Ранок перед від’їздом у мене починається ще до світання.
Ненавиджу цю частину свого життя. Піднімати себе з ліжка, тоді, коли всі інші ще сплять… Просто огидно, як доводиться переривати собі сон. Це явно не життя аристократа…
Я поворушилась і вимучено відкрила очі. І перше, що я побачила - махаон, що дивився на мене своїми сяючими фіолетовими очима. З такої відстані ці сяючі очі заворожували. Тим більше зараз і справді сутінки… Інші риси обличчя притуплені, і тільки цей хижацький вичікувальний погляд…
- Ти чому не спиш?
- Я спав. Просто сон чутливий.
Я простягнула руку і торкнулася його обличчя. Він схилив голову аби більше втиснутись в долоню. При тому погляд не відривав від мене ні на мить. Його повадки і справді схожі на котячі. Мабуть, з дитинства лишилось, коли він вчився від батьків виживати за рахунок полювання.
- Поспи ще трішки, - я погладжуючим рухом провела по його щоці. І торкнулась великим пальцем губ.
Дивна в мене реакція на нього. Зазвичай я легко збуджуюсь, зацікавлююсь, але зараз не відчуваю нічого такого.
Я зісковзнула з його обличчя і встала. Час збиратися. Хм… якщо починати пробудження з чогось приємного, воно не таке болісне.
Вже виходячи з ванни, я ще раз поглянула на махаона. Він не спав. Лежав, закутавшись в ковдру і дивився на написаний на стіні пейзаж. Цікаво, в нього, очевидно, кращий нічний зір, в напівтемряві я б точно картини не роздивлялась.
Час одягатись. Коли я вийшла з гардеробу, на столі вже стояв сніданок. Дани і махаона в кімнаті вже не було.
Правильно. Нехай теж готуються до від’їзду. Думаю за годинку я буду готова виїжати. Поїм, зберу всі потрібні документи і можна їхати.
На виході з маєтку мене чекала Дана з махаоном. На ньому був якийсь чорний костюм. Чорна бавовняна сорочка і строгі чорні штани. Чорні чоботи по коліно і на плечах чорний дорожній плащ. Волосся в високому хвості. Не можу не визнати - йому личить.
Втрьох ми попрямували до механічної карети. За нами всередину ковзнув охоронець. Я уже давно зробила вибір між звичайною каретою з упряжкою і механічною каретою на користь останньої. Основна тому причина - швидкість. Ці механічні карети і справді, пересуваються значно швидше, особливо на безлюдних ділянках, з якісною дорогою. З моїм ритмом життя, я просто зобов’язана була подбати про якісні подорожі… Так це дорого, але, зрештою, чи ж я собі не можу дозволити? Я уже років сім як маю власні прибутки. Та й до приданого я майже і не торкнулася, а гратися у конспірацію я не стала. Тож… живу і насолоджуюсь життям. До речі, так. Ці механічні карети, хоч і мають схожу конструкцію з класичною каретою(кабінка, для чотирьох пасажирів з двома сидіннями, приєднаними до передньої та задньої стіни, та окремим місцем для водія), значно комфортніші - сучасніші. Кожна деталь ідеально підігнана під іншу, що забезпечує в рази кращу звукоізоляцію, і будьмо відверті, у звичайній кареті пощастить, якщо протягів не буде, а так то дме у всі щілинки. На цих словах я подумки закотила очі. Невже мої родичі настільки бідні, що не можуть собі дозволити такої розкоші (в плані комфорту). Ну… гаразд довелося ще з водієм поморочитись… Знайти раба(а вільних я поруч бачити бажанням не горю), здатного думати було не легко, а ще й довелося вчити його потім… Зрештою я плюнула на це і звеліла навчити мені на водія тілоохоронця з бойового клану. І не пошкодувала про це рішення жодного разу. Знову ж таки, його присутність не кидається в очі, а наявність ще одного охоронця в дорозі не завадить…
За цими роздумами ми і їхали. Я звикла обдумувати всі свої кроки і наперед і аналізувати уже пройдені етапи. Це добре тренує тактику та стратегію. Але… часом я себе втомлюю. Мій безкінечний потік думок постійно тримає мене в напрузі… Якось потрібно перемикатися. Я перевела погляд на махаона. Він сидів напроти мене і дивився у вікно у своїй котячій манері, витягуючи ледь помітно шию. Тепер з високим хвостом це було особливо помітно. Справа, біля махаона, сиділа Дана. Вона над чимось посилено думала, черкаючи свою записну книгу. Схоже, робить якийсь ескіз. Поруч зі мною сидів мій охоронець, як завжди тихий і непомітний, як тінь. Якби я не бачила його на власні очі, засумнівалася б, що він тут. Його відсутня присутність збивала з толку будь - яку живу істоту…
Я знову подивилася на махаона. На цей раз взір був спрямований на мене, схоже він явно зловживає своєю можливістю на мене дивитись. Але поки що я нічого з цим робити просто не хотіла.
