Визволившись з гори Тунлу та звикнувши до своєї сили, Хе Сюань захистив свій минулий дім від людей. Дивом було вже те, що він взагалі вистояв це десятиліття, доки він не міг прийти, але все ж це сталося.
Просто побачивши цей будинок, Хе Сюань ледве втримався на ногах — настільки тремтіло його тіло. Накласти захист було складно, і довелося робити це декілька разів, але врешті-решт його справа була закінчена.
Зайти всередину не здавалося йому можливим. Кожен день, кожну хвилину він згадував скільки всього було в його житті й тепер побачити, просто побачити дім, у якому в нього колись було життя, було достатньо, щоб вивести його з рівноваги.
Ні.
Він не міг зайти туди. Просто… не був готовий. Можливо, колись, коли йому буде що сказати цим стінам та душам, спогади про які назавжди залишилися в кожному куточку домівки. Хоча для цього в нього був їх прах.
Прах. Прах. Прах.
У нього був тільки прах замість людей, і він насправді більше ніколи нічого їм не розповість, не скаже жодного слова, не торкнеться, не захистить.
Хе Сюань відчув як по долоні потекла кров, але це було дрібницею, порівняно з тим, що він відчував зараз.
Він розвернувся й побіг якнайдалі від цього дому, від спогадів, від людей, від минулого життя, від себе.
Біг. Біг. Біг.
Стукіт зарано застиглого серця відбивався у вухах.
Стукіт пульсу, якого вже не мало бути ніколи.
Він навіть не знав куди саме його несуть ноги, просто далі, йому терміново треба було вдихнути непотрібне повітря й здихатися відчуття людської присутності поряд, бо від нього нудило.
Хе Сюань зупинився серед якогось лісу, здається, десь недалеко від міста Богу, коли давитися повітрям і сльозами стало неможливо. Це знов виходило з нього криком, як і кожного разу, коли він так багато згадував, що вже казати про те, щоб побачити своє минуле знов, подивитися йому у вічі.
У Хе Сюаня було недостатньо сил, щоб прийняти своє минуле спокійно.
Руки розідрані в кров, і ця кров змішалася зі сльозами, що, напевно, не становило хорошу картину. Проте він ще довго сидів серед цієї гущавини і раз у раз починав тремтіти з новою силою, ніби це буде нескінченно.
***
— Хе Сюане? — гукнув Хва Чен занепокоєно. — Гей, коханий? Ти в порядку?
Хва Чен торкнувся його руки, по якій текла кров і знов підняв погляд, щоб побачити сльози на коханому обличчі.
Хе Сюань іноді випадав із реальності. Він не зводив погляду зі стіни й ніби знаходився у якійсь прострації. Хва Чен за роки життя разом звик до цього. Не було способу боротися з подібним і він не хотів. Після того Хе Сюань знов просто повертався до життя.
Тряхнувши головою, його погляд знов ставав осмисленим і він починав робити те, на чому зупинився, але ще деякий час в його очах було щось незнайоме. Ніби він був десь далеко.
Одного разу Хва Чен спитав, що це таке й що він в такі моменти бачить. Відповідь була короткою: родину. Багато хто сказав би, що так відповідати було в стилі Хе Сюаня, але тільки не Хва Чен. Він знав, скільки болю було приховано в одному тільки слові.
Бували дні, коли Хе Сюань сидів так годинами, а іноді це проходило за декілька хвилин. Сьогодні було те саме. Хва Чен повернувся з Примарного міста й побачив Хе Сюаня з відсутнім поглядом. Він вирішив бути поряд. Але тільки помітивши, що стан Хе Сюаня змінюється на такий, якого в нього ніколи не було раніше, Хва Чен одразу вирішив привести його до тями. Це виявилося складніше, ніж він думав.
Хе Сюань не реагував ані на дотики, ані на слова, що ускладнювало ситуацію. Раніше Хва Чен не намагався «розбудити» Хе Сюаня, тому йому не було відомо, що робити, коли це досягало таких масштабів.
