Знову Дейдарі снився той юнак. Вони, як завжди, знаходяться в пустелі, навколо тільки пісок. Жодного натяку на хоч якусь форму життя: ні рослин, ні комах. Вітру нема, і здається, навіть він оминає це місце. Дейдару лякали ці сни, точніше, його лякало саме місце. Наче його ув’язнили в пеклі з власним демоном-катом.
Хоча незнайомець не був таким страхітливим, що його можна було б порівняти з нечистю. Навпаки, Дейдара назвав би його красивим. Проте від погляду цього парубка душа вкривалася інеєм. Не можна сказати, що конкретно викликало таку реакцію: гострий холод чи повна байдужість.
Але в той же час, незнайомець мав такі чаруючі очі. Дейдара довго думав, на який камінь або мінерал вони схожі, і врешті-решт зупинився на спесартині, рідкісному виді гранату, бурого кольору. Окрім захоплюючих очей незнайомець зі снів мав полум’яно-червоне волосся, що було яскравіше за сонце в цій пустелі.
Дейдара хотів би почути голос цього загадкового юнака. Який він, той голос? Тихий, насичений спокоєм і морозом, як і погляд, чи дзвінкий та запальний, як гранатове волосся? Він намагався вибити з незнайомця бодай словечко, та де там! Протягом п’яти снів, що тривали, здавалося, всю ніч, він не зміг добитися і звуку! Складалося враження, що це не людина, а занадто жива статуя. Цей сон закінчився так само: нуль інформації про соулмейта і жодної фрази. Тільки один раз побилися, та й годі.
«Ну нічого, — подумки заспокоював себе Дейдара, — коли-небудь я тебе дістану».
Однак час біг, а снів більше не було. Зовсім. Минув рік, а з ним пішла й надія зустріти колись того парубка. Дейдара дійшов висновку, що коли сни перервались, соулмейта тепер вже нема. Снів не мають хіба що мертві. Найгірше була невідомість: Дейдара не знав навіть, звідки той хлопець чи ким він був. Неможливо було дізнатися, чому ж доля вирішила звести саме їх, що ж було спільним? Адже доля нічого не робить навмання. Вона, мов швея, бачить лінії, намальовані олівцем, і обирає для зшивання ту, що більше до вподоби.
Дейдара небагато знав про явище соулмейтів. Вірніше сказати, його уявлення будувалися на чутках, що їх переказували однокласники з академії. Казали, що неможливо не зустріти соулмейта, навіть за коротке життя шінобі. Казали, у кожного свій унікальний сон, що пов’язує душі: один бачив незнайоме місто або кімнату, іншому снився тільки голос. Був і той, хто бачив самого соулмейта – йому було найлегше, не так сильно мучила невідомість. Правда, цей сон не був схожий на Дейдарин: ті не могли поговорити, а Дейдара міг. Це знання було зовсім не підтверджене фактами, проте звідкілясь воно взялося, і парубок ні хвилини в цьому не сумнівався. Щоправда, соулмейт, схоже, не хотів балакати. Та Дейдара завжди вірив, що колись доб’ється свого. До цього моменту. З його останнього сну минуло два роки.
***
Ще до того, як Сасорі побачив перший сон зі «спорідненою душею», він уже відносився до цього презирливо. У всьому цьому безглузді Акасуна бачив лише одне – за нього вирішували кого кохати і з ким будувати майбутнє. Небажання коритися цій невідомій і нахабній вищій силі підкріплювалось дурнуватим соулмейтом. Ото вже точно «послав же бог таке»! Можливо, все було б трохи краще, якби цей парубок був менш галасливим. Однак для такого невігласа, видно, це була норма спілкування. Тому Сасорі вирішив ігнорувати будь-які вибрики соулмейта і ні в якому разі не відповідати. Загалом, йому це вдавалося, однак з кожним сном градус галасу і бардаку бісив все більше.
Одного разу блондин поліз до зачіски Акасуни, бо бачте, у нього волосся трохи в’ється. В принципі, після фрази «ой, у тебе що, кудряшки?!» нічого хорошого не варто було очікувати, але Сасорі не знав, наскільки його соулмейт нахабний. Якого біса він взагалі припустив, що може лізти до інших своїми руками?! Тієї ночі він отримав від Сасорі такого прочухана, що йому надовго відбили бажання повторювати такі викрутаси. Принаймні, Акасуна на це сподівався.
Одна із безкінечних переваг лялькового тіла — жодних снів і ніяких соулмейтів. Сасорі радіє і злорадно сміється в сторону тих дурнуватих казкарів, що розповідали про Долю і невідворотність зустрічі.
Коли Акасуна бачить свого нового напарника, йому здається, він чує тихий смішок позаду себе.
