В цьому світі люди можуть кохати персонажів книг. Можуть робити так, щоб книжкові герої ставали живими.
Ти бачила її. Ти не знала її імені, але точно відчувала, що їй не треба ім’я, бо вона його має. Ти прозвала її Пристрастю. І це почуття захопило тебе, тягнучи все глибше під воду. Тобі в тій глибині не було страшно, тому приймала за належне, поки твоя Пристрасть віддавалась своїм почуттям. І де ти тільки могла знайти її? Ти читала про неї, ти писала про неї. Ти сама зробила все, щоб вона стала твоєю реальністю, що любила ходити в прекрасній червоній сукні, цілувати твої губи, а потім залишати на твоїй шкірі шрами. О, так, вона любила робити боляче, бо це її психологія. Душа та солодка мара.
Кожен поцілунок між вами закінчувався таким приємним щемом серця, і навіть, коли ви були в тому великому залі в тій капелі, то здавалось, що нічого крім вас не існувало. Ця капела була вашим пристанком, де Пристрасть притискала тебе до своїх прекрасних грудей, де не соромилась бути з тобою відвертою. Ти тисячу разів бачила це прекрасне грішне тіло, про яке можна було писати різні вірші. Для Пристрасті була присвята твого дню, а також силуети прекрасних людей, як ти думала. Пристрасть любила твій силует на червоному фоні, в темноті, коли ти вигиналась як кішка, і твоє солодке оманливе тіло було для неї.
- Отрута повинна бути солодкою, наче той мед, що на твоїх губах. - говорить Пристрасть тобі, коли ти підходиш ближче, відчуваючи запах п’янких рос.
Ти нічого не відповідаєш, бо твоя отрута стоїть перед тобою, як янгол, що пережив гріхопадіння. Янгол, який прикрашає та нищить тебе, твоє життя. Ти знову цілуєш губи, та відчуваєш, як благодать розливається по тілу. Тебе більше не повернути. Якби зараз у твоєї Пристрасті з’явились крила, білі та величні, ти б нічого не зробила, тільки б бажала її сильніше. Ти готова окропити себе безчесним гріхом, але бути поруч з нею. Гріх цей може розливатися по тілу, але ти з цим нічого не зможеш зробити, то саме цей гріх живить вас двох. Певно, що в цьому бажані бачити свою Пристрасть ти забуваєш все, бо хочеш її все більше та більше. Ця вигадана жінка, як отрута, що є у твоїй крові, отрута, яку не вилікувати взагалі.
Ти засинаєш з нею поруч; прокидаєшся з нею; п’єш вино з нею. Ти робиш з нею речі, які не вкладалися в голові, робиш те, що настільки сильно заворожує Пристрасть, що вона готова віддати для тебе всю себе. Ти не проти.
- Але твоя отрута не солодка, а бентежна. - ти відвертаєш голову, ставлячи єдину свічку біла вівтаря. - І ця отрута небезпечна для людей, для мене.
Пристрасть посміхається. Її червоні губи розтягуються в посмішці від твоїх слів, але ти нічого не говориш, хоч і відчуваєш те, як вона вміло маніпулює твоїми відчуттями. Вона вже не готова відпустити тебе, бо ти для неї важлива, як книга для мудрої людини.
- Людям мало кохання, а тобі мало волі. - і сміх зривається з її вуст, розливаючись по капелі передзвоном срібла. - Щастя не купити за гроші, але і не спробувати не здобувши.
- Ти моє страшне нещасливе щастя. Ти мої сльози. - промовляєш ти, дивлячись на вогонь свічки.
Жінка позаду тебе протягує руки до тебе, але згодом опускає їх.
- Я твоя вигадка. Ти сама вигадала мене, тому треба вміти страждати правильно.
Не може людина страждати так, як говорить про це Пристрасть, але ти сама вигадала її такою. Ти написала про неї на сотнях листах, які палила згодом, як ті чорно-білі фотографії. На них ви могли б бути щасливими, якби ти там не була такою сумною, але прекрасною. Ти прекрасний янгол, який потрапив в тенета своїх страшних снів.
***
Люди часто роблять кроки вперед та назад, але інколи ці кроки можуть нести в собі небезпеку, яка згодом стає частиною життя. Ти знала про це, бо все твоє життя було наче небезпечна гра, яку ти заливала алкоголем після сексуального задоволення. Ти куриш цигарку та дивишся в очі тої людини, що тебе так сильно прив’язала до себе, що ти тепер була готова зраджувати коханим людям.
- Подобається розбиватися на друзки? - питаєш ти у жінки, яка вже не має тої краси, яку мала на початку стосунків.
Вона дивиться мимо тебе, тільки стискаючи в руках свій одяг.
- Звикаємо. - зізнається вона, коли ти підіймаєшся, та наставляєш на неї пістолета. - О, так ти хочеш вбити мене?
Ти тільки киваєш головою, розуміючи, що тепер ти сильніше за свою Пристрасть, яка зараз тільки те і робить, що дозволяє стріляти в неї.
- Вбий мене.
Цей світ вигаданий. Світ, який написала ти, створивши своє перше та останнє кохання.