Ештон прокинувся від тихенького постукування у двері. І коли він вчора заснув? На руці спала Мерін, притиснувши руки до грудей. Вона була вродливою. По-справжньому вродливою. Вся разом. Це важко пояснити. Не лише її обличчя… А її аура, те як вона розважається, розмовляючи з ним, її рішення і вчинки, її відбиток на всій Шазарії, і спокійний вираз під час сну.
Ештон відкрив двері (як же зручно, коли можеш робити це ментальним наказом). Зайшла Ванесса з підносом їжі. Вона поглянула на Повелительку і перевела погляд на Ештона. Він підніс палець до губ, мовляв «тихо». Ванесса усміхнулася і кивнула. Поставила підніс на стіл. Ештон жестами і «по губам» попросив Ванессу принести сніданок ще й Мерін. Вона радісно погодилась і пішла.
Ештон лежав і просто насолоджувався ранком. Чудове відчуття. Він закрив очі і спробував ще подрімати, і ,схоже, вийшло, тому що коли наступний раз відкрив очі на нього дивились інші фіолетові очі. Мерін усміхнулась. Ештон теж. Вона встала і потягнулась, як кішка.
- Добрий ранок. - сказав Ештон. Встав і теж потягнувся, розминаючись. Якщо Мерін так до нього приходитиме, то треба погоджуватись на кращу кімнату. Але цієї шкода. Він уже звик.
- Доброго ранку. - усміхнулась Мерін.
- Нам Служителька принесла поїсти. Поснідаєш зі мною? - Усміхнувся Ештон. Він дуже сподівався, що вона погодиться.
- Так, чому б і ні. - Подарувала Мерін усмішку Ештону.
Вони сіли і почали снідати. Ештона підмивало розпитати за все на світі. Але він сушив собі голову, чи буде це рахуватись, що він її використовує?..
- Еш. - Звернулась Мерін і мяко усміхнулась.
- Так? - Це звертання моментально висмикнуло Ештона з думок. Так приємно стало, що вона його назвала саме так.
- Чому ти себе мучаєш? - Запитала вона хитро. Ештон усміхнувся.
- Дуже хочу розпитати тебе за… Ну, за багато що. Але пам’ятаю про вчорашню розмову і стримуюсь. - Всі колишні Ештона дивувались його прямолінійності і чесності. Та це не заважало йому бути лише привідкритою книгою, тож Ештон не збирався шифруватись.
- Ахах. Давай проведемо межу. Не будемо ж доводити наші принципи до абсурду, так? - Наче дитині розповідала Мерін, як влаштований світ. Та Ештон ущербленим не почувався. - Розсудимо, по справедливості - без інформації тобі не обійтись, як і мені. Якщо ми не обмінюватимемось інформацією, то не побачимо місяця у повні. Правильно? Окрім того, якщо ми визнали один одного парою, а доказ знаходиться у тебе на руці, то очевидно, ми повинні один одному допомагати. Ось, наприклад, я прийшла до тебе, аби допомогти тобі з енергією, а ти подбав про мій сніданок. Ми ж не можемо сказати, що це якось аморально? Тобто до якоїсь міри всі істоти, що входять в будь-які стосунки один одного використовують, і це нормально. Так влаштований соціум, так влаштовані люди. - Завершила думку Мерін.
- Й алубі теж. - Вкрадливо додав Ештон.
- О, так. - Розсміялася Мерін, поблискуючи очима.
- Я, думаю, що ти права, як ніхто. - Усміхнувся Ештон. - То яка ж межа?
- Хм, дозволь подумати мить. - королівна закрила очі з легкою посмішкою і схилила голову набік. А тоді поглянула на нього уважно, все ще усміхаючись.- Шазарія це мій дім. То ж я допомагатиму тобі до тієї межі, доки це не шкодитиме моєму дому, моїм підданим. Й ти можеш користуватися усіма її благами до тієї ж межі. І… Я не матиму від тебе секретів, покажу, розкажу і заведу куди ти захочеш, за умови, що ти до цього будеш готовий. Як тобі умови з мого боку?
- Щедрі умови. - Засміявся Ештон. - А взамін?
- Невже я повинна судити, що ти готовий мені дати? - Усміхнулась Мерін. Ештон задумався. А що він може дати?
