На землю падав сніг. Перший у цьому році. Році перемоги.
Важко було повертатися додому. Хоча, чи можна було назвати домом зруйнуване нанівець місто?
Було боляче бачити спалені будинки, посічені уламками стіни, і знати, що як було - уже ніколи не буде. Що тут, у полум’ї від ракет, згоріло наше все. Залишилися лиш притрушені попелом спогади.
Війна. Вона вбила душу твою, так? І я зараз не тільки про місто. Чи ти живий? Чи не вбили тебе на війні? Чи не був поранений?
Я притуляю долоню до пірсу. Це едине, що не зруйнували росіяни. Під ним тихо плюскоче море і це єдиний звук, що зараз чутно. Навіть чайки принишкли, качаючись на холодних хвилях. Пам’ятаєш, як ми їх годували? І як же паскудно вони кричали.
А пам’ятаєш, як ми гуляли по цьому пірсі? Ти ще мило червонів, даруючи квіти. Мої улюблені білі лілєї. Тоді не було тихо: шум від моря, крику дітей та музика від яток, де можна було купити все: від кави до шаурми. А ще ти, дурник, тоді на руках ніс мене по сходам з парку до моря.
Я опустилась на коліна , занурила руки у холодний пісок. А сніг падав і падав. Це якесь різдвяне чудо, що не тає, ледве доторкнувшись до землі.
Коли ми уперше поцілувалися теж йшов сніг. Такий самий лапатий. Тільки тоді було тепло. І сніг осідав завісою на вітах старої паркової абрикоси.
А мені досі холодно. З 24.02.2022 в мені один лиш лід та ненависть.
Цікаво, як тобі було у пеклі Бахмуту? Чи під Соледаром? Коли я бачила щось про ті напрямки - віддавала усі гроші на збори.
Ми не бачилися скільки? Три роки? І це до повномасштабої війни. Але моє кохання не згасло. Як би я не хотіла його затушити.
Мені хотілося вірити, що я вишиваю тобі оберіг замість вишиванки. Кожен хрестик- молитва про те, щоб ти повернуся цілим. Не до мене, а хоч до свого кохання. Я би віддала все, щоб ти просто повернувся і жив щасливим життям.
Війна скінчилася уже багато тижнів тому. Але я нарешті наважилася приїхати сюди, у вбите місто біля моря. Місто мого дитинства та моєї любові.
Вставши з колін, та обтерши з них сніг с піском, я піднялася на пірс. На ньому було безлюдно, хоча працювала єдина вціліла ятка, де дівчина готувала каву. Чомусь до запаху моря домішувався аромат глінтвейну.
Пахло так само, як на площі Свободи у Харкові: холодом та гарячим пряним вином. Як тоді, коли ти приїздив до мене і ми каталися на катку, а потім пили глінтвейн з одієї з яток різдвяного ярмарку?
Ти і я, рука у ріці, і ліхтарики гірлянд. Тільки ми двоє. Закохані та щасливі.
Мені б хотілося вірити у невеличке різдвяне чудо. Щоб ти просто був живий. Щоб ти повернуся до своєї родини: твої батьки та сестри дуже тебе чекають. Я була у них в гостях декілька днів тому.
Я йшла по чистенькому рівному снігу, залишаючи за собою сліди.
Кого мені просити про те, щоб ти просто був живим?
Попереду було тільки сіре море. Сіре, як твої очі. Коли ти посміхався, у них смішинки плавали як сонячне проміння у морській воді.
Чомусь я навіки запам’ятала твій голос.
Тихі кроки позаду мене. Мені все одно. Адже моє єдине бажання у Різдво - побачити тебе.
Роблю глибокий вдих. Хм, пахне глінтвейном. Таким самим, як ми колись пили. Мені залишилися тільки спогади.
- Привіт? - тихе привітання знайомим голосом. Ні, не може бути.
Повертаюся і застигаю.
Сірі очі напроти мене, ніжна посмішка у кутках потрісканих губ, веснянки на носі та щоках. Ти… Це ти.
Падає стаканчик з глінтвейном, фарбуючи сніг у червоних колір.
Але мені все одно. Ти тут. Пахнеш мандаринами та морем. Наче не було усього горя та років один без одного.
Це найкращій подарунок на Різдво. Кращій, ніж щасливі фінали у казках. Кращій за все.