Повний текст

Наче йому вистрілили в серце. Кас різко прокидається і сідає на ліжку. Навколо геть темно. Щільні штори надійно захищають його спальню від світлового забруднення великого міста. Він прикладає долоню до грудей. Біль стих так само швидко як і з’явився. Кас дихає поволі. Неспішно. Він може усміхнутися, поворушити кінцівками. Нічого не віднялося. То що це було?

Обережно він нахиляється до приліжкового столика і намацує годинник. Блакитне світло електронного циферблата осяює кімнату. Стають помітними обриси меблів. 04:02. Ще рано. Дзвонити кудись немає сенсу — Кас і сам знає, що йому робити в такій ситуації — відмовитися від ранкової пробіжки, а за першої нагоди перевірити серце.  

Можливо, також варто залишитися в ліжку на довше — щоби доспати чи просто краще оговтатися, — але Кас надто добре себе знає: він не влежить на місці. Тож помалу він встає. Взуває домашні туфлі. Йде темною кімнатою в сторону кухні, щоби налити собі склянку води. 

Кас клацає вимикачем в коридорі. Навіть слабке настінне освітлення після сну — випробування для очей. На кухонному столі вогником сповіщень блимає його приватний мобільний телефон. Кас залишив його тут вчора вранці, а коли повернувся зі зміни не перевірив повідомлення. Він розблоковує телефон.

У сімейному чаті мама пише, що сьогодні релігійне свято, тож працювати не можна. Цікаво, як би пацієнти відреагували на його відмову оперувати їхні серця з нагоди дня чергового преподобного великомученика? Ні, звичайно, особливості свого віросповідання можна заздалегідь узгодити з адміністрацією лікарні. Кас не про це. Його радше дивує, як наполегливо деякі люди намагаються пропихати надприродне у справжнє життя. Поєднати вигадку з реальністю. Свій вибір на користь реальності Кас зробив уже давно, і цей вибір дедалі більше відштовхує його від родини.

З їхньою наростаючою набожністю за Касом все більше закріплюється образ дядька-дивака. Він не відчуває з цього приводу нічого. Між ним і його чисельними родичами прірва, і хоча він досі присутній на усіх сімейних збіговиськах, він там переважно мовчить: не бажає ані брати участі в порожніх балачках, ані витрачати енергію на сварки на серйозні теми. Тільки інколи спілкування з родиною Касу в радість — коли він проводить час з племінником Джеком. З учора від нього теж висить непрочитане повідомлення: в окремому чаті Джек надіслав йому наукову статтю про неймовірні властивості змій. І хоча Касу відносно байдуже до самої теми, сьогодні він обов’язково прочитає текст за посиланням, щоби підтримувати зацікавлення племінника біологією.

Кас відкладає телефон і наливає собі склянку води, по яку прийшов. Ковток за ковтком тягнеться цей занадто ранній ранок. Може варто було спробувати доспати ще годину? Але спати, як і раніше, не хочеться, тож замість ліжка Кас плететься в душ. 

Яскраве світло в ванній будить його остаточно. Із дзеркала на нього дещо наполохано дивляться втомлені сині очі. Кас виглядає надто виснажено як на свій вік. Що ж. Як би він не намагався вести здоровий спосіб життя, роки інтернатури, а тепер і роботи за професією залишили на ньому відбиток. 

Після душу Кас пробує вкласти волосся, але воно надто неслухняне: чорні пасма стирчать у різні сторони. Він здається і виходить з ванни. Вертається в спальню, звідти — на кухню. Потім — у вітальню. Всюди розсуває штори, щоби впустити у приміщення сивий осінній переддень. Місто ще тихе: внизу на дорогах сонно рухаються поодинокі машини. Що як зараз він приготує сніданок і за їжею прочитає надіслану Джеком статтю? Сьогодні він вийде на роботу раніше, не братиме велосипед і замість пробіжки  пройдеться до лікарні.

 

— Привіт, Ханна.

Молода докторка з енергійністю, якої Кас не спостерігав за собою вже багато років, виглядає його біля входу до лікарні; переминається з ноги на ногу у ранковій прохолоді осені. В Каса півгодини прогулянки за плечима. У Ханни в руках дві кави в паперових стаканчиках: 

— Ранку, докторе Новак! 

Вона простягає Касу його улюблене латте з медом. Враховуючи ранковий інцидент, сьогодні йому краще відмовитися від кави, але Ханна завжди привітна й уважна до нього. Кас не хоче ані схвилювати, ані образати її, тож приймає напій з маленькою усмішкою. Він просто його не питиме.

— Я ж асистую вам сьогодні під час операції? — перепитує Ханна.

— Саме так.

Натхнення осяює Ханну ніби зсередини. Кас пропускає її першою через скляні двері. 

Вони заходять у велике світле приміщення лікарні. Вітаються з охоронцями та колегами за стійкою реєстрації, де одні вже виснажені, бо ще на зміні, а інші тільки прийшли на роботу. За це Кас любить лікарні: вони ніколи не засинають повністю — тільки дрімають вночі, готові піднятися за сигналом. Однак, як і всюди, з настанням дня метушня тут посилюється.

Сходами вони підіймаються на другий поверх. Кас уважно слухає своє серце, Ханну і мовчить, а Ханна говорить: про пацієнтів і підготовку до операції, про інших інтернів та лікарів у їхньому відділенні. Її очі завжди особливо яскраво горять, коли вони починають новий робочий день. Кас сподівається, що їй вдасться зберегти цей запал ще надовго і тоді, з часом, Ханна стане чудовою лікаркою. Кращою за нього.

На поверсі вони тимчасово прощаються. Кас заходить до свого кабінету. Коли ще був інтерном, він проводив тут багато часу в компанії рудоволосої докторки Анни Мільтон. Він мав багато запитань, а вона не шкодувала часу на роз’яснення того, чого він іще не розумів. Кас, напевно, має право вважати себе її наступником більше, ніж будь-хто з її колишніх учнів, бо зрештою, саме він зайняв її посаду та кабінет, коли Анна звільнилася. Вона була талановитою кардіохірургинею, але отримала у спадок земельну ділянку з плодовим садом, тож переїхала з родиною подалі від великого міста. Часом вони листуються: Кас здебільшого пише Анні на професійні теми, а вона йому — на життєві. 

У своєму кабінеті Кас тримає тільки найнеобхідніше для роботи. Він сідає за порожній стіл і вмикає комп’ютер. Хоча операція не важка і він готувався до неї ввечері, не зайвим буде освіжити в пам’яті справу пацієнта, адже сьогодні він буде відповідальний не тільки за себе, а і за Ханну також. За переглядом сторінок і файлів, Кас забувається і помічає, що сьорбає каву зі стаканчика тільки коли вже допиває до середини. 

 

Кас знову у своєму кабінеті після операції, збирається на обід, коли в двері заглядає інший доктор. Спочатку відчиняє двері, а вже потім стукає. Свого часу в Каса пішло багато зусиль на те, щоби пояснити йому, чому необхідно стукати навіть у прозорі двері його кабінету. 

— Кессі, все добре пройшло? — запитує інший доктор з французьким акцентом, якого так і не позбувся за роки навчання і роботи в штатах.

— Я просив мене так не називати, Бальтазар. У мене є справжнє ім’я.

— Привілеї колишнього бойфренда, Кастіель, — Бальтазар заходить в кабінет і зачиняє за собою двері.

Кас зітхає. Ну, по-перше, не можна сказати, що їхні університетські загули були повноцінними стосунками. Принаймні для Каса. Він неодноразово говорив Бальтазару про це, тож неясно, про які привілеї йдеться. А по-друге, згадувати їхнє університетське минуле на робочому місці не дуже етично.

— То як пройшла операція? — запитує Бальтазар знову, коли проходить кабінетом і зупиняється перед Касом: — Ти заслужив обід?

— Добре пройшло, — Кас відходить в сторону: — Але це була не складна операція. Значну частину роботи Ханна виконала самотужки. Думаю, наступного разу вже я асистуватиму, а вона оперуватиме. 

Він обходить робочий стіл. Сідає в крісло.

— То ти і хірург хороший, і вчитель? Значить, обід точно заслужив, — підморгує йому Бальтазар: — Ідімо поїмо, поки я відбився від інтернів. Запрошую.

Кас не збирається заохочувати таку поведінку:

— Дякую, але я поїм пізніше.

— Ну гаразд, недоторка, — Бальтазар драматично зітхає. З-за спини він дістає папку зі справою хворого. Кладе її на стіл перед Касом: — Тоді одразу десерт. 

— Це що?

— Дивний випадок, —  пояснює Бальтазар. — У тебе включений комп? 

Без запрошення, він заходить за стіл і схиляється над клавіатурою поряд з Касом. Клацає по клавішах. Потім повертає монітор до Каса. На ньому звичайна рентгенограма грудної клітини. Стоп, але що це за пляма дивної форми прямо на серці? Кас придивляється. Найбільше схоже на якийсь знак.

— Щось на серці, — бурмоче він вголос.

— От власне! — проголошує Бальтазар, відсторонюючись. — Щось.

— Штучний клапан? Хіба такі бувають? 

Бо Кас дивиться, і не розуміє, що саме він бачить. Бальтазар хитає головою:

— Немає в нього ніякого клапана. Пацієнтові ніколи не робили ніяких операцій. 

Дивно. Він вдивляється у знімок. Бальтазар кладе руку йому на плече, але Кас вивільняється і повертається до нього:

— Але як таке можливо? 

— Кажу ж, десерт.

— А що за пацієнт? 

Кас відкриває справу, принесену Бальтазаром. 

— Чоловік, 29 років, — озвучує Бальтазар те, що він і так бачить: — Я запитав про його стиль життя. У двох словах — бургери, пиво. Біохімічні показники відповідні, але нічого критичного.

— Щось було в сімейній історії?

— Ні.

— А під час попередніх обстежень?

— Він ніколи не обстежувався. 

— Це як? 

— Кажу ж: стиль життя — бургери, пиво. 

Кас не любить пацієнтів, які недбало до себе ставляться.  

— Може тромб, якесь ущільнення? — намагається вгадати Кас.

Хіба таке добре видно на рентгені? Кас просто не розуміє, що саме бачить на екрані.

— Але чого ж він тоді живий-здоровий? — відкидає це припущення Бальтазар. — Ніяких симтомів нема.

— То з чим він до нас потрапив?

— З переживаннями мами щодо його стану. 

Забив на себе, та ще й живе з батьками. 

— Каже, вона змусила його перевіритися після того, як сьогодні посеред ночі він прокинувся від різкого болю в грудях.

Кас відривається від екрану:

— Чекай. Сьогодні вночі?

— Саме так, — киває Бальтазар. — Але поки вони з мамою сварилися чи їхати в лікарню, чи не їхати… Словом, потрапив до нас вже зранку. Тепер ні на що не скаржиться, тільки обурюється, що обстеження триває довше, ніж він очікував. 

Співпадіння. Кас знову дивиться на рентген. Бальтазар нахиляється над його плечем:

— Взагалі-то схоже на тавро. 

Яка дурня!

— Звідки би там взялося тавро, Бальтазаре? А хто робив рентген? Пацієнт усе з себе зняв? Можливо, щось заважало зробити знімок? 

Бальтазар ображено відсторонюється: 

— Ще б пак я змусив його все зняти! Касе, ну я не такий класний лікар як ти, але ж не геть дурний.

Це правда. 

— Вибач. А КТ чи МРТ вже робили, щоби підтвердити? 

— Там сьогодні черга, а пацієнт без симптомів. Зробимо зранку.

— Хочеш, щоби я взявся за справу? — пропонує Кас.

Бальтазар піднімає брови:

— Якщо маєш можливість. Мені дійсно було би спокійніше вести дивну справу разом.

— Добре. Я відвідаю пацієнта сьогодні. Яка палата?

— 401. 

— Чотиримісна? 

— Він там один. 

— Гаразд.

— Дякую, Касе.

— На знак подяки, запиши мене теж на рентген грудної клітини. Там є місце сьогодні на вечір?

Бальтазар насторожується:

— А тебе чого? Щось сталось? Ти недобре почуваєшся?

— Нічого не сталося, — бреше Кас. — Я однаково планував скоро робити. Твоя загадкова справа мені просто нагадала.