- Я вже думав вчора про подібне.- Сказав Ештон. - якщо моє нове життя не шкодитиме моїм хлопцям, а навпаки допоможе, то ніяких душевних метань, я не відчую, прийнявши Шазарію, як свій новий дім. А щодо того що я можу тобі дати. Я віддам все, що потрібно. Навіть, якщо з мого боку це буде тою чи іншою пожертвою. Я б не хотів… Але якщо доведеться, то я воюватиму за тебе, за твій дім. І я… я ж солдат, Мерін. Якщо потрібно я віддам життя за тебе. В бою, чи просто захищаючи тебе. Та якщо це тобі не потрібно, не страшно - я просто житиму заради тебе. А якщо і це не потрібно - житиму просто поруч.
Мерін уважно дивилася на нього.
- Зізнайся, ти вже десь читав за контракт душі?
- Ні, - Підняв він одну брову, усміхаючись. - Вперше почув учора, що таке є, але все ще не знаю що це.
Мерін на нього пильно дивилась, ніби аналізуючи, наскільки сильно він лукавить. А тоді усміхнулась, хмикнувши і відвернувшись на мить. Потім знову поглянула на нього, сяючи.
- Що ж доля любить жартувати.- Зробила паузу, вдивляючись уважно в очі. Тоді простягнула руку і торкнулась кінчиками пальців до його скули.- Твоя пропозиція неймовірно щедра. Я постараюсь бути ніжною з даром, що ти вклав у мої руки.
У Ештона мурашки пішли по спині, він усміхнувся від гостроти емоцій. Промайнула думка, що з цією жінкою слід бути обережним. Особливо з обіцянками. Але… Але Ештон, мабуть, зовсім отупів. Тому що він готовий їй дати все, що вона захоче.
- Отже? - Запитала Мерін після паузи. Ештон не зрозумів що «отже». Після запитального погляду королівна додала: - Що тебе цікавить?
- А… - Ештон спробував налаштуватись на правильний лад. Отже що його цікавить? Багато що. Але… Є речі, які абсолютно стерпно можна дізнатися від інших, а є речі про які найкраще розкаже лише Мерін. Наприклад, договір та контракт душі, її минуле. І мабуть, чого вона від нього очікує, не обов’язки, як фаворита - це він із служителів витрусить, а саме для неї що він може зробити? Отже… її минуле поки що Ештон вирішив не зачіпати. І контракт душі почекає, головне встигнути дізнатися про нього, до того, як заключати, щоб не було сюрпризів, як з договором. І ще що цікаво… От він же не знав, що заключає договір, а значить ще будуть ритуали про які він не знатиме, і які без проблем можна буде провернути. Ну, по черзі.
- Розкажи мені за це. - Ештон показав їй руку з договором. Мерін поглянула на договір. Усміхнулася і провела по татуюванню від ліктя до зап’ястя. Воно замерехтіло хвильками, наче по воді проїхався катер.
- Який ти все ж таки сильний. Навіть якщо не робити поправку на те, що ти людина. - Ештон від такої заяви здивувався. Мерін відірвала погляд від руки і задумалась. Тоді зручно відкинулась у кріслі, продовжуючи обдумувати.
- Ти не проти, якщо я тобі розкажу трішки про себе? Тоді ти глибше почерпнеш знання про договір і зможеш осягнути його природу. - Запитала Мерін. Ештон не очікував, що вона з ним ділитиметься особистим. Він зрадів до безтями.
- Так! Так, я дуже хочу дізнатися про тебе більше.
- Хм…- знову замислилась Мерін. Вона пібнесла палець до губи і нахмурилась, щось посилено обдумуючи. Вона відкидала якісь думки, це було прямо таки написано на її обличчі, намагалася придумати щось інше.
- Мерін. - Вона відволіклась і подивилась на Ештона. Він хитро усміхнувся: - Чому ти себе мучаєш? - Повторив Ештон її слова, скопіювавши манеру.
- Ахах! Ти небезпечна людина! - розсміялась Мерін, прикрившись рукавом, - Нічого тобі сказати без наслідків не можна!
- Хто б говорив! - щасливо сміявся Ештон.