Добре. Вони впораються.
Хе Сюань злякано подивився навколо, коли картинка змінилася від темного лісу до затишної кімнати в червоних кольорах. Звуки гілок, що ламалися під ногами тварин, які тікали через його присутность, змінилися м’якою тишею.
— Хе Сюане? — знайомий голос поступово привів його до тями. Так, він знаходився в Райський садибі. І не було ніякого лісу, ніяких наляканих його темною силою тварин, ніякого страху перед побаченим домом, який був єдиним, що залишилося в нього від минулого. Все це залишилося в минулих століттях, не потрібно було згадувати про це знов. Хе Сюань потягнувся стерти з обличчя сльози, які відчувалися занадто сильно, але на пальцях була вже засохла кров.
Подряпин не було. Значить вони встигли загоїтися. Скільки ж він був занурений у минуле?
Хва Чен прослідкував за його поглядом і м’яко опустивши його руку, витер кров тканиною, що з’явилася нізвідки.
— Хочеш поговорити про це? — Хва Чен дивився на нього так занепокоєно, що ставало боляче. Хе Сюань змусив його хвилюватися, хоч і не навмисно.
— Ні, я не думаю, що готовий до цього…. можеш просто обійняти мене? Будь ласка?
Хва Чен зручніше сів на ліжку, спершись спиною на узголів’я, і притягнув Хе Сюаня до себе.
— Звісно. Ти не повинен нічого розповідати, якщо не хочеш. Просто пам’ятай, що завжди можеш зробити це, якщо тобі буде потрібно.
Хе Сюань тільки кивнув. У нього ще не було сил розмовляти. Його вже давно не навідували настільки глибокі спогади, які змушували не просто зануритися в них, а забути про існування реальності. Хотілося тільки згорнутися у клубок і сховатися від власної пам’яті. Іноді це дійсно було занадто.
Тієї ночі сон здавався недосяжним, і Хе Сюань до самого ранку так і пролежав в обіймах Хва Чена, який насправді теж не зміг заснути.
***
Той день не давав Хе Сюаню спокою. Він так і не повернувся до минулого дому після того. Тільки підтримував захист, щоб ані люди, ані тварини не могли туди потрапити. Просто в нього самого не було сил навіть думати про те, щоб опинитися в тих стінах на самоті, коли раніше там завжди було життя.
Та тиша напевне розчавила б його.
Але Хе Сюань збрехав би, якби сказав, що йому ніколи не хотілося знов опинитися там. Що він жодного разу не починав малювати закляття переміщення й не зупинявся на середині. Іноді він навіть переміщався до міста Богу, але тільки побачивши знайомі контури будівель, які навіть за століття не сильно змінилися, він якнайшвидше повертався назад.
Коли потрібно було привести сюди Ши Цінсюаня довелося зібрати залишки хоробрості, але після того він довго збирався, щоб взагалі зробити хоч щось. Особливо та кривава процесія. Висвітлити те, як люди роблять з його історії життя розповідь, казочку, яку можна розповісти, хвилину посумувати й більше ніколи не згадати, було майже неможливо. Для них це був просто якийсь день в історії та вистава, для нього — все життя.
Тільки тоді він був зовсім самотнім, а зараз поряд був Хва Чен. Можливо, варто спробувати? Його не засудять, якщо він вирішить повернутися назад перед самими дверима й так само залишаться до кінця, якщо він буде годинами передивлятися все, що залишилося в тому будинку.
Хе Сюань нервував до самого вечора, доки Хва Чен не повернувся з невідомих справ у Примарному місті — він пропонував піти з ним, але в такому стані Хе Сюань би тільки заважав. Хва Чен нахмурився на відмову — з тобою все в порядку, коханий? — але все ж пішов.
І звісно ж, повернувшись, він одразу помітив, що щось не так. У цьому був весь Хва Чен. Щоб щось приховати треба було дуже постаратися, але це було непотрібно Хе Сюаню. Він ніколи не хотів щось приховувати, бо було достатньо сказати, що він не хоче про це говорити. А зараз він тим паче не переховувався.
