— Міс Маргарет Тетчер?
Жінка помітно скривилася, повертаючи щура назад у клітку. По-перше, її давно ніхто не називав «міс» попри те, що Маргарет заледве перевалило за 35, здебільшого «доктор» чи «агент», залежно від того, зверталися до неї колеги з відомства чи колеги-науковці відповідно. По-друге, вона напружилася іще тоді, коли задзвонив супутниковий телефон, адже це означало, що сталася якась халепа. У відділ біологічної безпеки не дзвонили запитати, як сьогодні водичка у Тихому океяні.
По-третє, Тетчер — не її справжнє прізвище, а радше прізвисько, позивний, якщо хочете, яке дали жінці за британський акцент ще тоді, коли вона замолоду стажувалася в АНБ. Маргарет не певна була, чи зберігся її акцент за роки, що вона ні з ким, окрім лябораторних щурів, не спілкувалася, але прізвисько точно «прилипло» надовго.
— А хто питає?
Маргарет Тетчер завідувала невеликою лябораторією у заповідній зоні острова Пан де Азукар, яка юридично займалася білковою біоінженерією, а на практиці вивчала збудники хвороб задля запобігання виникнення епідемій, як природного, так і штучного характеру. Звісно, справа була неприбутковою, тож, якби не фінансування АНБ, лябораторія пішла б на дно (хоч і не буквально) або ж жінці довелося б виготовляти біологічну зброю на замовлення китайців чи північнокорейців.
Це до того, що, попри статус «агента», вона слабко уявляла, як дорого обходилися співрозмовнику її зайві питання, адже тонкощі супутникового зв’язку лежали поза світом молекул ДНК та екзотоксинів.
— Агент Джонні Лонґбоу, Violent Crimes Unit, — з огляду на специфіку своєї роботи, вона очікувала радше на когось із відділу боротьби із тероризмом, однак не схоже, що юнак по той бік дроту, із цією вилизано-американською вимовою, помилився номером. Особливо з урахуванням того, що із сусідів у неї на десятки кілометрів — лише горбаті кити. — А точніше, із відділу, що займається розслідуванням злочинів, причини яких не пояснюються звичайною логікою.
— Ви підлеглий Лізи.
В академії у Квантико з них глузували, що дівчата помилилися агентством зі своїми типово британськими іменами. Маргарет здебільшого було байдуже до таких жартів, Елізабет з роками теж стала загартованішою. Першу, через здібності до науки, згодом перетягнули до відділу АНБ з біологічної безпеки, другу, через потяг до надприродного, заманили до когось задрипаного відділу ФБР, що займався бозна-чим. Коли Тетчер була на континенті, а Торнтон не ганялася за привидами, вони могли навіть зустрітися і випити елю.
— Ми з агенткою Торнтон будемо в Антофагасті щонайбільше сьогодні ввечері й керівник вашого відомства «підказав» нам, що ви могли б посприяти у нашому розслідуванні. Ми маємо підстави підозрювати, що причиною нещодавніх сплесків агресії в Еквадорі є невідомий збудник, — відчувши полегшення через те, що агентка АНБ більше не ставила питань, Джонні пришвидшував темп викладу, очевидячки розуміючи, скільки усього йому іще треба зробити. — Вам надано відповідний рівень допуску і ми можемо відправити по вас транспорт…
— Ні, дякую, я маю свій. Нехай Ліза зателефонує, коли ви прибудете в місто, я не змінювала номера.
Вчена поклала слухавку, відчуваючи раптове нервове збудження. За останні пів року у неї були лише короткі вилазки на континент по продукти чи реяктиви, навіть нових зразків не було, тож якась її частинка із приставкою «агент» навіть занудьгувала. Комп’ютер сповістив про надходження нових файлів — як і сказав ефбеерівець, їй підвищили рівень допуску.
Маргарет ніколи не чула про «NGFLab» чи їхню діяльність у Чилі, а її лябораторія здебільшого займалася речима, не такими серйозними і безконтрольними. Але за кілька годин вона стала однією з небагатьох у світі людей, які розуміли, що відбулося в Атакамі 2009-го.
Гвинтокрил стояв заправлений і жінка давно погодувала усіх тварин перед від’їздом, однак не могла зважитися зійти на борт. Секретні документи, укупі з новинами з Еквадору, наганяли на неї майже первородний жах, так само як співпраця АНБ та ФБР недвозначно натякала на усю серйозність ситуації. На той момент Маргарет ще не знала, що на південь з Ґуаякіля прямує вантажівка, напхана людьми, якими керує воно. Так само як не знала і про причину зриву експерименту в Атакамі («Просто вони не звернулися до найкращого фахівця», — пихато обманювала себе вона). Та це було і на краще, бо замість того, щоб спакувати до гелікоптера снайперську гвинтівку, агент Тетчер геть відмовилася б летіти, спровокувала б вибух невеликого балона з метаном, абощо.
