— І ти типу хочеш зі мною зустрічатися? — тихий шепіт; розгублений блондин хоче зрозуміти все, але не може.
— Я не… не, — хлопець не міг виговорити, сльози зробили світ нечітким, як і вчорашній вечір змінив його майбутнє на нечітке; тремтячі руки стисли його «друга» в обіймах, а серце відбиває ритм у такт схлипам.
Свят не міг повірити, що їхня щотижнева вечірка на двох стане кінцем багаторічної дружби.
***
— Новенька, прикинь? — швидке риторичне питання; купа ентузіазму, щирий відкритий погляд.
Брюнет, який сказав це, нависає над худим хлопцем, що сидів у телефоні.
— Клас. — реакція була не такою, на яку очікував Влац, тому він помахав відкритою долонею перед екраном і повторив ще раз у злі очі, що відразу ж глянули на нього.
— Ти не розумієш: прийде новенька. В університет. У нашу групу. — піднімаючи брови на кожне речення, робив акцент брюнет.
— Досі круто. Але я тут до чого? — Святослав відклав телефона, бо вести розмову з другом, який загорівся якоюсь ідеєю, та завалювати боса одночасно не виходило.
Влац обурливо зітхнув.
— Ти ж у нас містер «Я супер мачо і всі дівчата мої подруги»! Познайомишся з нею сам, а потім і мене представиш.
— Не розумію прикола. Чому ти думаєш, що я їй сподобаюсь, вона може бути взагалі не з моєї ліги.
— Бо ти найкраще сонечко університету і взагалі котик, тому не викаблучуйся.
— Добре-добре, — усміхнувся і почав Свят, — раз я такий пречудовий, то може все ж глянемо Величне століття?
— Я хочу передивитися Доктора Гауса і твоя любов до Гюррем це не змінить.
Карикатурно надувши щоки, Влац побіг до компанії спортсменів, які якраз повернулись із тренування, залишивши Святослава наодинці з думками, щодо сьогоднішнього вечора. Хлопець сидів на останній парті біля вікна: їхнє із Влацом місце. Взагалі, усі дивувались як ці двоє зживались із такими різними характерами: хлопець-одинак та хлопець, який завжди в центрі уваги. На вечірки їх завжди запрошували вдвох, хоч Свята потім і доводилося тягнути майже на собі, бо «ігри самі себе не пройдуть». В університеті ж, Святослав був такою собі «іконою», бо підкотити до нього могли всі, а от зустрічатися — ніхто.
Дзвінок пролунав доволі швидко, усі посідали на місця, Влац прибіг від своїх знайомих і тепер уся група дивилася на двері в очікування новенької. Хтось зацікавлено, а хтось уже готувався чимось насолити.
Нарешті, двері відчинилися і за викладачем зайшла якась брюнетка. Вона була низька і з довгим, аж до попереку волоссям. «Гарна…» — подумав кожен із цієї аудиторії.
— Так, добрий день, познайомтесь із новою студенткою — Мірабель.
Зацікавлений шепіт пронісся між рядами.
— Сідайте на вільне місце й почнемо пару.
Новенька спокійно роздивилася кімнату й пішла до вільного місця. Дівчина, якій пощастило бути її сусідкою, відразу почала знайомитись і від їхнього місця почав лунати сміх.
Святослав задивився на цю струнку, маленьку поставу. Сердечок в очах ще не було, але від такої краси хотілося складати вірші, ліпити статуї та малювати. Естетично правильне обличчя, плавні лінії — усе кричало про мистецтво. Можливо, це було неправильно, але він закохується швидко й так само швидко викидає зі свого серця.
Влацлав помічає все. Але й сам задивляється на новеньку. Гарна, хоч і не в його смакові…
— Отже, почнемо пару.
Викладач починає викладати матеріал, не дивиться на студентів: кому потрібно — запишуть. Схоже час до перерви буде тягнутись дуже довго. Святослав же пише конспект. Влацовий настрій впав на дно Маріанської впадини; він удає, що йому нудно та тихо починає гортати Тікток. В такому настрої проходить перша половина пари. Коли нарешті викладач зупиняється на п’ятихвилинну перерву, всі починають сходитись до новенької.
Вона неначе звикла до такої кількості уваги й лише примружує очі на представлення чергового хлопця. Свят навіть не рипається в ту сторону. Навіщо витрачати час, якщо його в цій юрбі не запам’ятають.
Блондин витягує руку та куйовдить Влацову голову.
— Ти знаєш, що буде тест? Може все ж послухаєш лекцію?
Влац трохи сповзає на стільці та ластиться до рук.
— В мене є твій конспект, потім почитаю.
Свят сміється. Звичайно ж він не відмовить найкращому другу, але йому краще було б послухати все від викладача та на прикладах, а не сухий конспект. Блондин заглядає в телефон сусіда та вони так і проводять перерву в стрічці Тіктока. Коли викладач знову привертає увагу студентів, Влац штовхає головою Свята і він з награно злим виразом бубнить під ніс щось про безплатну робочу силу.
Так і проходить пара. Коли ж нарешті дзвоник сповіщає про закінчення цього кола пекла, хлопці починають збирати рюкзаки. Святослав збирається швидше і тому іде в коридор аби зайняти місце в аудиторії(хоча ніхто й так не сідає на ті місця). Перед стендом про найкращих студентів він бачить новеньку. Спершу хотів втекти, але все ж видихнув та встромив одну руку в кишеню, а іншою пригладив волосся назад. Якраз чудова нагода привітатись.
