Вечірній Сеул ніби створений для прогулянок. Фелікс зауважив це вже давно, ще будучи трейні, він зрозумів — це місто манить його. Варто лиш сонцю сховатись за горизонтом, і магія починала діяти. Сьогодні він знову відчуває ці чари, крокуючи вулицею поруч з Чанбіном. Погляд мимоволі падає на профіль друга – здається, хьон не в найкращому настрої. Феліксу важко сказати точно, що не так, бо за чорною курткою, низько опущеною кепкою і маскою під самісінькі очі взагалі важко щось розгледіти. Але напруга легко читається в його рухах і цій важкій тиші між ними. Чанбіну не личить тиша.
Сьогодні дійсно хороша погода, тому хлопці обрали незвичний маршрут до гуртожитку. Їхній шлях пролягав через напівпорожні вулиці житлових районів, де ще кілька годин назад життя вирувало наповну. А зараз, під покривалом ночі, сон пробирається у вікна, і тільки світло вуличних ліхтарів подекуди розсіює темряву. Ця атмосфера викликає в голові Фелікса єдину асоціацію:
– 가로등 불빛처럼 (Як вуличний ліхтар), – наспівує хлопець, кидаючи усміхнений погляд на друга.
Чанбін різко зупиняється, ніби голос Йон Бока дійсно висмикнув його зі сну. Він настільки поринув у думки, що навіть не звернув увагу, як довго вони йдуть у тиші. Треба щось відповісти:
– О, десь я це вже чув. Хороша пісня, – звична усмішка з’являється на обличчі.
– І не кажи, – Фелікс радий, що вдалося хоч трішки підняти настрій другу. – Хьоне, ти такий сумний, що я вже готовий співати, щоб це виправити.
– І для цього ти обрав найсумніший мій трек, – констатує Бін, піднявши вгору кутик губ, але вже м’якше продовжує, – і вже цим розвеселив.
– Хах, навіть не подумав, – ніяково стукає себе по лобі Фелікс. – Але я знаю щось дійсно веселе. Мерщій за мною.
Гра у квача посеред ночі точно не входила в плани Чанбіна, але він ніколи не вмів опиратись цій сонячній усмішці і дитячій безпосередності, тому тіло ніби без його волі потягнулося за молодшим. Йон Бок спритно петляв між будинками, точно знаючи дорогу. «Цей малий ще й дражниться», – подумав Чанбін, коли той показав старшому язика і додав швидкості, лишаючи по собі вібрації сміху в повітрі. Кілька хвилин біганини завершились для Чанбіна збитим диханням і поколюваннями в боку, а для Фелікса – широчезною усмішкою і блиском тріумфу в очах.
– Тадааам, – протягнув більш вправний атлет, вказуючи обома руками на той самий пункт призначення.
– Дитяча гірка? – ледь дихаючи, недовірливо уточнив Чанбін.
– І гойдалки! – з тоном знавця додав молодший, вже вмощуючись на своїй улюбленій. – Не стовбич там – сідай на сусідню.
Присісти Чанбіну точно не завадило б, тому він навіть утримався від гнівних коментарів (а може, і не гнівався зовсім).
– Юхууу, – викрикував Фелікс на кожному новому витку, все збільшуючи амплітуду коливань, щоразу посилаючи потік холодного повітря в обличчя Біна.
Той не рухався і, здавалось, навіть не кліпав, спостерігаючи за другом.
– Агов, хьон, невже навіть це тебе не розрадувало? – пригальмовуючи, запитав Фелікс, і вже серйозно додав, – Що сталося?
– Нічого, за що тобі треба перейматись. Просто втомився. А це місце дійсно чудове, мені подобається просто спостерігати за тобою – цього достатньо, – так неочікувано ніжно і розслаблено відповів Чанбін, притулившись щокою до ланцюга від гойдалки.
