало картину. Її неприродньо яскраві зелені очі випромінювали рішучіть і твердість. Вона чимось нагадувала Мерін - у ній відчувалась певна небезпека. Та за нею швидше ховатимешся, аніж тікатимеш від неї. Серце Ештона забилось швидше - він всім серцем відчув, що тоді Мерін була щаслива. А от і Рей. Холодний і відсторонений. Надійний. Неймовірно розумний і зібраний. В ньому не було жорстокості. Зовсім. Для алубі це було навіть дивним. Його очі були настільки чорними, що не було видно хижого зрачка. І тим не більше, сплутати його з людиною було неможливо - він був надзвичайно… Сильним? Величним? Ні… швидше недосяжним.
- Як пішов він? - Спитав Ештон. Можливо це не те, що варто питати весь час. Проте Ештон не знав що питати. А це він міг зрозуміти. Він перевів погляд на кохану. Мерін обняла себе за плечі і опустила голову. Жаль затопив її серце.
- Не знаю. - Здавлено відповіла вона. Ештон підійшов і притис її до себе. Його душа завмерла в готовності.
- Розкажи, як це сталося, чому ти не знаєш? - Мерін поглянула на нього, не приховуючи суму.
- Я спала. - Сказала Мерін. Так, ніби це щось мало сказати Ештону.
- Спала? - Ештон хмурився. Він намагався зрозуміти.
- Так. Я з дітьми знайшла спосіб вводити алубі в анабіоз. Надзвичайно… жахливі відчуття. Та воно того варто. Та це потребує… певних умов. Для того, аби ввести мене в анабіоз зібралися всі дванадцять князів, пожертвувавши своїм сном. Планувалося, що я засну на п’ятсот років, після чого настане черга інших. Проте… замість моїх дітей мене розбудив Намьєр. Я проспала більше, аніж повинна була і прокинулась серед апокаліпсису, як люди зараз це називають. Я й досі шкодую, що прокинулась тоді… Ми з Намьєром й ще кількома алубі, що залишились, повернули світ у попередню колію. Проте ціна тому була - мій сон. - Мерін зітхнула. - А поки я спала, то втратила не лише свій світ, свій дім, а й усіх своїх дітей. Намьєр розумів тоді, що просить забагато. Але… Він не міг впоратись сам. І в нього не вистачало сили, аби стати Повелителем замість мене. Тож я простила його.
Чому запитань, як завжди більше, аніж відповідей? Ештон зітхнув. Не час зараз.
- Розкажи за нього. - Поглянув він на Рея.
- Хм. - Усміхнулась тепло Мерін. - Він був першим, з ким я уклала контракт душі. Інколи мені здавалось, що він і зовсім не вміє жити для себе, а потім я згадувала, що він алубі. Він розумів інших, як ніхто. Допомагав іншим. Він був серцем Шазарії довгі тисячоліття. - Мерін засміялась. - Пам’ятаю, як він зненацька вирішив влаштувати для людей у селищі концерт, мабуть найдоречніше назвати це так. - Мерін коротко розсімялася. - Це треба було бачити. Ми відтворили музичні інструменти алубі. Грали й співали, а інші танцювали в парах. Люди тоді дивились на нас як на… Ну, важко сказати. Ахах. Їм дуже подобалось. - Мерін сумно усміхнулась, а тоді розсміялась з радістю. - А одного разу він притягнув живого вепра на Центральну площу і заявив, що це тепер «тотемна тварина». Ахахах. Ох, і намучилися тоді люди з тим вепром. Коли я поцікавилася в Рея для чого він це зробив, він сказав, що людям не вистачало проблем, от він їм і створив розвагу. Дивно, але тоді люди й справді пашіли життям і щастям.
- Може й нам створити людям проблему в Шазарії? - Підтримав веселощі Ештон.
- Ахахах. Так ти і є Подія Тисячоліття. Весь Гарем не знає куди подітися від щастя. І проблем ти їм створюєш вдосталь. Всі щасливі. - Веселилася Мерін.
- Радий бути корисним. - Самоіронічно посміявся Ештон. - З роллю дикого вепра я впорався.
- Ахах. Ну, можливо трішки не дотягуєш. - Мерін подобалось. І Ештону теж.
Вони сміялися і сумували. В той вечір вони так і не потрапили додому, заснувши посеред оранжереї.