— Хей! — за декілька метрів від дівчини блондин підіймає руку у вітальному жесті, — Я Святослав. Твій одногрупник.
Усміхається та подає руку аби пожати. Дівчина дивиться на руку здивовано, але легенько потискає.
— Мірабель. Слухай, це ж ти тут? — шатенка хитнула головою на стенд.
— Так, але сподіваюсь це ненадовго, — трохи ніяково каже хлопець, — бо всі викладачі думають, що я монстр, зациклений на навчанні.
— А це не так? — з легкою усмішкою питає Мірабель. Свят робить серйозне лице.
— Дуже не так. Люблю спати, а не сидіти над рефератами та есе на якісь змагання.
Мірабель сміється. Дзвінкий, можливо хлопцю здається, але навіть кокетливий, сміх лунає в коридорі.
— Слухай, а тебе можна звати Міра? — швидко, поки не передумав питає хлопець.
— Ой. Ну тобі все можна. Тільки тоді я буду звати тебе Святік. — каже дівчина і легко нахиляє голову до плеча. Але блондин ледве стримується від блювотного позиву. Вона вибрала звичайну форму цього імені. Але точно не для Свята. Це була найгидотніша, найгірша з можливих та багато інших най- форма його імені.
Через силу, зі скляною посмішкою він відповідає:
— Ні, тільки не це, краще Свят.
— Добре, Святе. — усмішка дівчини ледь померкла: схоже їй не сподобалося, що її виправили. — Знаєш, було б круто завести друга тут, бо зі знайомих в мене поки лише куратор.
— Так, Міро, буду радий допомогти. Я піду поки, аудиторія 84 зараз.
— Добре, зустрінемось.
Святослав різко розвертається і з поворотом з його обличчя злітає усмішка. Ось так і розбиваються серця. Як-то кажуть суцільний red flag ця Мірабель. Від словосполучення «завести друга» маска хлопця мало не сповзла, а те, що вона познайомилась мало не з усіма одногрупниками, але досі «зі знайомих, лише куратор» було трохи образливо. Серденько хлопця заболіло від такого і йому терміново була потрібна терапія. Влаца видно не було, тому він вдягнув навушники та увімкнув музику.
Влац стояв недалеко від Свята та Мірабель з початку їх розмови. Вмішуватись та перебивати він не хотів. До того ж дівчина так посміхалась(Свят стояв до нього спиною). Коли ж блондин вже пішов, дівчина почала щось друкувати в телефоні. Влацлав сперся спиною об стіну та заплющив очі. В грудях почало стискати і йти зараз до друга було б дуже ризиковано. Хлопець трохи постояв так, а потім вирішив вже йти.
«Й чому вона така, га? — почав подумки дратуватись хлопець, — Його ж зазвичай ніхто не цікавить, а тут якесь кохання з першого погляду.»
Через свій зріст в нього були пропорційно довгі ноги й парубок швидко дійшов до аудиторії. Святослав сидів зі заплющеними очима та в навушниках, тому брюнет постукав по парті аби не налякати юнака.
Той відразу скинув навушники та озирнувся. Оскільки нікого поряд не було, то він почав говорити:
— Слухай, чуваче, ця Мірабель та ще штучка…
Лице Влаца скривилось і він перебив напівдороги:
— Коли ти встиг вже? Я думав ти незацікавлений.
— Так ти дослухай! — трохи голосніше, ніж хотів сказав Свят тому відхилився на стільці та глянув за спину брюнету. В аудиторію якраз зайшла група одногрупниць, тому блондин схопив друга за лікоть та потягнув до себе. Той майже впав на коліна до Свята, але встиг вирватись та сісти самостійно. Свят все ж нахилив його ближче(хоч на думку Влацлава це були лишнє) та почав розповідати своє враження від діалогу. Розказав у подробицях її погляд та посмішку.
— Мені здається, що ти перебільшуєш. — після тиради друга сказав Влац. Хоча в душі він полегшено зітхнув та подякував своїй можливій прапрабабці відьмі.
— Я, як ти вже казав, котик, тому відчуваю погані емоції. — він нарешті випрямився, наостанок обпаливши вухо впевненим видихом. — Як твій ліпший друг прошу забути про неї.
Влац, зробивши з себе великомученика, спробував спародіювати засмучений смайлик та видихнув:
— Тільки через те, що ти — котик.
Друзі засміялись. Дзвінок оголосив початок другої пари й весь університет почав гризти граніт науки.
***
— Нарешті!
Святослав йшов сходами вниз від виходу з університету та потягувався. Зліва йшов Влац, занурений в телефон. Пари закінчились і хлопці йшли додому аби влаштувати вечірку та відірватися. Сьогодні п’ятниця, а отже в особистих повідомленнях брюнета було людяно і тому він зараз відбивався з усією силою.
— Отже, сьогодні в нас поминки твого розбитого сердечка? — запитав Влац на секунду відірвавшись від екрана.
— Так! Буду заливати пустоту своєї душі алкоголем та сумувати. — Свят приклав долоню до лоба як це роблять аби передати трагічність моменту та почав притворно плакати. Так, можливо йому й сподобалась Міра, але так побиватись за нею в його планах не було. Просто хлопець вирішив, що це чудова нагода випити.