Нагадала, що саме цієї ночі він теж чомусь прокинувся від дивного болю у серці. 

 

Кас повертається з обіду до лікарні швидкою ходою, бо у повітрі пахне дощем. Порізи косих крапель вже на віконному склі, коли він заходить до себе в кабінет. Кас переодягається в медичний халат і йде на четвертий поверх.

Крізь скляні двері палати видно, що на першому ліжку від вікна, спиною до входу сидить чоловік і дивиться на дощ. Зовсім не та картина, яку Кас очікував побачити після розмови з Бальтазаром: чоловік у добрій фізичній формі. Першими в очі впадають широкі розвинені плечі та коротка, наче армійська стрижка. Кас заходить в палату. Пацієнт обертається на шум, і на мить Кас захоплений його красивою зовнішністю як з обкладинок журналів.  

— Доброго дня, містере… — він опускає погляд у карту пацієнта, щоби знайти прізвище:  — Вінчестер. 

Кас підводить погляд. Очі кольору молодих горіхів роздивляються його. 

— Мене звати доктор Новак. Я… 

Красиве обличчя миттєво набуває кислого виразу:

— О, ні. Ще один? Я думав, приїду сюди, мене раз-два вколять і все, додому. А я тут наче морська свинка, — пацієнт зістрибує з ліжка: — Що вам цього разу? Скотч на попу?

— Скотч на…? — губиться Кас.

Але Вінчестер вже стоїть босими ногами на підлозі. Він рішуче поривається зняти з себе ідентифікаційний браслет. Кас навіть не одразу розуміє, що саме той робить, адже на зап’ястках в пацієнта чисельні фенічки:

— Ні, я вас прошу залишатися в палаті, — пробує зупинити його Кас. — Ми не можемо вас відпустити, поки не зрозуміємо результати ваших аналізів.

На шиї в пацієнта також висять кулони й амулети. Ось це мав на увазі Бальтазар, коли казав, що авжеж все змусив його зняти? На грудях, ближче до шиї з-під сорочки визирає татуювання.

Пацієнт припиняє спроби зняти браслет. Дивиться на Каса з-під лоба:

— А що там в аналізах? Все погано? 

— Рентгенограма показала певну аномалію. Ми саме намагаємося з’ясувати. Доктор Роше попросив мене взяти вашу справу, щоби мати другу думку. 

Кас досі роздивляється татуювання пацієнта. Не дуже професійно. Вінчестер помічає його погляд перш, ніж Кас встигає його відвести. Він відтягає сорочку вниз, демонструючи пентаграму. Окультизм? 

— Це від демонів і злих духів, — пояснює пацієнт. 

Нісенітниця.

— Зрозуміло, — відрізає Кас. 

Зелені очі дивляться на нього глузливо: 

— Що таке, док? Не вірите у надприродне? 

Відколи скептичний погляд на дійсність став підставою для насмішки? Саме завдяки критичному мисленню медицина досягла теперішнього рівня. 

— Я вірю, що все на світі можна пояснити науково, — відповідає Кас якомога нейтральніше. — Хіба не чудове переконання для лікаря? 

— І все ж ви не знаєте, що зі мною, — задирається пацієнт. 

О, Бальтазару варто було наголосити, що це один з тих випадків, коли пацієнти пручаються лікуванню. Кас би запасся терпінням:

— Ми тільки сьогодні зранку взялися за вашу справу, — пояснює він холодно. — Звичайно, на те, щоби у всьому розібратися потрібен час. 

— … і ви не знаєте, коли знатимете, і скільки ще я тут валятимуся, — Вінчестер повертається у ліжко і натягує на себе ковдру.

Його навмисно намагаються зачепити? 

— Ну я вже зараз можу сказати, що найчастіше у нас валяються якраз любителі бургерів і пива, тож вам варто змінити стиль життя, якщо ви, звісно, не намагається вкоротити собі віку. 

— Нічого собі. А вам можна так до мене говорити, док?

— Не знаю, а вам можна безпідставно підважувати мою професійність? — парує Кас. 

Горіхові очі пропікають його поглядом, але Кас так легко не здасться. 

— Гаразд, — Вінчестер відкидається на ліжку. — Я дозволю вам потикати в мене голками ще якийсь час, але тільки тому, що ви гарненький. 

Це комплімент чи нахабство?

— Яка неймовірна великодушність, містере Вінчестер.

— Я знаю, правда? — скалиться чоловік. 

Хтось стукає у скляні двері і Кас раптом оговтується. Він вчепився у папку зі справою та трохи нахилився вперед, поки сперечався. На якийсь час він забув, що знаходиться в лікарні, а навколо колеги, і він сам попросив Ханну зайти, щоби опитати пацієнта. 

Кас випрямляється:

— Це докторка Джонсон, — представляє він Ханну, коли та підходить ближче. — Вона поставить вам кілька запитань і призначить додаткові аналізи.

Але пацієнт вже роздивляється Ханну і без представлення: 

— Так би одразу і сказали, що ви не самі, — підморгує він Ханні. 

Чому Бальтазар не попередив його про хамовитість пацієнта? Кас би не запрошував інтерна, ще й дівчину. На щастя, Ханна швидко розуміє ситуацію. Вона забирає справу пацієнта в Каса з рук:

— Містере Вінчестер, ви зазначили, що у вас алергія на котячу шерсть, тож ви вживаєте Zyrtec. Це єдині ліки, які ви вживали останнім часом?

Тон Ханни підкреслено професійний. Вона вимагає до себе поваги. Вінчестер зітхає:

— Так. 

— В сімейній історії були випадки серцевих захворювань? 

Вінчестер робить квасне обличчя, яке Кас вже бачив:

— Не було, але я вже казав це вашому колезі, парле франсе. 

— Я надаю перевагу інформації, яку отримую безпосередньо від пацієнта, а не в переказах колег по лікарні, — відповідає Ханна чітко, але з ввічливою усмішкою.

Може й Касу є чого в неї повчитися? Спілкування з пацієнтами ніколи не давалося йому легко, але це частина роботи. Втім, сьогодні робити її було не обов’язково: Бальтазар уже зібрав всю необхідну інформацію по справі. Просто Кас сам хотів подивитися на загадковий випадок і дати змогу Ханні повправлятися у діагностуванні. 

— Залишу вас, — киває він своїй підопічній. 

Та киває у відповідь, готова перейти до наступних запитань. Коли Кас виходить з палати йому цікаво, чи нахабний пацієнт проводжає його поглядом. 

 

Кас роздягається до пояса і підходить до рентген-апарата. Лаборант перевіряє, чи він стає у правильному положенні, а потім відходить з кімнати разом з Бальтазаром, який чогось приперся з ним на рентген. Кас чує команду через динамік і заплющує очі. Затримує дихання. Апарат робить знімок. 

Кас відсторонюється, коли апарат дає відповідний сигнал.

— Кессі, йди-но сюди, — кличе його Бальтазар через динамік цим дурним іменем. 

— Що там? 

Кас накидає халат на голі груди і виходить з кімнати. Бальтазар зустрічає його в апаратній розгубленим поглядом. Він тицяє в екран. На рентгенограмі його серця… той самий символ, що й у Вінчестера! Не може бути.

Бальтазар тягнеться до нього і розкриває халат.

— Що… Ти… — Кас протестує такому втручанню в його особистий простір. 

— Дивлюся, може ти забув зняти хрестик.

Який ще в біса хрестик?!

— Нічого на мені немає! Відійди.

Кас повертає екран до себе, дивиться знову і не вірить своїм очам: 

— Це точно мій знімок?

Лаборант киває.

— А ти не знайомий з цим пацієнтом? Можливо ви якось пов’язані? — пропонує Бальтазар найбезглуздіше з пояснень.

— Ну звісно, ні!

Кас виходить з кімнати до прибора. Можливо щось не так з апаратом? Він роздивляється площину, до якої притулявся серцем — нічого незвичайного. Бальтазар заходить в кімнату слідом за ним.

— Може на стінці прибора пошкодження, — пояснює Кас свою метушню. Він розглядає апарат з усіх сторін. 

Рентген-лаборант вмикає динамік:

— Але, докторе Новак, ми робили сьогодні й інші знімки. На них такого не було.

Кас не розуміє.

— Дякую, Альфі. 

— Чому ти вирішив зробити знімок саме в цей день? — запитує Бальтазар. 

— Що?

— Чому ти раптом вирішив перевірити серце саме сьогодні?

Гаразд, сенсу приховувати тепер немає.

— Раптово відчув дивний біль у грудях.

— Коли? 

— Сьогодні вночі. 

Очі Балтазара округлюються:

— Як Вінчестер! 

Цього ще не вистачало. 

— Це співпадіння. Можливо я лежав у незручній позі під час сну. Щось защемило. Таке буває. 

— Або у вас якийсь загадковий зв’язок з тим пацієнтом! — Бальтазар обертається. — Альфі, роздрукуй-но нам знімок доктора Новака. Долучимо до справи Вінчестера.

— Добре, — відповідають з динаміка. 

Кас починає виходити з себе:

— Не треба нічого долучати. Краще перевірте прибор, бо він очевидно видає неправильні дані, а Вінчестеру зробіть чортову томографію. 

Бо з якого лисого у них на серці однакові символи? На серцях взагалі не буває символів. Це ж не доісторичні скрижалі. Це людські органи. Кас починає агресивно одягатися.

— Може ви загублені брати й у вас проявилася спільна генетична аномалія? — нашіптує поряд Бальтазар.

— Я його вперше бачу! 

— Кессі, а чого ти так дратуєшся? Я ж просто розмірковую в голос.

— Бо ти лікар, а верзеш дурниці. Зі спільного у нас з Вінчестером тільки алергія на котячу шерсть.

Бальтазар складає руки на грудях:

— Як тоді пояснити рентген?

— Я… Не знаю. Поки що. Але робоча версія — ваш прибор зламався. Альфі, напиши в службу підтримки.

— Гаразд, докторе Новак. 

Кас повертається до Бальтазара:

— І я теж запишуся в чергу на томографію. 

— Слухай, може нам тебе госпіталізувати? Ти відчуваєш якісь симптоми?

Кас збирає усе своє терпіння докупи:

— Ні.

— Може, ви все ж таки родичі?

У Каса велика сім’я, але… 

— Ні, я би знав. 

Вони з Вінчестером навіть зовсім не схожі:

— Та навіть якщо ми з пацієнтом і біологічні родичі, яке пояснення це дає аномалії?

— Не знаю, — знизує плечима Бальтазар, — але принаймні спробуємо встановити зв’язок між вашими випадками. Зберемо в тебе аналізи. А ти поговори з пацієнтом ще раз. Можливо, ви нещодавно зазнали спільного шкідливого впливу. 

Звучить досить раціонально.

— Я все ще ставлю на співпадіння і несправну роботу прибора. 

— Ми з Альфі звернемося до служби підтримки, але варто виключити й інші варіанти, поки чекаємо. Хіба ні? 

Бальтазар має рацію. 

— Гаразд, — погоджується Кас. 

Насправді, стосунок між ними дійсно би пояснив ситуацію. Можливо, генетична аномалія чи вплив спільного чинника раніше в житті? Кас на шість років старший за Вінчестера, проте аномалія могла проявитися в нього пізніше через більш здоровий спосіб життя. Але так, щоби одночасно? В ту саму ніч? Яка ймовірність? Більш логічно припустити інфікування, але по-перше, Кас не спостерігає за собою ніяких симптомів. А по-друге, це означає, що вони з Вінчестером нещодавно мали би десь перетинатися. Кас абсолютно впевнений, що раніше ніколи не зустрічав цього чоловіка. Він би його не забув.  

 

Коли завершується зміна, перед тим як піти додому, Кас заходить на четвертий поверх. Проходить коридором і зупиняється біля палати 401. Крізь скляні двері видно, що пацієнт на ліжку біля вікна вже спить. Нехай. Кас поговорить з ним знову завтра вранці. Сьогодні був дивний день. 

 

Новий ранок холодний, але сонячний. Кас купує гарячу каву по дорозі на роботу; спостерігає, як пара від неї звивається догори через дірочки у пластикових кришках, поки чекає на зелене світло на перехресті. Сьогодні Ханна запізнюється, тож Кас взяв каву і для неї. 

