Хруст снігу під зимніми чоботами розрізав тишу. Сліди йшли по в корінь вивченій вулиці, і вели прямо по дорозі – до будинку Роберта.
Росс ще більше натягнув укохану сіру шапку на лоб, звучно зітхнувши, із-за чого напів прозорий клубок пару вийшов із легень. Було не вітряно, але морозно. Хлопець уткнувся почервонілим носом до синьої шкіряної куртки. Він йшов по пам’яті, навіть не дивлячись під ноги. Його голова була забита зовсім іншими думками.
«Може, сьогодні? Або я зроблю це Різдво найщасливішим, або найгіршим. Іншого шансу не буде» – розмірковував він. – «І подарунок… Він не занадто… дивний?» – той покрутив в кармані зіркоподібної форми предмет, обмацуючи його гострі кути.
Росс був у сумнівах. А якщо засміє? А якщо перестанете спілкуватися? Хлопець став йти повільніше, майже зупинившись. Йому було моторошно. Може Роб і не така людина… Хоча, хто його знає в справах любовних?Він прикусив обвітрену губу. Страшитися було не в його репертуарі, але зараз йому було дуже страшно, хоч і завжди безвиразне обличчя не видавало цього. Стиснувши в руці холодний подарунок, той, зібравши всю волю в кулак, знову пішов. Час зустрічі був дуже близько. А заповітний будинок був вже поруч…
Росс зайшов до, вже як рідного, двору. Він оглянув дім: не великий, але тут завжди було місце для всіх.
В будинку було ввімкнене світло, Росс це побачив через парадне вікно, що заливало кімнату теплом. В кутку стояла гарна ялинка, яка палала святковими вогниками. Росс приглянувся: на ялинці висіли криво вирізані сніжинки – точно вирізала сестра Роба.
«А Роб малював. Гарні візерунки» – той весело хмикнув. – «Який же він хороший…»
– О, Росс! – володар цього імені стрепетнувся.
Роберт так тихо вийшов, то той навіть не помітив. Кучерявий вже стояв в дверях і наспіх взував чорні чобітки.
– Закрийте двері, холодно! – крикнула мама Роба.
– Да, мам, зараз!
– А ти куди? – ще один високий голосок почувся десь поруч. Це в них сімейне, з’являтися так тихо нізвідки?
– Гуляти, – коротко відрізав Роберт.
Із дверей показалася ще одна кучерява маківка, як дві краплі води схожа зі своїм старшим братом. Дівчинка була вдягнута в фіолетове святкове платтячко, яке дуже їй пасувало. Молодша уткнулась очима в Росса, що весь час стояв як вкопаний, показуючи ознаки життя тільки ритмічним диханням.
Сестра сором’язливо посміхнулася, несильно помахавши рукою в знак привітання, на що Росс відповів тим же жестом, і криво усміхнувся. В її компанії хлопець почував себе ніякого. В принципі, як і з старшим Кудряшкою…
– У вас що, побачення? – прямо видала молодша через декілька секунд роздумів. Хлопчики спочатку шоковано подивилися на неї. Потім на один одного. Відвернулися. Добре що червоні щоки були ще від морозу.
– Да що ти!.. Звідки… Да ми ж!.. – старався підібрати слова Роберт. – Давай марш до дому, а то знову захворієш! – нарешті розпорядився він, і легенько товкнув її в спину.
Дівчинка залилася сміхом, та енергійно забігла до найближчої кімнати, не забувши зачинивши за собою двері. Між парубками повисла напружена тиша, і вони навіть не знають чому. Перший заговорив Роберт:
– Ам… Вибач за неї… – той винувато почухав потилицю під зеленою шапкою, так і не наважившись подивитися мовчазному хлопчикові в очі: погляд бігав з дерева на паркан, і по кругу. – Не знаю що на неї дійшло. Начебто скромна дівчина, а тут… – він знову замовк, і почав нервово перебирати пальці в замшевих рукавицях.
– Не хвилюйся через це, – нарешті промовив Росс, прервавши пожираючу їх обох безмовність. – Ходімо? – той смикнув плечем у бік вулиці, лагідно посміхнувшись.
Роберт мовча кивнув, обережно спускаючись по слизьким від морозу сходам.
– До речі, з Різдвом тебе, – кинув Роберт, коли вони вже вийшли за межі подвір’я.
– І тебе, чувак.
***
Хлопці йшли по засніженій дорозі до парку в повній самоті: на годиннику давно пробило за дванадцяту, отже люди або відзначали Різдво вдома, або провалилися спати. Тільки святково прикрашені хатини нагадували як швидко минуло свято. Вони намагалися йшли жваво, щоб не примерзти до землі. Який чорт тільки повисмикував їх з теплих домівок? Вони просто не могли зрадити щоразовій події на кожне гуляння – після свят обов’язково зустрічатися десь в спокійному місці, щоб розвіятися від домашньої, занадто активної атмосфери.
Росс розглядував верхівки дерев, поки Росс Роберт щось емоційно розповідав, жестикулюючи.
– ..І ми з Роєм побігли від того чела як різані! Найближчим часом ми морозиво брати не будемо…
– Хех, хто ж зимою його їсть, – хмикнув Росс, повернувши голову в сторону кучерявого. – А то будеш як твоя молодша сестра раз в півтора місяця.
Роберт засміявся. А потім замовк. Вже котрий раз. Росса це турбувало.
«Я зробив щось не так? Робу некомфортно зі мною?»