— О, ні, мій дорогий друже, як же так. — стримуючи сміх сказав Влац та обійняв блондина однією рукою за плечі. — Я не дозволю тобі сумувати наодинці.
— Мій рятівник. — Свят надіслав повітряний цілунок і хлопці почали сміятись.
Отак і дійшли до будинку Свята, де завжди проходили їх маленькі гулянки(там було купа варіантів як провести вечір: книги, манґи, відеоігри та купа іншого барахла).
— Завалюйся, батьки на дачу поїхали, сьогодні самі.
— То це що, ми з тобою вдвох? — з грайливою інтонацією сказав Влац. Свята це ніскільки не смутило він лише підморгнув та мугикнув.
Вони попрямували до спальні аби забрати заникане пійло, а потім повернулись в передпокій. Свят налаштував ноут та увімкнув якийсь дурнуватий плейлист для атмосфери.
— Коли почнеш жалітись? — наливаючи в кружки якийсь дешевий коньяк, підняв голову Влац.
— Ох, тяжка ж в мене доля, — відразу ж почав блондин. Йому аби тільки вуха виділив хтось — говорити буде без передиху, — ну чому вона така? Гарна — капець, а от характер як у злої відьми. До того ж вона тільки через те, що я на тій клятій дошці пошани вишу, поговорила з мною! Суцільна вигода.
Влац хотів би підтримати Святові сльози через Міру, але його сльози пролиті на іншу любов. Та все ж він відіграє свою роль.
— Прийми цей келих, благородний лицарю, та забудь про всі негаразди. — брюнет передав кружку з напоєм, ледь вклонившись. Святослав всміхнувся, а потім викрикнув:
— Я принц!
— Добре-добре, все, що захочеш.
Телефон Влаца почав миготіти і юнак знову взяв його в руки. Всі запрошували його(їх, бо один Влацлав не ходить) на якусь вечірку о десятій. Оскільки зараз була третя дня, то можливо вони б ще встигли прийти туди. Хлопець сів на диван та відставив кружку. Святослав підняв брову й сам заліз на диван з ногами та поклав голову на плече другу аби слідкувати за листуванням.
— Не хочеш..? — Влац не закінчив, але й так було зрозуміло, що він пропонує. Свят скосив очі наверх. Сьогодні він хотів побути на самоті й вечірка з купою живих людей не входила в плани.
Свят підняв голову, спеціально голосно відсьорбнув з кружки та негативно похитав головою.
— Тоді пишу, що в нас марафон серіалів.
— Чудова ідея. — муркнув Свят та влігся назад на плече. Йому сподобалось як звучало оце ніжне «нас».
Брюнет відписав та отримав у відповідь смайлик з закоченими очима. Потім юнак почав відпивати алкоголь та читати свої чати. Повідомлень назбиралось багатенько. Свят просто відпочивав від гомону людей та був вдячний за таку тиху ‘’вечірку’’. Поки вони не вип’ють досить багато аби неіронічно слухати Петра Щура, вони будуть сидіти на дивані, одночасно з цим хіхікаючи над мемами в групах Телеграму.
Коли перші кружки закінчились, Свят похникав на вухо брюнету і той передав телефон йому, а сам пішов робити нову порцію «коктейлю».
— Хочеш щось з’їсти? — спитав Влац, бо пити на голодний шлунок взагалі-то погана ідея.
— Тебе? — Свят усміхнувся та закусив губу й поклав великий та вказівний палець під підборіддя.
Голова трохи почала кружляти й хлопці захихикали з примітивного жарту. Влац проігнорував хвилю жару всередині та пішов на кухню собі за закускою(а насправді за повноцінним обідом). Звичайно ж, коли повернувся то частину його нашвидкуруч зроблених бутербродів приватизував блондин.
— Може включимо щось вже? — з набитим ротом спитав Свят.
— Я казав за Доктора Гауса, отже він. — сказав Влац та облизав пальці та витер рота рукавом. Після цього відпив з нової порції коньяку та почав вбивати в пошук серіал.
Святослав можливо занадто швидко сп’янів, бо зациклився на невинному жесті трохи більше, ніж на мить. Потім струсив головою та продовжив жувати.
Коли брюнет нарешті знайшов потрібну йому серію, друг навіть не став казати, що краще ж дивитись спочатку. Влац поставив пляшку алкоголю ближче, біля правої ноги на підлогу та впав на диван. Так хлопці знову, в котрий раз, почали передивлятись «Доктора Гауса».
«Не тобі жалітись, Святе, ти Величне століття вже разів сорок дивився».
— Й чим тобі ця серія так подобається?
Влац, який якраз відпивав, повернув голову та задумався на секунду. Потім пожав плечима. Він й сам не знав чому серія про жінку-психопатку так сподобалась. Можливо, через передані в кінці емоції кохання. Все-таки героїня любила свого чоловіка.
Прийнявши це за відповідь, блондин продовжив дивитись серіал, потихеньку сьорбаючи напій. Після того як серія закінчилась Влац пішов в кухню за соком, бо пити один коньяк вже остогидло. Коли повернувся, то Свят вже поставив на завантажування наступну серію.
Сів, підігнувши ноги під себе, та налив соку в кружку Святові. Напевно там ще залишався алкоголь, але всім було все одно.
Так хлопці й сиділи, дивились серія за серією. Хоч й пили вони повільно, але через деякий час вже не було половини пляшки.