Після того як переодягається у себе в кабінеті, Кас одразу прямує в палату до Вінчестера. Сьогодні він має з собою більше терпіння. 

Коли Кас заходить в палату, Вінчестер вже прокинувся і сидить на ліжку схрестивши ноги. Надто зосереджений, щоби помітити доктора, він пише щось у щоденнику зі шкіряною обкладинкою: сторінки розпухли від щільного почерку, а між ними багато закладок. 

Кас роздивляється Вінчестера, поки той мовчить. Без вчорашнього гонору він справляє краще враження. 

— Доброго ранку, містере Вінчестер. 

Чоловік підводить очі. Їх колір в ранковому освітленні менш зелений і більш золотий. Здається, пацієнт сьогодні також у кращому настрої. Він вітає Каса чарівною посмішкою:

— О, мій новий зарозумілий лікар. Привіт, док.

Кас не відчуває образи в цих словах. Можливо, Вінчестер з усіма спілкується на такий невимушений манер?

— Як почуваєтеся? З’явилися нові симптоми, скарги?

— Якщо ви прийшли говорити, то дайте мені одну хвилинку, добре? Я допишу пару речень.

Пацієнт знову схиляється над письмом. Кас не стримується і заглядає у щоденник — текст у ньому супроводжується символами і малюнками. О, ні. Знову окультизм? 

Зелені очі перехоплюють його допитливий погляд. Кас не мав права зазирати в чужі записи.

— Це щоденник сновидінь, — пояснює Вінчестер. 

— Зрозуміло, — відповідає Кас швидко.

Горіхові очі пильно стежать за його реакцією. Але сьогодні Кас докладає зусиль, щоби не почати суперечку на порожньому місці. 

— Можете звати мене Дін, — дозволяє пацієнт. Він закриває щоденник і відкладає його на тумбочку біля ліжка: — У зверненні “містер Вінчестер” якийсь старечий присмак, а я ж іще наче не старий. То кличте Дін. 

— Дін, — повторює Кас.

Промовлене вголос ім’я звучить як дзвін. Обличчя пацієнта розвиднюється:

— Інша річ!

— То як ваше самопочуття? — нагадує Кас своє питання.

— Добре, добре. Коли випишете? 

— Ще кілька аналізів, а головне — томографія сьогодні зранку. Якщо все буде добре, зможемо відпустити вас додому. 

Дін просідає. Напевно, він не це хотів почути. Кас поспішає змінити тему:

— Тим часом, я хотів би дізнатися більше про умови, в яких у вас виникли симптоми болю. Що саме ви робили ввечері перед тим, як відчули біль у грудях? 

Настрій Діна гіршає:

— Я вже казав французькому доктору. Я був вдома, поставив грітися вечерю. Випив одну пляшку пива, нічого незвичайного. Сидів перед телевізором. Там і заснув. Ма… Міссурі змусила мене сюди приїхати саме тому, що я прокинувся серед ночі від болю ні з того ні з сього, — Дін шаріється. — Але скоріш за все я просто злякався, бо уві сні пролив на себе пиво.

Він наче соромиться цього. Добре, адже так ставитися до свого здоров’я безвідповідально. Втім, звичайний вечір, проведений вдома, не пояснює дані рентгенограми.

— Ви вказали, що в сімейній історії не було захворювань серця. Ця інформація точна?

— Наскільки мені відомо, — знизує плечима пацієнт. 

— Наскільки вам відомо? 

— Я мав досить буремне життя. 

Ну звісно.

— Можливо, в дитинстві ви чи ваші родичі піддавалися впливу… кх-м… незвичних практик чи нетрадиційних методів лікування? 

Це не пояснило би стан Каса, але принаймні стан Діна. 

— Незвичних практик? Типу як, чи був я в культі? Док, це знову через мої амулети?! — запалюється Дін. 

— Ні, — поспішає запевнити його Кас. — Можливо ви жили біля заводу з небезпечними викидами у середовище або вживали токсичні речовини в дитинстві чи пізніше в житті? 

Дін знову шаріється:

— Ви що, травку в мене в аналізах знайшли і через це тримаєте? Так то було одного разу майже два місяці тому.  

Чим далі, тим гірше.

— Ні, — зітхає Кас. — Ми вас тримаємо, бо намагаємося зрозуміти певну аномалію, яку показала рентгенограма. Я казав вам учора. Вживання канабісу, тим паче одноразове, не призводить до подібних наслідків.

— А дайте-но я подивлюся на ту аномалію. 

Кас не може цього заборонити, тож передає Діну рентгенограму. Він вже морально готується почути пояснення, яке вигадає мозок, розніжений тлумаченням сновидінь. 

Дін бере знімок у руки. Дивиться:

— Хм-м. Схоже на якийсь символ.

Ну ось. 

— Але якщо ви не знаходите ніяких медичних пояснень цьому зображенню, а я не маю ні дивних симптомів, ні кріпових історій з дитинства про релігійний культ, може щось не так із самим знімком?

Кас приємно здивований цим припущенням:

— Це наша основна гіпотеза. Ми перевіримо рентген-апарат на справність і зробимо вам томографію, щоби підтвердити чи спростувати те, що бачимо на знімку. А поки виключаємо інші пояснення. 

Позаду відчиняються двері. Кас обертається. В палату зазирає схвильована жінка старшого середнього віку, так само обвішана амулетами і браслетами. Кас робить крок назад від ліжка. Стурбованим поглядом жінка знаходить Діна і заходить в палату:

— Хлопчику мій, ну як ти?

Мама? Але точно не біологічна.

— Порядок, Міссурі. Але док не хоче мене виписувати. Каже, у мене якісь дивні символи на серці.

Уся розсудливість Діна ніби випаровується, коли жінка опиняється поруч. Він розмахує знімком. Міссурі ставить сумку на крісло, одягає пенсне, яке, виявляється, висіло у неї на шиї, але через чисельні амулети і намиста не було помітним, і хапає рентгенограму.

— Я… — не встигає втрутитися Кас. 

Міссурі тільки кидає оком на знімок, як одразу ж хапається за власне серце. Приголомшена, вона присідає на край ліжка:

— О, святі сили!

— Що? — затамовує подих Дін.

— Це ж знак споріднення душ!

Спо… Що…

Але Дін наче оживає. Він вихоплює знімок з рук Міссурі:

— Так-так, — продовжує жінка, тепер уже дивлячись то на Каса, то на Діна по черзі: — Кажуть, символ раптово з’являється, коли пару сердець поєднують на небі. Тепер тобі, хлопче, — повертається вона до Діна, — тільки треба знайти людину, в якої на серці з’явиться схожий символ. Це і буде твоє справжнє кохання. 

Кас не дозволить ще і себе затягнути у це болото невігластва:

— Маячня. 

Дін опускає знімок. Міссурі обертається:

— Перепрошую? — вона дивиться на Каса суворо. 

— Ти його вибач, Міссурі. Док у нас трохи зарізкий, — вступається Дін. 

— Бо я маю таку саму аномалію на рентгені, який зробили вчора. То виходить що, ми з Діном споріднені душі? 

Дін дивиться на нього ошелешено. Міссурі хитає головою:

— О, хлопче, мені дуже шкода, — каже вона до Діна співчутливо. — Ось так тебе спарували? Здається, на небесах завівся жартівник.

Дін не відриває від нього погляду. Кас відчуває, як загоряються щоки: 

— Цьому точно є раціональне пояснення, Дін, — каже він у здивовані зелені очі. — Ми з вами щойно говорили: якщо не дефект рентген-апарата, то певний спільний вплив, якого ми обидва зазнали. Можливо це генетична аномалія, якої ми раніше не бачили. Як ті, що передаються спадково. Потрібно тільки довести.

— Якщо у світі і є три найменш біологічно споріднені людини, то вони у цій кімнаті, — іронічно зауважує Міссурі. — Тут і доводити нічого не потрібно. 

Ну це вже не їй вирішувати, чи не так?! Дін все ще дивиться на нього як на якусь надприродну істоту: 

— Док, у вас правда той самий символ на серці?

— Правда, але… 

— Покажіть, — просить Дін і простягає руку: — Покажіть, і я дозволю вам тикати в мене голки скільки потрібно, поки не випишете.

Кас не хоче потурати забобонам і, зрештою, має повне право не показувати свої аналізи стороннім людям. Але Дін дивиться на нього з простягнутою рукою, тож він дістає рентгенограму з папки і передає йому. Дін мовчки розглядає знімок, а Міссурі все хитає головою.

— Цьому є раціональне пояснення і я його обов’язково знайду, — обіцяє Кас. Але поки що переконати Діна ні в чому. Він мусить визнати свою тимчасову поразку. 

Кас обережно забирає в нього з рук обидва знімки і складає назад до папки:

— Доктор Роше відведе вас на томографію пізніше вранці. Якщо згадаєте якусь важливу інформацію, чи щось знадобиться, покличете медсестру, добре? Вона покличе мене.

Ця справа зачіпає його особисто, але попереду в Каса ще цілий робочий день. До того ж, за присутності Міссурі, Дін, найімовірніше, не скаже нічого розумного. Найкраще зараз просто дочекатися результатів томографії:

— Відпочивайте. 

Кас розвертається. Він чує голос Діна за спиною на виході з палати. Той звертається до Міссурі:

— Як там Джон?

— Джон як Джон. Ти краще за себе переживай. Дивися, які в тебе великі зміни попереду. 

Кас зачиняє за собою двері палати. Досить. 

 

За роботою з Ханною та іншими інтернами, яким би не був дивним, випадок Діна забувається. Тільки коли опівдні Бальтазар зазирає до нього в кабінет, щоби запросити на ланч, загадкова справа знову виринає в пам’яті. 

Виявляється, томографія Діна не підтвердила даних рентгенограми. Версія з несправністю рентген-апарата тепер виглядає найбільш вірогідною. Залишається зробити таке саме обстеження Касу та дочекатися інших аналізів Діна, які вони зробили про всяк випадок. Якщо й у них нічого не буде, вони порадять пацієнту перейти на здоровішу дієту та спостерігатися, а за певний час зробити повторний рентген, щоби повністю виключити загадкову аномалію. І відпускатимуть. 

Кас відхиляє чергове запрошення на обід, тож Бальтазар іде з його кабінету ні з чим. Він обертається вже на порозі:

— До речі, Вінчестер після розмов із тобою такий слухняний став. Що ти зробив, залякав його чимось?

— Нічим я його не залякував.

Бальтазар ще кілька секунд чекає на розгорнуту відповідь, але Кас не збирається її надавати. Тож він виходить з кабінету.

 

Бальтазар особисто присутній, коли по обіді Касу роблять обстеження.

— Нічого, Кессі, — повідомляє він поперед їхнього колеги-рентгенолога, коли Кас виїжджає з томографа. 

— Щось із рентген-апаратом з’ясувалося?

— Його приїдуть подивитися в понеділок, — відповідає Бальтазар. — Нам написали, що несправним може виявитись як залізо так і програма. Тож поки не робитимемо рентген нікому. Альфі відправлятиме всіх у сусідню лікарню. 

— Зрозуміло. 

Кас встає з кушетки. Дякує колезі за діагностику.

— Давай чесно. Злорадієш? — штурхає його ліктем Бальтазар.

Кас ухиляється:

— Чого б це? 

— Ну як, ти ж виявився правий: це очевидно збій рентген-апарата, а у вас з Вінчестером насправді нічого спільного, крім алергії на котів. 

— Точно.

Кас не радіє. Йому якось порожньо. Він іде до свох речей, щоби вдягатися.

— Хочеш сам повідомити пацієнту? — пропонує Бальтазар. — Поступаюся тобі, якщо вже ти розв’язав цю дивну справу. 

— Ні, сам йому скажи.

— Добре, але пропустиш справжнє видовище — як Вінчестер стрибатиме до стелі, коли почує, що нарешті може звідси звалити.

Саме це Кас і хоче пропустити.

 

Кас не любить, коли в нього вихідні, хоч і знає, що відпочивати необхідно. Після довгого лінивого сніданку до нього приходить клінінгова служба, а коли йде, він залишається сам до завтра. Думки мимоволі повертаються до нісенітниць, які вчора наговорила йому жінка в амулетах. На жаль, люди схильні шукати надзвичайних пояснень тому, що не можуть зрозуміти. Але Кас вміє з цим справлятися. 