- Я міркую, як розповісти й не надто заглибитись в історію. Вагаюсь з чого почати.
- А з чого тобі б хотілося? - Поблажливо усміхнувся Ештон.
- З початку. - чесно зізналася Мерін і усміхнулася. Ештон ще раніше відзначив, що усмішка не сходить з уст Мерін. Але усміхається вона так багатогранно. Щасливо, весело, загрозливо, гірко, сумно, так ніби тужить за чимось, а інколи поблажливо, милостиво, інколи ввічливо, а інколи порожньо. І він ще не зрозумів до кінця чому, але йому здається, що вона інколи не щира. Що ця усмішка, можливо, вимушена, ніби витренувана, як у ведучої з телебачення. Та здається, він починає розуміти, коли її усмішка - це посмішка, а коли - маска.
- Тоді - розкажи.
- Це дуже довго, - підсміялася вона.
- Не страшно. Я послухаю. А якщо не встигнемо, я можу піти з тобою на твої зустрічі. - Спробував переконати Ештон.
- Тобі не можна зі мною. Тобі потрібно займатися своїм життям. - Тепер усмішка казала «не переч», «безапеляційно», а можливо навіть «це наказ».
- Моє життя почекає. - Махнув рукою Ештон.
- Ні, - посміхнулася його королівна м’яко. - якраз твоє життя не чекає. - І Ештон зрозумів скільки болю ховається за цими словами. Зрозумів, але не знайшов, що сказати. Та Мерін і не чекала, що він щось скаже:
- Що ж я постараюсь розповісти коротко. Хм. - Схилила вона голову набік з посмішкою і прижмурилась, ніби підставила обличчя під сонечко. - За часів, коли алубі були ще процвітаючим видом, і окрім нас не було розумних істот на Землі, а люди були не більше аніж худоба в загонах, я і народилася. Алубі по своїй природі надзвичайно… ієрархічні істоти. Я народилася рабинею. Слабкою й бездарною. Я не мала достойної крові і таланту, аби мати хоча б шанс на краще положення в ієрархії й цінувалася менше, аніж худоба. Я спала на підлозі, в кутку, їла кинуті хазяїном шматки їжі з землі, а якщо пощастить - з підлоги. Моя робота була… малоприємною. На той час алубі всеціло покладалися на власну природню могутність, вважали себе найдосконалішими істотами, наймогутнішими й цінували найвище лише обдарованих представників свого виду. Проте алубі навіть не намагалися зрозуміти власний дар, вони сприймали його, як постулат, те що просто є і потребує освоєння, проте, не потребує розуміння. Алубі були дітьми. Ми вчилися дихати, та не хотіли розуміти що таке повітря й легені. Так алубі й жили - підкорюючись інстинктам, всліпу шукаючи силу, та не розуміючи її природу.
За все життя я на собі носила лише три договори. І першим був - договір приналежності. Він давав моєму хазяїну повну владу наді мною. Я не могла покинути дім хазяїна, або ж його самого. Він міг зіштовхнути мене у безодню болю, потураючи всього лиш власній примсі. Цей договір повністю затьмарював мою власну волю. А кожен наказ ставав ментальним. Ти ж пам’ятаєш що це, так?
- Так, малоприємно. - Погодився Ештон. Він намагався, чесно намагався зрозуміти її. Намагався зрозуміти, як їй було. Але не міг… Уявити її такою, як вона розповідає.
- Алубі не замислювались, що вони роблять, просто методом проб і помилок вивчали метод, що випадково виявили їхні ж предки й використовували його, навчаючи своїх дітей. У цього договору був недолік. Одна малесенька шпариночка. Непомітна і нікчемна. Якої втім алубі, занадто впевнений у собі і у своїх ментальних здібностях, й у власному договорі - ніколи не помітив би цю недосконалість, не помітив би й тому, що ніхто й не дивився. Та й бездарний раб теж не помітив би. Якби не один збіг. Такий же договір алубі накладали на людей. У цей же договір для людей алубі вплітали певні якості, що дозволяли продовжити життя своїй людині, й акумулювати в договір енергію, що неекономно виділяється, а потім поглинути її.