Була вже майже шоста, але хлопці сп’яніли повністю й дивились вже навіть не розуміючи складних слів(хоч й до цього теж не розуміли, але хоч намагались), а просто сміялись з появи в кадрі персонажів та саркастичних жартів Гауса.
— Може пограємо в щось?
Питання Свята розрізало тишу між ними. Брюнет повернувся й замислився. Мозок в обох перестав працювати як належить, тому головоломки відпадають. Реакція в них погіршилась, тому й ігри, що потребують швидкого реагування, теж не підходять.
— Може, карти?
— О, так, давай.
Влац піднявся з дивану й похитнувся. Потім направився в спальню, поки Свят прибрав з дивану зайві подушки та тарілку з їжею. Через декілька хвилин брюнет повернувся та запитав:
— Ти чого їх переставив? Я ледве знайшов.
Юнак почав згадувати, хто брав карти останніми.
— Та то ми з батьком грали, а потім мама перекладала в кімнаті. — він махнув рукою на місце біля себе, — Сідай.
Влац впав на своє місце, всередині жалкуючи, що вже не сидить поряд зі Святом, та почав тасувати карти. Друг уважно слідкував за руками, наче впав у гіпноз, а потім різко повернувся до ноутбука. Влац підняв погляд та з запитанням підняв брову.
— Музичку увімкну. — швидко відповів блондин, боковим зором побачивши рух голови.
Почала грати якась повільна мелодія і Влацлав впізнав в ній пісню, яку завантажив помилково. «Autograf feat.WYNNE — Nobody Knows». Тоді ще Свят сміявся та казав, що вона підходить для стриптизу. Хлопець видав смішок.
Тепер настала черга Свята підіймати брову.
— На що граємо? — спитав Влац та показав на ноутбук. Секунда на осмислення і Свят заливається сміхом, бо просто рандомно включив плейлист, а втрапив в цю пісню.
— Та просто так. — відсміявшись каже хлопець. Трохи подумавши, видає:
— Хоча я хочу наступного разу дивитись своє, тому в кого більше перемог, той обирає серіал на наступну вечірку.
Брюнет киває й починає роздавати карти. Другий хлопець наливає собі соку й ліниво рухається під пісню.
Козир чирвові.
Мозок Влацлав концентрується на дурних деталях. Він волів би не помічати як ходить кадик, після ковтка. Як мляво колихаються стегна в примітивних рухах.
— Є двійка, я ходжу.
Свят кидає карту в простір між ними й чекає. Брюнет відбиває. Обидва беруть з колоди по карті й Влац ходить.
В кімнаті закриті штори, а через те, що сонце заходить, то темно й блондин мружить очі, аби розгледіти, які ж в нього карти, але відбивається.
Так їх матч продовжується, часу ще багато, адже колода на п’ятдесят чотири карти. Хлопці п’ють коньяк, а пісня змінюється на «Season of the witch». Повітря в кімнаті тягуче, час ліниво тече, а Свят мугикає й рухається в такт. На руках у Влаца залишається два джокери й перемога.
Хлопці продовжують грати, поки пісні змінюються. Підбірка виходить доволі цікава, всі відчуваються гарячим воском на шкірі. Святослав підспівує кожній з них, а Влац намагається просто зосередитись на картах. Його завдання розтасувати й роздати. Не дивитись, як рухається його друг і, особливо, не уявляти чогось іншого.
За грою пройшла година. Хлопці вже розм’якли повністю й навіть не ховали карти, хоча й вели рахунок.
— Здається, сім-чотирнадцять, але я не впевнений. — каже Свят і встає.
Це було невдале рішення, бо тіло протестує й хоче назад в позу лотоса.
«Я маю ціль, тому я — самурай, чи не самурай, бо вони мають шлях, а не ціль?» Такі думки витають в голові Свята, поки той йде(читати:повзе) до туалету. В голові грає піаніно, а перед очима кружляє світ, але хлопець цілеспрямовано йде до унітаза. Зробивши своє діло, він миє руки й повертається, аби застати Влаца з телефоном в руках.
— Перерва? — запитує стоячи перед другом й потім змітає карти в сторону. Мізки взагалі не хочуть працювати, тому він просто сідає біля брюнета та закидає свої ноги на його коліна та обіймає шию рукою. Ззовні нічого не змінюється, Влац звик до тактильного п’яного Свята, але всередині кричить та нявчить кіт. Він його торкнувся і хочеться викинути телефон з рук та притиснутись до хлопця ще дужче. Але він гортає інстаграм та дивиться як хто готується до вечірки. В чат групи приходить нове повідомлення і хлопці бачать посилання на обліковий запис новенької. Через декілька хвилин її вже додають до чату. Святу нудно й це прекрасна можливість понити про важку долю, тому він скиглить:
— О, ні, чому вони знову нагадали за неї, моє серце тільки заклеїлось.
— Як вони могли, жахливо, всіх в тюрму на сорок років. — підхоплює Влац та намагається тримати серйозне лице.
Вмикається пісня «Home alone» і Свята взагалі прориває.
— Та чому світ має мені постійно нагадувати, що «Ти один, Святе, ніхто тебе не любить»? — він в запалі підіймає голову з плеча Влаца, яке слугувало подушкою, а потім нахиляється за кухлем з алкоголем.
— А я? Я тебе люблю, взагалі-то. — спокійно каже Влац. Блондин на це лише фиркає та відсьорбує коньяку.
