Сігні зловила себе на підступній думці, що призвичаїлася. Звикла. Звикла до пекла, шуму, торговців-злодюжок, біженців, смороду від портів та дохлої риби, вічного піску в складках одежі…
Вона перестрибнула підозрілу калюжу, брязнули браслети на руках, у голові голос запнувся на секунду, припинивши завивати гімн.
“Рігане, ти що, не хочеш назад?!”
– Не хочу.
“А як же майстер Арбор? Його очі, що виграють, наче смарагди… його ніжний голос, що наче подих бризу, надихає та рятує від самотності… його руки…”
– Зав’яжи язика, старий!
Дівчина завмерла, зручніше перехоплюючи кошик зі стиглими гранатами, усміхнулась людям, що минали повз, затараторивши:
– Гранати, гранати, кому стиглих гранатів?
Працювати доводилося ким завгодно, крім різьбяра по дереву, по кістці. Її професія раптом стала нікому не потрібною в нових реаліях. Ну чи просто ліцензія, ліцензія, ліцензія… де б знайти грошей для ліцензії?
Сігні мало що вміла, та й підмайстра Арбор вибрав тільки через власну доброту та чуйність. Сирітка нікому ніколи не була потрібна.
Дівчинка зітхнула, підраховуючи монетки, як ж хотілося обійняти майстра, занирнути поглядом у його сіро-зелені очі ще разок, разочок… Вона довго стежила за Арбором, ходила за ним, наче курча за квочкою, заглядала майже не в рота. Рано-рано вранці його очі були попелясто-сірі, потім, ближче до сніданку, проступала зелень: молода травичка, листя на світлі, м’ятний чай. Сігні перебирала в голові порівняння-спогади, хотілось кричати. Вбити тих, хто забрав у неї майстра, хто…
– Пити будеш?
Вона кивнула бармену, ледь припустила тяжку накидку з плеч. Вітер колихав фіранки, які тут замінювали двері. Чомусь у Лі-бей — головному портовому місті — про вхідні двері не знали. Й вже багато потім вона дізналися про магічний захист, новомодний винахід сусідів з іншого континенту. Але краще б вона й далі не знала.
Чай приємно гірчив на кінчику язику, вгамовуючи спрагу. Сігні катала гранат, розглядаючи різношерстий натовп. Голос у голові все не замовкав, декламуючи в п’ятий раз за день вірш про діву-красу.
“Бішу тебе?”
“Занадто”.
До голосу в голові вона теж звикла. Він переслідував її скільки Сігні себе пам’ятала. Коментував кожний крок, рух, то зривавшись на крики та погрози, то з відчаєм благав відпустити його, проклинав, замовкав на дні-тижні-місяці, але завжди повертався. Скрипів-хрипів, кликав Ріган, вкладаючи в незнайоме ім’я свій, особливий зміст.
Сігні питала його, звичайно ж питала, що означав його тон, але чекати відповіді від буркотливого старого така собі затія. Тому вона вирішила думати, що так звали його дочку. Чи дружину. Чи маму, а потім фиркала. У нього, мабуть, і сім’ї не було: таку незносну людину неможливо любити.
Маг був завжди.
Маг буде завжди.
Проста істина, яка лише одна залишилася нерухомою, коли весь інший звичний світ похитнувся та впав.
“Ми з тобою два бранці долі”, любив він повторювати під час нападів осінньої меланхолії.
Сігні втомлено впала в крісло у своїй кімнаті, витягуючи ноги, видихнула протяжно. Боліли м’язи, як в часи, коли вона допомагала Арбору вирізати підлоги чи колони. По серцю мов хтось батогом стьобнув: вона хвилювала про вчителя, пані Сітілію, про їхню дочку.
“Не розслабляйся, Рігане”.
Гостра голочка страху немов кольнула скроню. Сігні скочила на ноги, завертілася на місці, намагаючись знайти джерело небезпеки. Спалахнули вогники на кінчиках пальців. Не настільки яскраві та пекучі, як хотілося, але час на втечу вона зможе виграти.
– А я все чекав, коли ти мене помітиш.
Він причаївся в тінях, високий та в’юнкий, горіли двома вогниками його бісові очі, виблискували в сутінках. Чоловік? хлопець? хитнувся вперед, м’яко ступаючи, вийшов на світ. Він посміхався пухкими вустами. Сігні він здався знайомим.
