— Сашко, ну, ти як вигадаєш!
— А що? Кажу ж, нам лише п’ять днів протриматися – перемога буде.
— Чому ж п’ять? Звідки така інформація?
— Ну. Я чув по телевізору, там так сказали, — Олександр Антонович торкнувся лисої потилиці, кінчиками пальців ніби перебираючи давно вже зниклі густі пасма.
— О, там багато скажуть! — усміхнулась Лідія Петрівна, його двоюрідна сестра. — Не вірю я, що все мине швидко. Але… — вона зітхнула, і усмішка зникла з її обличчя, — хочеться вірити. Хочеться!
— Правду кажеш. То вони просто не хочуть, аби паніка була. Ет. Чого тільки не вигадають, бісові діти! Війна… Вона триватиме довше, я відчуваю…
Зверху посипалась облізла фарба. Колись у підвалі зробили нічогенький ремонт, але тепер від нього майже нічого не залишилось. Добре, хоч електрика працює, можна заварити чай та радіо послухати.
Виллявши з чашки воду, в якій потонуло трохи сухої фарби, Олександр Антонович зітхнув. У підвал вони спускалися вже вчетверте. Спочатку він бідкався, що його ноги не витримають щоденної біганини туди-сюди сходами, але потім звик. Зрештою, Ліда також не дівчинка, хоч і на чотири роки молодша, а мовчала.
Вони обоє — діти війни. Вони, можливо, пам’ятали занадто мало, але народились, як жартували, невчасно. Невчасно й помруть. Але ж хіба є влучний час для смерті?
— Напевно ж є, — відповів Олександр Антонович, сьорбнувши теплої коричневої води – чаєм то важко назвати.
— Час для смерті? — перепитала його сестра. — Він завжди знайдеться. А ти краще печивом закуси, га? Я забула чай принести, якесь бридке пійло вийшло…
Лідія Петрівна скрушно опустила голову. Цегляна холодна підлога, вкрита віковічними патьоками брудної води, застарілої сечі й ще чогось незрозумілого. Добре, що хоч не смерділо: давно сюди не забирались п’яниці чи голодні собаки. Тепер вже невідомо чи ті собаки живі, де вони, ті собаки? Раніше ганяла їх ціпком, хоч і кидала, змилувавшись, кісточки, а тепер? Бідні песики, бідні… Своїх діточок не мала, чоловік давно помер, от і дарувала любов та увагу тваринкам.
— Няв? — начебто запитав рудий Ласик.
— О, прокинувся, муркотунчик?
— Ти ба, які люди! — сплеснув руками Олександр Антонович.
То він тільки вдавав, що кіт його дратує, насправді ж ночами тулився до Ласикової пухкої шубки, аби заспокоїтися. Хтозна, скільки сліз старого висохло на тій вогняній шерстинці.
Ласик покрутився трохи, а потім, вигнувши спину, солодко позіхнув. Спочатку він кинув сонний погляд на старезні, погризені шашіллю двері, й знову поплівся у свій куток. Там валялось кілька старезних подушок та шита-перешита ковдра. Поряд розташовувався котячий туалет, недалеко від нього — забрьохана мисочка.
— Вже навіть і не проситься гуляти, — помітила з древньої розкладачки Зінаїда Василівна, дружина Олександра Антоновича. — Бідненький котик.
— Ти б про себе так дбала, — кинув через плече їй чоловік, — як про нього.
— Мені вже краще.
Зінаїда Василівна сіла на розкладачці, відкинувши брудну, засмальцьовану ковдру вбік. Потягнулась трохи, розім’явши кісточки, й коротко боязко усміхнулась. Давно вона вже не усміхалась та гадала, що скоро забуде як то робиться. Губи заржавіють, як старий замок, і ніхто-ніхто не розімкне.
— То що в нас там є? Чай? — поцікавилася Зінаїда Василівна, розтираючи хворі ноги залишками саморобної мазі з каштанів. — Можна мені чашечку?
— Чай-то є, але бридкий, — зітхнула Лідія Петрівна. — Зараз принесу, ти вже сиди.
Гупнуло десь згори. Колись так лив нещадний дощ або бив у скло та дах град. Тепер так розлітались цегляні шматки, розсипалось тинькування, тисячами гострих променів розбивалось скло. Поряд впала ракета. Ще одна.
Олександр Антонович рахував їх перші кілька тижнів, а потім… Потім йому набридло. Він просто ще гучніше робив скрипляче радіо й удавав, ніби нічого не чує. Насправді ж, чоловік давно не дочував і часто перепитував щось у внуків, але тепер навіть з частковою глухотою та радіо, яке верещало як навіжене він… чув. Чув надто добре, бо кожне падіння згори чи обстріл – все відгукувалось всередині. Начебто він стояв там, куди летіли снаряди, і того його розривало разом з іншими.