На жаль для Маргарет, вона відбула до Антофагасти якраз учасно, щоб узяти участь у квесті, який докорінно змінив її життя, область наукових досліджень та погляд на те, що є природним, а що — сферою діяльности відділу Лізи.
За її розрахунками, на гвинтокрилі можна було дістатися берега приблизно за дві години, як і завжди. Та шторм, що прямував із півночі, затримав її у повітрі на рекордно довгих 4, змусивши не стільки переживати за власну цілісність (Маргарет звикла до вибриків Тихого океяну), скільки картатись, що змусить колег чекати. Вона не могла знати, що цей-таки шторм змусив літак із Панами затриматися, а з ним і відстрочив прибуття Лізи із групою до Антофагасти.
— Марґо? — Торнтон не надто змінилася, принаймні з тієї точки зору, яку мали люди, коли вживали слово «змінилася»: вона не схудла і не набрала вагу, на голові не з’явилося нових сивих волосин, а зморшки розгладилися від здивованого виразу, ніби жінка не очікувала зустріти тут давню знайому. Водночас її очі якось потьмяніли і вчена не була впевнена, що це від нестачі сну. — Що ти тут робиш?
— Твій mate1 подзвонив, сказав, що ви стикнулися з невідомим збудником.
— Він не зовсім природного походження.
— Я знаю, — Маргарет кивнула, на більше сил не вистачило. Її захитало від того, як гвинтокрил підкидало від шквалів вітру, через те, що вона прибула після заходу сонця, прикордонники влаштували їй ледь не допит попри американський значок, а на додачу жінка ще і підхопила застуду, тож зараз щодекілька секунд шморгала носом. Насправді цей останній збіг був єдиним хорошим від моменту, як вчена підняла слухавку службового телефона.
Спати пішли рано, принаймні, порівняно із минулою ніччю, за яку групі Лізи вдалося поспати усього близько трьох годин. Маргарет виділили найдальшу по коридору кімнату, тож вона не могла чути, як агенти ФБР по одному спускалися до фоє; однак тиша, в якій її залишили, не сприяла тому, щоб жінка швидше заснула: по-перше, заважав нежить, загрожуючи задушити її, щойно та засне, по-друге, у вухах ніби досі свистів морський вітер, по-третє, вченій здавалося, ніби вона випускала щось надзвичайно важливе з виду, ніби це «щось важливе» вислизало з її рук, як це робить слизький вугор.
О 3:16 за чилійським часом Маргарет скорилася і теж спустилася в голл, зі здивуванням помітивши, що там зібралася уся група Лізи, за винятком самої агентки Торнтон, що скористалася з благ цивілізації і випила безрецептурне снодійне, заснувши міцно і майже безтурботно. Вчена успішно видобула з автомата пляшку холодного Schweppes’у, вмостилася в одному з численних порожніх крісел-мішків та зобразила на обличчі вираз, що у приглушеному на ніч світлі міг скидатися на знуджений.
— Ліза все торочить, що це через рибу. Ви ж читали справу, докторе Тетчер, думаєте, так і є? — агент Лонґбоу першим порушив п’ятнадцятихвилинну мовчанку, змусивши когось зі своїх колег, здається, Вонґа, здригнутися через раптове пробудження від дрімоти.
— Наноагенти чудово себе почувають у рідині з концентрацією йонів, близькою до морської, а також, теоретично, здатні проникати не лише у мозок ссавців. Тож, так, це можливо, це навіть збіса, імовірно, — вона закцентувала на останньому слові. — Однак за умови, що достатня кількість наноагентів якимось чином потрапила у воду.
Гіпотеза Лізи та лікарів із Еквадору, з якими Маргарет не була знайома особисто, справді давала відповідь на частину питань, які мучили жінку. У неї навіть трохи приглушилося свербляче відчуття, ніби вона випускає щось зі свого поля зору. Однак щось усе ще вибивалося із загальної картини, як вибивається з кадру «Гри престолів» випадково чи зумисне залишений стаканчик зі «Старбаксу».
«Просто треба зрозуміти, звідки взялися наноагенти, якими забруднено води Еквадору. Тоді все стане зрозуміло», — так думала жінка, так думав Тимур Коршак, залишаючись ночувати у забутому Богом Сан-Педро. Якби вони знали, наскільки схожим був хід їхніх думок у той час, то, напевно, повірили б, що воно пробралося в їхні голови своїми темними хижими мацаками.