— Так хіба ти рахуєшся? Хочеться романтики, поцілунків, побачень. А в мене «Ні обіцянок, ні побачень», — в кінці проспівує гнівно. Мірабель просто остання крапля в тому морі натяків Всесвіту. Він одинокий одинак, а зустрічання йому не світить.
— Ох, ну, сонечко, все ж можна нарішати.
Схоже алкоголь відправив всі страхи в нокаут і Влац сказав цю дурню. Звичайно ж він пожартував, тому зараз й удавав, наче він багатий продюсер та може розкрутити починаючи зірочку до стану Супернової. Свят усміхається від вуха до вуха, а потім починає підігравати.
— Ти що, думаєш я задарма цілуюсь? Ні-ні, де моя вигода?
— Як це, тобі хіба не хотілось просто «кохання»? — брюнет робить великі очі.
— Звичайно хотілось. Й зараз хочеться. Але я так просто не цілуюсь.
Влац думає, що ж відповісти, але потім перекидає увагу на коньяк. Тягнутись до своєї кружки далеко й брюнет киває головою на руки Свята. Той загальмовано розуміє, що хоче друг, але тоді на секунду в його голові лунає дурна думка.
Блондин усміхається й ховає руку з напоєм за спину.
— Це буде наший непрямий поцілунок. Якщо ти так хочеш від мене поцілунку, то може вже зробиш як нормальні люди?
Влац застигає, а потім усміхається й каже:
— Звичайно, сонце, якщо хочеш.
Брюнет думає, що це жарт. Блондин теж так думає. Але…
Свят забирає ноги з колін Влаца, а потім швидко перекидає одну. Тепер він сидить лицем до лиця та тримає одну руку за спиною, а іншу на плечі. Очі розбризкують чортячі іскри, а усмішка перетворюється у звабливу. Хлопець під ним не дихає. Серце судомно намагається перекачувати кров, а мозок кричить аби кров не приливала до поясу.
— Ну що, хочеш «коктейлю»? — грайливо питає блондин. Влаца перехоплює дихання й він тихо видихає «Ага». Друг на його колінах виглядає пекельно привабливо. Хочеться покласти руки на його талію, але юнак кладе їх на диван та стискає в кулаки.
Свят повільно повертає руку наперед та відпиває трохи коньяку. Так само повільно наближається до лиця брюнета, а потім й до самих губ. Влац розліплює рота й дивиться на губи Свята, наче це єдине, що збереже його від смерті. Відчувається дихання Свята. Між ними проскакує іскра, але тут чується голосний ковток.
— Упс. Здається потрібно, ще один ковток. — шепоче Свят й дивиться прямо в очі Влацу.
Брюнет готовий стогнати й благати про поцілунок, але він лише часто дихає через рот. Чи задихнеться він якщо зараз його поцілувати? Напевно, що так. Найкраща смерть.
Свят відхиляється й знову робить ковток. Вихиляється на колінах, змушуючи покласти Влаца руки на талію, й ставить кружку на підлогу. Сідає рівно. Так само повільно наближається до губ. Брюнету здається, що ця гра буде вічна. Він потрапив в пекло і це його особисте покарання.
Але блондин наближається й цілує. Рука без напою тримає підборіддя, легко натискає та приносить тепло. Губи пече від коньяку: той заповнює рота, ковток зробити занадто складно.
Рука на плечі повзе шиєю вверх та стискає волосся, фіксуючи голову в комфортному Святу положенні.
Святослав цілує, втягує почергово то верхню, то нижню губу. Потім широко лиже — насолоджується смаком алкоголю. Мозок вимикається в обох, залишається лише думка: «Приємно». Руки стискають талію та підсувають блондина ближче. Свят стогне, а Влац ковтає цей стогін разом з коньяком.
Вони розривають поцілунок та переводять дихання. Скоріше всього переводять в стан «не турбувати».
Святославу мало. Він, наче кіт, який знайшов валеріану. Зіниці хлопця розширені, подих переривається, а стегна ледь-ледь здригаються.
— Дівчата ж теж казали, що цілуються на вечірках, чому ми не можемо? — питання риторичне, хлопця не цікавить відповідь, йому важливо лише, які смачні виявляється у Влаца губи.
Хлопець стискає талію та киває. Йому теж здається, що все правильно. Особливо, якщо це його сон.
— Диван дуже незручний. — каже Свят й встає та тягне Влаца за волосся. Йому не хочеться відривати погляд від такого розкутого та привабливого брюнета. Зріст Свята трохи менший, якраз аби цілувати його під підборіддям, що він й робить, відтягуючи волосся назад.
Влац низько стогне та обіймає Свята однією рукою. Такими темпами вони залишаться у передпокої, тому він тягне Святову кофту назад й той відступає.
Захмелівші очі. Можна було б сказати від щастя, але це точно від кількості алкоголю.
Хлопці швидко йдуть до кімнати й Свят в нетерпінні штовхає Влаца на ліжко. Знову його осідлати дуже приємно й блондин відразу ж починає цілувати.
Хоча поцілунками це не обмежується: хлопці починають торкатись відкритої шкіри й стискати одяг в кулаках. Свят знову запускає руку у чорне волосся й тягне донизу, аби відкрити доступ до шиї. Широко лиже кадик та кусає над ним. Влацлав складно стримати себе й він різко підіймає стегна в імітації поштовху. Схоже Святові подобається й він кусає знову та сам рухає стегнами.