Але… часто люди помирали. Алубі відбирали ментально сильних особин, підбирали людей, чия енергія є сумісною з тим чи іншим алубі. Але… це дало посередній результат - люди все одно помирали. І алубі просто змирилися з цим. Адже частина виживає - а це вже добре. Так і продовжувалось. Роками, десятиліттями. Я звикла до смертей, я бачила у людях вервечку тварин на господарстві не більше, не менше. Та й окрім власної образи я мало що бачила. Та… обділивши мене ментальним талантом, природа наділила мене спостережливістю, уважністю до деталей, і особливою чутливістю до біополя. Хотіла я того чи ні, але в поле моєї уваги потрапила людська непокора. Спершу людину насильно вводили у кімнату, прив’язували і все це супроводжувалось диким криком, метаннями, і безрезультатним опором, а опісля на неї накладали договір і людина затихала. І помирала на протязі трьох днів. Цей сценарій повторювався з разу враз. Так часто, що став звичним.
І тихі люди. Що підставляли шию під договір, вибивались із загального звичного лементу. І… не одразу, та я зрозуміла, що вони виживають. Майже завжди. Спершу мені було все одно… Втім, час змусить тебе до всього, що повинен. Це невідворотно. Якась частина моєї волі постійно просочувалась крізь шпаринку у договорі. Й змушувала мене мислити. Спершу я фокусувалась лише на собі, та щойно мій тоді ще невгамовний розум помітив цю дивну деталь - що виживають ті, хто приймає договір, заспокоїтись уже не міг. Я швидко збагнула, що здійснивши поправку на ментальну силу, можна легко добитися аби люди виживали майже стовідсотково. Щойно я відсвяткувала свою маленьку інтелектуальну перемогу, я зрозуміла, що я маю наступну ціль. Я хотіла зрозуміти, чому це так важливо - згода того, на кому залишають договір. Та я не могла. Скільки б я не думала, я не розгадала тоді цієї загадки. І лише пізніше, я зрозуміла. Стосунки - це взаємодія всіх учасників процесу, а договір - це лише інструмент, що їх підкріплює, спрямовує, воз’єднує, але не їх причина, не їх матеріал, і аж ніяк - не основа.
Та на той момент, я лише прийняла той факт, що договір недосконалий, якщо одна із сторін відторгає його. Тоді ж чому алубі не помирають? Відповідь була достатньо простою навіть для мене - ми недостатньо слабкі аби померти.
Мерін замовкла, уважно слідкуючи за Ештоном. Він спершу очікував продовження, а потім засмутився, вирішивши, що Мерін більше нічого не розповість. Тому вирішив не ризикувати:
- І що було потім? Ти зруйнувала договір?
- Я вже казала, ти мене переоцінюєш. - Усміхнулась Мерін, закривши очі, опустивши голову і посміхнувшись. У всій її позі читався досвід, усмирений часом. Це так заворожувало Ештона.- Все, чого я досягла, тренуючись десятками років - брати власну волю під контроль на декілька секунд. А потім, скориставшись ефектом несподіванки, й безпечністю хазяїна, вбила його. А договір, що був одностороннім - було зруйновано. Якби ж він був двостороннім - не уникнути мені було б наслідків. - Сказала все це Мерін з такою легкістю, ніби розповідала, як вона сьогодні вмивалась. До речі, Мерін вмивається сама?
- А що було потім? - Запитав Ештон.
- Потім? Я виживала. В лісі. Освоювала свої небагаті можливості. Шукала диких людей, й приєднувалась до їхніх общин на певний час, аби не страждати від енергетичного голоду, натомість захищала їх - билася з іншими алубі. Вчилася жити, Ештон. Нічого особливого.
Історія зовсім не про це. А про договори. Другий договір який я носила на собі - це теж був знак приналежності. Та уже короні. В той час алубі були марнославними. Як наслідок наш вид пережив першу кризу - люди майже вимерли.
- Чому? - Вставив свої п’ять копійок Ештон.
- Було достатньо причин. Алубі від природи практично незнищенні. Ми не хворіємо, не старіємо, нас не вбити фізичними методами. Хіба що - перемогти у ментальному поєдинку. Ми не звертали увагу на проблеми людей. Ферми розводили людей у жахливих умовах, не дбаючи про генофонд, гігієну, харчування, якість води, й розвиток. Ферми були заточені на кількість, а не на якість. В результаті люди народжувались хворими, або ж помирали від інфекцій, голоду, а хто виживав - часто мали низький енергетичний потенціал й помирали при заключені договору, що й далі ставились навмання. А диких людей практично повністю виловили. Залишились лише випадкові самотні особини.