— Думаєте, хтось, причетний до проєкту «NGF», пережив знищення лябораторії? — техасець, судячи з акценту, Ерік О’Донован відірвався від прочитання складу на банці коли і підвів очі на жінку. Тетчер подумала, що він доволі уміло уникав слів «бомбардування лябораторії разом із цивільними за допомогою американської військової авіації».
— А хіба в иншому випадку вам довелося б перетинати половину південноамериканського континенту? — вона посміхнулася трохи глузливо. — Не раджу вам це пити, якщо хочете ще подрімати перед підйомом.
Відверто кажучи, останнє зауваження було абсолютно зайвим, бо до підйому залишалося близько години. Навіть маючи найбільш стійкі нерви і чисту совість, за цей час можна було максимум трохи подрімати, не встаючи з крісла, як, власне, і робив уже один його колега.
Залишатися бадьорими після безсонної ночі їм могли допомогти колумбійська кава або такого ж походження кокаїн. Усі агенти обрали труїти себе повільно, сьорбаючи гарячу, насичено-чорну рідину із паперових стаканчиків.
— Марґо, візьмеш когось із моїх до себе на гелікоптер? — звісно, це було не питанням, адже місією керувала Торнтон, тож її подруга лише розвела руками.
— Та хоч усіх.
— Ні, нам потрібна група реягування на землі, — голос жінки погрубішав, ніби вона передчувала, що просто спостереженням усе не обійдеться. — До того ж доведеться забирати ще групу Коршака.
— Як скажете, мем, — Джонні покосився на неї зі схвальною усмішкою, Ліза промовчала. — Хто з вас вміє керувати гвинтокрилом? — побачивши сум’яття колег, вона пожартувала із грубим, радше шотландським, акцентом: — О Боже, і куди котиться Америка!
Ніхто не посміявся.
Зрештою, вирішили відправити із нею Олівера Вонґа, адже Елдрідж мусив слідкувати за вантажівкою через супутник, а О’Донован — через дрон-папугу, Гарпер керував мінівеном, а Лонґбоу був просто занадто балакучим, щоб Ліза кудись його від себе відпускала. Гелікоптер повільно набирав висоту, прямуючи за автомобілем, а його пілотесса замислилася про те, чому їй не дозволили просто злітати до місця колишньої лябораторії та все перевірити, замість цього доводилося волочитися за машиною, а згодом і взагалі «висіти» над нею, чекаючи на подальші накази. Якщо пам’ять їй не зраджувала (вона, направду, ніколи не зраджувала), раніше агентка Торнтон не була такою надміру обережною.
Від думки про те, що в иншому випадку їй, можливо, довелося б зустрітися з озброєними «сутінковими», що не бояться смерти, спиною Маргарет прокотився неприємний холод, а сама вона подумала, що така обережність, мабуть, не була зайвою.
— Потоки повітря від гвинтів збивають дрон з курсу, — пожалівся їй у навушник Ерік, саджаючи Parrot’а на шорсткий та шурхітливий атакамський пісок. Дрон був легким, адже щось серйозніше викликало б збіса багато запитань у чилійських прикордонників, тож не дивно, що його так заносило. Тетчер спало на думку, що, мабуть, варто було взяти оператора на борт, тоді вони були б більш мобільними, але для цього треба було переносити ретранслятор з машини, а це було б марнуванням їхнього дорогоцінного часу.
Особливо з урахуванням двох наступних подій.
По-перше, коли Маргарет відлетіла трохи назад у бік Антофагасти, даючи «папузі» спокійно злетіти і набрати швидкість, О’Донован виявив тіло людини за кілька кілометрів далі дорогою. Ліза безпомилково упізнала Лауру Дюпре — психіятра з проєкту «NGF», швидше за все, француженка втратила свідомість від зневоднення. Жодна з жінок цього не озвучила, але в обох, ніби за якимось невідомим імпульсом, зринула тривожна думка про те, що змусило групу Коршака розділитися.
По-друге, цеерушникам нарешті вдалося відшукати вантажівку з «сутінковими» на борту за кількадесят кілометрів від Сан-Педро. Машина рухалася пересохлим річищем з приголомшливою, з урахуванням маси у 5 тон та особливостей траси, швидкістю.
Зважаючи на те, що «сутінкові» не робили спроб повернути на захід, до згарища лябораторії, очевидним стало те, що Коршак та решта його супутників ночували саме у селищі, а воно про це знало. Ліза тут-таки відправила дрон до Сан-Педро, щоб виявити місцезнаходження українського програміста та слідкувати за наближенням «сутінкових», але постало питання, що робити із Лаурою. По-хорошому, її треба було негайно доправити до лікарні. Реялістично, неможливо було долетіти до міста, посадити гвинтокрил, знайти допомогу і повернутися до селища якраз вчасно, щоб «прикрити» з повітря ефбеерівців.
