Він тут — інстинкти підказують раніше, ніж Кацукі повертає голову й очі знаходять його біля входу.
Мурашки, що кусають спину, лоскотливе свербіння в носі й передсмак на корні язика не менш надійні радари, ніж гострий зір перевертня, тому впевненість кріпне за долі секунди — і остаточно вдаряє хмелем в голову, коли Шото, зловивши його погляд, всміхається й киває в привітанні. Мить — задовга як для друзів, закоротка для небажаних чужинців — на безмовний обмін люб’язництвами: “Я вхожу в твій простір” — “Я тебе помітив, заходь”. Але Шото не йде углиб бару, а сідає за стійку біля однієї з вовчиць своєї зграї.
Сьогодні ті в меншості. Кацукі нарахував ще двох за дальнім столиком, усі інші — люди чи вовки зі зграї Кацукі. Та ще не кінець ночі.
Кацукі здвигається на дивані. Кілька сантиметрів ліворуч по шкіряній оббивці, трохи інший кут огляду. Його увага одразу міняє фокус, звужуючись і зосереджуючись на новоприбулому. Шото — загроза. Не для благополуччя зграї Кацукі, але для його здорового глузду.
Насправді Шото не потрібен його дозвіл, аби бути тут. Це нейтральна територія, і Кацукі поки що не став вожаком. Тим не менш мить визнання приємно лащить відчуття власної вагомості.
Шото, вмостившись на високому стільці, п’є джин з тоніком — не занадто міцний, не занадто слабкий. Він прийшов на початку першої — не зарано, не запізно. На ньому випрасувані брюки й чорна футболка — не занадто формально, але й не фамільярно. Його запах розчиняється через чужих, але його відчуєш першим, якщо почнеш шукати.
Сам по собі Шото не привертає уваги, та увага Кацукі повністю у його владі. Йому не потрібно поводитися якось особливо, бо Шото без того сам по собі таким для нього і є.
Вовк, який міг би стати йому парою.
Вовк, появу котрого він потай сьогодні чекав.
Кацукі відводить погляд, щоб Шото не розцінив це як ворожий сигнал: він відчуває — має відчувати його спиною. Кацукі не збирається тиснути.
Кірішіма, відірвавшись від горлечка пивної пляшки, підіймає брови, натужно кліпає очима, та в дупу його натяки. Все не так просто.
Будь Шото з його зграї, Кацукі б не вагався. Але він по-справжньому його не знає — не так глибоко, щоб без зволікань прийняти доленосне рішення про пару на все життя.
Кацукі знає його запах: простий, але мінливий, від свіжого морозного до душного, пекельного. Спочатку він навіть вирішив, що на Шото був запах когось іншого — ця думка коштувала йому півгодини злітаючих з усіх крючків самовладання нервів, та запах не вивітрився поступово, а наче переключився, декілька разів, і Кацукі бачив: ніхто за цей час не терся об Шото, тому не міг спричинити такі зміни. Він сам. Дивовижно.
Кацукі знає його погляд: пильний, оцінюючий, що облітає приміщення й присутніх, коли він тільки-но входить. Твердий — коли дивиться у вічі іншим. Знає його рухи — відточенні, впевнені. Кацукі подобається його пряма постава, промальовані на спині й руках м’язи натренованого вовка, неспішна цілеспрямована хода — наче Шото завжди знає, куди йде й нащо, і усвідомлює: його чекатимуть стільки, скільки потрібно.
Кацукі підкупає, що при будь-якому конфлікті Шото зривається серед перших захищати своїх. Це добре. Дуже добре. Свідчить, що він достатньо сміливий і в нього гострі інстинкти. Піклується про братів, хоча іноді — помилково — складає враження самотнього вовка. Кацукі б радше сказав: самостійного. Бо Шото йде додому, коли схоче сам, а не коли зазбирається зграя. І Шото замовляє собі їсти те, що вподобає сам, а не що беруть інші на усю компанію. Він тримається своїх інтересів. Не дозволяє нікому платити за себе. Його голос тихий, та голови інших повертаються й завжди слухають.