Я була… неординарною алубі. Й мій клан, під моїм началом, створив перший заповідник, куди ми помістили людей. Спершу було складно. Доводилось їх вчити всьому. Абсолютно всьому. Але, якимось чином дикі люди дізнавались про це місце, наче про землю обітовану, й самі приходили. І що більше диких людей приєднувалось - то швидше люди вчились. Ми купували людей з приватних ферм орієнтуючись не на ментальний потенціал, а на притомність хоч якусь. Рей же організував будівництво.
- Рей? - Вперше Ештон почув хоч якесь ім’я з уст Мерін.
- Так, він був моєю дитиною. - Чомусь Ештон здивувався з цієї інформації.
- О, у тебе були діти? - На цю репліку Мерін зітхнула.
- В ієрархічному плані. Тобто члени клану наступні після мене в ієрархії. Ті, на кого я наклала договір приналежності. Ох… - Мерін раптово притулила долоню до чола. - Як згадаю той сором… - І похитала скрушно головою. - Тоді всі алубі орієнтувалися більш на зовнішній вигляд знаків приналежності, а не на вміст чи властивості. Просто обмеження у вигляді клятви поміщали у договір, що візуально нагадував герб… Хоча на той час мій договір вважався дуже… Витонченим.
- Тобто Ви не були кровними родичами? - Уточнив Ештон.
- Я ніколи не народжувала. Якщо ти про це. - Підняла брову Мерін.
- Чому? - Поцікавився Ештон.
- Мова взагалі не про це! Ми відступили від основної теми. - Не хоче говорити? Гаразд… Ештон трішки засмутився. Мерін зітхнула і трішки винуватим тоном пояснила:
- У алубі, Еш, не настільки сильні інстинкти до розмноження, як у людей, в свій час я про це навіть не думала. А потім було пізно. - Ештон почервонів. Йому було соромно, що він витягнув з Мерін таку інтимну інформацію.
- Пробач… - Чорт як сформулювати? За те що наполіг? Поліз не в свою справу?
- Не страшно. Просто мене ніколи раніше про це не запитували. - Усміхнулась якось сором’язливо Мерін. - Напевно я не асоціююся з материнством. - Ештону знову стало соромно за себе. Він і сам так подумав, буквально щойно…
- У тебе… Свої діти просто… Цілісінька країна невгамовних дітей. - Спробував якось викрутитись Ештон.
- Ахах. З такої точки зору ніколи не розглядала це питання. - Фух, аж полегшало. Ештон усміхнувся широко.
- На чому ж я зупинилася? - Задумалась Мерін. - Отже, суть в тому, що впираючись на свій невеселий рабський досвід, я забажала створити для людей комфортні умови, раз вже відмовитись від утримання людей алубі не могли. Так був створений перший заповідник Шазарія. Проте моїх нетрадиційних поглядів інші не розділяли, притримуючись попередніх традицій.
Тому, коли люди практично вимерли, а алубі, як наслідок, ослабли, мій заповідник став чи не перлиною.
На відміну від мене, члени мого клану були на диво талановитими алубі, хоч і такими ж диваками, як я.
Ми змогли відстояти свою землю, свій клан і свої ідеї. Й Повелитель забажав бачити на мені знак своєї приналежності - удостоїв мене честі бути його Князем. Й я з вдячністю прийняла цю честь.
Я стала його Інструментом і стала хранителем заповідника та його таємниць, а він дарував моїм землям автономію. Я шанувала Повелителя і підкорялась йому.
Й не могла не порівнювати знак приналежності, що прикрашав мою спину, з тим, що колись здавлював мою шию.
Я збагнула, що баланс цього договору значно кращий. Базуючись на цьому порівнянні, я все ж додумалась удосконалити власні договори.
Час йшов й Повелителя змістили. Та я не визнала нову Повелительку.