— Я про неї подбаю, — важко видихнула Ліза Джин Торнтон. — Лети до Сан-Педро і виводь звідти Коршака і Ґроббелаара.
— І не збий «пташку», — додав Джонні, що перебирав на себе командування у ситуації, коли його начальниця була суцільно поглинута клопотами про знесилену жінку.
— Не хвилюйся, підберу її дорогою.
Тепер відбувся той викид адреналіну, якого так не вистачало Маргарет під час роботи на островах. Та героїчного піднесення, стискаючи кермо гвинтокрила, вона, чомусь, не відчувала. Натомість лейтмотивом у голові гарцювала думка «ТРЕБА ВСТИГНУТИ», підкріплена картинками ґуаякільців, що не пережили зустрічі із «сутінковими». Десь на фоні у тому ж темпі підтанцьовувала трохи тихіша думка «що я випускаю?», якій учена досі не надала достатньої уваги.
На ґанку одного із будинків стояв преподобний Ріно Ґроббелаар, що вийшов надвір, зачувши звук ефбеерівського дрона, а тепер вдивлявся у цятку, що поступово наближалася і більшала — гвинтокрил з агенткою АНБ на борту. Дрон завмер за кілька метрів від нього, а тоді плавно опустився на розжарений пісок, тож Ріно обернувся, щоб збудити Тимура. Приблизно тоді ж він помітив, що третього їхнього супутника, Джеймі Макаки, не було в будинку, тож голосно і геть не преподобно вилаявся.
Десь тоді ж Маргарет помітила два хвости куряви: з півночі та з півдня, і той, що з півночі, наближався швидше. Вона окинула селище поглядом у пошуках «посадкового майданчика» і прикинула, що, в принципі, можна було сісти на круглій подобі площі майже в центрі поселення. Тим більше, що дім, у якому зупинилися Коршак і компанія, був недалеко звідти, а ще з північного боку майдан прикривали дво-триповерхові будинки. Щось підказувало жінці, що це прикриття не буде зайвим.
— Сиди тут, і не дай Боже підпустиш когось із тих вилупків сюди.
— Але ж мем, — Маргарет уже вистрибнула з гелікоптера і лише зі злістю зиркнула на Олівера. Вона хотіла гаркнути «Сидіти!», але той і з першого разу зрозумів наказ, хоч агентка і не мала юрисдикції йому наказувати.
Вчена підібрала дрон, за допомогою ременя начепивши його на спину, і таким чином її амуніція поважчала ще на кілька кілограмів. Біля будинку вона вперше побачила «сутінкового».
Можливо, хай би якою розвиненою була інтуїція жінки, вона могла б переплутати металевий і бездушний голос Макаки із невдалими спробами чилійця опанувати англійську, якби не величезні, по 5 копійок, очі Ріно, що був ошелешеним раптовими лінгвістичними здобутками карлика.
— Маргарет Воллер, агент АНБ, — представилася вона, здіймаючи руки у мирному жесті. Схоже було, що цей Ґроббелаар залюбки прикінчив би її, якби помітив хоч натяк на одержимість наноагентами. — Треба забиратися, «сутінкові» на підступах до селища.
— Авжеж, — жінка очікувала на якусь шпичку, хоча б «І без тебе знаю», але південноафриканський диякон лише покірно повернувся до будинку, що різко контрастувало із його грізною зовнішністю.
Можливо, той час, що чоловік провів у складі католицької місії, притупив його рефлекси, зробив його м’якшим і миролюбнішим, а, відповідно, менш підозріливим, бо Маргарет була певна, що сама ніколи не обернулася б спиною до «сутінкового». Навіть того, хто не виявляв ворожих намірів.
А Джеймі виявляв. Умить його хребет вигнувся, немов у кішки, що готується до нападу, і він неодмінно стрибнув би Ріно на плечі, намагаючись дістатися сонної артерії і пустити теплу кров — одне із небагатьох джерел води у пустелі, якби Тетчер-Воллер не підкралася до нього із мачете і не знесла заражену нанороботами макітру. Після того Джеймі не виявляв ні ворожих намірів, ні ознак життя. Це було природно і таке вона прекрасно розуміла.
Преподобний Ґроббелаар, почувши свист, із яким лезо розсікало плоть, обернувся зі здивованим виразом і жваво перехрестився. Маргарет була хотіла відпустити шпильку про бога у такій ситуації, але з будинку вийшов іще один чоловік, змусивши жінку знову здійняти мачете, однак за мить вона упізнала у ньому Тимура Коршака. Тоді дістала хустинку, витерла з носа вологу, не дивлячись (через що так і не змогла сказати пізніше, чи потрапила на неї кров Макаки, чи це був лиш нежить), а тоді обтерла лезо. Програміст же її не впізнав.