Це дрібниці — сотні маленьких дрібниць, по яким Кацукі вивчає його здалеку. І не потрібно багато розуму, щоб зрозуміти: в Шото доволі високе положення у зграї. Це очікувано — Кацукі не захопився б слимаком, але це й проблема, бо в парі хтось повинен схилити голову перед іншим. Шото мусив би поступитися рангом і віддатись йому на віру.
Та чи схоче він, заради вовка з іншої зграї, коли у своїй міг би сам зайняти положення альфи, — непросте питання. Адже сам Кацукі зараз не віддав би своє майбутнє вожака, аби скріпити з Шото союз на правах того, хто підкоряється.
Кацукі міг би запросити його на декілька побачень промацати ґрунт, але їх зустрічі привернуть увагу обох зграй і накладуть на них певні очікування у ці неспокійні часи. Чи навпаки викличуть страхи й шепітки з приводу ймовірного здвигу і перерозподілу сил, бо одна зі зграй втратить сильного захисника.
А що як Кацукі проведе з ним декілька вечорів й усвідомить, що нічого не вийде, й полишить його? Зграя й сам Шото легко приймуть це за образу.
Чорт. Він ступає на тонкий лід заплутаних політичних ігрищ, що ведуться поколіннями їх попередників. Минулого століття стосунки між їх зграями були куди більш наколені, і старші можуть вкласти у його дії куди більше підтексту і намірів щодо свого майбутнього впливу у місті, ніж у Кацукі реально є.
Він не збирається виправдовуватися і щось заперечувати. Він просто… Кацукі знову спрагло впивається очима у біло-червону потилицю Шото.
Він хоче стиснути цього вовка у своїх лапах й вилизати з маківки до п’ят. Хоче вкусити його смак й почути задоволене скиглення у відповідь. Хоче відчути його тепло на своїх колінах й часте дихання на вилицях; зловити туманний погляд гетерохромних очей, що з жадобою прикується до його губ…
Кацукі відривається від споглядання за Шото й робить великий гіркий ковток зі свого стакану.
Це буде дорого коштувати. Комусь з них двох — він сподівається, що таки Шото — в рази більше, ніж іншому.
Кацукі п’є, прикутий до шкіряного дивану й думками — до хлопця в декількох метрів від себе, аж поки за годину Шото не дістає з гаманця кредитну карту і не розплачується.
Погляд Шото — мовчазне прощання — в рази довший за попереднє привітання. І він йде. На щастя, один.
Кацукі шкребе в грудях від бажання послідкувати за ним. Він міг би. Вони кружляють в одних і тих же колах роками, й він не в силах згадати хоча б раз, коли Шото на нього б гарчав. Усі знаки доволі дружелюбні.
Та Кацукі не потрібна дружба.
Голова розколюється — не від двох порцій віскі й музики в душному просторі бару — від суперечок з самим собою, що ведуться не перший місяць, і Кацукі втомлено зітхає.
Перевертні не зустрічаються як нікчемні люди, що бояться обов’язків і не розуміють власних бажань. Не можна помітити укусами іншого вовка й полишити, знищивши його авторитет, який буде смердіти, гниючи і розкладаючись, твоїм запахом, що триматиметься на підкореному тижнями. Це не варіант і ніколи не буде.
Одруження — так, але… Але.
Він міг би не питати Шото, чи відмовиться той від високого положення і своєї зграї, а викликати його на бій і перемогти. Забрати переможеним, з нав’язаним статусом. Та гріш ціна підкоренню таким способом.
Він хоче, щоб Шото добровільно схилив голову. Щоб бажав цього не менш сильно, ніж Кацукі. Щоб Шото жадав цього союзу і саме на таких умовах; носив його запах з гордістю, а не терпів і мирився з ним. Ось в чому головний біль.
Кацукі жадібний. Йому потрібна цілковита щира відданість. Але він гадки не має, звідки б вона взялась у Шото до нього і нащо це все йому.
Сьогодні Кацукі вертається додому ні з чим.
***
Кацукі зустрічає його все частіше. У боулінг-клубі Міни на сусідній доріжці. У картингу, де друзі відмічають день народження Денкі. На автомийці, куди Кацукі їздить щомісяця. Іноді на м’ясному ринку.