Він іде в кабінет до своїх книг. Перед тим, як звільнитися, Анна подарувала йому декілька фоліантів, присвячених рідкісним хворобам серця. Кас сідає за стіл і обкладається ними. Раптом проблеми з апаратом не підтвердять? Що як схибив саме томограф? Та чи великий шанс був у них з Діном ось так перетнутися? Він придушить ці запитання знаннями з книжок. 

На вулиці починається злива. Він замовить продукти на тиждень з доставкою, а поки читатиме професійну літературу, щоби заспокоїти розум.

 

Справжня річниця смерті Габріеля ще попереду, але родині було зручно зібратися в церкві саме сьогодні. Слухати літургійні співи та запалювати свічки. Важко дихати у напівтемряві серед інших прихожан у звоях ладану. Повторювати ті самі рядки десяткі разів. Кольорові відблиски вітражів як у калейдоскопі та вигадливі ритуали — все, щоби допомогти розуму повірити у містифікацію.

Джек стоїть у натовпі біля Каса. Він майже не застав свого дядька — йому був тільки рік, коли Гейб помер. Джек не пам’ятає як той любив з ним бавитися; яким він був веселуном і жартівником. Звісно, у свої кращі дні. 

Коли у перерві між частинами служба затихає, мати користується цією нагодою, щоби пригадати, як завжди зі сльозами на очах, гарненьке пояснення смерті Габріеля, яке вона вигадала собі сама: не варто було називати дітей на честь янголів, бо Господь переплутав і забрав одного з них на небо.

Усі навколо співчутливо кивають, сумні і задумані. Каса нудить. Він пам’ятає, що хорошим сином для батьків Гейб став тільки після смерті. 

Він не був ним, коли бешкетував у підлітковому віці. Якось Гейб прийшов на сімейну вечерю з синім ірокезом на голові, за що був вигнаний з-за столу. Його новий стиль оцінив тільки Кас, який тоді був ще у початковій школі. Він пам’ятає несхвальні погляди, які отримав від батьків за те, що посміявся над витівкою брата.   

Гейб не піддавався їхньому суворому вихованню. Навіть покараний, він перетворював сидіння у своїй кімнаті на виставу: закривався всередині і гучно слухав музику. Батьки стукали в двері, сварилися, а Гейб робив вигляд, що не чує їхніх криків, і тільки гучніше підспівував улюбленим виконавцям.

У сімнадцять років Габріель якимсь дивом пройшов кастинг у доволі високобюджетний еротичний фільм. Зйомки вже мали починатися, коли про це довідався батько. Він притягнув Гейба за шкірку додому і сильно розкричався. Кас тоді став на сторону брата, хоча був ще замалий і нічого не знав про еротичні фільми. Він не міг второпати: що поганого, як Гейба покажуть по телевізору? Батьки тоді нічого йому не пояснили, а просто покарали разом зі старшим братом. В їхній родині не було заведено говорити на складні теми. 

Пізніше Гейб сам пояснив Касу, чому батько так розлютився через фільм. Він не боявся говорити на табуйовані теми, хоч і робив це дещо театрально. Але маленькому Касу подобалося спостерігати його вистави та штуки.

Поки Кас сам не подорослішав. Тоді за веселістю Гейба йому все частіше почав ввижатися відчай та якась неприлаштованість до життя. Він досі не пробачив собі, що в останні роки, коли Гейб все частіше вживав, зневажав брата. 

Зневажав за його п’яні балачки про минуле життя, в якому він був скандинавським богом жартів та обману, і за нових друзів, які вбили в його нетверезу голову ці неоязичницькі вірування. Кас сердився на Гейба за те, що він безглуздо спалює своє життя. Його брат виявився одним із тих людей, які горять яскраво і зачаровують інших своїм сяйвом, але згоряють швидко, залишаючи по собі темряву. 

 

Кас спускається сходами на ланч раніше, ніж зазвичай. Сьогодні у Ханни перша операція, а він їй асистуватиме, тож варто поїсти заздалегідь, щоби мати час підготуватися.  

На першому поверсі біля рецепції він бачить Альфі — рентген-лаборант править балачки з медсестрою. Він помічає Каса, коли той проходить повз:

— Докторе Новак, доброго ранку!

— Доброго ранку, Альфі. Ви без роботи? Доктор Роше казав, що сьогодні перевірятимуть апарат. 

— А, так апарат забрали.  

— О. 

— Так-так, на ремонт, — киває Альфі. — Виявляється, він почав давати збій під час передачі зображення, от і з’явилися дивні плями на знімках. Тож я, певно, цей тиждень сидітиму без роботи, доки його не полагодять. 

Отже, між ним з Діном ніколи не було нічого спільного?

— Ясно, — каже Кас вголос.  

— Технології, га? То працюють, то не працюють. 

Кас не хоче більше говорити:

— Так. 

— То можете вже не переживати через свою загадкову хворобу, докторе. Ви здорові, — сяє Альфі. 

— Дійсно. Це добра новина, — змушує себе сказати Кас. — Гаразд, я саме йшов обідати…

— А, то смачного!

— Дякую.

Кас виходить на вулицю. Сонце високо над містом. В повітрі — запах сухого листя. 

Він має визнати, що цей випадок зачепив його за живе. Він не любить мати справу із забобонними людьми, ще й з такими байдужими до свого здоров’я як Вінчестер. Але тепер все завершилося.

 

Кафетерій, де Кас найчастіше обідає, знаходиться на першому поверсі високої офісної будівлі через дорогу від лікарні. Зо два десятки столиків на різну кількість місць — від двох до шести, — розкидані по широкому залу зі скляними стінами-вікнами. Тут завжди людно, але особливо в обідню перерву, коли на ланч спускають офісні працівники з вищих поверхів. Сюди ж ходять і колеги Каса. За потребою, лікарів обслуговують швидше, варто тільки показати бейдж, але зараз черга не надто велика і Кас ще має час. Тож він бере піднос і підходить на роздачу. Крізь вікна добре видно метушливе місто і дорогу.
 

— Хей, док!

Кас обертається на голос, що очевидно звертається до нього. Позаду стоїть Дін Вінчестер. Тільки сьогодні замість сорочки пацієнта на ньому потерта шкіряна куртка і сяюча впевнена усмішка. Він теж бере піднос і стає в черзі за Касом.  

— А ми вас хіба не виписали?

Дін сміється і киває:

— Виписали-виписали. Ще позавчора.

Кас бачив його тільки в палаті і ніколи не стояв з ним поряд. Виявляється Дін трохи вищий за нього.

— То чого ви ще тут?

— Не ще, а вже, — виправляє його Дін. — Приїхав пообідати з вами.

— Зі мною?

— Так. 

Дін киває на чергу перед Касом — вона вже посунулася і можна підходити до страв. Кас рухається вперед.

— Вирішив дати небесам шанс розіграти ту карту, ну знаєте, зі спорідненими душами, — пояснює Дін.

О, ні.

— Хліб будете? — вказує Дін на булочки перед ними, і не чекаючи на відповідь, бере щипцями дві і накладає собі на тарілку.

Кас зітхає:

— Дін, вам, напевно, ще не повідомили. Виявилося, що ніякого загадкового захворювання у нас немає. Це була несправність апарата. 

— Чому ж не повідомили? Повідомили, — відкидає Дін, — Зранку дзвонив французький доктор. 

— І?

— А як ви думаєте, чи велика вірогідність того, що у великому місті у нас двох одночасно виникне потреба зробити рентген і несправність апарата проявиться саме в нас на серцях? — запитує Дін з вогником в очах. — Погодьтеся, доволі романтичний збіг.

— Немає нічого романтичного у хворобах серця і несправностях медичного обладнання.

— Ну не знаю, — Дін тягнеться за тарілкою з відбивною і ставить її собі на піднос.

— Я знаю, бо я карідохірург. А ви, очевидно, дивилися забагато мелодрам.

Кас забирає тарілку з відбивною з підноса Діна, щоби повернути її на роздачу. 

— Ей, куди? — репетує Дін.

— Доктор Роше мав прописати вам дієту, а ви порушуєте її прямо в мене перед очима.

В полі зору Каса запечені овочі з фетою. Він бере дві тарілки: одну собі, одну Діну. Той дивиться на тарілку з кислим обличчям:

— Я це з’їм тільки за умови, що ви пообідаєте зі мною.

Кас зупиняє раптовий приплив тепла в грудях:

— Діне, я не приймаю запрошення на романтичні обіди від пацієнтів. 

— Добре, що я вже дві доби як не ваш пацієнт, — скалиться Дін. 

Він обганяє Каса перед секцією із закусками. Дін бере салат із куркою, заправлений майонезом. Ну, принаймні Кас вберіг його від смаженої картоплі з відбивною та хлібом, чи що він збирався брати.

— Хоч каву можна? — перепитує Дін. 

— Тільки якщо це ваша перша кава за день.

— А, блін. 

Дін бере чисту чашку і заливає пакетик трав’яного чаю окропом. Рухається до каси:

— Після цього ви просто мусите зі мною пообідати, — він підморгує Касу, коли озирається через плече. 

— Гаразд, — видихає Кас перш ніж усвідомлює, що погодився. 

Але Дін уже розплачується за страви і підморгує дівчині на касі. Він іде залом до столика біля вікна. Кас розраховується і слідує за ним. 

Дін знімає куртку і м’язисті плечі, що вразили Каса при першій зустрічі знову кидаються у вічі. Оливковий лонгслів підкреслює його форми. Кас знімає плащ і вішає його на стілець. 

— Ідете мити руки, док? Давайте, ви перший.

— Добре. 

Що він робить? Але Кас розвертається і йде мити чортові руки. Дін залишається чекати на нього за столом. Він дійсно приїхав сюди, щоби пообідати разом, бо вірить у чудернацькі знамення? Кас дивиться на своє відображення в дзеркалі над умивальником. Чи він не застарий для сумнівних моральних рішень? У будь-якому випадку, бачення Діном ситуації хибне і Касу не варто з цього користатися.

Він повертається до залу за столик, але Дін одразу встає: 

— Моя черга.

Якийсь дитячий садок! Він має чекати на Діна? Кас сідає за стіл, бере в руки виделку й ніж, але тримати прибори некомфортно. Усе це надто непередбачувано і дивно, і неправильно. І навколо насправді багато його колег.

Дін швидко повертається:

— Здоров’я понад усе, а, док? — демонструє він свої чисті долоні. Кас помічає на них мозолі і шрами. 

— Хочете вразити мене тим, що миєте руки? 

Дін сміється. Він сідає за стіл:

— Ну, з чогось ж треба починати.

— Не варто ні з чого починати.

— Чому? Ви хіба одружені на комусь, крім роботи? 

Кас не очікував такого прямого запитання:

— Е-м. Ні. 

— Чекайте, — Дін відсторонюється, ніби намагаючись подивитися на Каса з відстані: — Чи я, так би мовити, не в тому ставку рибалю?

Але Кас згадує, що не мусить відповідати на незручні питання малознайомої людини. Він береться до їжі. 

Дін нахиляється над столом: 

— Це через докторку Джонсон, га? — шепоче він змовницьки. — Не хочете розбивати їй серце?

Виделка, на яку Кас набирав овочі завмирає у нього в руці:

— До чого тут Ханна?

— Вона ж сохне за вами, док. Ви не бачите?

— Неможливо.

Дін набирає салат на виделку, і перш ніж відправити їжу до рота, кидає на Каса багатозначний погляд: 

— Хіба?

З чого, власне, такі припущення? 

— Вона моя молодша колега. Найбільш вмотивована серед усіх інтернів, привітна, тому ми з нею… 

Кас хоче сказати “друзі”, але це не зовсім правда. Він почав приділяти Ханні більше часу й уваги через її ентузіазм і жагу до навчання, що виділяють її серед інших інтернів. Це Ханна почала зустрічати його перед роботою з улюбленим лате, а він підхопив традицію. Можливо, Ханна інколи дивиться на нього захоплено, але тільки тому, що захоплюється його роботою. 

Дін хитає головою:

— Ви добре розбираєтеся в людських органах, а я в тому, що в кого на серці. Ваша підопічна у вас закохана.

— Я вже казав, що ви дивитеся забагато мелодрам?