— Вчора я марив про родину. Як зазвичай, тільки це був час, коли їх вже давно не було серед живих. Я тоді хотів накласти захист на дім і зайти туди, але мені вистачило сили тільки перше, бо це було занадто, — Хе Сюань сховав тремтячі руки під стіл, за яким вони сиділи. — Хва Чене, можливо, ти відвідаєш його зі мною? Я не думаю, що зможу зробити це самостійно, але там, напевно так багато всього і я дуже хочу це побачити. Там можуть зберігатися речі, про які я вже навіть не пам’ятаю, але вони є.
Хва Чен вичекав деякий час і почав говорити, коли стало точно зрозуміло, що Хе Сюань закінчив.
— Коли ти хочеш туди вирушити? Я буду з тобою, який час би ти не обрав.
Хе Сюань помітно видихнув.
— Невже ти думав, що я залишу тебе самого? Нізащо.
Рішуче налаштований погляд Хва Чена говорив навіть більше, ніж його слова. Він не дозволить Хе Сюаню залишитися самотнім.
Йому ще потрібен був час, щоб наважитися, але все ж Хе Сюань вирішив, що рушати потрібно завтра. Навіщо розтягувати те, що й так було відкладене на століття? Як би не було лячно опинитися у своєму минулому, ще гіршою здавалася ідея не опинитися там більше ніколи. Втратити такий шанс не можна.
***
Вулиця зустріла їх темними неосвітленими будинками й холодним, колючим вітром. Вони перенеслися не одразу до дому, а трохи далі, щоб в Хе Сюаня був час підготувати себе до того, що мало статись і передумати в разі чого. Потрібно сказати, що такий варіант не був неможливим.
Хе Сюань відчував, що ледве тримається на ногах: кожна його частина тремтіла, ніби він опинився серед хуртовини без теплого одягу. Якби не сильна рука Хва Чена, що підтримувала його, він би точно втік звідси якнайдалі, не повертаючись ще декілька століть. Але він не міг відмовитися від свого рішення. Кожен раз, коли Хе Сюань зупинявся й вдихав, щоб сказати, що вони повертаються, його погляд повертався до Хва Чена й щось в ньому не давало йому відступитися. Шляху назад вже немає, як би відчайдушно не хотілося кинутися в протилежний бік, не обертаючись.
Із кожним їх кроком вітер ставав все тепліше. Проти своєї волі Хе Сюань подумав, що так його могла вітати Хе Юнь. У родині її завжди порівнювали з вітром, ніхто ніколи не встигав за цією волелюбною й невгамовною дівчиною. Коли в полі їх зору з’явився нічим непримітний, але акуратний дім, бажання Хе Сюаня розвернутися й втекти збільшилося в декілька разів. До того як на їх родину звалилися всі незгоди, його батьки завжди слідкували за тим, щоб дім здавався охайним. Навколо ніколи не було бур’янів і сміття, а деінде проростали квіти. Мати завжди раділа їм і казала, що навіть в темні часи, вони будуть приносити радість.
Шкода, що це виявилося не так.
Хе Сюань намагався підтримувати охайність дому так, як це робили батьки, але всі його сили йшли на спроби вижити після жорстоких умов в’язниці. Тепер майже все навколо поросло високою травою, не залишивши навіть сліду колишньої краси.
Гублячись у своїх думках Хе Сюань ледве помітив, як опинився поряд із дверима. Навряд чи в той час, коли він ще не міг накласти на дім захист, хтось заходив сюди. Більшість людей намагалися триматися якнайдалі від їхнього дому, бо ходили повір’я, що ця родина несе нещастя, і якщо прийдеш сюди — накликаєш на себе горе. Та й сміливцям нічого було б красти звідси: у родини Хе Сюаня ніколи не було цінних речей. Єдине, що в них було, це намисто, яке він подарував Мао Лін. Але в момент смерті воно було на ній і Хе Сюань не зміг знайти навіть його частину. Люди говорили, що той чоловік, помітивши, як Мао Лін тримається за намисто, зірвав його з її шиї. Хе Сюаню так і не вдалося дізнатися як все було насправді.