Тож тепер він знає, що з точністю і силою удару в Шото все гаразд. В нього є суперницька жилка. Але пістолетом для самостійного миття машин він користуватися не вміє геть, тож або машина нова і він ще досвіду не набув, або звик до автоматичних мийок, де не треба підіймати дупу з сидіння.
Шото не просить допомоги — навіть не крутить головою, шукаючи, кого б спитати, — читає інструкцію і клацає кнопки, поки сам не зрозуміє. Тому Кацукі не підходить і дає йому змогу самому розібратися й закінчити справу.
Залишатися на відстані стає дедалі складніше, і Кацукі знає: це лише питання часу, коли в нього урветься терпець.
Третій день спека тримає місто в заручниках. У нього новий раціон: замість пристойного ситного обіду — подвійні порції солодкого льоду, які Кацукі запиває холодним бульбашковим чаєм. Сховавшись у тіні дерев, він неквапно ганяє кульки з тапіоки у роті й бориться зі сном.
У парку багато людей; так само поскупчувалися під кронами чи поспішають якнайшвидше перетнути відкриті сонячні ділянки. Серед них є один — двокольорове волосся, чорні кросівки, біла футболка з принтом лапи, що випускає кігті. Шото, на відміну від потоку, не оминає охолоджуючу арку і не прослизає крізь неї, а застигає посередині, у хмарі дрібних бризок. Й так і залишається.
Кацукі дивиться на нього — з виду повністю задоволеного своєю доволі вологою зупинкою — й підіймається на ноги. Засунувши руки в кармани, підступає до арки. Прохолода віє в обличчя, накрапає на голі руки. Ще кілька кроків, він прищурює очі від бризок. Та це його не спиняє. Шото близько — так близько, і Кацукі стає під аркою поруч з ним.
Шото повертає голову. Його волосся вже прилипло до лоба, і вираз обличчя неповторний через те, як змішав у собі здивування, розгубленість, й одночасно з тим Шото трохи морщить ніс і прикриває очі від води, силиться подивитись на Кацукі хоча б одним оком.
Милий. Чарівний. Який же він гарний, — пульсує у мізках Кацукі. Це все, що його голова спроможна зараз видати, тому він мовчить, розглядаючи обличчя Шото. Між їх плечима найбільше — пару сантиметрів. І ще можна зробити крок вперед і вийти з хмари, наче він просто проходив повз. Але ні. Кацукі не піде першим.
Здається, Шото також не збирається відступати, незважаючи на те, що його усамітнення порушили. Здивування потрохи змивається з його рис, змінюючись чимось більш впевненим і спокійним.
— Добре, — першим вимовляє Шото.
Мабуть, він має на увазі тут — у прохолоді, у зрівнянні із парою від розжареного асфальту. І Кацукі згодний. Так само як і з тим, що добре тут — поруч з Шото. Нарешті.
— Могло б бути ще краще, — відповідає він, козирком притискаючи долоню до лоба. — Ти зараз вільний?
Шото киває.
— Тоді ходімо. — Кацукі конче треба вивести його кудись, де краплі не збиратимуться на губах Шото і не будуть зводити його з розуму.
Першими на думку спадають водяні каскади й фонтани: великі, оточені сходинками, на які вони б з Шото сіли разом; або грайливі малі, що б’ють з асфальту в непередбачуваному ритмі і манять дражнити, рухатися між ними від струменю до струменю. Доволі спокуслива ідея: втягнути Шото у маленьку, приправлену фліртом гру, але інтуїція підказує, що набережна, широка й напівпуста, надійніша.
Вода річки більш темна й дика; неслухняні, не направлені рукою людини хвилі б’ють о кам’яну кладку, що стримує їх норов і не дає захопити пішохідну зону.
Кацукі, підвернувши штани до колін, опускає ноги по щиколотки у прохолодну воду. Шото, відставивши кросівки в сторону, робить те саме. Розпареним стопам спочатку неприємно від перепаду температури, але після цього наступає полегшення. Точно так і Шото, який спочатку послідкував за ним з деяким збудженням, зараз виглядає розслабленим.