Але Ханна дійсно ставиться до нього з особливою турботою. Пам’ятає, що він любить, завжди шукає його схвалення. Чому вона проводить час із ним? Через професійні амбіції, звісно. Але що як…

Дін підмічає момент народження його сумнівів:

— А-а. Бачите? То пасувало би сказати дівчині, що ви не зацікавлені у стосунках. 

Дін активно їсть печені овочі, а Кас ще не може переварити нову інформацію. Стосунки з Ханною відкриваються йому тепер у зовсім іншому світлі. Невже він правда не помічав? До чіплянь Бальтазара йому не звикати — вони так спілкуються ще з коледжу. Але Ханна…

— То якщо справа не в докторці Джонсон, — перериває Дін його думки: — що скажете якби ми з вами кудись сходили сьогодні ввечері? 

— На побачення мене запрошуєте?

— Так.

— Діне…

— Стійте, чи ви все ж зробили ті генетичні тести і вони показали, що ми з вами загублені брати?

— Ми не брати. 

— Тоді в чому справа? Бо якщо скажете, що я не гарненький, я вам не повірю, — самовпевнено заявляє Дін. 

Усмішка проситься на обличчя. Ні, цього Кас точно не скаже.

— Просто ми з вами дуже різні люди.

— Небеса так не вважають. 

— Власне, — Кас наколює гарбуз на кабачок. — Бо я не вірю в те, що вважають небеса.

Дін відкидається на стільці.

— Цікаво. А як ви тоді пояснюєте речі, яких не розумієте?

— Я продовжую їх досліджувати, поки не зрозумію, а не втішаюся першими ліпшими ілюзіями.

Дін складає руки на грудях: 

— Вас так зачіпають розмови про надприродні речі.

— А ви продовжуєте ними мене зачіпати.

— Я перестану вас ними зачіпати, якщо ви перестанете засуджувати людей, які вірять у надприродне.

Кас знає цю рису за собою. Він зітхає:

— Гаразд, я спробую припинити, якщо ви дотримаєтеся своєї частини угоди. 

— Домовились. 

— Добре. 

Дін бере в руки чашку з чаєм.

— Ви працюєте десь поряд? — запитує Кас. Йому все ж цікаво, наскільки випадково його колишній пацієнт тут об’явився.

Дін прикидає в голові:

— Не дуже поряд, але я на машині і теж маю обідню перерву.

— Ким працюєте?

— Не уважно читали мою карту, док? — підколює його Дін, але потім шаріється: — Автомеханіком. 

— О.

Це пояснює розвинені плечі і мозолі на руках.

— Ага, — підтверджує Дін. — Теж ремонтую те, що зламане.

Ну людський організм складніший за машину. Але Кас пообіцяв прикрутити снобізм, тому вголос нічого не каже і зосереджується на тому, щоби доїсти обід.  

— То о котрій у вас сьогодні закінчується зміна? — запитує Дін. 

— Для чого вам?

— Заїду по вас і підемо в кіно дивитися мелодрами. Ви явно замало їх дивилися.

Такий зухвалий і наполегливий. Дін змушує його усміхатися. У Каса пікає таймер. Точно! Попереду ж перша операція Ханни! Він знову втратив відчуття простору та часу з Діном. Кас швидко забирає останнє з тарілки:

— Ні, — відповідає він з набитим ротом: — але дякую за пропозицію. 

Кас наскоро дожовує і встає з-за столу: 

— Дякую за компанію, Діне. Мені було неочікувано приємно з вами пообідати, але я мушу йти. На майбутнє дотримуйтеся, будь ласка, дієти, щоби нам не довелося зустрічатися знову.

Він іде, і цього разу Дін точно проводжає його поглядом. 

 

Ханна хвилюється і тримає його під лікоть, коли вони йдуть до операційної. Після слів Діна, така поведінка і правда здається Касу занадто інтимною. Чи дійсно він дозволив своїй підопічній уявити, що його приязнь до неї має романтичний характер? 

Ханна збирається з силами, коли заходить в операційну; вона сконцентрована і впевнена, коли операція починається. Ханна завжди така: вона може сумніватися в собі під час навчання, але не коли береться за роботу. Операція проходить успішно, і Касу навіть не доводиться втручатися.

Вони виходять у передопераційну. Знімають захисний одяг. Їх тут лише двоє. Тепер не схована за маскою, усмішка Ханни сяє:

— У мене вийшло, докторе!

— Дійсно, і я дуже вами пишаюся.

Ханна дивиться на Каса кілька секунд, а потім кидається йому в обійми. Чи не занадто емоційно для колег? Кас легенько хлопає її по спині і, про всяк випадок, ініціює відсторонення.

— Вибачте, — з Ханни спадає напруга. Вона з шумом видихає. На щоках рум’янець: — Просто я би без вашого керівництва не змогла.

— Похваліть себе. Ви чудово впоралися.

Схвильована і зворушена його словами, Ханна дивиться на Каса, наче він є кимось більшим, ніж насправді. То ось, що Дін мав на увазі. Вони обоє мовчать, і Кас боїться, що на емоціях Ханна заповнить тишу чимось, про що потім пошкодує. 

— Ханно, — починає він першим. — Ви дозволите мені зізнатися вам де в чому особистому? 

Можливо, справа в тому, що він робив це офіційно лише одного разу, а може говорити про таке завжди важко, наче вперше. Але сказати варто. Ханна киває на знак згоди. 

Тож Кас каже:

— Мене не приваблюють жінки. В романтичному плані. 

Ханна виглядає спантеличено. Помітно, що це не те, що вона очікувала почути.

— Тому якщо моя підтримка, — продовжує Кас: — моє захоплення вашим ентузіазмом і наполегливістю в роботі могли здатися вам надто особистими, чи недоречними, я би хотів прояснити: щодо вас я завжди мав тільки дружні наміри. Вибачте, якщо змусив вас думати інакше.

— О… докторе Новак… Звісно, ні, я ніколи… 

Але погляд Ханни бігає кімнатою. Очевидно, що Кас поцілив у десятку. Може це був найгірший час, щоби зізнатися чи навпаки, найкращий, поки його підопічна ще почувається піднесено після операції. Але принаймні Кас розставляє всі крапки над і.

— А я думала, ви з доктором Роше просто жартуєте, — Ханна нарешті збирається з думками.

— Ми щось на кшталт зустрічалися, ще в коледжі. Тому він так поводиться. Мабуть, не дуже подорослішав з того часу.

З губ Ханни зривається смішок:

— Тоді ясно. 

— Я сподіваюся, що цим зізнанням не змусив вас почуватися некомфортно.

— О, ні. Добре, що ви сказали, — поспішає запевнити його Ханна, хоча її обличчя ще досі червоне: — Дякую за відвертість і довіру. 

— Звісно, — киває Кас. — Проте я був би вдячний, якби ця інформація залишилася між нами.

— Звісно, докторе, звісно, — тепер киває Ханна.

 

Провину Кас відчув набагато пізніше. Як і біль втрати.

В день перед смертю Габріеля він був у коледжі. Готувався до чергового тесту. Намагався виштовхати Бальтазара за двері, бо той заважав йому вчитися — ліз цілуватися і тягнув на ліжко. 

Кас не хотів відповідати, коли телефон почав дзвонити. Бачив, що це мама, але саме того тижня особливо втомився від сімейних драм. Він хотів, щоби його залишили в спокої. Але мама все дзвонила і дзвонила. Наполегливо.

Коли Кас нарешті взяв слухавку, то почув стривожений голос мами — вона плакала. Друзі Гейба притягли його додому після кількох днів запою і вживання хтозна яких речовин. Він був тверезий, але слабкий. Блідий. Друзі Гейба сказали, що зранку його нудило темною кров’ю.

Кас підскочив з ліжка, коли це почув. Він вже знав достатньо, щоби розуміти, наскільки все серйозно. Він пам’ятає як попри переляк говорив по телефону чітко і розсудливо, щоби привести маму до тями. Наказав терміново везти Гейба в лікарню чи викликати швидку. Попри небезпеку для здоров’я Гейба, мама вагалася: боялася, що скажуть сусіди, коли побачать, до якого стану допився один з її синів. Але зрештою Касу вдалося її вмовити.

Сам він не понісся в лікарню до брата слідом за родиною. Він спровадив Бальтазара і зосередився на підготовці до безглуздого тесту, тому що насправді теж не хотів бачити Гейба в такому опущеному стані. В цьому Кас теж зізнався собі вже пізніше.

Ввечері мама подзвонила знову. Розказувала як в лікарні Гейба обмили, перевдягнули і посадили на візок; і що він навіть фліртував з медсестрами. Це заспокоїло Каса. Стало додатковою причиною не їхати в лікарню сьогодні, чи навіть взагалі. Він ліг спати заспокоєний тим, що Гейб отримує необхідну допомогу та має достатньо рідних поряд. 

Кас вийшов з тесту об одинадцятій годині ранку і побачив пропущений дзвінок від мами. На автовідповідачі вона залишила повідомлення. Вночі у Гейба почався набряк мозку. На ранок його буремного брата не стало.

 

У черзі в кафетерії хтось кладе йому руку на плече. Невже? Кас обертається. Це Бальтазар. Кас видихає:

— Хіба ти не маєш бути на конференції?

Бальтазар підморгує йому:

— Тільки візьму сендвіч з собою і вже бігтиму.

Він обходить Каса в черзі і стає перед ним:

— Ти би прийшов мене послухати.

— Сьогодні не можу, багато роботи.

— А післязавтра? Я ще виступатиму післязавтра.

Хіба Бальтазар не пам’ятає?

— Я беру вихідний післязавтра, як і кожного року.

— Чом… А-а.

Бальтазар сумнішає. Тихішає, як завжди роблять люди, коли мова заходить про втрату. Так ніби Габріель помер вчора, а не чотирнадцять років тому.

Черга рухається вперед. Кас набирає страви на піднос, поки Бальтазар повільно йде поруч з ним із сендвічем в руці, поглядаючи на нього з тривогою. Якщо чесно, Каса це дратує. 

Вони підходять до каси:

— Хочеш я пообідаю з тобою? — пропонує Бальтазар.

— Я в порядку.

— Я можу запізнитися. Я виступаю останнім сьогодні.

— Дякую, не потрібно, — Кас забирає піднос із роздачі і йде до столиків: — Я сам… 
 

— До-о-ок! 

Кас обертається на вигук. Так само робить Бальтазар і ще пів залу його колег. З того самого столика, що і вчора йому махає Дін Вінчестер. Він широко усміхається. 

Бальтазар переводить на Каса питальний погляд.

— Е-м… — Касу одночасно і радісно, і соромно. Він не знає як пояснити: — Мені напевно краще підійти. 

Разом із Бальтазаром на нього тепер дивиться ще й частина колег, яких зацікавила ситуація. Кас іде до столика залом якомога спокійніше, але і якомога швидше. А коли доходить, то засковзує за столик, не знімаючи плащ:

— Ш-ш. Для чого кричати на весь кафетерій?

— А раптом би ви мене не помітили?

— Ну а тепер вас помітила половина залу, бо кожен другий тут “док“!

Дін просідає. 

— Я щось не подумав. Сорі, док.

— Мене звати Каст… Мене звати Кас.

Зелені очі дивляться на нього винувато:

— Сорі, Кас.

Плащ все ж краще зняти:

— І що ви тут знову робите? 

Усмішка розпливається по обличчю Діна:

— Ви вчора сказали, що вам сподобалося їсти разом. То чому б не повторити?

Кас з усіх сил намагається не розтанути від цих слів і сонячної усмішки:

— То кажете, я сам напросився?

— А ще тут досить смачна їжа, — Дін ухиляється від відповіді. Він тицяє на свою тарілку: — Дивіться, сьогодні я вже краще взяв? 

— Все ще забагато картоплі і замало овочів. 

— Картопля — це овоч.

— Так, але…

— А-а-а, — зупиняє його Дін помахом руки, — маленькими кроками, док, маленькими кроками. 

Ну якщо Каса не хочуть слухати, значить він буде жувати. Перша порція квасолі відправляється до рота.

— Як ваш день? — запитує Дін буденно. 

Кас піднімає погляд від тарілки:

— Мій день? 

Дін зосереджено нарізає тушене м’ясо на шматочки у себе в страві:

— Ага. Що нового? 