У реальність його повернув легкий доторк до плеча. Хе Сюань здригнувся, але швидко зрозумів, що це тільки Хва Чен.
Він тремтячою рукою штовхнув двері, які одразу піддалися.
Навіть повертаючись додому втомленим, Хе Сюань завжди звертав увагу на те, який тут настрій. Сьогодні наче нічого не сталося. Із кухні доносилися голоси, які одразу затихли, мабуть, прислухаючись, чи дійсно хтось зайшов.
Хе Сюань ще не встиг зробити й кроку, як вихор, в якому було видно тільки чорне волосся, ледве не збив його з ніг своїми обіймами.
— Ти прийшов! — дзвінкий-дзвінкий, хоча вже не дитячий, голос Хе Юнь як завжди змусив його усміхатися. Хе Сюань потріпав її по волоссю.
– Звісно ж прийшов. Куди мені йти, окрім як повертатися до тебе? — вона зустрічала його так майже кожен раз, наче сумнівалася в правдивості щоденних ранкових запевнень, що вже ввечері вони знов зустрінуться. Хе Юнь все одно не хотіла ані на крок відпускати його від себе — насправді, Хе Сюань її розумів. Він теж не хотів її відпускати. Але, на жаль, він також не міг бути поряд постійно.
Вона нарешті відірвалася від нього й дозволила пройти далі порогу.
— А коли повернеться тато? Мама на нього чекала!
— Люба, не варто так одразу питати декілька речей. Дозволь братові хоч зайти.
Хе Юнь збиралася почати промову, але все ж вирішила цього не робити. Мабуть, сьогодні вона вирішила поступитися.
Хе Сюань схилився в легкому поклоні, в знак привітання.
— Проходь вже, чого стоїш там? І розповідай як пройшов сьогоднішній день.
Він сподівався пройти далі, перш ніж відчути, що вимушений спертися повністю на руки Хва Чена, але те відчуття, наскільки тут все було по-домашньому, безжально збило його з ніг. Вже три століття ніхто тут не готував, не розтоплював камін, і не зустрічав нікого з міцними обіймами.
Як же він сумував за тією дівчиною, що так любила обійматися.
Все тут було так само. Він йшов далі як в трансі: ось кухня, де ніколи не було багато їжі, але завжди кипіло життя, а ось тут та кімната, яка до народження Хе Юнь була призначена Мао Лін, а потім вони ділили її на двох. Ще в дитинстві Мао Лін постійно приходила до них у пошуках прихистку, коли її батько знов пиячив. Її завжди пускали.
Ніхто не вимагав від неї допомоги, навіть більше — якби вона нічого не робила, їй би жодного слова не сказали, але Мао Лін все одно швидше всіх рвалася допомагати, хоч їй і було всього років 6. Вона допомагала матері й батьку, самостійно прибирала, що могла, і спочатку навіть відмовлялася приймати їжу, але її вмовили погодитись.
А тут жили батьки, хоча ця кімната так само було вітальнею. У дитинстві він, бувало, пробирався до них, коли темрява навколо здавалася занадто лячною.
Хе Сюань просувався далі, доки не дійшов до білих візерунків на стіні. Він провів по ним рукою, ледве-ледве торкаючись. У серце закрався ірраціональний страх, що фарба обсиплеться від дотику, хоча він власноруч наклав закляття, яке заважало зруйнувати тут щось.
Він знов знайшов її, коли вона розглядала стіну. Останнім часом вона застрягала тут часто, виводила якісь лінії. Мабуть, думала, що так виглядатиме краще.
— Давно ти тут?
Вона злякано повернулася до нього.
— Я думала ти прийдеш пізніше. Зазвичай у такий час тебе ще немає.
Хе Сюань підійшов ближче до Мао Лін, щоб обійняти її, але вона відступила на крок.