— А ви ще хто?
— Це агент Воллер із АНБ, — відповів за неї Ріно. У його погляді тепер доволі чітко замість здивування читалася вдячність.
— Агент АНБ із мачете? — українець вигукнув із сумішшю насмішки та недовіри.
— Зазвичай я не використовую його, щоб зносити людям голови, — стенула плечима жінка. У її навушнику пролунало: «Агенте Тетчер, що у вас?» голосом Джонні, тож вона приклала палець до вуха та відповіла: — Знайшла їх, ідемо до гвинтокрила.
— А що із Джеймі?
— Він був «сутінковим». Тимуре, — здоровань Ґроббелаар винувато опустив очі, — він сказав, що бачив близнюків. Ну, поки був іще при тямі. Тимуре, вони живі.
Маргарет не чула їхніх розмов раніше, але зрозуміла, про яких близнюків йшла мова. Тривога чорною дірою розверзалася в грудях, тож вона сховала мачете, а натомість міцно стиснула у руці пістолета.
— Ходімо. Зараз треба витягти вас звідси.
«Тетчер, вони у селищі».
Пришвидшитись.
Постріли.
Бігти.
Вони могли б дістатися гвинтокрила вчасно, якби це було не селище в серці Атаками, дороги і стежки якого заслало, мов снігом, товстим шаром піску, в якому грузли ноги; якби її не сповільнював важкий дрон не спині; якби від початку місії удача хоч раз була на їхньому боці. Але перед самим сходом на борт жінка почула два постріли і завалилася на землю раніше, ніж відчула пронизливий біль в правій нозі. Кінцівка неприродно вигнулася — швидше за все зачепило нерв, або навіть розірвало меніск, тож про підбори можна забути, але вперше з дзвінка Лонґбоу в її думках зринуло «я не хочу помирати». Особливо тут. Особливо після того, як Ліза розповіла про те, що насправді керувало одержимими.
Тож Маргарет сяк-так підвелася, сподіваючись, що від смертельного поранення її захистять бронежилет та шолом, а тоді ввалилася до салону гвинтокрила, тягнучи за собою Коршака, що сторопів від звуків пострілів. Згадавши, що тих самих пострілів було два, вона оглянула супутників, але не побачила більше поранених, натомість Вонґ стояв із гвинтівкою у руках та стурбованою посмішкою на обличчі. Судячи з того, що в них більше не стріляли, він нейтралізував «сутінкового».
— Молодець, — поблажливо кинула Тетчер, важко опускаючись у крісло пілота.
— Ви сказали їх не підпускати, мем.
Агентка посміхнулася і завела двигуни.
— Але як ви полетите із таким пораненням?
— Відкрию вам таємницю, пане Коршак, але у гвинтокрилі немає педалей, — вискалилася Маргарет, зла радше на себе, що так забарилася на ворожій території. — Якщо хочете бути корисним, знайдіть у аптечці турнікет, — програміст без вагань виконав те, що вона просила, і опустився на коліна поруч її крісла. — Невже ще й умієте накладати?
— Проходив курси з такмеду, — жінка кивнула і зосередилася на керуванні гвинтокрилом, намагаючись ігнорувати пекучий біль в районі коліна.
«Тетчер, чорт забирай, чому я досі не бачу вас у небі?» — голос Джонні пролунав у навушнику за мить до того, як гелікоптер відірвався від землі.
Вони злетіли, а це головне.
«Тепер бачите, агенте Лонґбоу?»
«Статус?»
«Коршака і Ґроббелаара забрали. Я поранена, але нічого смертельного. Селище можна зачищати».
«Летіть просто до Антофагасти, ми за вами, щойно закінчимо тут.»
Маргарет хотіла б заперечити, але їй дійсно збіса боліла нога, а на борту були новонавернений диякон, програміст зі знанням такмеду та один агент ФБР. Точно не команда для геройства.
Атакама поступово залишалася позаду, але страхи стосовно нього — ні. Біль від поранення нервами віддавав аж у голову, а від шоку паморочилося в голові, але навряд чи серед її нових знайомих знайшовся б пілот гвинтокрила, тож жінка мусила долетіти до міста перш ніж відключиться. На щастя, жваві розмови чоловіків, що раніше б її відволікали, а також тривога стосовно вцілілих ботів тримали Тетчер у тонусі.
Віруси здатні до розмноження лише в організмі хазяїна.
Думка була настільки раптовою і виникла настільки нізвідки, що, якби у гвинтокрила таки були педалі, Маргарет від несподіванки вдарила б по гальмах.
