…Раптово Мона подалась уперед і впилась вустами в губи Блукача, не давши йому завершити речення. Той з несподіванки закляк, а тоді смикнув головою назад.
— Ти що, Астрологічко, сказилась?! — Прикрикнув він, різко вхопивши дівчину за лікоть. На обличчі хлопця був все такий же гордовито-уїдливий вираз, яким він так любив обдаровувати Мону. — Можна я, не знаю, договорю спочатку?
— А я тобі й не забороняла говорити. — Примружилась дівчина. — Просто я переживала, що через те, що ти так багато говориш, у тебе можуть якісь механізми чи що там поплавитись, от і довелося тебе заткнути. Ти ж не будеш ображатися на такий маленький прояв турботи, чи не так? — Її обличчя засяяло таким же уїдливим виразом. — Ну, тепер можеш говорити.
Блукач на мить відвів очі, ніби згадував щось, а тоді знову повернувся до Мони:
— Та я б і закінчив, але ти, — він безцеремонно тицьнув пальцем прямо у застібку, яка тримала накидку дівчини, — завадила мені, і тепер я збився з думки! А за механізми можеш не переживати – «матуся» вправна у виготовленні маріонеток: якщо вже моя «сестричка» не перегрілась за сотню років майже безперервних як не війн, то політичних інтриг, то мені точно нічого не буде від перепалки з якоюсь там Астрологічкою. — На цих словах він знову натягнув на себе своє гордовите обличчя.
Мона вперла кулак об поясницю:
— То я вже, значить, «якась там Астрологічка», я так розумію?! — Вона зробила крок до Блукача і, вхопивши його за туніку, притягнула до себе. — Послухай-но, лялечко, не забувай, що якби не ця Астрологічка, то ти так і далі б не вилазив з Сумеру!
— Та добре, добре, я зрозумів, не кричи. — Удавано спробував заспокоїти Мону хлопець, а потім раптово переключився на такий же удаваний прохальний голос. — Але можна, якщо твоя ласка, не називати мене більше «лялечкою»?
— А то що?
Блукач раптом упритул наблизився до Мони, а тоді поклав їй руку на шию і, нахилившись, прошепотів прямо у вухо:
— А то зроблю так, що потім твої чудові ніжки ще кілька годин трястимуться.
Та лише коротко посміялась.
— Ану спробуй.
Рука маріонетки вмить перемістилася з шиї дівчини до застібки плаща, і наступної миті той уже летів на підлогу.
— Ну ти подиви на нього! — Обурливо вигукнула Мона. — Так недбало обходитись із чужими речами! — І, немов на знак помсти, смикнула пояс, яким був підперезаний хлопець – і він полетів услід за плащем.
— Ой, та хто б казав. — Долоні Блукача опинилися на боках корсета Мони і активно вишукували петельки корсета, розв’язуючи їх одну за одною. Туніка хлопця тим часом уже вільно висіла поверх його коротких штанів і чекала своєї черги приєднатися до вищезгаданих плаща та пояса. Обоє – і Мона, і Блукач – попрямували до книжкового столу.
Щойно вони вперлися в стіл, як останні петельки, що тримали корсет Мони, були розв’язані, і той розділився надвоє аж до талії, аби його можна було зняти. Займатися цим, ясна річ, довелося саме Блукачеві, але Мона раптом сіла на стіл і, трохи подавшись вперед, кількома вправними рухами скинула туніку Блукача, і та впала просто йому до ніг, відкривши хоч і худий, але м’язистий торс хлопця, закритий лише напівпрозорою облягаючою сорочкою. За кілька секунд до туніки приєднався стягнутий через ноги дівчини корсет.
Обличчя Блукача і Мони були настільки близько, що вони відчували дихання одне одного. Звісно, маріонетці дихати не потрібно, але в такі моменти стримати дихання дуже важко.
— Готуйся. — Видихнув Блукач прямо в обличчя дівчини. — Я стримуватися не збираюся.
— Та вже ж постарайся. — Відповіла та.
Нахилившись трохи праворуч, хлопець припав своїми вустами до шиї дівчини і трохи прикусив шкіру.
— М-м.. Ах! — з вуст Мони зірвався стогін, і вона вхопилась нігтями у шкіру хлопця. Блукач лише хихикнув. «Ти сьогодні теж явно у формі». Він продовжив вивчати вустами тіло дівчини, щоразу переміщуючись – шия, потім ключиці, далі груди – і все нижче.
