- Ні, тут знову помилка. - задумливо промовила Ліса, - Спробуй зіграти четвертим пальцем, повинно вийти.
Вони вже з пів години намагаються самостійно розібрати нову мелодію. Бах. Інвенція ля мінор. Це просто пекельно. Чому їх вчителька вирішила саме зараз зоставити їх мучатись з цими довбаними двома сторінками нот, які, здається, вже просто знущаються з них!
- Я тебе зараз розчарую, але четвертий тут не підійде. З соль потрібно вийти на фа дієз, а потім, після мі і мі дієз, повернутися до чистої мі, зіграти ре дієз, і закінчити це акордом соль-мі, де мі - це четвертий палець. - Дженні сказала це так, наче їй взагалі було все одно на те, як вчителька кинула їх тут з розбиранням цієї мелодії з пекла. В її голосі був лише спокій, і, навіть, трішки нудьги.
- …тоді третій?
- Так, підходить. - написавши цифру біля ноти, Дженні продовжила, - а ти будеш грати, чи так і вгадуватимеш пальці?
- Хей, я не вгадую! Я практично допомагаю тобі підібрати правильний порядок гри з правильними пальцями! - сказавши це, Ліса трішки надула губи, і скрестила руки на грудях, вдаючи з себе ображену.
- Порядок гри написаний у нотах, а тобі якби нічого не робити! - вже з деяким натяком на роздратування промовила Дженні.
- І чому при написанні творів, композитори не можуть вказувати всі пальці, якими повинно грати, а не лише деякі?! Так скажем «спробуй-вгадай»! - в цей момент Ліса повернулась до вікна, і схвильовано потрясла Дженні за плече, - Ей, дивись, сніг пішов! Вже майже середина грудня, але це перший снігопад. Просто подивись, який він пухкий!
- Ти що, снігу ніколи не бачила? Кожну зиму одне і теж саме. - але Дженні все ж таки подивилась. Не у вікно, на Лісу. Вигляд її щасливого обличчя і дитячої посмішки змушували з’являтись відчуття теплоти у серці.
- Ми пограємо в сніжки, після закінчення заняття? У нас тоді в обох буде вільний час, ну будь ласка! - все ще дивлячись у вікно, промовила Ліса.
Вау, всього через якийсь сніг, вона встигла геть забути про завдання від їх вчительки. А в них і не так багато часу-то залишилось на його виконання!
- Ти що, знову захворіти хочеш? Лише тиждень пройшов з твоєї минулої хвороби, а ти тоді тільки по холоді дому верталась. Хоть уявляєш, що буде, якщо ти зараз в снігу будеш валятись?
- Хто сказав, що я буду в ньому валятись? Це просто сніжки! - прозвучало з гарно чутною награною невинністю в її голосі.
- Ліса, ми з тобою знайомі вже скільки років? Якщо ти підеш грати в сніг, то через п’ять хвилин вже будеш вся мокра, а ще через дві години лежатимеш вдома з температурою.
- Ну будь ласка! Я ж буду під твоїм наглядом, тому можна бути впевненими на сто відсотків - я не захворію! Ну! - вираз обличчя Ліси в цей момент був просто неможливим. Наче в маленького кошеняти, яке намагається випросити щось, що йому аж ніяк не дозволяють.
- І коли це ти мене в останнє слухала? - з недовірою в голосі запитала Дженні.
- В цей раз точно буду! Ось побачиш. - радісно відповіла Ліса, відчуваючи, що перемога в цій розмові вже дісталася їй.
- А якщо все таки не дотримаєшся свого слова, то?
- Я куплю тобі все, що ти захочеш!
- Ну… добре. Але не більше 30 хвилин. Скоро екзамен, потрібно практикуватись. - змирившись, промовила Дженні.
І так завжди, вона ніколи не може відмовити Лісі. Сама Ліса це знає, і часто цим користується, через що Дженні кожного разу обіцяє собі більше не погоджуватись на всі її забаганки. І кожного разу програє у бою з собою ж. Взагалі, вони гарні подруги. Вже восьмий рік ходять до однієї вчительки, в класній кімнаті якої і познайомились. Разом займаються, чекають одна одну на заняттях, ходять в один час на сольфеджіо і муз. літературу. Все разом, окрім одного. Дженні подобалась Ліса, хоча вона впевнена - Лісі подобаються хлопці. Вона завжди розмовляла про них, а самою частою темою для розмов був новачок з паралельного класу. - Ну так, він високий, гарний і, здається, непогано вчиться - кому б він не сподобався. Навіть не дивно, що Ліса швидко приєдналась у його міні фан-клуб з учениць школи. - Коли Дженні зрозуміла свої почуття, то спочатку дуже хвилювалась, і єдиним питання, яке було у неї в голові, було «що подумає про неї Ліса?» Так, Дженні дійсно дуже переймалась цим, і навіть, думала, як виправдовуватись, якщо Ліса випадково дізнається. Але з моменту початку закоханості пройшов майже рік, а об’єкт її симпатії так нічого й не помітила. Зараз, справді, Дженні вже не знає, гарно це, чи погано. Але вибору немає, заняття вже закінчилось, вчителька розписалась у їх щоденниках, і зараз вони підуть додому. По дорозі Ліса зненацька почне закидувати її сніжками, вони почнуть гратись, і Ліса не зупиниться навіть через обіцяні пів години, як завжди захворіє, і Дженні буде кожного дня навідувати її, щоб заспокоїти свої нерви на рахунок того, чи прийняла Ліса ліки, і чи все з нею гаразд.
- Вау, на вулиці так сонячно. Але снігу все ще не дуже багато. Дженні, до будинку йти 40 хвилин, давай пройдемось пішки і почекаємо, доки випаде більше снігу, щоб пограти? М? - повернувшись до неї, запитала Ліса.
- Ні, пограємо на подвір’ї. Біля будинку нас можуть побачити, і тебе тоді точно заженуть в хату.
- Ну добре. - Ліса сказала це трішки сумно, але відразу почала підходити до Дженні, яка просто стояла посеред снігу, й не знала, що вона взагалі тут робить. Підійшовши вже надто близько до неї, вона нахилилась до її обличчя. - Ти теж мені подобаєшся. - тихо промовила вона з посмішкою на вустах, і, швидко поцілувавши Дженні в губи, кинулась втікати. - а тепер дожени мене! - засміялась Ліса.
- Також?.. - декілька секунд Дженні стояла, наче зачарована, але потім, коли до неї дійшов сенс слів, сказаних Лісою, вона широко посміхнулась, і побігла наздоганяти.
І нехай тепер вони пограють трішки довше. Настільки, що захворіє не тільки Ліса, а і Дженні. Зараз плювати на ті пів години, і що буде потім. В решті решт, хто хоч раз не хворіє взимку? Головне, що зараз вони разом.