— Пане Коршак, — вона вперше замислилася, що це радше польське чи чеське, ніж українське прізвище, цікаво, — а ви певні, що єдине джерело нових наноагентів — це лябораторія?
— Що ви маєте на увазі? — програміст не знав, що останні 10 років жінка займалася майже виключно збудниками хвороб людини і ссавців, власне, він взагалі мало що про неї знав, окрім прізвища.
— Віруси це теж наноагенти, якщо подумати, лише природного походження. Хоч ми і не знаємо усіх механізмів цього, але вони точно здатні до самореплікації, коли перебувають в організмі хазяїна.
— Натякаєте, що наші наноагенти могли еволюціонувати і також цього навчитися? Але ж у них немає ні генів, ні…
— ДНК в цілому, так, але ДНК — це код. Це, звісно, філософське питання про саму суть живого, але, якщо ми можемо за допомогою коду створити інтелект, подібний на наш, то хіба не можуть нанороботи-паразити уподібнитися до вірусів з його ж допомогою? — Тимур подумав, що, мабуть, це на неї так діяла втрата крові, бо знеболювального він агентці не колов, але молола вона абсолютно фантастичні речі.
— Тільки якщо воно якось зрозуміло, як записати це в їхній базовий код, а, наскільки я можу уявити, це зайняло б роки та роки тестувань в умовах наявности постійної колонії наноагентів, тож ні, не думаю, що це можливо.
— Але все ж, якщо ми тепер знаємо, звідки виділити цих агентів, можна було б дослідити це питання, — очі Тетчер спалахнули науковим інтересом, але вона не помітила, сидячи до всіх спиною, як на ці слова відреягували її супутники. Ріно стиснув кулаки, Тимур втупився в спину жінки, ніби будь-якої миті вона обернулася б на «сутінкового» і накинулася на нього, немов гарпія, навіть Вонґ, що до цього скептично ставився до імовірности існування так званого його, напружився і поклав долоню на кобуру.
Антофагаста зустріла їх смогом та гудінням машин, яке не перекривали ні навушники, ні шум лопатей гелікоптера, але за кілька хвилин Маргарет, орієнтуючись по пам’яті у місті, яке не раз бачила з висоти пташиного польоту, знайшла посадковий майданчик на даху пожежної частини, поряд з якою знаходилася і лікарня, і посадила гвинтокрил, втрачаючи свідомість ще до того, як двигуни повністю замовкли.
Жінці снилися залиті сонцем пагорби пустелі, що виблискувала не дрібками піщинок, а плямами крові, що формували химерні візерунки. Їй снилося море, густе, як смола, що кипіло десь далеко внизу, своїм жаром убиваючи усе живе, до чого могло дотягнутися, включно із гелікоптером та його екіпажем, що летіли надто низько. А потім біль в нозі минув і вона не наснила більш нічого.
— Марґо? — Тетчер сердито, як могла тільки людина, що щойно прокинулася, подумала, що Лізі варто було б припинити ось так перепитувати, бо вона сама почне сумніватися, чи її звуть Маргарет. Власне, агентка готова була це сказати, аж ось у спробах вмоститися зручніше зрозуміла, що її руки міцно прикуті до ліжка наручниками. — Це лише задля безпеки, — сухо мовила Торнтон, простеживши за її поглядом. — Твоєї у тому числі.
— Моєї безпеки від чого? — схоже, їй вкололи доволі сильне знеболювальне, бо язик ледь ворушився у роті, а думки ніби плавали у киселі. Але згодом жінка допетрала: — Ви думаєте я з цих? — її тон був таким, як, певно, у європейських вельмож епохи Середньовіччя, коли ті говорили про заражених чумою.
— Скажи, на тебе потрапила кров того «сутінкового», що ти вбила? — голос Лізи Джин Торнтон був напружено-рівним, достоту як у того, хто намагається заспокоїти себе самообманом.
— Та біс його знає, я витерла обличчя одразу після цього, але чи була там його кров, чи мій піт, чи іще щось…
— Навряд чи просто витерти допоможе, — втрутився чоловічий голос. За слов’янським акцентом Маргарет легко упізнала програміста, але зі свого положення вона не могла його бачити. — Вибачте, але вас доведеться перевірити.
— І під «перевірити» ви маєте на увазі запхати мою голову в томограф і прослідкувати, чи не розірве її часом зсередини від тисячі нанітів? — вчена важко ковтнула, подумавши, що це було б найбезґлуздішим способом померти. — Чудовий план, неперевершений…
«…і надійний, сука, як швейцарський годинник», — продовжив подумки Тимур, однак, якою б песимістичною не була її перспектива, вони не могли ризикувати тим, що залишать бомбу сповільненого механізму у вигляді людини з повними мізками наноагентів бродити Чилі. Тим більше, що вчена так багато знала про проєкт, а десь на волі вешталися мінімум двоє вцілілих ботів із першого експерименту.