– Хто Ви?
– Не пізнала? Я Амані.
Дівчина опустила руки, але розслабляти плечі не стала. Так, пан Хайгім приводив свого сина до Арбора, але це було так давно, наче в іншому житті. Вони трохи навіть розмовляли, але й тоді він здався їй відверто дивним.
– Ви забралися в мою кімнату.
– Зайшов у гості. Подумав, що тобі буде приємно побачитися зі знайомим.
Сігні мимоволі насутулилася, опустила очі в підлогу, не витримавши чужого пильного погляду. Він був небезпечний, він точно… Голос хлопця огортав, хриплуватий та гіпнотичний.
– Згадаємо дитинство. Все ж залишилися тільки ми вдвох.
Сігні задихнулися від туги, болю, похитнулася, замружившись. Це правда. Залишилися вони вдвох, і якщо Сігні знайдуть…
– Вип’ємо, пташко?
– Мені завжди було цікаво, – Амані плавно опустився на тапчан, видихаючи клуби диму — пахло солодко. – Ви вмієте читати мітки?
Сігні ввічливо усміхнулася, відчуваючи себе трохи знервовано. Ха! Трохи.
– У Вас ж схожі, пане Амані.
Погляд у хлопця непомітно змінився. Амані потягнув трубку, від чого вугілля в кальяні розгорілося яскравіше, по краях взялося сірим попелом, так гарно…
– Все складніше, ніж здається на перший погляд, дівчинко.
Сігні хотіла відповісти, що вона ніяка не дівчинка, що вони однолітки й Амані просто зобов’язаний проявити хоч краплю поваги. Врешті решт Імперія впала, а з нею й ця дурна система каст.
“Та й ти молодець, – шелестів голос, – на Ви до нього. До цієї зміюки”. Слідом, наче відлунням, — “будь обережна”.
– Ви занадто таємничі. Вгамовуючи Ваше цікавість, я не знаю як у решти, але я не вмію. Не була на батьківщині моїх пращурів.
Батьки ще трохи бачили життя в степах, вольні та сильні, ганяли коней, стреляли з лука, доки їх не забрали служити панам. Сігні народилася вже невільнецею.
Хлопець безцеремонно задрав їй рукав, оглядаючи плече. Сігні знітилися, почервоніла. Що він себе дозволяє… Амані нахилився, мружачи очі, в напівтемряві здалося, шо вони не криваво-червоні, а кольору вина.
Хлопець обвів великим пальцем спіраль мітки, божественного благословення, яке дозволяло чаклувати, творити чудо. Шкіру неначе обпекло, Сігні ледь стримала здивоване “ах”.
– Гарно крутиш, дівчинко. Не добре, – цокнув, осміхаючись плотоядно.
– Навчаюся у найкращих, – Сігні відсмикнула руку, опустила очі в піалу з чаєм. – Там одно слово, нічого цікавого. Спали.
Амані засміявся, відкинув голову, оголивши довірливо шию. Хмільний і якийсь незвично відвертий. Розслаблений. Золоті сережки ловили відблиски від свічки, дим клубився, вкривав, робив риси обличчя м’якішими. Й Амані вже не здавався таким страшним, небезпечний, “поганою компанією”.
Сігні приклала долоню до палаючої щоки, визнаваючи нарешті, що втрапила.
“Будь обережна. Не заграйся”.
– Нам доведеться багато чого палити. Почнемо з порту.
– Що?
– Поки нічого.
Сігні завжди думала, що ідеал її чоловіка — це Арбор. Холодний, зібраний, мовчазний і потайливий. Дбайливий і чуйний, зі своїми моторошними темними таємницями та кошмарами. Працьовитий і відповідальний, найкращий з найкращих.
Як тільки Сігні потрапила в той дім, усвідомила: не закохається більше ніколи.
Амані тримав за руку цупко, не дозволяючи впасти. Дзвеніло вкрадене золото, а за спиною палали доки; хтось кричав, вив на одній ноті.
Сігні дійсно зробила це? Тому що він попросив-приказав? Цей хлопчисько з червоними очима?
– Нумо-нумо!
Бігти б ось так вічність.
“Будь зі мною, просто будь зі мною. Будь сенсом, будь всесвітом”.
Він ловив її дихання губами, піт скочувався по його скроням.