— Що це ти ховаєш від мене? — її очі вже загорілися пустотливістю, яка свідчила про те, що вже нічого від неї приховати не вдасться. Хоча він і не планував. Хе Сюань дістав з-за спини дві невеликі баночки. Як тільки Мао Лін зрозуміла що це, у неї вирвався ошелешений радісний скрик. Вона кинулася на Хе Сюаня з обіймами. Він заспокійливо погладив її по спині.
— Ти давно казала, що цим стінам недостатньо життя. З фарбами ти зможеш це виправити. Їх не багато, але.. — його перервали поцілунком.
— Ти знаєш, що ти найкращий? — сказала вона на видиху й відірвалася від нього, взявши з його рук фарби.
— Завдяки тобі знаю, — між ними затяглося мовчання. — Що плануєш малювати?
Мао Лін сіла перед стіною, задумливо поглядаючи то на неї, то на фарби. Про себе Хе Сюань відмітив, що вона знов почала несвідомо кусати губи, хоча казала, що більше не робитиме цього.
— Я ще не вирішила. Хе Юнь хотіла, щоб я намалювала тут котів. Ти ж знаєш, як вона їх любить. Ми не можемо подарувати їй живих улюбленців, то можливо намалювати для неї хоч таких?
— А що хотіла б ти? Хе Юнь, звісно, зрадіє котам, але я питав тебе.
— Я? — її голос зробився мрійливим. — Я б намалювала ліс. Багато дерев, серед яких немає навіть стежинок, тільки опале листя та гілки, і можливо, білка десь серед дерев.
Раптово її плечі опустилися, а погляд сповнився смутком.
— Але моїх умінь недостатньо, щоб все це намалювати. Особливо тільки однією фарбою. Тому малюймо котів.
Хе Сюань торкнувся її підборіддя, закликаючи подивитися на нього.
— Твої малюнки не мають бути схожими на малюнки митців. Ніхто не буде протестувати, якщо ти просто виллєш фарбу на стіну, це твій куточок, де ти маєш право робити що хочеш. І для мене будь-які твої малюнки будуть витворами мистецтва. Справді. Тому уяви, що ти малюєш зимовий ліс, і починай, а я допоможу тобі.
Груди обпекло пекучим вогнем старого болю, розбурканого знов цими малюнками. За ті дванадцять років, що дім був без захисту, фарба майже не потріскалася й всі намальовані дерева, разом із птахом, що пролітав над ними, лишилися недоторканими часом. Ніби були намальовані ще вчора, настільки свіжими були спогади. Як вони разом виводили лінії: одна його рука лежала на її руці, а інша приобіймала Мао Лін. Бувало, вони засиджувалися до самої ночі, помічаючи це тільки коли єдина свіча припиняла горіти. Однак вони ніколи не жалкували про втрачений сон і непобачені сни, бо час, який вони проводили разом, був набагато цінніший за будь-що, що могло відбутися уві сні.
Сльози відчувалися вогнем на холодній шкірі, але Хе Сюань не міг зупинитися — почуття втрати й скорботи запускало свої кігті під шкіру, до самих кісток. Він не міг втекти від цього. Його кохана, яку він втратив, тіло якої було в його руках скалічене, побите й ледве схоже на яскраву дівчину, яка нагадувала йому море. Завжди спокійна, як морські хвилі, з прихованою в цьому спокої непохитною силою, навіть перед самою смертю Мао Лін не припиняла боротися.
— Мао Лін? Кохана? — Хе Сюань кликав її вже десятки разів, хоча знав, що скільки б ще разів він не повторював це, її очі вже не сповняться життя. Вона не встане й не буде рухатися далі крізь всі труднощі, що випали на долю. Не усміхнеться йому. Не заспокоїть Хе Юнь, коли він не матиме такої можливості.
Більше не буде нічого.
— Коханий? Ти хочеш повернутися додому? — Хва Чен вирвав його з рук спогадів, але Хе Сюань здригнувся від його слів. Все більше й більше спогадів хотіло знайти вихід і все більше ридань рвалося з нього. Слова Хва Чена діяли не заспокійливо, навпаки, нагадували про минулі часи.