— Дякую, — Зінаїда Василівна взяла надтріснуту чашку і вдихнула аромат каламутного напою.
Колись вона, забобонна жінка, ніколи б не відпила з чашки, шматочок якої відвалився. Тепер же — навіть з такої було добре, аби та чашка взагалі була. Аби було чим її наповнити, аби… просто дихалось.
Вони трохи помовчали, поки з радіо тихо лунав голос ведучого. Розказували про обстріли Миколаєва, про нові збиті ракети десь над Одещиною, про знову знайдені тіла в Бучі. Мало говорили про погоду, культуру й спорт, але ж розказали трохи. Лідія Петрівна вважала, що потрібно відпочивати, бо зовсім розклеїшся. Втім, їй це допомагало мало, бо сама вона була, мов розм’якшений папір для пап’є-маше.
— Не дзвонили ще? — відсьорбнувши трохи пійла, запитала Зінаїда Василівна.
— На ті, — відмахнувся Олександр Антонович. — Та й чого, в них там все спокійно, нехай трохи відпочинуть.
— Гадаєш? Може мені набрати?
— Та вчора тільки балакали. Не треба.
Зінаїда Василівна зітхнула. Хвилювалась за дітей, внуків та крихітку правнука, тому й сиділа зараз збентежена та зніяковіла. Виїхали з України кілька тижнів тому, з Києва, поспішали так, що й часу не мали батьків забрати. Щоправда, потім просили виїхати, навіть волонтерів знайшли, але ні Зінаїда Василівна, ні Олександр Антонович не бажали покидати рідне місто. Та й Лідія Петрівна також. Вона вже тікала одного разу у дві тисячі чотирнадцятому році, більше тікати не хотіла.
Як добре, як добре, що телефони були старенькі. Ті самі, ще з кнопками, бо з тими модними штуковинами, хтозна чи додзвонились взагалі одне одному. Надійні, хоч і древні. По телефонному літочисленню такі ж старигани, як компанія Олександра Антоновича.
Знову тиша, якщо не рахувати тихого котячого сопіння та постукування пальцями по столу Олександром Антоновичем. Слова розгублені, затиснуті зубами, заштовхані назад язиком. Перший тиждень чи два балакали без упину, обговорювали все, телефонували друзям, родичам, сварились, плакали й навіть сміялись. Тепер же – емоції вщухли, й залишилось три тіла, як не рахувати кота, які просто намагались вижити.
— То що там… чути? — таке банальне, але разом з тим потрібне запитання, невпевнене й тихе, а сповнене надії. — Де наші хлопці?
— Сподіваюсь, десь близько, — відповів дружині Олександр Антонович. — От і вибухи лунають частіше, може, якраз бої ідуть. За містом, на околиці.
— О, там же наш Святославович живе! – схопилась за голову Зінаїда Василівна.
Вона завжди хапалась за скроні, коли пригадувала якогось знайомого. Може, він давно вже поїхав, ще до лютого, але вона згадувала й зітхала. Серце гупало несамовито щоразу: всі вони люди, її люди, хоч іноді й дуже далекі.
— Святославович про себе подбає. Він такий хитрун, ти ж знаєш! Він же понад двадцять років на базарі торгував, знаєш, який в нього хист відчувати небезпеку? — блідо посміхнувся Олександр Антонович, відчувши тоненьку голочку справа — це кольнуло в серце.
Святославовича, можливо, вже немає в живих. На зв’язок він не виходив, телефон все говорив про ту кляту зону, де немає доступу чи як воно там. Словом, Олександр Антонович не міг дізнатися як поживав його друг дитинства. І не міг навіть вийти з хати, бо обстріли все ще тривали. А колись… Колись вони зі Святославовичем збирали суниці у молодому тоді ще лісі. Тепер той ліс знищений майже весь, а Святославович невідомо на якому світі.
— Хе, може й так. Ху-у. Як же нестерпно просто чекати.
— Еге ж.
Знову посипались згори рештки тинькування, які минулого разу дивом там затримались. Олександр Антонович з Лідією Петрівною, прикриваючи голови руками, перемістились до Зінаїди Василівни. Ласик також прокинувся й стрибнув на коліна до хазяйки, вона ж почухала його за вушком.
Зверху лив дощ, злива з уламків, шматків, решток того, що колись було їхнім домом, вулицею, містом. Дощ, який забирав людські життя, вбивав тварин й нищив природу. Дощ гнилі, ненависті й люті. Дощ згубний й бридкий, але мусили його перечекати, бо… Треба спробувати вижити, хоча б спробувати, попри все.