— Якщо я почну залицятися до тебе, в тебе будуть через це проблеми? — питає Кацукі з викликом у тоні.
Прозвучало вимогливо. Грубіше, ніж треба на першому побаченні.
За умови, що воно їм стане. І Шото після цього питання не піде геть.
Шото не уточнює, які проблеми він має на увазі, і взагалі не складає враження, що здивувався від прямоти — він пильно дивиться у вічі. Зрештою, погляд зсковзує вниз, повністю оглядаючи Кацукі, наче Шото дійсно зараз оцінює загрозу.
Під час тренувань і бійок такі погляди визивали прилив адреналіну й укріплювали рішучість Кацукі, бо супротивники, якщо їм вистачало розуму, втрачали попередню впевненість і ставали більш обережними. Або навпаки відчайдушними і безрозсудними — вже передбачали неминучий програш.
Та зараз серце Кацукі б’ється в страху, бо він не хоче від Шото ні першої, ні другої реакції. Тільки не від нього.
— Залежить від того, як будеш залицятися і нащо.
— Планую забрати тебе в свою зграю, — чесно каже Кацукі.
Саме так: Шото в свою, не навпаки. І це серйозніша заява за попередню. Кацукі піднімає ставки.
— Ну, — Шото схиляє голову вбік, — спробуй. А коли з’являться проблеми, я знайду спосіб їх вирішити.
Широка зубаста усмішка розпливається на обличчі Кацукі. Хай його грім поб’є, якщо то був не дозвіл.
***
Він повинен дати Шото причину сказати «так». Але… в своїх роздумах Кацукі спотикається навіть на дрібницях: його не вийде вразити дорогими подарунками, адже Шото з заможної сім’ї. Йому не потрібно, щоб Кацукі підвозив його додому, бо в Шото є своя машина. Йому не потрібні посиділки з тістечками й чаями в затишних кафешках, коли двері Сато завжди відчинені для членів його зграї. І не тільки ці двері. Звісно.
Це все не те.
Тому Кацукі змінює хід думок. Що він може дати Шото — так свою увагу і час. Себе, допоки не відчує, що це небажано, занадто.
Він йде у квартали, де живе чужа зграя, ловить насторожені погляди перевертнів. Декілька вовкулак неспішно виймають цигарки з ротів, наче спочатку збираються викинути недопалки й піти йому напереріз, але один з них щось каже — Кацукі не чує що — і вони всміхаються; передумавши, затягуються знов.
Він відчуває їх погляди спиною. Не сповільнює шаг.
Вовчиця, що п’є каву за столиком далі по вулиці, не скриваючись, фотографує його на телефон, але, на відміну від інших, після цього одразу втрачає інтерес і відвертається.
На дорозі сповільнюється машина, що тільки-но виїхала з двору, і водій — Кацукі пам’ятає його обличчя і запах, але не ім’я, — опустивши скло, питає, чи не загубився Кацукі і чи не підказати йому напрям.
Кацукі шле його лісом. Він знає, куди йде і як туди дістатись.
Шото виходить з дому о сьомій тридцять, і Кацукі тут, щоб зустріти його і провести з ним кожну хвилину, яка є до початку робочого дня. Хай буде лиш півгодини, коротка розмова й легка посмішка на прощання — Кацукі зачепиться й візьме це.
Він дзвонить в обідню перерву. Зустрічає увечері знов, аби дізнатись про Шото щось нове, почути голос, відчути його запах; притиснутися щокою до щоки, поки носом — до лінії росту білих пасм. Кацукі хоче торкнутися його волосся всією долонею й обличчям — та зарано. Хоче потертися о шию — зарано. Хоче поцілувати. Рано. На часі: відслідковувати реакцію Шото на свою присутність і дотики.
Кацукі дивиться, як сіпається його ніс, втягуючи повітря. Як затримується рука на його власній. Як швидко Шото піднімає слухавку. Чи запізнюється, переносить, відміняє їх зустрічі — ні.
Шото погоджується завітати до Кацукі в гості. Ловить кожне його слово. Приймає дарунки. Дозволяє охопити за талію й обійняти.
Шото дозволяє втручатися в своє життя, завойовуючи все більше місця в ньому.