– Шкода Роя нема, тітка Кетрін як завжди…
– Ну, Париж є Париж, – буркнув він, поринувши у свої думки. – Присядемо? – Росс кивнув на лавочку перед ними.
Вони сіли. Єдиний ліхтар, що освітлював парк, був над ними. Із-за цього світла синяки Роберта здавалися ще більшими, а витягнуте обличчя виділяли тіні від невеликих скул. Він виглядав наче персонаж вигаданий Тімоті Бертоном, фільми яких кучерявий теж любив, Росс це запам’ятав. Може, він просто хотів бути схожий на тих героїв?
Мовчазний хлопчик все роздивлявся і роздивлявся того, а Роберт досі не помічав, як він став наче скульптурою в музеї. Той задивився на сніг: як повільно падають сніжинки, як ті тають на холодних руках Росса…
– Де твої рукавиці? – неочікувано для себе спитав Роб, змусивши того повернутися в реальний світ.
– Зазвичай вони в мене відсутні, – Росс підняв брови, хоча під шапкою цього не було видно.
Той не любив їх носити, погоджувався тільки на безпальцівки, і то, тільки в крайніх випадках. Може сьогодні і був той самий крайній випадок, але він забув їх вдома.
Россу подобалося, коли Роберт був таким турботливим. А він таким був завжди.
– А що? – він майже посміхнувся, але в той же час скрив це за беземоційною маскою, що так рятувала його в таких ситуаціях.
– Да, так… – і Роберт знову замовк, став розглядати дерева навпроти.
І знову вони сидять в тиші, і знову ця дивна атмосфера. Росс побачив тут шанс.
– Слухай, – Роберт обернувся, – як ніяк Різдво, подарунки там всілякі… – Кучерявий запитально опустив голову вбік, поки Росс нервово перебирав річ в кармані. – Коротше ось.
В руки Роберта потрапив маленький кулон в формі зірочки. Це був не дуже дорогий аксесуар з місцевого магазину, але які мурашки це викликало у мовчазного хлопця, коли він віддавав це Робу.
Росс подивися на того, очікуючи будь яку реакцію. Він ніяк не думав, що це буде зніяковілість. Та і не тільки в нього. Він взагалі не думав нащо це віддавав. І нащо він взагалі купляв подарунок.
– … Якщо тобі не подобається можеш віддати сестрі або викинути, – протараторив хлопець, стиснувши голову у плечі. Прямо зараз хотілося стати дуже маленьким, щоб його ніхто не бачив.
З секунду було мовчання.
– Мені подобається, – відповів кучерявий. – Так, мені подобається, – Росс повернувся, побачивши притаманну Робертові широку усмішку. Щиру, вдячну.
– Добре, що тобі подобається…
– Так, добре…
Іх очі зустрілися. На цей раз це не було дивно, навпаки – вони хотіли дивитися. Червоні щоки у обох так виділялися на фоні всього білого навколо.
Перший відвернувся Роб, він хотів краще роздивитися подарунок.
– Знаєш, а мені справді подобаються зірки, – почав він, і пройшов пальцем по металічній структурі кулону. – Яскраві, завжди світяться, і на них хочеться дивитися.
– Як і ти.
Клац.
Зірочка відкрилася на дві половинки. Рука Росса затіпалася, як і він сам.
Він не знав що кулончик може відкриватися. Він не знав що в пориві емоцій він видасть таку фразу.
Вони обидва придивилися: в середині було щось написано.
«I love you»
Вони повільно повернулися лицем один до одного. До них не одразу дійшло прочитане.
– «Ай лове ю», це означає… – Роберт різко охнув.
– Це не те що ти подумав! Я не знав! Чесно! – Росс поставив руки в примирливому жесті, швидко махаючи.
Це був провал. Настільки великого провалу мовчазний хлопчик не допускав ні разу в житті. Все завжди було під його контролем, за що б він не брався. А в цей раз, серце отримало перемогу в борьбі з розумом. Він був занадто емоційним сьогодні, і за це його ждала страшна кара…
– Ти мені теж.
Росс швидко зупинив всі налаштування свого організму. В автоматичному режимі він міг видати тільки:
– Що?
І зачаровано поглянути в очі кучерявому. Такі живі і радісні очі були тільки в нього. Справді, як зірки.
– Ти мені теж подобаєшся. Не як друг, – Роб наблизився ближче до Росса, поглянувши тому, щоб його, прямо в душу.
Зараз почуття били всі сирени і тривоги. Бути того не може, це взаємно?
Росс намагався не показувати багато не притаманних йому емоції хоч зараз, і на диво це вийшло.
Ось вони, знову червоні, сидять на самотній лавочці, на пустинній вулиці. Тільки він і він.
– А що робити далі? – поцікавився Роб, вигнувши бров, і почесав щоку.
– Ну… – Росс опустив погляд. – Любити?
Роберт згідно кивнув, як він зазвичай любить робити. І також він вирішив зробити великий крок – опустити голову на плече свого… Коханого? Ні, Росса. Милого, ніжного.
Той був і не проти.
– А руки то холодні, – примітив Роб, доторкнувшись до вже, як йому здалося, крижаної руки.
– Угу, – той сховався за воротами куртки, із-за чого сказане вийшло трішки скомкано.
– Давай зігрію, – той хотів подути на них теплим повітрям, але Росс вирішив інакше. Він продів руку до рукавички Роба, спорів їх пальці разом. Рука Роба була теплою та приємною.
Новорічна ніч закутала снігом, ніби покривалом. Зорі, холодна лавка біля парку, і твої теплі руки під замшевими рукавицями.