— Сашко, а пам’ятаєш, як ми біля печі сиділи? Тітка смажила річкову рибку, а ми, наче ті коти, хижо облизувались. І запах, запах стояв на все село! — поринула у спогади Лідія Петрівна, примруживши очі.
Олександр Антонович здивовано поглянув на неї:
— Чому це ти раптом згадала?
— Просто так. Останнім часом часто згадую дитинство, — мовила з лагідною усмішкою.
— Зрозуміло, — кивнув він. — Так, батько приносив смачнючих карасиків…
Замовчав, бо згадав татка Антона, того самого, якого не взяли служити через інвалідність. Того самого, який рвався воювати, того самого, у якого вбили старшого сина… Якова Олександр Антонович не пам’ятає, але на тих світлинах, що залишились у сільській хаті, він щасливий і усміхнений. Скільки таких щасливих і усміхнених помирає зараз?
— Знаєте, — після кількахвилинної чи кількагодинної — час в підвалі йшов якимось дивним магічним чином — почала Зінаїда Василівна, — я дуже скучила по сонцю й зоряному небу. Раніше мені було все одно не те, що там над моєю головою. Зараз же, — поглянула вгору на страшенно облуплену стелю, — розумію тих, хто радше просто неба заночує, ніж у затхлому будинку або ще десь.
— О, ніч просто неба. Там таке лише снитися може!
— Але ви такі оптимісти обидва, — не без усмішки помітила Лідія Петрівна, оглянувши членів родини.
Оце й все, що залишилось від рідні. Оце все, що залишилось. Оце й кілька папірців, які по телевізору просили збирати у тривожну валізку. Лідія Петрівна опустила голову, знову тупий біль вдарив по старих ногах — треба також живокостом намастити, можна залишками з попередньої банки. Треба економити. Он Василівна тоненько—тоненько наносить, навряд чи допомагає, але ж.
— Тс-с, — Зінаїда Василівна приклала пальця до губ. — Здається, стихло.
— Чекаємо десять хвилин і перевіримо? — запитав її чоловік.
— Щось я не впевнена.
— Нам треба нанести води, та й консервів також. А ще не завадило б помитися хоч якось. І ліки.
Він скривився, відчувши власний гидкий запах, який в минулому житті, житті відносно мирному, ніколи йому не заважав. Навіть смердючі шкарпетки чи діряві труси – ті запахи були ще ароматними, не те, що зараз.
— Ну, добре. Чекаємо десять хвилин. Виходимо обережно.
Ласик нявкнув і стрибнув вниз. Дійсно стало тихо, так тихо, що нудота підступила до горла. Тиша завжди означала щось недобре та і якщо вона лунала, це означало: десь все одно вбивають і калічать людей, десь далеко, а може й не так далеко, але… Але їм треба спробувати вижити.
Хвилинна стрілка рухалась занадто повільно. І звук її відлунювався у серці й думках кожного з них. Навіть котик завмер в очікуванні, зачаївшись біля виходу. Звісно, кота випускати не збирались, хоча цілком імовірно, що могли принести йому компанію з тих безхатніх тваринок, які вижили.
— Ну, що? — Олександр Антонович підійнявся, коли стрілка зупинилась рівно на вісімнадцятій двадцять. — Я піду.
Зінаїда Василівна зітхнула, рука вже потягнулась до руки чоловіка, аби зупинити його. Він-бо завжди виходив першим, не дозволяв жінкам йти вперед. І коли пальці майже торкнулись зім’ятих, брудних штанів чоловіка, Зінаїда Василівна раптом відсахнулась. Лідія Василівна пригорнула її до себе, поплескуючи по плечу.
— Все буде добре.
Легенько відштовхнувши Ласика від дверей, Олександр Антонович взявся за ручку. Дружина та сестра разом захрестились та зачитали молитви, хоч до війни були, скоріше, агностиками. Віра звалилась на них раптово, згадались завчені в дитинстві молитви, знайшлися забуті хрестики, почепились по кутках ікони.
Олександр Антонович не міг піти воювати, та й в волонтери він не годиться. Старість — то вирок. В будь-який інший час він, можливо, страшніше швидкої смерті. Проте зараз — ні. Старість — то все ще життя, за яке потрібно триматися і захищати те, що від нього залишилось.
Двері відчинились з легеньким скреготом, і здавалось, що вони от-от заваляться. Знадвору війнуло запахом згарища: їдкою кіптявою, яка пожирала легені й очі. Олександр Антонович затулив носа й рота хусточкою й, кинувши погляд через плече, зробив крок вперед.
Крім жахливого запаху й шуму, розпачливих далеких вигуків, скавчання, лайки — всього того, чим годувалась війна, підвал впустив в себе промінчик світла. Тонкого, наче струна, але яскравого, такого насиченого жовтогарячого кольору. Він м’яко впав на підлогу, й Ласик почав гратися з ним.