— Не називай мене так зараз.
Хва Чен занепокоєно поглянув на нього, але погодився. Іншого Хе Сюань не очікував, інакше б не покликав Хва Чена піти з ним.
— Хочеш повернутися назад? Ми можемо навідатися сюди ще раз, якщо побачити все це в один день занадто для тебе.
— Все добре. Ходім далі.
Хе Сюань ледве не тікав від намальованого лісу й птаха над ним. Якби він продовжив дивитися на них, то вже б не зміг відійти.
Вони пройшли до наступної кімнати й Хе Сюань завмер. Спогади з неї були яскравіші за всі.
У нього не було сил. Із в’язниці він ледве вийшов, що там, виповз, він навіть не знав, куди йти. Що з його батьками? З домом? Чи чекають на нього там? Хе Сюань йшов так швидко, як міг, хоча сили йти все одно були тільки з зупинками. В очах мерехтіло, бо їжа, яку давали у в’язниці, навіть назвати такою було неможливо. І вона зовсім не заспокоювала голод.
Хоча навряд вдома буде щось набагато краще.
Перше, що впадало в очі, це відсутність охайності навколо. Ніяких квітів, ніякої прибраної стежки. Все, наче тут більше ніхто не жив.
На тремтячих від слабкості та страху ногах, він пройшов у порожній дім. Останній раз тут було так пусто, коли Мао Лін та Хе Юнь зникли, але навіть тоді дім ще дихав. Тепер ні.
Різкий звук прорізав повітря й Хе Сюань злякано озирнувся. Здається, звук йшов з кімнати, яка колись належала йому.
І дійсно.
На ліжку лежала людина, про життя якої свідчило тільки ледь чутне дихання.
Хе Сюань похитнувся й ледве втримався на ногах, щоб зробити декілька кроків і все ж таки впасти перед ліжком, затуманеним поглядом розглядаючи зморщене обличчя чоловіка, що тільки трохи відкрив очі, поглянувши на нього.
— Сину… тебе відпустили? — сльози безжально наверталися на очі, коли Хе Сюань намагався вимовити хоч слово, щоб відповісти. Якби ж він тільки вийшов раніше, можливо, можливо він зміг би дати батькові хоча б якесь життя, хоча б якусь старість, але тепер вже все було втрачено, навіть найкращі лікарі навряд чи змогли б продовжити його життя, а навіть якби так, в них не було на це грошей.
Слабкою рукою батько стер сльозу зі щоки Хе Сюаня.
— Не треба. Хе Шень, пообіцяй мені, що ти не будеш горювати по мені, а продовжиш жити. Пообіцяй, що ти спробуєш.
Навіть щоб кивнути, Хе Сюаню довелося докласти зусиль.
— Обіцяю. Обіцяю, я зроблю все.
Усмішка мала скрасити обличчя його батька, але на змученому обличчі вона більше нагадувала гримасу.
— Що з мамою?
Хе Сюань знав, що почує у відповідь, але мав спитати це. Доки не отримаєш підтвердження, легше обманювати себе, що все це лише страшний сон, а вона просто вийшла на прогулянку разом з Хе Юнь.
Батько нічого не відповів, але його очі сказали більше, ніж всі слова цього світу.
— Як давно вона..? — Хе Сюань прикусив нижню губу, не наважуючись вимовити речення до кінця.
— Майже одразу, після того, як тебе арештовувати. Я поховав її поряд з кладовищем. Там, де раніше вона казала, що хотіла б бути похованою.
Наступні дні Хе Сюань намагався триматися поряд з батьком. Він забув про навчання зовсім, його просто неможливо було поєднувати з роботою та власною слабкістю. Він не мав можливості відновити сили після в’язниці й все ще не відчував себе здібним щось робити, але життя змусило його працювати, навіть коли здавалося, що він ось-ось втратить свідомість.
Однак всі його старання, всі сподівання виявилися марними, коли тижнем пізніше він знайшов тіло батька холодним в тому ж ліжку.