Захоплено цілуючись вони забувають про час.
***
Вони торкалися один одного мільйони разів. Лише одне відрізняє ті доторки від цих: тоді вони були дружніми. Зараз Влац нарешті може стиснути талію не по-дружньому.
Єдині думки: швидше, сильніше, ближче.
Вони знають слабкості краще за будь-кого, тому Свят веде нігтями від вух до плечей, а Влац стискає стегна в руках до синців. Наче влаштували змагання «Хто краще принесе задоволення», хлопці торкаються, цілують і вибивають стогони, відразу ж забираючи їх назад поцілунками. Хочеться зняти одяг, але, неначе покарання за довге очікування, вони печуться у власній жадобі. Ще трішки й разом зі своїми мізками вони розплавлять повітря. Бажання обох відчувається каменем. Цей камінь прив’язаний до їх ший; зараз вони стрибнуть у море з нових емоцій, ніщо не врятує. А навіщо?
Свят починає тертись об Влаца; клепки злітають одна за одною.
Швидше…
Здається, що серце не може битись дужче, але ритм змінюється. Блондин пише симфонію, яку не зможе повторити ніхто.
Сильніше…
Руки стискають стегна, поцілунки обпікають шию, стогони зливають у сонату.
Ближче…
Свят усе далі від здорового глузду. Йому все одно, що буде потім, зараз важливо лише сильніше відчути міцне тіло, його бажання. Стогони лунають у мозку, напряму формуються десь між півкулями.
Ближче вже неможливо, але хочеться кудись туди, між легень, у так звану душу.
Від бажання стає вже боляче, але вони намагаються не стерти останню грань дозволеного. Чи може до біса все? Губи ниють.
Алкоголь бере своє: голова крутиться і дії зливаються в суцільну розмиту стрічку. Святослав не може втримати свідомість на плаву й тоне. Море забуття та алкогольні сни.
Влацлаву погано. Морально, фізично. Відчуття нереальності, алкогольна галюцинація. Він кладе хлопця, якого досі тримав у руках, з боку, а сам, спотикаючись, йде у ванну.
Різке, неприродно біле світло. Відгвинтивши кран декілька разів вмивається холодною водою, поки мозок зі скреготом намагається функціонувати. Закручує кран.
Вони цілувались. Він та цілком реальний Свят. Його друг, якого він кохає.
Влац дивиться в дзеркало: звідти виглядає хлопець із червоними губами та мокрим волоссям. Переводить погляд на шию. Помітні лінії від нігтів, укус на плечі. Свят наче хотів позначити його. Перед очима постає лице блондина, привабливі губи викривлені в стогоні та його бажання.
Влац згинається, майже вдарившись головою об раковину та заплющує очі. Якщо це був сон, то він клятий збоченець. Тіло знову відгукується на недавні спогади. Хлопець встає. Йому потрібна розрядка.
Підіймає кришку унітаза, затискає футболку в зубах та дозволяє пам’яті та уяві зробити своє. Спустивши штани він починає згадувати як торкається Свята, як той стогне і вигинається назустріч.
Який його член на дотик? Як він любить себе торкатися? Який він на смак?..
Протяжний, але приглушений тканиною стогін.
Розфокусований погляд на руки. Брюнет взяв туалетний папір й витер власну сперму. У думках лише Святослав.
Спустошений, хлопець сідає на підлогу та спирається на ванну. Він не хоче цього, любов пожирає зсередини, залишаючи лише ці кляті думки. Він хоче Свята. Повністю.
Організм трохи протверезів і Влац встає і йде в кімнату до друга.
Той спить і серце брюнета щемить від ніжності. Хлопцю смішно й гидко від себе: він тільки що уявляв, як вилизує Свята, а тут якась ніжність. Хочеться вирвати із себе ці зайві емоції. Завтра блондин скаже, що все добре і Влац повірить… А потім буде ридати наодинці. Але так краще. Святослав вартий щастя, тому він буде грати роль «друга» стільки, скільки потрібно. Головне аби поряд…
Різко повертається до дверей та йде в передпокій. Там стоїть старе крісло, якраз для сну такого як він. Ніч поряд із коханим не витримало б серце: розірвалось би на тисячі частинок, розчинилось у моменті, між тік та так.
Сідає в крісло і втомлений переживаннями мозок майже відразу поринає в тривожний сон.
***
Ранок. Спина затерпла і брюнет лише дивується як він не впав. Хоча в цих старих продавлених подушках його тіло напевно потонуло, а старі пружини впились у сідниці ціпками.
Головний біль. Хоч яким атеїстом Влацлав не був, але гул дзвонів на похмілля завжди був присутній. Встав та наосліп побрів у ванну. Повільно, але невпинно пробираючись до води.
Різкий спогад. Ще один, і ще. Вони майже переспали. Учора, на п’яну голову план вдавати, що все нормально здавався легким, але зараз усе, що хотів зробити Влац — це бігти. Сховатись у темній печері, не вилазити до скону. А смерть настане швидко: вина та огида вже почали їсти його зсередини.
Швидко, всупереч болю (чи тільки вдаючи, що того немає), брюнет вмився та пішов до дверей. Він піде звідси, тут неможливо дихати.