–Хьон, ти зараз такий гарний, – широко розкриті очі Йон Бока не давали засумніватись в щирості його захвату. – Я хочу тебе сфотографувати. Це мають побачити інші. Чорт, але ж тут темно для фото. Але якщо підсвітити і …
– Хахаахх, – уперше за весь вечір Чанбін засміявся. – Ох, Феліксе, тільки ти можеш так легко казати компліменти. Дякую, але не метушись, я не готовий фотографуватись у такому вигляді. Все має бути красиво.
– Але так і є…
– Ага, – Бін розблокував телефон, шукаючи спосіб змінити тему. – Вже пізно. Давай ще трішки посидимо і будемо повертатись, щоб по нас не висилали пошукову групу.
– Як скажеш, – вирішив не наполягати на своєму Фелікс. Йому це фото неважливе, бо він назавжди збереже той момент у пам’яті, виділить почесне місце у своєму серці. Хьон просто не в настрої сьогодні.
Чанбіну не личить бентега.
Дні пролітали непомітно, життя продовжувало затягувати у свою круговерть, інколи лишаючи можливості підняти голову, щоб хапнути повітря. Але це вже звично, до такого Фелікс готовий.
Єдине, до чого не хочеться звикати – новий Чанбін.
Новий? Так дивно звучить, бо ж він той самий: жартує, посміхається, працює. Але вже не для себе. Більше не очима. Тепер по інерції.
Вони більше не бувають наодинці, але Фелікс не полишає спроб щось прояснити.
Він сподівається, що зможе, бо вже зовсім не вірить ні веселим текстам, ні натягнутій масці життєрадісності.
Сьогодні всі вони в студії. Кожен чекає своєї черги, щоб записати маленьку частинку, що згодом стане важливим елементом готової пісні. 3рача зараз виглядають справжніми професіоналами, роздаючи рекомендації і діловито комбінуючи записи.
Це тріо вже доволі довго мучить Чоніна, намагаючись розкрити його потенціал. Феліксу дещо шкода їхнього макне, але весь цей процес змушує занудьгувати. На очі потрапляє якийсь блокнот. Легко вгадується почерк Чанбіна. Тут тексти: деякі вже знайомі йому, а якісь ще очевидно сирі начерки.
Хлопець ліниво гортає сторінки без будь-якої мети, але зупиняється, побачивши заголовок «Гойдалки». Це проза. І, мабуть, особисте. Він не повинен це читати. Але випадково виловлені слова пульсують в голові Фелікса, манять на цей злочин.
«У дитинстві гойдалки здавалися веселими. Хто ж знав, що колись вони стануть частиною мене самого.
Вгору, вниз. До хмар, і знову додолу. В один момент летиш, а наступного вже падаєш.
Підйом — серце тріпоче, наче хоче вирватись на волю і полетіти ще вище, ще швидше за новими краплями радості.
Падіння — частина тебе вже наче впала, але дорогою загубила іншу, яка ще хапається за ту секундну невагомість, та все одно падає, вибиваючи весь кисень з легень.
Але треба дихати. Треба знову нагору. Там добре. Там близько сонце. Там можна просто БУТИ.
Новий виток. Вже не такий як перший. Бажаний, бо знаєш як добре нагорі, тривожний, бо попереду падіння.
Очі вологі. То, мабуть, вітер.
Руки тремтять. Напевно, захват.
Зупинитись не можеш. Бо ж гратись весело.
Але тепер вже не можна гратись, час працювати, трудитись, гарувати, вкалувати, заробляти. Тепер треба, мусиш, повинен. Обов’язок, відповідальність, честь.
А на гойдалках було так добре. Втечу туди і зараз…»
Фелікс не знає, чи є продовження. Він все одно не може читати далі, бо не бачить нічого через сльози. Раптовий біль охоплює все тіло. Так, тепер він знає більше. Ні, від цього йому не легше.
Фелікс відчуває на собі погляд, знає чий. Боїться підняти очі, бо зараз він — крадій, що без дозволу поцупив щось дуже цінне.
І все ж погляди зустрічаються. На щастя, Фелікс не бачить там осуду, злості і зневаги. На жаль, там тільки біль і сльози.
Чанбіну не личать сльози.