— Це для вашої ж… — почав він було.
— Безпеки, так, я це вже чула. Нехай.
Агентка Воллер видавалася доволі впевненою в тому, що з нею усе гаразд, тож вони ризикнули відстібнути наручники і покликати лікаря, заляканого ефбеерівцями. До Антофагасти, звісно, дійшли новини про звірства в Ґуаякілі, якщо вони наздогнали Коршака навіть у Києві, тож варто було Джонні лише натякнути, що в разі відмови не повідомляти місцеву поліцію про пацієнтку з кульовим пораненням вони приведуть «клієнта» з Еквадору (їм справді вдалося захопити кількох «сутінкових» живими), як чилійський медик, дрібно здригаючись, узявся сам діставати кулю та обробляти рану.
Кімната із томографом виблискувала тим особливим видом білизни, який буває лише у лікарнях, і це примусило Тимура мимоволі пригадати ґуаякільський Інститут неврології. Агентка Торнтон, певно, помітила його напружений вираз, тож силувано всміхнулася, мовляв, усе буде гаразд, це лише фальшива тривога. Чоловік вже втямив, що жінки з ФБР та АНБ були знайомі до місії в Атакамі, але досі не певен був, чи були вони лише колегами. Судячи з того, як американка тривожно обіймала себе за плечі, поки Маргарет поміщали у кільце томографа, навряд з її боку був лише діловий інтерес.
Комп’ютер пронизливо запищав, сповіщаючи про початок роботи приладу, однак можна було обійтися і без сигналу, адже гудіння машини заповнило, здавалося б увесь поверх. З наноагентами чи ні — напевно, шанси вибухнути від цього шуму у будь-чиєї голови були рівними.
Минуло кілька хвилин — недостатньо для повноцінного обстеження, але вони і не шукали аневризми чи пухлини — і Лаура, що незмигно слідкувала то за екраном приладу, то за кімнатою, в якій той знаходився, смикнула агентку за рукав, виводячи зі ступору:
— Витягайте її звідти, все гаразд.
Усі в кімнаті синхронно видихнули.
— Як ти? — Ліза трохи винувато підняла на подругу очі, хоча обоє розуміли, що це було необхідно.
— Голова болить ще більше від цього гулу.
— Я рада, що з тобою все гаразд, — щиро мовила американка.
— А схоже, що гаразд? — Воллер кивнула на забинтоване коліно. — Зроби мені послугу і не дзвони, якщо захочеш втягнути мене у ще якусь халепу, — голос жінки був холодним, однак таким, як у людини, яка щойно дивом уникнула смерті, але чудово пам’ятала, хто поставив її у таке положення. Показуючи, що більше не бажає говорити, Маргарет кивнула медсестрі, щоб та відвезла її до палати на візку. Її колега не заперечувала.
Тимур подумав, що, напевно, жінка дарма звинувачувала в усьому агентку Торнтон. Зрештою, це все розпочав старий Джеп за сприяння Пентагону, а їх усіх лише затягнуло в епіцентр урагану через невдалий збіг обставин. Та і якби не ефбеерівці, вони навряд чи вибралися б із Сан-Педро живими.
А тоді Тимур пригадав власну реякцію на вмовляння Лаури та Ріно поїхати до Еквадору і вирішив, що агентка Воллер таки непогана жінка, якщо виконала своє завдання попри таку загрозу. І, зізнатися, раніше він бачив, як керують гвинтокрилом, стікаючи кров’ю, лише у голлівудських фільмах.
— Доброго ранку, міс Воллер, — почув крізь двері медово-солодкий голос медсестри з іспанським акцентом. — До вас відвідувачі.
Видно, агентка не заперечувала, бо перед ними відчинили двері палати і лише наказали не хвилювати хвору надто сильно. Вони кілька днів не бачилися, бо усі мали трохи «відійти» від подій у пустелі, в першу чергу фізично, бо повна психічна реябілітація їм навряд була під силу. Але не навідати ту, хто витягнула їх із Ріно цілими майже з рук «сутінкових», перед від’їздом було б щонайменше неввічливо.
— А, пане Коршак, — посміхнулася вчена, піднімаючись на ліжку. Або вона збіса добре прикидалася, або їй справді за ці декілька діб стало набагато краще; Тимур надіявся на друге. — Прийшли попрощатися?