Насправді тут відбулося багато хорошого. Сюди приходила маленька Хе Юнь, коли їй здавалося, що в темряві ховаються привиди. Це завжди зігрівало Хе Сюаня, бо він впізнавав в ній себе. Тільки в її віці він йшов до батьків або нікому не зізнавався, що щось лякає його.
Хе Юнь приходила до нього, бо знала, що він завжди захистить її. Тоді вона ще не могла знати, що він із цим не впорається. Можливо, вона б не довіряла йому так, якби їй було це відомо.
А ще Мао Лін любила приходити до нього і просто бути поряд. Ані їй, ані йому не потрібно було розмовляти: лише мовчазної присутності близької людини було достатньо.
Але тільки останні дні батька врізалися в пам’ять назавжди. Тільки вони впивалися в серце голками.
Хе Сюань повільно обійшов кімнату, ніби вперше це бачив. Усе залишилося так, як він пам’ятав. На столі лежала маленька забута книга.
Стрічка, якою Мао Лін збирала волосся. У невеличкій шафі навіть зберігся одяг. Мао Лін приговорювала часто, що раз вони майже одружені, вона вже може починати переносити сюди свої речі — «Хе Юнь ніяк не дочекається, коли я вже звільню нашу кімнату від своєї присутності й вона зможе жити там сама», — а потім поглядала на нього й перепитувала чи точно його влаштовує, що вона збирається жити тут. Скільки б разів він не повторював, що, так, він згоден і чекає того дня, вона продовжувала іноді сумніватися.
Раптово погляд Хе Сюаня зачепився за щось маленьке за ліжком. Він цього не пам’ятав. Хе Сюань нахилився ближче, щоб стерти пил з невідомої речі й різко відсахнувся, коли зрозумів що це.
— Цього не може тут бути. Не може. — він шукав всюди: цього не було в домі, не було на вулиці, не було сховано десь у чоловіка, що зірвав його з шиї Мао Лін.
— Хе Сюане? — Хва Чен торкнувся його плеча.
— Це… — Хе Сюань запнувся й подивився на Хва Чена. Пояснення забрало б у нього останні сили, і Хе Сюань відкрив їх мережу духовного спілкування «Це частина намиста, яке я подарував Мао Лін за два роки до її смерті».
Її тіло було закутане в якесь простирадло, коли він приніс її додому. Все було затуманено, він не міг позбутися відчуття її холодного тіла, що торкалося його. А потім все було занадто швидко — його заарештували й часу на пошуки не залишилося. Але жодної секунди він не забував, що того намиста — єдиного, що він дарував їй, того, яке Мао Лін носила постійно й берегла — не було на ній. Він шукав вдома, хоча знав, що його там немає. Шукав навіть там, де йому віддали її тіло, але якщо воно колись там було, то точно не могло зберегтися після двох років. Наступного разу він згадав про це, коли тримав закривавлений ніж, встромлений у тіло чоловіка, який забрав у нього двох найдорожчих людей. Але в смерті, майже на останньому видиху, він ледве не виплюнув Хе Сюаню в обличчя, що зірвав те намисто з неї, коли заволодів її тілом, бо вона занадто сильно трималася за нього. «Він не міг допустити, щоб в такий момент вона думала про свого нареченого». Хе Сюань змусив його мати страшну смерть, але це не змінило того, що смерть Мао Лін була в рази страшніше.
Хва Чен нахилився до знайденої намистини й взяв її в руку, пальцем стерши пил. Вона навіть зберегла свій блиск. Хе Сюань захлинувся повітрям, коли побачив цю річ. Можливо, одна з них була в тканині, в якій він приніс тіло Мао Лін? Але чому він не помітив її тоді? Чому не знайшов? Чому? Хва Чен, побачивши його стан, притягнув Хе Сюаня до себе, сховавши його в захисному колі обіймів, і дозволяючи випустити все це. Тихі схлипи перейшли в гучні ридання, що кожен раз починались знов, коли Хе Сюань намагався відсунутись від Хва Чені, і знов бачив вицвілий, неживий дім навколо ним. Пронизане його болем, це місце було одночасно скупченням найгірших і найкращих спогадів — того, що він хотів пам’ятати завжди й волів би забути.