– Гаряче, – прошепотів, притискаючись щільніше.
– Гаряче, – погодилася, обіймаючи його за плечі.
– Не жалкую потім.
Швидкий цілунок у скроню, нижче, нижче.
Про що жалкувати? Ми молоді, ми молоді, Амані! Забирай все.
Сігні застогнала, потерлась оголеними грудями об його, вигибаючись, коли він увів один палець.
Під долонями на чужій шиї — жилка, Сігні може відчути биття серця — таке швидке.
– Боги, Сігні, я… – Амані здавлено загарчав, нарешті заповнюючи її.
– Яка ти… гаряча.
Він м’яко засміявся, цілуючи їй долоньки, штовхався всередині її лона.
– Амані, Амані, будь ласка.
– Що ж ти така мила, пташко?
М’які перини, подушки, вишиті сріблом та самоцвітами. Балдахін, який приховує інший світ від них.
Сігні ніколи не лежала в подібних хоромах. Ніколи не прокидалася поруч з таким хлопцем, ніколи не палила порти та банки. Ніколи не завдавала людям шкоди. Совість підіймала голову іноді, але під палкими цілунками Амані Сігні забувала саму себе.
Сонце проникало крізь вітражі, малюючи на підлозі та стінах візерунки. Червоний — як очі в Амані; фіолетовий, синій.
– Я можу спробувати прочитати твої мітки. Ти цікавився колись.
Амані смикнув головою, видихаючи кальяний дим. Відклав трубку, підводячись на ліжку.
– Ну можна.
Який ж ласкавий у нього голос. Сігні відчувала себе особливою, коханою.
Обережна провела пальцями по його руці, згадуючи мимоволі, як виступали джгутики вен, як крапелька поту скочувалися униз, потрапляючи в ямку ліктя, нижче, до його долоні. Як Амані охоплював її, Сігні, стегна, підтягуючи ближче. Гаряче дихання біла вуха… Серце зачастило, Сігні заялозила, намагаючись зосередитися.
– Тут ціле послання. Щось про щасливе життя? – вона запнулася, потерла шкіру Амані, здалося, що він забруднився. Туш? – Тут фарба смазалась, – голос зірвався.
Амані різко накрив передпліччя рукою, в його очах спалахнув вогонь.
Сігні намагалася щось сказати, але могла тільки дивитися. Дивитися-милуватися-глядіти. Це азарт, зрозуміла вона, в його погляді — азарт і виклик. Запитай мене, пташко, наважся запитати що за чортівня, ну. Так ж не буває, щоб люди чаклували без божественного благословення. Хто я, пташко?
Сігні не наважилася.
Хлопець нахилився до неї, ловлячи губами її вуста. Дівчина відповіла з усією палкістю.
Хто ж ти, Амані? А яка до біса різниця? Все одно під серцем зростало маленьке диво, Сігні відчувала це, знала. Син-синок з очами, як у батька.
– Як б ти назвав дитинку?
Амані трохи міцніше обійняв її, підминаючи під себе.
– До чого ця розмова? Ти вагітна?
Сігні ласкаво прибрала пасма, що випали з зачіски, йому за вухо.
– Ні, нічого такого. Я б хотіла знати заради цікавості.
– Я не хочу потомства, Сігні.
Хочеш, не хочеш, а батьком станеш. Потрібно просто дочекатися, коли від плода вже не можна позбутися ні травами, ні настойками. Амані ж не кине їх, правда?
“Яка ти дурна, Рігане”.
Мовчи, ти нічого не знаєш, ти давно згнив у землі, біліють тільки твої кістки. Що ти можеш знати про життя? Якщо життя ось воно — в його поштовхах, в дозріваючому плоді, в малюнках сонця на підлозі, в пилу, в диму кальяну, в пахощах, у терпкому вині, в солоному поті. Змирися, що мертвий.
“Ти дурна, Рігане, й заплатиш за це. За все”.
Ніколи.
Одного ранку Амані просто щез як і не було, залишив мішечок з золотом і перстень. Сігні крутила його на пальці, обіймаючи живіт і тихо співала улюблену колискову Сітілії. Ой люлі-люлі-і-і.
“А я казав”.
– Я впораюсь.
Сігні посміхнулась, закидаючи голову. Сльози намочили скроні.
– Я з усім упораюсь.