– Ууу! Так страшно виглядає!
– Він точно не звідси…
– Думаєш він злочинець?
Ох, як це дратує.
Чуя ненавидів сюди приходити. До цього місця довга дорога і йому потрібно швидко йти зі школи, щоб з’явитися вчасно.
Але ця дурна скумбрія просила й благала забрати його сьогодні.
– Чуууууууууууууує, будь ласочка! У мого водія сьогодні вихідний. Я не хочу йти всю дорогу додому пішкииии, – Накахара відштовхнув Дазая, щоб той не зміг його повністю задушити, але той обхопив його руками за талію й міцно тримався, навалившись всією вагою на спину рудого парубка. – Давай! Ти можеш приїхати на тому вбивчому мотоциклі!
Дазай відпустив на один вихідний день Хітоцу, свого водія, тому Чуя був змушений приїхати, щоб забрати хлопця.
Рудий ненавидів їздити в центр Йокогами, усі багаті нахаби міста дивилися на нього, наче на виставці, ніби вони кращі за нього.
Зазвичай Дазай забирав Чую в Сурібачі-Сіті, зі старшої школи останнього, на своїй шикарній машині, і вони поверталися до великого будинку Осаму в центрі Йокогами.
Але сьогодні Чуя мусить робити це лайно.
Він був у середній школі Дазая: гарній, чистій, охайній – повній протилежності школи Чуї.
Той тип середньої школи, для вступу в яку потрібно бути: або дуже розумним, або дуже багатим. Той тип школи, до якого Чуя ніколи не міг би вступити.
І, звісно, коли діти його віку виходили зі шкільного закладу, вони зупинялися, щоб повитріщатися. Чуя вважав, що на це була вагома причина, бо справді був схожий на ґанґстера: руде волосся, розбурхане від водіння без шолома, червоний жакет навколо талії, сорочка, розстебнута на два верхні гудзики. Його штани були пропалені від сигарет і трохи брудні від біганини з Юанем і Ширасе.
Найгірше з усього, що в нього були жахливі мішки під очима, і він стояв схилений над мотоциклом, тому, можливо, виглядав трохи моторошно.
У той момент, коли Чуя збирався кричати на двох хлопців, які наближалися до нього, щоб вони відвалили, він почув гучний, дратівливий голос.
– Чуєєєєє, – Він підвів очі, і ніхто інший, як Дазай, йшов до нього з піднятою рукою, махаючи. Його сумка була напіввідкрита.
Він ішов із групою людей (його шкільні друзі, про яких Чуя знав лише через те, що Дазай дуже скаржився на школу)
– ЧуЧу, ти справді прийшов!
– Звісно я прийшов, сволото! І перестань мене так називати!
Дазай знизав плечима, повертаючись до своїх друзів.
– Народе, це Чуя! – Дівчина з коротким фіолетовим волоссям і заколкою-метеликом (Йосано, наскільки Чуї було відомо) подивилася на нього схвильованими очима.
– То ти той, про кого він постійно говорить?
– Е? Ти говориш про мене лайно?
– О ні, точно не лайно,– На обличчі дівчини була багатозначна посмішка.
– У будь-якому випадку! – перебив Дазай, перш ніж вона встигла сказати більше, – Чує, це Йосано, Кунікіда-кун, Рампо, Танізакі, Наомі, Ацуші, Кьока та По! – Там було багато людей.
– Не знав, що в тебе так багато друзів, Дазає. Мені шкода що вам усім приходиться його терпіти.
– Чуу!
Дівчина, Наомі, була тою, яка заговорила, – У тебе є Інстаґрам? Я б хотіла стати друзями і там! – Чуя повернувся до Наомі з усмішкою, – Так, є. – Дазай став між ними, як тільки Накахара почав витягувати свій телефон.
– Ні, ви не можете бути друзями! Чуя мій особливий друг, ви не можете його забрати! – хлопець розвернувся й обійняв рудого юнака за шию.
– Ой, відвали, я можу дружити з ким я захочу! – Чуя легко штовхнув його і Дазай, який не пручався, впав на підлогу.
Всі затихли на хвилину.
– Він має бути в порядку, в будь-якому випадку, Наомі, мій Інстаґрам…
Коли вони попрощалися і збиралися від’їжджати, Чуя, взяв акаунти усіх і виявив, що вони, мабуть, найприємніші люди, яких він зустрічав.
Дазай заліз на байк і переконався, що притиснувся до Чуї настільки близько, наскільки можливо.
– Не обіймай так сильно! Ти мене задушиш!
– Я не можу! Я впаду й помру, якщо не буду триматися!
– Закрийся, ти не впадеш!
– Впаду, впаду!
Вони були гучною парочкою.