Схопивши куртку та телефон із передпокою та намагаючись навіть на секунду не дивитись на диван, Влац вибіг. Куди податися він не знав, але одне місце точно буде безлюдним. Вимкнувши телефон, хлопець почимчикував до схрону.
***
Святослав прокинувся пізно, сонце вже майже зайшло за горизонт. У роті було сухо, голова боліла від похмілля, а шия пекла. Повернувшись на спину хлопець здивовано помітив біль у стегнах. Почав згадувати вчорашній вечір.
Губи торкаються шиї, міцні руки стискають стегна, пригвинчуючи до колін. Стогони, купа непристойних звуків.
Різко встає і відразу ж відчуває потрійний головний біль.
«Де Влац?», — набатом у голові. Святу хочеться аби хтось вирішив це за нього, сказав, що нормально відчувати таке до друга й робити це з ним. Нормально — хотіти продовження…
Закривши одне та примруживши інше око від болю, він починає шукати телефон. На тумбочці його немає і хлопець витрачає багато сил на перевірку покривал, а потім встає та йде у передпокій. Нарешті знайшовши, набирає одиницю(саме під такою цифрою в нього друг на швидкому наборі).
Гудків немає, телефон вимкнено.
«Куди він міг піти? Куди? Думай.»
Думка пролітає зі швидкістю Формули-1, але кволий мозок через адреналін встигає її обробити. Швидко відпивши соку зі столу, Свят хватає куртку і взуває свої кеди. Не виходить бігти й зав’язувати шнурки, тому, лаючись, зупиняється, падає на дорогу та зав’язує. Серце тарахкоче, як зламаний двигун, у грудях, але хлопець не здається та біжить. На чистому адреналіні він за якісь десять хвилин добігає до лісу й біжить у покинутий будинок. Прогулювати фізкультуру погано. Про це думає долаючи сходи та нарешті дістається до третього поверху. Відразу ж бачить Влаца: розморене лице, у вухах навушники, очі заплющені. Сидить на якихось дерев’яних балках біля віконної рами. Остання дистанція.
Свят підбігає до брюнета і впирається руками в коліна, намагаючись віддихатись. Влац злякано розплющує очі — гостей він схоже не очікував. Блондин підіймає один палець вверх та голосно дихає відкритим ротом. Потім спирає руку в поперек та відхиляється назад. Брюнет витягує навушник із вуха та розгублено питає:
— Ти що тут забув?
Погляд Свята натякає, що це його питання і брюнет закриває рота.
— Чому ти втік? — нарешті питає блондин і Влац відводить погляд.
Страх липкою павутиною обплутує горло. Несила вимовити хоч слово.
Свят плюхається навпроти, сідає на одну ногу й дивиться.
— Чому? — зацькований смішок. — Я просто боягуз і все.
Він із силою вириває другий навушник і кидає збоку. Зараз останнє про що він думає — це стан навушників.
— І чого ти боявся? Поцілунку? — Свят говорить спокійно, з ноткою веселощів. Хоча й сам не проти повірити в цей спокійний тон. — Я тобі й вчора казав, що все добре. Ти ж сам знаєш скільки дівчат так роблять просто для приколу. — хлопець починає молоти всі фрази, що спадають на думку. — Мені сподобалося, тобі сподобалось, усе окей, не парся, чуваче.
— О, ти не уявляєш як мені сподобалося… — тихо бурмоче брюнет. Він так і думав. Святослав і далі хоче зберегти все як було. Але поки він тут сидів, то встиг обдумати «за» і «проти», тому хоче розв’язати це питання. Ще одних «дружніх» поцілунків він не витримає…
— Я не можу не паритись. Ти — єдиний, за чиї поцілунки я «парюсь». Здається, я тебе люблю…
Бодрить краще контрастного душу. Свят моргає на автоматі.
— Стоп. Що? — декілька секунд на осмислення сказаного, — Почекай, подивись сюди, ти любиш мене? Я знаю, типу, я теж.
Нервовий смішок. Свят намагається спіймати погляд Влаца, але той відвертається.
— Я б поглянув тобі в очі, але ти забираєш мій спокій. Дивлюсь на тебе й посеред зими настає літо. — тихий голос, відвернута голова.
Ці слова заморозили хлопця. Дуже неочікуване признання від друга. Так і хочеться обійняти й сказати, що все буде добре, що цей стан пройде, але Свят знав. Знав, що не буде, не пройде.
— Слухай, я теж тебе люблю. — Влац здригається та морщиться: знає, що буде після цих слів. — Ти класна людина й мій найкращий друг.
— Ти не розумієш? — брюнет майже зривається на крик. — Не друг ти мені! Ти…
Сил закінчити хлопцю не вистачає. Плечі починають трястися; хлопець ховає голову в руках. Схлип. За ним ще один. Тоді хлопець підсуває ноги в колінах до себе, наче хоче зменшитись, зникнути, стати піщинкою без проблем.
Святу рве серце від цього. Це через нього? Чому він учора дозволив собі поцілувати Влаца?
У животі було відчуття метеликів. Погано. Блондин криво посміхнувся.
— Влац… Можна я тебе обійму? Будь ласка…
Тихе «Мгм» та хлопець сунеться в бік. Схоже сьогодні вони протруть своїми штанами всю підлогу.
В обіймах брюнет почав схлипувати інтенсивніше: він вважав себе слабким, вважав, що виплескує свої непотрібні почуття на єдину по-справжньому близьку людину. Так і сиділи: Свят, душу якого їла вина, та Влацлав, душа якого переповнилась від кохання. Говорити не було про що, всі слова були б дурними.