***
Сонце повільно опускалося, окунаючи самотню пустелю в темряву. Пісок, що мить тому був розпечений жаром, потроху холонув. Найгарячіше місце на планеті поступалося крижаному холоду. Пустеля була схожа і на християнське пекло, і на царство Аїда. В цьому, здавалося б, мертвому, проклятому місці не зможе вижити ніхто. Однак, дві фігури, які вперто рухалися в напрямку селища Дощу, доводити протилежне.
Дорога їх тривала весь день, з нечастими перервами. Дейдара буркотів, чому вони йдуть пішки, а не летять на його птаху, а Сасорі вже набридли спроби заткнути цього недоумка. Акасуна вбив би його, але тоді його партнером стане Тобі, що ще гірше. До того ж, спроби втихомирити Дейдару тільки розпалювали останнього, і він починав все знову. І звідки в нього стільки енергії, коли вже котру годину жаліється, що втомився?
— Майстре Сасорі, а вам снився ваш соулмейт? — раптом спитав Дейдара.
Лялькар від цього питання аж подумки здригнувся. Чого б це напарника занесло у цю тему? Невже здогадався? Але як, якщо Сасорі ще ні разу не показувався в присутності Дейдари без Хіруко? Можливо, хтось з «колег» натякнув? А чорт би їх…
— Я не сплю, — холодно відказав Акасуна, щоб облишити цю тему раз і назавжди, проте Дейдара або не розумів натяків, або майстерно прикидався телепнем.
— Як це? Ви ж не завжди були таким, колись вам щось та снилося.
— Відчепися, хіба не зрозуміло, що я не бажаю говорити про це, а тим більше з тобою?
— Та годі вам. Мені просто цікаво стало, — трохи ображено сказав Дейдара. — Мені от снився кілька разів дивак якийсь.
Парубок вирішив поки помовчати і дійсно не розвивати тему: ще посваряться, а воно того не варте. Сасорі би порадів тиші після того пиляння, що було раніше, але чомусь його зачепив такий вислів напарника. Чого це він «дивак»? В свої п’ятнадцять він ще був нормальним, принаймні у порівнянні з собою теперішнім. З виду звичайний тихий парубок, хіба що відлюдькуватий, але більшість шінобі такі. Це так дістало Сасорі, що він вирішив просто спитати напряму і не морочитись.
— Чого «дивак»?
— Га? — не одразу зрозумів Дейдара. За цей час, що вони йшли мовчки, він вже й забув, про що балакали до того.
— Соулмейт твій… Чого «дивний»? — Акасуна вирішив, що все-таки дізнається відповідь на питання, що зайняло його думки більше, ніж треба.
— Він занадто мовчазний якийсь був. Я до нього скільки не говорив, ані звуку. Може, глухий чи німий, а можливо, все разом, — Дейдара на хвилину затих, а потім додав: — Або контужений, всяке буває.
Сасорі такі теорії смішили і бісили одночасно. Хотілося показатися із Хіруко і подивитися на реакцію партнера, але Акасуна втримався, аргументуючи тим, що їм обом це не треба. Хоча спокуса була.
— Та і лице у нього якесь не таке,— не вгамовувався Дейдара. — Тобто, лице-то гарне, вродливий він дуже, але як гляне, так здається, поглядом заморожує. І нуль емоцій. Коротше, статýя якась.
Останні слова прям добили Сасорі. Якщо раніше він сумнівався, чи варто розкриватися, то тепер вибір був очевидний. Най думає, що патякає, ніхто такого хамства терпіти не буде! Кілька легких рухів, і Акасуна покидає Хіруко, повільно прямуючи до напарника. Він спиняється, коли їх розділяє всього півметра.
— Нумо повтори, — спокійно промовляє він, трохи злорадно всміхаючись.
Дейдара завмер, боячись ворухнутися. Чогось стало неймовірно жарко, щоки почервоніли, а думки зайшлися шаленим вогнищем. В цьому хаосі закріпилися тільки дві з них:
«А він зовсім не змінився».
«У нього красивий голос. Такий тихий і глибокий».
Сасорі вдивлявся в обличчя напроти і розумів: це того коштувало. Напарник то червонів, то бліднів, ховав очі і ніяково посміхався. Миттєво і в той же час повільно він усвідомлював, що саме і кому ляпнув.
Невідомо, скільки часу вони так простояли: Дейдара, намагаючись перетравити нову інформацію, а Сасорі, споглядаючи цю кумедію. Здавалося, в цій мертвецькій тиші чутно, як у Дейдари закипає мозок. Раптом блондин обійняв напарника.
— Майстре Сасорі, у вас чудовий голос… — він волів сказати набагато більше, проте це могло почекати. Зараз дійсно можна помовчати.
Акасуна збирався вирватися з обіймів, але трохи розгубився від такого компліменту. Ну добре, один раз він простить таку наглість. Однак тільки сьогодні.
Сонце сіло за горизонт, перетворюючи жарке пекло на крижану темряву.