Сонця не було на небі, тільки іноді можна було побачити його невиразні обриси. Воно сховалося за низькими грізними хмарами, що нависли над головою важкою ношею. Грім звучав оглушливо, змушуючи інстинктивно затамувати дихання. Земля під ногами була сухою та неживою. Вітер підіймав пил та кидав його прямо в очі, які жахливо сльозилися. Здавалося, що це сльози страху та безсилості. Можливо, так і було.
Тут важко визначити, що реально, а що ні. Часом йому здавалося, що варто простягнути руку, і сонце обійме теплим промінням, небо стане блакитним, вітер — легким і літнім. А хмари, за якими він так любить спостерігати у звичайному житті, знову стануть легкими та білими. І лежачи в ніжній траві, він розглядатиме їх, намагаючись вгадати, що цього разу вони приховують за маскою похмурості.
Це були тільки мрії чи спогади. Він уже й сам не був у цьому певний. Не знав, хто він, де він, куди йде. Усе змішалося у голові. Залишилося тільки невиразне почуття, що треба йти і не можна зупинятися, що хтось чекає і потребує його.
Десь в районі сонячного сплетіння скручувався страх не встигнути та втратити. Що саме, він не знав, але це було важливо. Важливіше за нього та його страхи.
Ще була смертельна образа. Гірка та задушлива. Чорною липкою смолою кипіла в грудях. На кого вона була спрямована та навіщо? Він не міг пригадати.
Також був страх, що його переслідують. Хоча, скоріше, це відчуття нагадувало перманентне очікування удару в спину. Кожні кілька кроків він чув шарудіння за спиною, іноді навіть здавалося, він відчуває біль від лез, які проходять через його тіло, дроблять хрящі та ламають хребет. Але цього просто не могло бути, чи не так?
Безглузде блукання по неживій пустелі — все, що він робив останні кілька місяців чи тижнів. А можливо, лише годин чи хвилин?
Іти ставало важко, а страх все більше обплітав свідомість, змушуючи здригатися від будь-якого звуку.
Несподівано вітер почав стихати, і він побачив, як у землі клубочиться туман. Густий та задушливий. Здавалося, він створював стежку, що була стіною, яка захищала його від вітру та заглушувала звук грому.
Він ішов, намагаючись краще оглянути цей дивний туман. Іноді бачив червоне око та дивний і рідний сміх, чи йому знову тільки здавалося? Але небезпеки не відчувалося.
У голові стали виникати уривки спогадів. Дзвін меча. Звук бити, що розсікає повітря. Радісний сміх…
Несподівано туман розтанув. Залишаючи після себе відчуття впевненості.
Знову повернувши голову, він побачив сліпуче біле світло. Злякавшись, він заплющив очі. Після стількох років чи днів або хвилин у пеклі це було дуже яскраво.
Розплющуючи очі, він бачить дракона. Білого з чорними смужками, напрочуд мудрими та лукавими очима. Розтягнувши пащу в хитрій, і чомусь знайомій посмішці, він сказав лише кілька слів, і все стало на свої місця:
— Час повертатися — твоя сім’я потребує Дощу…
Ямамото Такеші втягує повітря на повні груди. Серце, яке не билося уже декілька годин, починає новий відлік. Прилади відстежування стану пацієнта водночас починають пищати, сповіщаючи про чудо.
Дощ десятого покоління нажахано водить очима по кімнаті. Спогади як один навалюються на нього. Зрозуміти щось в хаотичних картинках дуже важко. Біль розтікається тілом та паралізує: хребет ще зрісся не повністю. Проте біль від зради друга — якщо так можна ще сказати — куди жахливіше. У голові зринають настанови Скуало про те, що довіряти не можна нікому і нічому. Що ж, він даремно не вірив своєму наставнику.
Б’якуран важко падає на ліжко поруч з ним. З носа хранителя Неба біжить кров, а сам він виглядає значно молодшим та втомленішим, порівняно з останньою їх зустріччю. Помітно, як його тіло тремтить від перевантаження, а крила немов закривають, захищаючи від незвичної слабкості.
— Чому… Чому ти врятував мене? — Такеші занадто добре пам’ятає, хто перед ним. Одного разу Б’якуран уже вбив і знищив його сім’ю. Колись, у майбутньому, цей божевільний уже пропонував йому зрадити Саваду та стати одним із Мельфіоре. Якщо він знову вимагатиме щось схоже — як діяти? Повертатися у невизначеність пекла страшно, аж кров холоне. Проте й піти проти сім’ї — неприпустимо.
Молодий Б’якуран виглядає як підліток. Проте головна відмінність не в цьому — очі. В них більше немає божевілля та ненависті, скоріше — заціккавленість. Такеші цей погляд нагадує очі цуценяти, що лише досліджує навколишній світ.
Б’якуран ледве підводиться та витирає кров з носа. Спочатку він дивиться серйозно, ніби підбирає слова, але потім лукаво посміхається:
— Колись я вже казав тобі … ну, в майбутньому… Я хочу веселитися разом з тобою, Ямамото Такеші.
Наступної миті у палату вриваються лікарі Ванголи, а Б’якуран зникає у яскравому спалаху. Такеші посміхається, передчуваючи швидку зустріч. Можливо, кошмарне майбутнє і не повториться…