Кас затримується з відповіддю. Бо на це питання відповідають людям, з якими вже давно знайомі. 

Кас озирається навколо. Бальтазар пішов. Вже ніхто не дивиться в їхню сторону. Більшість колег сидять за столиками з іншими колегами, чи самі по собі, щось скролять в телефоні. Але є й ті, хто зустрічається тут на обід з рідними та близькими. Супругами, друзями, коханими. І ось Кас сидить тут другий день підряд за обідом із Діном Вінчестером — колишнім пацієнтом і прибічником окультизму.

Дін помічає його мовчання: 

— Все нормально, док? 

— Га? 

— Ви щось задумалися і не говорите, і не їсте. 

— Дійсно. 

Кас дозволяє собі маленьку посмішку і береться до їжі:

— А ви як, Діне? Як самопочуття? 

— Краще не буває, — заявляє Дін. — Я, звичайно, не хотів у вас залежуватися, але мені пішло на користь відпочити, подивитися в стіну. Така міні-відпустка. 

— Втомлюєтеся на роботі? 

— Фізично буває, ага. Тягаю ж важкеньке. 

— Зате вам, напевно, і спортзалу не потрібно.

Хитрюща усмішка з’являється у Діна на обличчі:  

— Оцінили мою статуру, а, док?

Кас промокає губи серветкою, щоби приховати власну усмішку:

— Це вже вдруге ви примушуєте мене до компліментів на адрес вашої зовнішності. Давайте я звільню нас обох від страждань і скажу: так, Діне, я вважаю вас привабливим.

— Але цього не достатньо, щоби піти зі мною на побачення?

— Недостатньо.

Дін драматично зітхає над тушеним м’ясом. Цікаво, наскільки ця гра у залицяння насправді серйозна? Кас повертається до страви. Якийсь час вони їдять мовчки. 

— Я поговорив з Ханною, — починає Кас.

— О.

— Бо після ваших слів, я подивився на ситуацію інакше. Ви мали рацію: здається, у неї були певні романтичні очікування.

Дін киває і відправляє до рота наступну порцію тушеного м’яса:

— І як вона сприйняла новину, що вона не дама вашого серця? 

— Добре. Справа ж не в ній, а в тому що дами взагалі не…

Кас зупиняється. Просто так, поміж іншим, він ледве не обмовився Діну. Той дивиться на нього, пережовуючи їжу. Промінчики в куточках зелених очей:

— Окей.

Кас опускає погляд в тарілку. Варто доїсти, поки не вистигло. Він зосереджується на цьому, інколи поглядаючи на Діна, який вже завершив з другим і тепер заковтує вишневу слойку великими шматками. 

— Для травлення краще, якщо ви пережовуватимете їжу. Для чого, по-вашому, в людини задні зуби? 

Дін відмахується, але з наступного укусу починає їсти повільніше. Касу знову хочеться усміхнутися. Він дивиться у вікно. Це ж нічого, що він просто мовчки сидить тут з Діном і їсть обід?

Коли його тарілка порожніє, Дін навпроти вже допиває свою першу, як Кас надіється, каву за день. Його погляд блукає залом. 

— Дякую за компанію, — Кас встає з-за столу.

Дін наче оговтується. Здається, він теж трошки розслабився:

— Хочете я заїду по вас ввечері?  

— Щоби їхати в кіно дивитися мелодрами?

— Ну, можна ще піти в боулінг.

Кас усміхається. Він одягає плащ: 

— Ні, Діне. Але дякую за запрошення і за компанію. 

Кас впевнений у своїй відмові, але затримує погляд на Дінові. Той дивитися у відповідь без розчарування і без образи. Дін не боїться дивитися на нього прямо. На якусь мить Касу хочеться сказати, що він сподівається пообідати разом і завтра, але слова застрягають ще на рівні думок. Тож він просто йде.

 

Кас заходить до кафетерію наступного дня під час обідньої перерви і, перш ніж стати в чергу, вишукує поглядом той самий столик. За ним нікого. Може він прийшов занадто рано? Кас пробігає очима по залу. Діна немає. Але ж він може прийти пізніше? Чомусь Касу здається, що Дін з тих, хто часто запізнюється. Він бере піднос і стає в чергу.

Поки рухається вздовж лінії роздачі, Кас роззирається навколо, але Діна нема. Він розраховується за страву і йде в зал. Наскільки по-дурному буде сісти за той самий столик? Але Кас сідає. Він обідає. Не поспішає. Дивиться у вікно як поспішають перехожі і збираються хмари. Діна немає. Тарілка Каса швидко порожніє. Варто зізнатися собі: йому прикро, що Дін не прийшов. 

 

Чому люди бояться дощу? Ховаються по автобусах і станціях метро, беруть таксі, не виходять із приміщень. Кас відкриває парасолю. Тротуари у місті зараз майже порожні. Кольорове листя прибите до темного асфальту водою з неба. Кас іде з роботи раніше, ніж зазвичай.

Він ще недалеко відійшов від лікарні, коли чорна вінтажна автівка сповільнюється біля нього. Скло на дверях машини опускається:

— Вечір добрий, док.

Кас миттєво зупиняється. Він нахиляється і заглядає в машину, щоби переконатися:

— Дін?!

Його тон видає його радість. Дін розпливається в усмішці:

— Сумували за мною сьогодні?

— Трохи, — визнає Кас.

Він випрямляється і продовжує шлях. Машина теж газує, але їде поряд повільно, в темпі його ходи:

— Вибачайте, мав багато роботи. Не міг вирватися.

Але тепер Дін тут і Кас вже його пробачає. 

— От якби я мав номер вашого телефону, то обов’язково подзвонив би попередити, - доноситься з машини. 

Кас змушений стримувати усмішку:

— Чому ви так наполегливо шукаєте зі мною зустрічі? 

— Ха! Теж мені загадка. Красунчик-доктор. Скільки тисяч на рік доходу маєте? А ще волосся у вас на голові так весело стирчить. 

Кас сміється: 

— А я думав, справа в тому, що нас спарували вищі сили.

— Ну можливо, можливо , — наголошує Дін, — я дійсно дещо забобонний. У дитинстві мама казала мені, що ангели дивляться за нами з небес, тож поганого не порадять.

— То передайте своїй мамі, що це нісенітниці. 

Відповідь дещо затримується:

— Не можу, док. Це казала моя біологічна мама. Вона померла, коли мені було чотири.

Кас зупиняється. Машина теж. Він нахиляється, щоби побачити Діна:

— Вибачте. Я не знав. 

— Звичайно, не знали, — зітхає Дін, — але мені однаково неприємно. Може, загладимо це вечерею? 

Кас закочує очі:

— І часто ви використовуєте смерть матері як важіль впливу? 

— Десь раз на тиждень, — відповідає Дін без тіні сорому. — Їдемо?

Дощ стукотить по парасолі. Кас зволікає з відповіддю. Йому хочеться погодитися. 

— Давайте, док. Сідайте в машину, — підбурює його Дін. — Вам же подобається їсти зі мною.

Це правда. 

— Поїдемо у заклад на ваш вибір, — продовжує вмовляти Дін. — Можете знову змусити мене їсти овочі.

— Інші овочі, крім картоплі?

— Добре, крім картоплі.

Кас боїться прийняти запрошення. Боїться, що Дін припинить запрошувати.

— Гаразд, — наважується він, — але на правах заможного кардіохірурга, за вечерю платитиму я.

Кас складає парасолю і сідає в машину поряд з Діном. В салоні охайно і пахне арома сумішшю. А може це чергові пахощі вуду? Кас пристібається. Дін газує. 

Двірники на лобовому склі борються із дощем. Переконавшись, що Кас не заперечує, Дін вмикає музику — старі рок-пісні. Вони проїжджають світлофори під сірим небом, яке чимдалі тим більше розвидняється і стає червоним від заходу сонця. Цікаво, яке справжнє враження Діна про нього? Напевно, все ж таки не погане. 

 

Вони залишають парасолю та верхній одяг у гардеробі ресторану. Без своєї масивної шкіряної куртки Дін ніяковіє. Сьогодні він у червоній фланелевій сорочці та чорних джинсах. 

— Пишний заклад, док. А я якось простенько одягнений.

— Дурниці, — Кас передає працівнику гардероба свій плащ. — Ми ж не в дев’ятнадцятому сторіччі.

Йому хочеться розвіяти нерішучість Діна, тому Кас коротко торкається його передпліччя. Дін помічає доторк, але нічого не каже. 

У них запитують преференції щодо столика. Дін оглядається на Каса за підтримкою і Касу приємно, що він може її надати. Перехопити ініціативу. Бо знайоме місце його заспокоює: 

— Як завжди біля вікна?
 

Вони якраз вчасно: у залі доволі людно, але столики ще є. Серед відвідувачів багато пар. Освітлення м’яке, а легка музика достатньо тиха, щоби не перебивати гомін десятків розмов. 

Вони сідають за столик з видом на вечірнє місто. Дощ закінчився і за вікном синій вечір. Дін роззирається по сторонах:

— А ви не жартували, коли погоджувались на побачення. 

Кас усміхається. Вони берут меню. 

— Багато тексту, — швидко здається Дін. — Порадьте мені щось. 

— А що ви любите? 

Дін задумується:

— Домашню їжу. 

— Ніби як зготовлену вдома за сімейним рецептом? 

— Ага. 

— Тут є смачні пироги, подивіться, вони вказані внизу, окремо від основних страв.

Дін знаходить необхідну секцію:

— А ви добре знаєте це місце. 

— Воно не надто далеко від мого дому і в них хороша кухня. Я тут часто буваю.

— Сам?

— І сам, і не сам. 

— Типу як на побаченнях не сам? — допитується Дін.

— Сподіваюся, вас це не ображає?

Дін знизає плечима: 

— З одного боку, всім хочеться бути особливими. З іншого — приємно, що це принаймні побачення. 

Кас усміхається. Останніми днями він усміхається більше ніж зазвичай:

— Але у нас з вами особливий загадковий зв’язок, забули? 

— Точно. 

До них підходить офіціант. Вони роблять замовлення.

— А ви часто красунчиків-лікарів на побачення запрошуєте? — запитує Кас, коли офіціант іде: — Бо у вас добре виходить.

Дін гонорово закидає голову:

— Яку відповідь ви хочете почути, док? 

— Щиру. 

— Я представниць і представників різних професій запрошую. Але дійсно, лікарі, медсестри, медбрати трапляються найчастіше. 

— О, то і я не особливий? 

— Вас це ображає, док? 

— Ні, — сміється Кас. 

Дін знизає плечима:

— Самі хотіли щиру відповідь.  

— Але ж не зізнання про ваші кінки!

— Я просто з медиками частіше перетинаюся. 

— Як так?

Дін витримує паузу перш ніж відповісти:

Мій батько хворіє. Я його доглядаю.

— О. 

— Не найприємніша людина. Завжди був. Колишній морпіх, — ніби виправдовується Дін. — То я розважаюся як можу. 

— Він отримав поранення на службі? 

— Ні, вже у цивільному житті. На полюванні звір напав. Міссурі каже, що нема чого було звірів вбивати. Це помстилися їхні ображені духи. 

— Але ви не боїтеся мстивих духів? 

— А мені чого боятись?

— Ну як. Спочатку я відтягав вас від відбивної, а тепер ви пиріг з куркою замовили. Убиті звірі, яких ви з’їли, не прийдуть по вашу душу?

— Я просто люблю Міссурі, — ухиляється від відповіді Дін: — А для неї все це дуже важливо. Вона прихищає вуличних собак і котів. Якщо духи та вищі сили існують, то бути з ними у злагоді не завадить. А якщо ні, то трави добре пахнуть, а кристали гарно виблискують. 

— А тату з пентаграмою? 

— Хіба тату не робить мене більш сексуальним? 

— Як я маю на це відповісти? — сміється Кас. 

— Щиро. 

Кас не відповідає. Його рятує те, що їм приносять частину замовлення: Діну пиріг, а Касу — келих червоного вина. 

— Виходить, ви і самі у надприродне не дуже вірите? — повертаєтся Кас до розмови, коли офіціант іде.

Дін береться за пиріг:

— Коли іншого пояснення немає — вірю, — пережовує він. — Але я більше схильний вірити в те, що можна побачити на власні очі. 

— А чому ж мені дорікали за скептицизм? 