Найгучніше у світі тиша.
Але для того аби розуміти іншу людину потрібно питати.
— І ти типу хочеш зі мною зустрічатись? — тихий шепіт; розгублений блондин хоче зрозуміти все, але не може.
— Я не… не, — хлопець не міг договорити, сльози зробили світ нечітким, як і вчорашній вечір змінив його майбутнє на нечітке; тремтячі руки стисли коліна в обіймах, а серце відбивало ритм у такт схлипам.
Влацлаву було зрозуміло, що краще забути все; удавати, що нічого не було, але він хотів бути чесним: із собою, з другом. Святослав дурний: стільки захоплених поглядів, очей сердечками, відвертих дотиків. Як він міг того не помітити?
Брюнет знову бачить розмиті алкоголем спогади. Мить поцілунку, сміх Свята та тепло тіла. Ліпшого дня не знайдеться за все життя. Якби не біль після…
Від цього його плач посилюється; рукава светра наскрізь мокрі.
Він вірить(чи лише мріє): кохання мине.
Блондин ніколи так швидко не аналізував свої дії. Він згадує вчорашній вечір: поцілунок та вибух радості всередині після нього. Зараз йому зрозуміло, що навіть п’яним, він ніколи б не поцілував когось без любові. Не така він людина. Якщо вони цілувались…
Усе відбувається на краще, залишилось лише запевнити в цьому хлопця поряд.
— Ти думаєш, якщо ми вчора цілувались і майже все життя дружимо, то не зможемо зустрічатись?
Дурне питання. Святослав із цікавістю вченого-біолога препарує Влаца. Точніше, це питання відчувається як кігті в грудях. Зараз серце брюнета жалібно б’ється в долонях Свята; цією фразою він дав надію, але хлопець не хоче розчаровуватись.
— Я знаю, що зараз кажу дурниці, але спробуймо. Я тебе люблю, справді. Можливо ти думаєш, що це брехня, але все не так! — блондин почав швидко шепотіти на вухо хлопцю та лише сильніше стискати в обіймах. Вони майже зрослись, але Влац тулився ще ближче, до тепла, у самісіньке серце. Як же він хоче поселитись там, як сам Свят оселився в його!
Можливо… Можливо він заслуговує на щастя? Брюнету хочеться довіритись коханому… хочеться так його назвати вголос, не лише в мріях.
— Я тебе кохаю і хочу кохати далі, — перериваючись на схлипи говорить Влац, — до смерті останньої зірки.
— Тягне на весільну промову. — тепло сміючись каже Свят.
Чорне волосся різко здіймається і на блондина гнівно дивляться заплакані очі. У голові клацає, що це не час для жартів і він прибирає усмішку та наближається до лиця навпроти.
— Я тебе кохаю.
Не втримує серйозності та тицяє своїм носом у чужий, заплаканий. Голосний шморг, а після нього усмішка. Святові хочеться її вкрасти.
— Можна… Кхм. — чомусь сказати важко, щоки палають. В очах навпроти він бачить маленького себе. Але не одному Святові тут погано:
— У мене вже дупа замерзла, а ще спину ломить.
Голосний шморг.
Момент втрачено.
— Ти знущаєшся?! Я тебе поцілувати хотів!
Ну от, сказав. У здивованих почервонілих очах відображається зашарілий юнак.
— Цілуй.
Тихо, майже незрозуміло. Якби Святослав не був так близько, він би не зрозумів. І він цілує. Краде дихання, биття серця, думки. Хоча скоріше обмінює. Губи Влаца солоні та холодні, учора вони були іншими. Блондин хоче зігріти коханого(він же може його так називати?); бере обличчя Влаца у свої руки й той видає тихий стогін. Мить ніколи не втрачено. Здається, знову побігли сльози; радість затоплює все тіло і вже не може втриматися всередині. Хлопець ніколи так багато не плакав, блондин сподівається, що більше такого не допустить.
Поцілунок закінчується і Свят знову дивиться в чужі очі дзеркала. Витирає своїм рукавом обличчя та нарешті починає вставати.
Вставши, подає руку, а потім зависає на мить. І знову серйозне обличчя від якого Влацу стає тривожно.
— Ми зустрічаємось. Ти мій хлопець. Це аби не було недомовок, я знаю як ти цього не любиш. А ще поставиш у календарі цей день як дату зустрічання.
Влацлаву здавалося, що кохати більше не можна, але цей неземний індивід змушує.
«Якби не ти — мене б уже не було…», — подумки промовив брюнет та усміхнувся.
— Добре. Пішли вже, ми так і не подивились нічого.
— То все через тебе та твою неземну красу.
— Ні, навіть не намагайся, ми дивимось Доктора Гауса.
Так вони і йдуть: сперечаються та кохають.
Тепер вони знають, що все буде добре. І кохання для цього не має проходити.
***
Святослав любить тримати Влацлава за кисті, він, наче тримає в руках його серце. Він любить цілувати його шию та відчувати ритм на своїх губах. Він любить лежати на його грудях та слухати улюблену музику — мелодію серця коханого.
Влац любить обійми. Обійми від Свята найбільше. Поряд із ним він почувається в безпеці, поряд із ним забуває за час. Лише руки, що огортають, неначе ковдра, мають значення.