Ридання стихли.
Навколо не було жодного звуку, навіть дихання.
— Ти хочеш йти далі? Ми обійшли не все.
Хва Чен продовжував погладжувати Хе Сюаня по спині, коли спинав це. Мовчання затягнулося надовго.
— Не сьогодні. Пізніше повернемося сюди, але знаходитися тут далі занадто складно.
— Звісно.
Хва Чен залишив легкий поцілунок на маківці Хе Сюаня, перед тим як вони піднялися, щоб відкрити закляття переміщення. За секунду до його активації, Хе Сюань помітив загорнутий у конверт лист. Це могло бути тільки одне.
Вони знали. Вони напевно знали. В їх очах не було розчарування, але було співчуття й вибачення. Особливо в очах матері. Вона знала, скільки сил йому було потрібно, щоб вчитися. Вона вкривала його ковдрою, коли він засинав за книгами, вона слідкувала, щоб він не забував про їжу, вона вмовляла його перепочити. Він бачив, як їй болить, що вона не змогла вберегти свого сина, не зберегла його дитинство. І тому він казав, що обов’язково відпочине, а потім вже в ліжку продовжував читати, записував те, що не встиг зробити раніше. І все це виявилося марним. Пустими стараннями, які були знищені тому, що Хе Сюань не міг заплатити за їх справжню оцінку. Тому що інших людей зовсім не хвилювало, скільки сил і надій було вкладемо в ті декілька написаних слів. Для них це був один лист зі словами, що їм, безумовно, дуже шкода, але він не впорався із завданням. Для нього це було втрачене майбутнє.
Мати заговорила перша, але Хе Сюань не хотів чути жодного заспокійливого слова. Його родина не була винна в його невдачі й він не хотів випадковим словом образити когось з них. І тому він сховався від них. Він намагався зрозуміти, що робити далі, і збирався почати все спочатку. Тільки життя вже не дозволило йому цього зробити.
Він відкрив очі вже в Райській садибі. Хва Чен не питав, що з ним. Він розумів. А тому лише тихо провів їх до ліжка й допоміг перевдягнутися в домашній халат. Хе Сюань забрався під ковдру, а Хва Чен сів поряд, навіть не намагаючись заснути. Ніч вже прийшла, але він тому й привид, що стомлюється зовсім не так, як людина.
Хе Сюань постійно рухався, що було йому не властиво. Зазвичай він засинав швидко.
— Не можеш заснути? — Хва Чен говорив тихо, майже шепочучи. Він обережно розчісував волосся Хе Сюаня.
У відповідь він тільки згідно мугикнув, бо на більше не мав сил.
— У тебе буде час подумати про все пізніше. Хе Сюане, розслабся зараз. Якщо хочеш я можу розповісти тобі щось. Як ти розповідав Хе Юнь.
Це змусило Хе Сюаня повернувся до Хва Чена. Він довго вишукував ознаки того, що він жартує, але коли не знайшов, то слабко усміхнувся. Можливо, в інший, кращий вечір, він би погодився. Голос Хва Чена зазвичай діяв заспокійливо, але зараз це було занадто.
— Не варто. Просто будь поряд.
— Гаразд, — Хва Чен ліг поряд і притягнув Хе Сюаня ближче. Він обійняв його у відповідь, ліг на груди й прислухався до дихання та ударів серця, що билося. Зазвичай Хва Чен не приховував, що він мертвий, але зараз, коли всі думки Хе Сюаня були заповнені смертями, він не хотів нагадувати йому, що вони теж вже померли. Для нього це не складно, а Хе Сюаню принесе спокій. Хва Чен зробив би для цього все.
Думки Хе Сюаня все швидше втрачали конкретні форми й розпливалися, залишивши після себе тільки ту, що вони ще мають повернутися в той дім. З нею він і заснув.