Зрештою Шото дає йому своє «так».
***
Кацукі очікував, що в них буде розмова про статуси, певні умови від Шото, можливо внутрішня приватна угода. Не те, чого хотів він сам, але те, що б він обрав, якщо заручини були б під загрозою зриву.
Кацукі не очікував, що Шото без суперечок назве його своїм альфою, схилить голову, як потребує ритуал, і дасть традиційні обіцянки роду. Та він це зробив.
Так й має бути. Кацукі хотів цього. Вимагав. Хоче і вимагає досі. І Шото позбавив його невидимого тягаря, що не давав спокою.
Кацукі, ошалілий, щасливий, в розпалі цілує його до нестями після клятв. Невіра розсіюється в п’яному тумані радості, в задоволенні від відчуття його губ на своїх. Навіть не скільки від самого факту того, що він цілує давню мрію, скільки від віддачі: Шото міцно притискається у відповідь, твердою хваткою чіпляється за плечі, тягне до себе ближче. Коли Шото розплющує різнокольорові очі, вони такі ж м’які, застелені хмільною димкою, як, мабуть, в самого Кацукі. І він хоче, аби погляд його пари залишався таким — не покірним, не опущеним додолу, а направленим на нього в тихому захваті від близькості й інтимності між ними.
Шото щирий. Чесний. Ідеальний. Шото каже, що хоче додому зараз. І Кацукі його туди несе.
***
Шото чистокровний перевертень з народження, тому має знати звичаї й правила поведінки з іншими членами зграї, що займають вище місце в ієрархії. Має, але.
Деку, витріщивши очі й заїкаючись, доносить, що його пара назвала офіцера Кенджі псиною і «слава богам, той спустив йому образу з рук, але Каччан…»
Так-так, він мусить поговорити з Шото, щоб це не повторилося.
Мусить. Та відверто кажучи, коли Кацукі розкопує деталі — розпитавши Шото та на диво не обуреного порушенням субординації Ііду, який був свідком тої сцени, — він не може не погодитися зі своєю парою. На наступний день сідниці Шото червоніші, ніж зазвичай, і він відсторонено літає в своїх думках, не чіпляючись до старших… та лише вони вдвох знають, що обидва залишилися цілком задоволені нічним «покаранням».
Не минає й двох тижнів, як Міна, сміючись, докладає, що Шото відлупцював Серо. Альфу.
— Я запропонував твоєму потренуватися, — відводить очі переможений.
Шото перестарався. Він не просто переміг — він зробив це швидко й принизливо для Серо, який не встиг навіть нанести перший удар. Шото пояснює це тим, що в нього в той момент був поганий настрій, так вийшло.
Дідька… Настрій в нього такий був.
Кацукі розриває від шаленої гордості й одночасно з тим він має сказати Шото, що зі своїми так не робиться. Та все ж.
— Сам винен, Прісна Пика, — фиркає він. — Не на того нарвався.
Можливо, Кацукі повинен бути більш строгим — і він дійсно насуплює брови, повертаючись до своєї пари. Але його більше турбує, чому Шото був тоді не в настрої. Ще більше відволікає, як зараз очі Шото загоряються від непрямої похвали; і світло не гасне, навіть коли Кацукі обіцяє розібратися з ним вдома.
Там він кусає його шию, стискаючи в лапах до солодкого болю; з обожненням проводить долонями по твердій спині. В Шото сильні ноги, міцна хватка, гарні, промальовані м’язи рук. І Кацукі не покидає зрадницька думка, що із тілом бійця-переможця було б шкода не пускати його в хід.
Ситуація трохи загострюється, коли після чуток про ймовірну загрозу від іншої зграї старійшина Незу просить сторонніх вийти (натяк: щоб переговорити з альфами віч-на-віч). А Шото залишається. Бо «він не сторонній». Чи може почекати — «ні, не може», відказує Шото. Здивоване обличчя старійшини, який не знає, як реагувати, бо подібних інцидентів на його віку не було… Ну, якщо Кацукі насолоджується розгубленістю Незу, то гріх його винити. Старий хрін звик, що всі танцюють під його дудку. Встряхнеться разок в сотку років.
