– Що ти робиш?
Мор зупинився на порозі, заглядаючи з якимсь острахом у світлу горницю.
Катарина обернулася, посміхаючись поблажливо. Боса, простоволоса, але настільки велична, що Імператриця позаздрила б, балансувала на драбині з паперовою гірляндою-зірочками в руках. Скотилися до тонких зап’ястків золоті браслети з рубінами.
І чоловік утвердився в думці, що дружина перед старістю вирішила зійти з розуму.
– Це сосна? А то поліно? Звідки ти знаєш про наші традиції?
– Ваша Світлосте, я скільки років з Вами вже живу, мала щось вивчити.
Катарина злізла на підлогу, підібрала ще іграшок з коробок — коники, скляні кулі з намальованими фарбами візерунками, дзвоники, шовкові стрічки…
– Для кого це все?
Мор усе ж зайшов, роздивляючись сосну, що влізла в малу залу між коминком і кріслами, залізла пухнастими гілками на стелаж з книгами. Пахло так солодко — яблуками й лісом.
Чоловік не хотів про це думати, але згадав матір, і серце радісно затріпотіло. Дитинство минуло давно вже, згинуло в завірюхах, а віра в дива залишилася.
– Я написала Арбору, він сказав, що подумає. Може, приїде з донечкою, а в нас нічого не готово, – додала зі зневагою: – Як завжди.
– З донечкою?
– Мабуть, Кель його вмовив.
Вони подивилися один на одного. Мор як і зазвичай втратив можливість думати, все дивився в рідні очі на блідому, прекрасному обличчі. Чоловік не втримався, провів долонею по її щоці, опустив на плече, перебираючи важкі перли. Який дивний наряд дружина обрала сьогодні.
– Сказали б слугам.
– Усе життя казала слугам, а для дитинки хочу сама. Допоможете?
Він не мав б, статус не дозволяв, але на свята маєток завжди затихав, слуги їхали до рідні. Катарина й Мор залишалися сам-на-сам, усе ще не друзі, але й більше не вороги. Ніхто ж інший не побачить?
– У мене вдома кінець року в березні святкували, селяни наряджали в стрічки опудало, палили його. А в маєтку все ставало зеленим, таким рясним. Бігаєш босою зіллям, хихотиш.
Катарина прилаштувала на гілку сніжинку, подумала трохи, перевісила.
– Я вже одежу замовила, Вашій Світлості теж. Буде темного вина зі сріблом.
– Добре.
Він зітхнув, здаючись, розмотав гірлянду, шурхотів кольоровий папір під пальцями, миготіло коштовне каміння, брязкали золоті прикраси. Мор вважав це все повним безглуздям, але, може, Аш сподобається? Вона ж ще посміється, як минулого разу? В неї оченята такі сірі, а як блищать від захвату, а яка посмішка…
– Давно не бачила, як Ви посміхаєтеся.
– Ви теж.
– Я цього не соромлюся, – вона знизала плечем. – Кельріґана запросимо?
Мор закотив очі, смикнув плечем, але погодився з огидою. Який галасливий вечір буде, якщо Арбор усе ж приїде.
Хоч би приїхав.