Як ти думаєш, Ештон, що я зробила? - Ештон розслабився, поки слухав розповідь, й від несподіванки встріпенувся. Звідки він знає? Влаштувала революцію? А що нормальний варіант.
- Влаштувала революцію? - на це Мерін вибухнула сміхом. Аж сльози виступили.
- Ні, революції - це про людей. - витираючи сльози, сказала вона. - Ох, з тобою весело. Ні, Ештон, я намірено заклала помилку у договір. Не могла я з наскоку піти проти корони. Будь-які мої рухи відслікувала б мітка, революції в принципі не можливі серед суспільства алубі.
- Але ж попереднього Повелителя якось змістили?
- О, так. Якщо ти не погоджувався схилити коліна перед Повелителем, ти міг викликати його на двобій. От тільки Повелитель сам по собі наймогутніший алубі в расі. А якщо це змінювалось, змінювався й повелитель.
- Ясно. - Кивнув Ештон. - І що потім?
- Які припущення? - Широко усміхнулась Мерін очікуючи нового «жарту». Хм… Ну, блін…
- Викликала її на двобій?
- Так, вірно. - Кивнула, здивувавшись Мерін. - От тільки не забувай, що я безталанна.
- Тобто?
- Інші алубі мали певні таланти. Читали думки, наприклад, маніпулювали емоціями. Природна специфікація таланту.
- А у тебе немає специфікації. - Підсумував Ештон. - Але ж ти читаєш емоції?
- Так. Ти теж читаєш. - Сказала Мерін.
- Я? - Здивувався Ештон.
- Так. Орієнтуєшся на посмішку, на рухи мімічних м’язів. А я орієнтуюсь на зміну біохвиль. Це досвід, не більше.
- Зрозумів. Ти набувала досвіду перед боєм. Тренувалась.
- Вірно. - З похвалою в голосі мовила Мерін. - Я медитувала. Таким чином мітка не відстежувала мої рухи, не класифікувала їх як «підозрілі».
- Ти навчилась битися подумки? - вражено запитав Ештон.
- Так. Ти теж освоїв ментальний наказ подумки. - Пояснила вона. - А якщо ти про фізичний бій - так в цьому плані я завжди була сильною, як і всі алубі. А досвід набутий в дикій природі, й поки я збирала власний клан лише заточив навики. А от щодо ментальних здібностей… Хм… По суті, я стала першим науковцем. І винайшла порох, пішовши з вогнепальною зброєю проти холодної.
- Ти навчилась маніпулювати договорами. - Припустив Ештон.
- Не тільки. Енергією і біополями в цілому. Поки інші махали шаблями, я плавила метал. Винайшла ланцюги і списи, ядра, пастки й іншу зброю, розумієш?
- Так. Те що твої вміння не мали спеціалізації, зробило з тебе універсала, звісно ж за умови шаленої праці над собою.
- Так, все вірно. І коли я була готова Ештон. Що далі?
- Використала похибку у договорі, як минулого разу? - Припустив Ештон.
- Так. У медитаціях, я спростила свій договір, витончила його й залишила лише оболонку, на яку тоді орієнтувалися алубі. А коли прийшов час кинути виклик - просто злама договір.
Ештон кивнув.
- Отже, Ештон. Який у нас договір?
Ештон спробував проаналізувати все сказане.
- Двухсторонній.
- Так. - Кивнула Мерін. І вперше її обличчя було серйозним і зосередженим. Ештон напружився. Договір приналежності? Навряд би Мерін так вчинила. Але і не клановий договір, чи як там він називається.
- Це якийсь інший вид договору. Не приналежність, не клановий, і не князівський.
- Вірно мислиш, Еш. Але метод не вірний. Використовуй не розум, а ментальні чуття. Це схоже, як з допомогою ментального наказу взаємодіяти з предметом. От тільки предмет тепер на твоїй свідомості. І тобі потрібно не наказувати, а запитувати. - Мерін неочікувано, дуже швидко встала, нахилилась над ним, плавно підняла пальчиком його підборіддя і чмокнула в губи. - Я тобі достатньо пояснила, аби в тебе вийшло. Тренуйся. До вечора. - Сказала вона і випурхнула з кімнати. Ештон не очікував такого різкого прощання і крикнув навздогін:
- До вечора!