Сковзнула поглядом вниз, по звичці, мабуть. Зазвичай тіло наложників більш доступне. Але я пам’ятала, яке у нього тіло. Тепле, і одночасно міцне. Тверді м’язи і ніжна шкіра. Мене неочікувано і раптово кинуло в жар від цих думок. А на сосках цей золотий пірсинг, що мені спокою не дає. Я прислухалась до своїх відчуттів - я його бажала чітко і повно, але бажання жаром пульсує не внизу живота, як завжди, а десь в районі грудей, ближче до сонячного сплетіння, десь вглибині… Я сиділа і явно намагалася роздягнути його поглядом, ковзнути під одяг. Одне моє слово, і цих перепон для мого ока не буде, але чомусь не хочеться позбавляти себе цієї солодкої знемоги. Схоже я зрозуміла в чому фокус. Та сама причина з якої розпусні дівиці розкривають для огляду лише половину грудей, або ж зваблюють розкритими плечима чи ключицями(у мене в арсеналі є, до речі, такі сукні, хоч я одягаю лише сукні з довгими рукавами та високою горловиною, що нагадує гольф). Але я відволіклася… Я сковзнула поглядом до його очей. Він не зводив з мене погляду і це ще більше розпалило мене. Він бачить моє бажання, розуміє його. Моя розпалена свідомість не зовсім чітко наразі здатна розшифрувати його погляд, але він ясно дає мені зрозуміти - одне слово і махаон віддасть мені своє тіло(чи усього себе без останку?) Прямо тут. І не існує окрім нас наразі нічого і нікого. Я ледь не облизала губи, зовсім вже плебейський жест. Я сковзнула назад до його грудей, тепер повільніше, і наткнулась на ключиці, що виднілися під недбало покинутою зав’язкою. Жар в грудях уже не пульсував, він пашів рівномірним шаром, що розтікався всередині… Спустилась нижче, пам’ять підкинула проколоті соски, і усвідомлення, що цей жаданий махаон зараз знає, про що я думаю, доповнило мої відчуття. Через жар почало пропульсовувати моє серцебиття, що з кожним ударом посилювалось, повністю поглинаючи все довкола і жар тьмянів під натиском рівномірних ударів. Здається свідомість прояснилась і я перевела уже твердіший погляд на його очі. Щось у цьому є. Не повна доступність, місце уяві… Мабуть я б хотіла, щоб він одягнувся так для мене сам. Щоб він намірено зробив щось для мене, зваблював мене, як це роблять кокетки на балу.
Я якось гірко усміхнулась собі в думках, і відвернулась до вікна. Аніра, ти ж не наложника хочеш. Кого я бачу в ньому? І пам’ять услужливо підкинула мені бережливі вчорашні обійми…
Зрештою, якою б сильною я не була… Я тільки жінка. Жінка, так. От тільки я не наївна квіточка, якщо я хочу аби моє серце тріпотіло в чиїхось руках, мій розум ці ж руки триматиме у міцних кайданах, при цьому дозволяючи леліяти серце.