— Подобалось дивитися, як ви, увесь такий стриманий, виходите з себе.

— Тобто просто подобалося мене діставати? 

Дін чарівно усміхається — це і є відповідь. Кас не може на нього сердитися. Він п’є червоне вино. Дін відкривається йому з іншої сторони. 

— То у вас із родини тато і Міссурі? 

— Є ще молодший брат, але він зараз у Стенфорді. 

— О, — дивується Кас. 

— Що, не очікували у моїй сім’ї пташку такого польоту? — червоніє Дін. 

— Я в жодному випадку не мав на увазі вас образити.

— Але щось у цьому є. Він у нас в родині найрозумніший, а я так… 

— Діне, я тільки здивувався, бо сам закінчував Стенфорд. 

— Справді? — загоряється Дін. — То вам із Семмі було би про що поговорити. Хоча він вчиться на юридичному. Чекайте, я вам фотку зараз покажу. У мене є на сторінці. 

Дін дістає телефон. Скролить. 

— Ось, — Дін підсуває Касу свій смартфон.

На світлині Дін обіймає за плечі майже на голову вищого за нього хлопця. Вони стоять на фоні університетського кампусу. Відмітка на фотографії повідомляє, що другого хлопця звати Сем Вінчестер.

— Він сам вступив, ще й на стипендію. То з батьком уже я залишився. Не хотів йому підрізати крила. Все ж таки мій молодший братик, знаєте?

У пам’яті Каса спливає образ Габріеля і як він підстрибує на фоні нічного міста, вдаючи з себе фею. Клубок підступає до горла:

— Так.

— У вас є брати, сестри? 

— Багато, але такий як ви маєте на увазі був один. Помер багато років тому через нездоровий спосіб життя. 

— Ох, вибачте, док, — перестає їсти Дін. — То це виходить, я вас цими своїми відбивними зачіпаю? 

У пошуках підтвердження Дін дивиться своїми зеленими очима прямо Касу в серце. Як вони дійшли до такої відвертості? 

— Просто не люблю дивитися як псується молоде життя. 

Він хоче закрити цю тему.

— З іншої сторони, життя однаково треба на щось витрачати, — підсумовує Дін і теж відступає. 

Касу приносять його замовлення і пропонують підлити ще вина. Він погоджується на другий келих. Дін не п’є, бо за кермом, але активно розправляється із залишками пирога:

— Вибрали мені класну страву, док. Дуже смачно. Я би й сам краще не приготував. 

— Ви готуєте? 

Дін закочує очі:

— Так, док. Я люблю домашню їжу, а отже, я готую. Де ж вона візьметься? 

— Я думав, може ваша мама… тобто, Міссурі готує. 

— Вона наша сусідка взагалі-то, — зізнається Дін. — Але все життя поряд. Ми їй допомагаємо, а вона нам. Батькові з доглядом за нами після маминої смерті. Зараз мені з доглядом за Джоном. У нього вся ця, знаєте, дієта без смаку, — кривиться Дін: — А лишень собі готувати мені часто ліньки. 

І в Каса з’являється думка. Якщо вони з Діном продовжать обідати і вечеряти разом, може одного дня Дін щось приготує для нього? Принесе з собою на ланч у лікарню, чи Кас запросить його до себе додому. Можливо, Дін покличе його в гості і він познайомиться з Джоном. Чи Кас йому сподобається? Міссурі його вже не любить, але тут він сам винний. Кас п’є червоне сухе і розглядає Діна, поки той говорить про улюблені домашні страви. 

 

За вікном стемніло і ввімкнули ліхтарі. Чорна вінтажна машина Діна виблискує на парковці. 

— У вас гарна машина. 

— ДЯКУЮ, — сплескує руками Дін. — Я чекаю на цей комплімент увесь вечір. 

Кас сміється, розморений вечерею і компанією. 

— Вона татова, — ділиться Дін, — але стояла в гаражі з часів його молодості. Боббі допоміг мені полагодити цю крихітку. Боббі — це хазяїн майстерні, де я працюю. 

— А я зовсім на машинах не знаюся. Навіть водити не вмію. 

— Це нічого. Кажіть, якщо вам кудись треба. Я відвезу. 

На наступні слова Дін ніби наважується: 

— Ви справляєте враження людини, яка хоче від чогось втекти. 

Дін уважно стежить за його реакцією на це припущення. І Кас розуміє чому. Це вже не штамповане залицяння. Це спостереження. Проба води. Бо поки він розглядав Діна, Дін розглядав його, і тепер йому цікаво, наскільки вразливим Кас готовий з ним бути. 
 

Вони ще говорять про всілякі дрібниці, доки вечір за вікном не стає по-справжньому темним. Кас відлучається в туалет, а коли повертається, пропонує вже йти. Але виявляється, що поки його не було, Дін замовив собі десерт його коштом.

 

Вони виходять у міську ніч за півгодини до закриття закладу. Дощ вже давно припинився, але доріжки ще мокрі і виблискують у штучному освітлені вулиць. Дін застібає куртку:

— Ви хотіли пройтися з роботи додому, а я зіпсував ваші плани. Якщо ви живете недалеко, то може я вас проведу?

— Згода. Але йдемо набережною. Там зараз красиво. 
 

Дін легко пропонує свою думку на будь-яку тему. Розповідає, як в його дитинстві в місті ще не було велодоріжок і доводилося обирати чи пересуватися проїжджою частиною, де не завжди безпечно, чи вихляти поміж пішоходів, які тебе проклинають; і який він був радий в шістнадцять років пересісти на машину. 

На фоні темних будівель профіль Діна підсвічений ліхтарями. Кас міг би гуляти з ним час від часу і слухати його думки щодо значних і незначних питань, а на заміну пропонувати свої. Цього осіннього вечора йому особливо легко дихається. 

Вони виходять на набережну. Спочатку їм ще трапляються перехожі, але вони йдуть далі в сторону квартала Каса, і людей стає все менше, а більше вітру, і ліхтарі горять вже через один. 

Вони зупиняються і спираються на перила. Дивляться на темну воду. Дін розглядає його, а Кас не ховається від цього погляду. Принаймні не одразу. Він дивиться у відповідь. Він відчуває потяг до Діна. 

А потім знову дивиться на холодну темну воду. 

— Що таке, Касе? 

— Це звучатиме високомовно, — усміхається Кас, — Але я відчуваю себе… собою. Я відчуваю… 

Він повертається до Діна, щоби завершити речення, і розуміє, що той так і не відводив від нього очей. Кас зустрічає цей наполегливий погляд. Чи дійсно між ними розквітає щось особливе? 

Раптом Дін нахиляється до нього. Заколисаний мріями, Кас не відразу розуміє його наміри, доки не ловить погляд Діна на своїх губах. Кас застигає. У знайомому панцирі самотності безпечно сховатись. Він відхиляється. 

Дін моментально зчитує відмову. Вираз його обличчя застигає маскою, але не надовго. Він теж відсторонюється. І ніби вода з холодної річки за шиворіт, на Каса виливається усвідомлення: о, ні. Що ж він наробив? 

— Вибачте, док. Я здається, неправильно зрозумів. 

Дін розтирає потилицю долонею. Ні. Кас не хотів, щоби так сталось. Він не мав на увазі відмовлятися. Просто… Він не може. Йому все ще страшно. Йому так шкода. Ситуацію врятує, якщо попри все, Кас сам поцілує Діна? 

Але він просто стоїть і вітер б’є його в обличчя. Дін відвертається. Дивиться над рікою.

Кас мусить пояснити:

— Я не те, що… Я… — він ковтає повітря. — Я не часто… не дуже легко…

Заводить стосунки. Дозволяє собі відчувати. 

— Так багато причин, чому я не маю подобатись вам, га? То професійна етика, то надприродне, то мій руйнівний стиль життя.

Дін повертається до нього з сумною усмішкою:

— Я взагалі-то не такий настирливий, як вам, може, здалося. Але подумав, якщо ми зустрілися у незвичний спосіб, то варто спробувати. 

Кас хотів би взяти його за руку. Можливо, навіть пригорнути: 

— Я вас образив. 

— Що? А, ні, — хитає Дін головою: — Док, звичайно, ні. Ви ж не обіцяли зі мною цілуватися. Ви погодилися на вечерю. До того ж, це далеко не перша відмова в моєму житті. Мені просто здалося, що я вам сподобався. Хіба не сподобався?

Так.

— Я… 

— Але щось вас зупиняє.

Кас не знає, як усе пояснити. Він ледве може вхопити це почуття кінчиками пальців: 

— І вам зовсім не страшно не знати, чим закінчиться ця спроба? 

Дін задумується на секунду, але потім знизує плечима:

— Ні. Я розбираюся з усім по ходу справ. 

Кас не знає, що відповісти. Його переживання сильні та заплутані. Дін відходить від перила:

— Гаразд. Сьогодні я просто хотів добре провести з вами вечір, і щоби ви мали шанс трохи дізнатися про мене. 

— Це був хороший вечір. 

Усмішка на обличчі Діна знову тепла:

— От і добре. Йдемо. Я ж вів вас додому. 

 

Кас зачиняє за собою вхідні двері, але не вмикає світло. Залишається стояти в коридорі біля вішака. Власне рішення тримає його за горло. 

Це не мало би бути так важко — навіть запросити Діна до себе сьогодні ввечері. Він уже приводив чоловіків додому, коли знав, що зустрічається з ними на одну ніч і вони розійдуться на ранок. 

Але з Діном він обідає в кафетерії серед колег. Дін питає, як пройшов його день, а Кас чомусь розповідає, і зрештою не помічає, як ділиться особистим. Він відчуває, що попри їхні відмінності Дін може стати йому близьким. Стати його другом. Змінити його. 

Це не страшно, коли Кас зустрічається з кимось на одну ніч. Це знайомо. Вечеря, прогулянка, похід в кіно чи на виставку. Між ними домовленість, що все закінчитися наступного дня чи навіть того ж вечора. 

Дін змушує його мріяти побачитися знову. Дізнаватися про нього більше і надіятися, що кожна нова зустріч не остання. 

Кас нарешті знімає плащ. Скидає туфлі. Йде на кухню. Вмикає слабке світло. В барі почата пляшка віскі, але в нього і без того голова обертом, тож він просто наливає собі склянку води.

Якими були би їхні побачення з Діном, якби Кас пустив його в своє життя? Домашніми? Дін наніс би сюди арома сумішей і випікав пироги; спав до обіду і забував закривати штори в спальні. Чомусь йому здається, що Дін забував би закривати штори на ніч. Вечорами вони ходили би дивитися мелодрами і досліджувати нові ресторани. 

Касу здається, що Дін би часто відчиняв вікна, аби запустити в квартиру повітря з вулиці. Воно би грало з ловцем вітру, якого Дін повісив би у них в спальні.

На ліжку вони би пробували різні пози, а потім, втомлені і задоволені, засинали би разом.

Кас присідає на високому стільці біля столу. Дін хотів познайомитися ближче. Він дістає телефон. Знаходить потрібну сторінку у соціальній мережі. 

На фото профілю Дін гордовито сидить на капоті своєї ретро-машини. Кас не стримує усмішку — це тому, що Дін дуже пишається автівкою, він вже знає. Статус “в активному пошуку” влучно описує поведінку Діна протягом всього їхнього знайомства. 

Нижче на сторінці репост гороскопа Водолія. О, то Дін народився взимку? Значить, за пару місяців йому виповниться тридцять. Під гороскопом, репост рецепта овочевої лазаньї нашвидкоруч. В мікрохвильовці. На основі макаронів з сиром?! Ну чому, Дін, чому не готувати здорові домашні страви, якщо ти їх любиш, хай навіть і лише для себе?

Нижче на сторінці світлини з незрозумілої події в лісі. Цілий альбом і відмічено багато людей. Це тематична вечірка? Косплей? Кас не дуже обізнаний у масовій культурі. Як називається, коли люди збираються в парках і розігрують сцени? 

На одній з фотографій Дін з розфарбованим у біле і червоне обличчям обіймає чоловіка в костюмі вампіра — Бенні, згідно з відміткою, — і рудоволосу жінку з мечем в руках і короною на голові — Чарлі. Підпис каже, “bff“. Найкращі друзі назавжди. Отже, в Діна є близькі друзі.