— Звідки ви? — Лаура здивовано схилила голову набік, тож програміст подумував тицьнути її ліктем під ребра — вони переконалися, що з агенткою все гаразд, до чого ці погано приховані підозріливі погляди.
— Ліза вчора заходила, — закотила очі Воллер. Схоже, вона досі сердилася на подругу. — Прихопила свого балакучого підлеглого, щоб я їх не вигнала за двері, то й обмовилася про те, скільки ФБР довелося витратити на квитки.
— Так, ми вдячні вам за це, і за все, що ви особисто зробили, міс Маргарет, — велетень Ріно, здавалося, займав більшу частину палати, ніж решта троє разом узяті, але разом із тим стояв, несміливо опустивши погляд у підлогу. З усього видавалося, що він радше сам підставився б під кулю, ніж завдячував комусь життям. Або ж це виявлялася його католицька покірність.
Кумедно, бо Ґроббелаар, ледь зачувши, що Тимур не знає про жодну католицьку церкву у Києві, набився із ним до України. Коршак спершу лише віджартовувався на таке, але від чоловіка не так легко було здихатися, тож він вирішив, що якось вже пояснить дружині, чому із ними мусить пожити преподобний із Південної Африки. Тимур пригадав про повістку, що чекала на нього вдома, і в голову самі полізли картинки військового капелана-бійця іноземного легіону. Якось воно та й буде, точно не гірше.
— Я вас прошу, це моя робота, — стенула плечима Маргарет. — До того ж проєкт «NGF Lab» повернув мені інтерес до науки, — жінка промовчала, що через поранення їй, певно, лише те і залишалося, що займатися наукою.
Тимур м’яко посміхнувся. Воллер своїм запалом нагадувала його у перші дні в комплексі, коли Ральф Доернберг проводив екскурсії лябораторіями і чоловік на свої очі бачив, на що здатні неймовірні андроїди.
— Тільки не захоплюйтеся занадто.
— Знаєте, пане Коршак, після усіх здобутих знань із вас вийшов би непоганий біоінформатик.
— Знаєте, я щось не дуже радий з того, як ці знання здобув, — щиро відповів Тимур.
— Вірю. Я і сама не надто люблю біоінформатику.
Їхнє прощання виявилося якимось зіжмаканим та ніяковим, але що ще вони могли сказати одне одному? Що до кінця життя не забудуть про те, що їх об’єднало? Що житимуть, постійно обертаючись в пошуках суцільно чорних очей? Це було надто очевидним, щоб хтось із них міг це озвучити.
Із Лаурою пройшло не краще. Вона не могла залишити Штаєрмана та инших «сутінкових» в Чилі без нагляду, тож вирішила залишитися в лікарні Антофагасти, тим більше, що її досвід спілкування з ним міг стати в пригоді місцевим лікарям, щоб якщо не вилікувати постраждалих, то хоч полегшити їхні страждання. Але француженка пообіцяла дзвонити і Тимур підозрював, що не для того, аби привітати їх із Різдвом. Втім програміст був би радий, щоб вона лише не дзвонила посеред ночі (враховуючи часову різницю), щоб повідомити, що «сутінкові» знову повторюють його ім’я.
Літак давно був над Атлантикою, а Ріно мирно хропів збоку (що було однією з причин, чому Тимур не спав), але чоловік усе не міг заспокоїтися. «ДНК — це код», — ці слова вченої ніяк не йшли йому з голови. Вони зійшлися на тому, що поки це не було можливим, але якщо така думка з’явилася у Маргарет, то і воно могло б замислитися про те, як запрограмувати наноагентів на саморозмноження. От тоді воно неодмінно шукало б когось із них.
Але тієї миті важезна рука сонного Ріно упала на коліно Тимура і той вже ні про що не думав.
Аліна зустрічала його в аеропорту, ніби після такої безвідповідальної поїздки не могла довірити чоловікові навіть дістатися із Борисполя до Києва. Вона лише зміряла поглядом преподобного, що чимчикував за Тимуром і махнула рукою на авто, мовляв, удома розберемося.
За іронією долі, у рідному КПІ з’явилася вакансія викладача біоінформатики — платили не краще, ніж у Гідрометцентрі, але він міг поєднувати дві роботи, та і для педагогів була відстрочка від служби, тож Тимур міг на деякий час видихнути і зібратися з думками. А на кожну шпильку Ріно стосовно того, як він із програміста-геймдева перетворився на професора (насправді, поки тільки на асистента і довіряли йому викладати тільки «програмістську» частину предмету), Коршак без зла, але дуже влучно згадував перетворення південноафриканця із головоріза на преподобного. І щоразу отримував одну і ту ж відповідь.
Шляхи Господні незбагненні.
- 1mate (брит. англ.) — друг, товариш