— Бакуґо, — з натяком звертається Незу до нього.
А. Блін.
— Він може когось з них знати. Зграя Шото також колись з ними стикалася, вірно?
Обличчя старійшини стає зацікавленим. Це спрацьовує, й шепітки стихають.
Насправді Кацукі ляпнув перше, що прийшло в голову, та хто перевірить? Ніхто з присутніх не знає напевне: їх групи не настільки близькі.
— З такою парою тобі просто необхідно стати вожаком, — тихо й втомлено каже Айзава поруч. — Нема іншого вибору, якщо хочеш, щоб це сходило йому з рук.
Кацукі переводить погляд на Шото.
Йому нічим заперечити.
***
На щастя, прямота і нахабність — відвертість — Шото викликає в інших скоріше повагу, ніж обурення. Не у всіх і не завжди, але в більшості серед тих, чия думка має значення.
Його батько сміється, що з десяток років тому не очікував, що неслухняна половинка в їх майбутній парі — буде не Кацукі.
Це не проблема — наполягає Кацукі. Шото не «неслухняний». В нього немає деяких соціальних гальм, але він завжди слухає і чує, що Кацукі йому каже і чому. А потім підстроюються і реагує відповідно. Він не може бути неслухняним хоча б тому, що Кацукі дозволяє йому поводити себе природньо, як Шото підказують інстинкти і власні моральні орієнтири, а не традиції і правила сраного етикету.
Були причини турбуватися спочатку, але зграя таки приймає Шото, і в нього навіть з’являються друзі, тому… Кацукі видихає. Все добре.
Ненадовго.
Допоки Шото, змовившись з Кірішімою, не ослухається Айзаву й не покидає безпечну територію їх зграї. Щоб влізти в бійку, в якій навіть не повинен був брати участь.
— Шото! — гарчить він.
— Я пішов по тебе!
Вони сперечаються з того моменту, як Кацукі повернули додому.
Впевненість Шото в своїй правоті незламна. Впертість Кацукі не поступається.
— Ти такий, — Кацукі набирає повітря в груди, — нестерпний, свавільний!..
На язику тисяча й одна прикмета, і Кацукі виплює кожну, поки не перекричить Шото й не охолоне кров після виснажливого бігу лісом та лайки з Айзавою. Їх з Кірішімою витівка була небезпечною. По-справжньому.
— …норовливий!.. — продовжує він.
— Такий, яким ти мене покохав, — відрізає Шото.
Кацукі закриває рота. Важко дихає, розгубивши слова.
— Ти любиш, коли я слухаюся тебе. Коли я твоє кохане цуценятко, — цитує Шото. — Але не кажи, що все інше — ненавидиш і не хочеш в мені бачити. Бо тоді б мене тут не було взагалі.
Кацукі не може це спростувати. Він сам би собі не повірив, навіть якби спробував. Факти проти нього.
— Так було потрібно, — знову каже Шото. — Досить мене сварити, я не пожалкую.
Кацукі тре пальцями свої тремтячі від напруження брови, закриває долонею обличчя, поки міркує, як вирішити конфлікт. З його коханим цуценятком, так? Щоб воно не кусало його в помсту за лицемірство. Але й не забігало за усі видимі й невидимі межі дозволеного.
— Альфа?
Кацукі відкликається, прибираючи руку:
— Що?
— Я не буду без тебе, — заявляє Шото. — Як ти залишатимешся поруч, то я не муситиму ослухатися й ризикувати.
Будь тут. Все, чого він просить.
Шото виглядає втомленим і нещасним, волосся стирчить, наче місяць вже у повні. Він пахне лісом, дорогою, холодною ніччю. Зовсім не так, як має — теплом і норою. Самим Кацукі.
Непорядок. Він повинен це виправити. Кацукі простягає руки, вволікаючи Шото в свої обійми. Занурюється носом в пасма, притискає до грудей.
Рідне, найкраще відчуття. Правильне. Як і тихе, ледь чутне скиглення Шото — від полегшення. Він також скучив.
— Я буду тут, — обіцяє Кацукі.
З тим, кого він обрав. Кого хотів. І хоче досі. Його щастям-«нещастям». Його любов’ю.