Далі — репости з пабліків про машини. Знову і знову. Дін правда любить свою справу? Це класно. Бо Кас теж любить свою. 

А ось та фотографія з Семом, яку Кас вже бачив, а під нею селфі Діна з котом. Але ж в Діна на них алергія. Напевно, це один із підопічних Міссурі. 

Як би Кас виглядав на спільній з Діном фотографії? З ними би, напевно, не було кота. Може, це було би селфі з прогулянки? Чи розмита світлина, зроблена Діном проти його волі у компрометуючий момент? Йому напів соромно за такі думки, але на фотографіях із Діном він хоче посміхатися. 
 

Він добре бачить обриси предметів у спальні сьогодні вночі, бо не закрив штори. 

 

Це теж була ніч. Двадцять один рік тому. 

Касу тільки-но виповнилося чотирнадцять і в міському клубі грав його улюблений гурт. Але як він не просив, батьки не відпускали його на нічний концерт. 

Розлючений, він закрився у своїй кімнаті. В темряві він кинувся до ліжка і спочатку декілька разів з силою вдарив подушку, а потім впав на неї і заплакав. Він не міг уявити гіршого подарунку на пройдешнє свято.

Раптом він почув, як хтось тихенько стукає до нього в двері. І, мабуть, стукає вже давно, просто за сумними думками та склипуваннями Кас не одразу помітив. 

— Хто там?

— Кессі? — донісся з-за дверей голос Габріеля.

— Чого тобі?

— Ти там рюмсаєш чи що?

— Відчепися!

— А ну переставай. І впусти мене. Твій старший брат прийшов врятувати ситуацію. 

Кас не поспішав. Чи варто довіряти Габріелю? Але якщо не йому, то кому? Він поволі зліз із ліжка й поплівся відчиняти. Гейб хутко засковзнув до нього в кімнату і зачинив за собою двері.

Пройшов до столу й увімкнув настільну лампу. Світло неприємно вдарило Каса в заплакані очі. Він замружився, а коли знову зміг бачити, Гейб вже стояв біля його шафи з одягом і копирсався в одній із шухляд.

— Що ти робиш? — прохлюпав Кас. 

— Як повнолітній родич, я веду тебе на концерт. В клубі ж такі умови відвідування, правда? Давай, у чому ти би хотів піти?

Спочатку Кас не повірив, що це відбувається. Він просто стояв і дивився, як Гейб перебирає його сорочки і прийшов до тями тільки коли брат запустив у нього одною з них. 

Кас впіймав сорочку:

— Але батьки заборонили.

— І що? Як вони дізнаються? Ти ж їм не розскажеш? 

— Ніколи! 

— Умнічка. Я теж не розкажу, — Гейб кинув йому джинси: — Давай, вдягайся. 
 

Вони вилізли з кімнати через вікно на дашок над ґанком, звідти спустились на землю. Тоді теж була осінь, і трава під ногами ще зелена, всипана жовтим листям. 

На такій траві, мокрій від вечірньої вологи, Кас ледь не послизнувся, коли вони поверталися з концерту через парк — обидва під враженням і на адреналіні. Змагалися, хто перший добіжить до кіоску з пончиками. Там вже зачинялися, але Гейб вмовив продавця скласти їм коробку асорті із залишків товару, спекулюючи на нещодавньому Дні народженні Каса. Гейб щебетав з продавцем так ефективно, що їм також зробили два молочних коктейлі.

Вони пішли парком вгору і видерлися на вже зачинений оглядовий майданчик. Велике нічне місто з тінями і вогниками стелилося перед ними.

Гейб мав з собою пляшку чогось міцного. Він зробив свій молочний коктейль “дорослим”, але не був п’яний.

Вони сиділи так і жували солодке тісто; ділилися враженнями від концерту. Кас думав про те, як сьогодні Гейб фліртував із продавцем у кіоску, щоби отримати пончики. 

І боявся почати розмову. 

— Можна розказати тобі секрет? — наважився нарешті Кас. 

— Звісно, — Гейб відкусив одразу половину пончика, политого каремеллю.

— Мені здається, я не той, ким ти мене вважаєш.

Брови Гейба поповзли вгору:

— Не мій молодший брат? — перепитав він з набитим ротом: — Що, якийсь перевертень-напнишкура?

Гейб штовхнув його плечем, але Касу було не до жартів:

— Ні… Гейб, я серйозно. Здається, я… 

Думки розбігалися. Чи він правильно робив, що зізнавався? Але якщо не Гейбу, то кому? 

— Здається, мені не подобаються дівчата з мого класу. 

— Що, якісь огидні вродилися у вашому році? 

Гейб все ще не розумів. Він безтурботно розглядав пончики в коробці. Обирав, який з’їсти наступним.

— Е-м, ні. Мені здається, це тому, що вони дівчата. Може… мені ніби як… подобаються хлопці. 

Гейб різко обернувся до нього:

— Чекай. Подобаються, в сенсі як ти би хотів зустрічатися з хлопцями, а не з дівчатами? 

Може не варто було говорити? Бо навіть Гейб здивований. Кас важко дихав, але зважився на кивок. 

— І ти хвилюєшся через це? 

— Я знаю, що це погано. Батькі казали… 

— Е, ні-ні. Кессі. Стоп! — Гейб схопив його за плечі: — Не погано, Кессі. Це нормально. Так буває. 

— Буває…?

Звичайно, Кас про таке чув, але завжди у зневажливому тоні. Ніби це щось огидне, чого варто соромитися. За що цькують і висміюють. За що карають і називають хворими.

— Ну звісно буває! — запевнив його Гейб. — Просто рідше трапляється. Але в мене навіть є друзі, яким подобаються люди їхньої статі.

— В тебе є…?

— Ще б пак! Я ж купу людей знаю! 

Касу важко було повірити, бо Гейб ж такий веселий і крутий. Такий популярний в школі.

— То це нічого, що я теж такий?

— Авжеж нічого! — Гейб підбадьорливо хлопнув його по спині: — О, Кессі. Ти ж мій брат. Мені тільки важливо, щоби ти був щасливим. Хоча інші можуть спробувати тебе через це ображати. Деякі люди — просто покидьки і невігласи. 

— Боюся, мене ображатимуть.

— Ти можеш прийти до мене, якщо таке станеться? Чуєш?

— Добре. 

— Або якщо потрібна буде розмова про тичинки і пестики. Ой, тобто тичинки і тичинки. 

Гидота. Поки що він просто думав, як поцілувати Міка зі свого класу, але на цьому все! 

— Фу, Гейб!

— Ще рік-два, і вже фукати не будеш.

Гейб підвівся:

— Ну все! — хлопнув він себе по боках. — Тепер я мушу дожити до твого весілля. Подивитися, хто вкраде твоє серце. Буду на ньому феєю, знаєш, яка сиплить пелюстками? Навіть якщо для цього доведеться їхати в сусідній штат. Одягну рожеві крильця і отак стрибатиму. Дивись! 

І Гейб стрибав нікчемно і не високо. Зовсім не граційно. Кас пам’ятає вогники міста позаду нього і власний сміх. Як Гейб все підстрибував, а в Каса на душі було легко і весело.

 

Він так і не дозволив нікому вкрасти своє серце.

 

Кас іде по мокрій від роси траві цвинтаря, але небо над ним розвиднюється — сьогодні буде теплий сонячний день. В руках у Каса білі лілії.

Він зупиняється біля потрібного каменя. Квіти у вазі поряд уже зів’яли. Напевно, вони від батьків, стоять тут ще з вихідних. Кас присідає, щоби замінити їх на свої свіжі:

— Привіт, брате.

 

Кас заходить у просторий двір із закинутими машинами. Гаражі навколо виглядають однаково, тож він не знає, куди саме йому йти. Але вказівник при дорозі повідомляв “Сінгер Авто” так само, як і Дін у своїй лікарняній карті, тож Кас на місці. Здається, тут ніде припаркувати велосипед. Кас тягне його із собою.

— Хей! — гукає хтось раптом.

Кас обертається. З одного з гаражів виходить старший чоловік у кепці:

— Ми ровери не лагодимо, синку, — тицяє він на велосипед Каса. — Хіба що в тебе який форс мажор.

— Ні, з велосипедом все в порядку. Я шукаю Діна. 

— Вінчестера? Для чого? — чоловік тепер дивиться на нього з підозрою.

Може сказати, що Кас — його лікар? 

— Особисті справи.

Недовіра чоловіка тільки посилюється: 

— Ну гаразд. Особисті справи. Зараз закличу, — він зникає у гаражі і за мить звідти чути його голос: — Хей, робітник місяця! До тебе прийшли!

— Хто? — кричать у відповідь. 

Це голос Діна! 

— Я там знаю хто?! — гарчить чоловік. — Я тобі не дівчисько з ресепшену, прошу-перепрошую. Вийди подивися. 

За пів хвилини з того самого гаража виходить Дін — у замазаній робочій формі, але однаково красивий. Його очі округлюються від здивування:

— Кас?

— Привіт, Дін. 

Дін витирає руки об себе:

— Що ви тут робите? Як мене знайшли? 

— Привілеї колишнього лікаря: цього разу уважно читав вашу карту. 

— А.

— Вибачте, що розгнівав вашого боса. 

— Боббі? Та він постійно на всіх кричить, — відмахується Дін. — Не зважайте. Він насправді добрий.

— У будь якому випадку, я не затримаю вас довго, — Кас збирається з духом: — Я тільки приїхав запитати чи ви би погодилися сходити зі мною в боулінг чи в кіно сьогодні ввечері?

Дін дивиться на нього недовірливо:

— Ніби як на друге побачення? 

Кас може скористатися цим “ніби”. Дін дає йому такий шанс:

— Як на друге побачення, — втім підтверджує він. 

— Кличете мене на побачення? — уточнює Дін. 

— Так. Ти… Ви підете?

Дін дивиться на нього мовчки кілька секунд. Потім його красиве обличчя набуває квасного виразу: 

— Мє-є.

— Мє-є? 

— Мє-є, — кривится Дін знову. 

Він ж це несерйозно? 

— Дін.

— Ну а от для чого? — знизає Дін плечима. — Самі ж казали: нам не судилося бути разом.

— А ви казали, що розбираєтеся з усім по ходу справ. 

— Але ж я вам не сподобався? 

— Сподобалися. Я просто не дуже вмію це виражати. 

— Щоби ви знали, я багато кому подобаюся, — безсоромно набиває собі ціну Дін. 

Він знову хоче його помучити?

— Але хто з них заможний доктор? — не здається Кас. 

— Дехто, — відповідає Дін загадково. 

— Ви робили компліменти моїй зовнішності. 

— А яка з неї користь, якщо ви не дозволяєте себе поцілувати? 

Ауч. Але Кас це, мабуть, заслужив. 

— Я дозволяю, Дін. Мені просто потрібно було більше часу. 

Дін закидає голову. Складає руки на грудях:

— Ну гаразд. 

— Погоджуєтесь? 

— Так. 

Легкість вчорашнього вечора повертається. Кас ніби знову на світлій стороні. Дін помічає переміну його настрою. Вираз його обличчя теж пом’якшується:

— Тільки я не поїду нікуди на цьому, — Дін киває на велосипед. — Заїду за вами сам на машині. На роботу чи додому? 

— Додому.

— Пів восьмої буде добре? Я закінчую о шостій, але після роботи мені краще причепуритися, сходити в душ. Якщо не хочете, щоби від мене смерділо. 

— Не хочу, — усміхається Кас. — Приїжджайте о сьомій тридцять. 

— Ну то добре. 

Дін стоїть перед ним і авжеж не уявляє, яким хоробрим є цей крок для Каса. Яким незвіданим.

— Е-м, гаразд, док, — ніяковіє Дін під його поглядом. — Тоді я поки піду працювати і зустрінемося ввечері?

— Звісно, — киває Кас. Він розвертає велосипед в сторону виходу: — До зустрічі. 

Кас іде двором повз старі автівки й одноманітні гаражі і дихає на повні груди. На виході він озирається. Дін ще стоїть на місці і дивиться йому вслід. Помітивши погляд Каса, він піднімає руку у прощальному жесті. 

Кас теж прощається помахом руки. Потім відвертається, сідає на велосипед і виїжджає з двору автомайстерні на широку пряму дорогу.