Несподівано Мону ніби вдарило струмом. Блукач вже дістався своєї мети, і дівчині нічого не залишалося, окрім як вхопити хлопця за волосся. Той явно був вправний на язик, і не лише для дошкульних фраз, з яких складалися приблизно 85% його мовлення.
***
— Ти як там? — Блукач відірвався від своєї «трапези», аби ще разок дошкулити Моні.
— Я-я не зрозуміла, чого це ми тойво… — дівчина припідняла голову – достатньо, аби зустрітися очима з самовдоволеним хлопцем. — Чого це ми відволікаємось?
— Ти не відповіла на питання-я. — Весело протягнув той.
Нічого не кажучи, Мона вхопила маріонетку за волосся і притягнула його голову «на місце», а потім ще затисла зверху стегнами. Тіло на мить знову пронизало до нестями приємне відчуття, але потім Блукач звільнився від «пут».
— Ти що, здуріла? — Видихнув він. — Носа мені зламати хочеш?
Та лише іронічно гмикнула.
— А чом би й ні? Може, ти б тоді ще красивішим став?
Блукач раптом випростався і навис над дівчиною, впершись руками об стіл. На хлопцеві не було одягу, окрім відокремлених рукавів напівпрозорої сорочки.
— А зараз я типу некрасивий, га? — Це запитання він задав, ледве не торкаючись своїми губами вуст дівчини.
— А я й не казала цього. — Дошкулила дівчина, хоча саме це вона й мала на увазі – Блукач справді був чи не антонімом до слова «некрасивий».
— Гм… — хлопець подивився прямо поперед себе, а потім знову перевів погляд на Мону. — Ну, як скажеш. — І припав до вуст дівчини. Та відповіла на поцілунок і обхопила хлопця зі спини. Той плавно перевів свої руки на стегна дівчини і обережно потягнув їх на себе.
— Мммм… — Мона раптом вигнулась і впилась нігтями у шкіру Блукача. Той різко відкинув голову назад.
— Ти як? — Він дивився прямо у блідо-зелені, кольору моря, очі Мони.
Замість відповіді дівчина припідняла голову, аби знову злитися з ним у поцілунку. Той охоче відповів, запустивши долоню їй у волосся.
«А ми ж тільки почали» — з цими думками Блукач легенько прикусив нижню губу Мони і обережно потягнув її на себе. У відповідь дівчина ще дужче вчепилась нігтями у його спину, залишаючи продовгуваті подряпини. Хлопець несподівано гаркнув від такого і смикнувся, майже випроставшись.
— Ха, а ти можеш зробити боляче, коли захочеш, Зореглядко! — Він коротко посміявся.
— А я ще не закінчила, Швендику. — І, не давши «Швендикові» зреагувати, вона подалась уперед. Щойно її долоні досягли плечей хлопця, Мона обхопила його шию руками і обплела його талію своїми ногами, так що маріонетці нічого не залишалося, окрім як обхопити руками стегна дівчини. Її обличчя було дуже близько до своєї цілі і вона, не вагаючись, атакувала її.
— РР-АХ! — Блукач знову гаркнув, але вже від укусу у вухо. — Ах ти ж зміюко! — І дзвінко ляснув Мону по стегну. Та з коротким скриком відкинула голову назад.
— О, то я вже зміюка, га? — Задихано-обурливим голосом запитала дівчина, дивлячись прямо у Блукачеві індиґові очі. — Тоді нагадую, що змії дуже люблять кусатися. — І знову подалась уперед, цього разу цілячись у шию хлопця. Проте він раптом ворухнув тазом, і дівчина підстрибнула у нього на руках. З несподіванки вона промахнулась і на мить сильніше обхопила шию хлопця.
— Ти попереджай хоча б!
Той лиш усміхнувся.
— А ти мене хіба попереджала?
Мона знову відвела голову так, щоб бачити обличчя Блукача.
— Та заціпся ти вже, Швендику…
***
Сонце вже хилилося на захід, поступово забарвлюючи небо у жовті, помаранчеві і червоні кольори.
Лежачи на грудях Блукача, Мона чула власне серцебиття, яке вже повернулося до звичайного ритму. У грудях хлопця, який лежав на підлозі, однією рукою обійнявши дівчину, було тихо, немов на вулицях нічного Мондштадту. На початку їхніх стосунків їй здавалося це незвичним і навіть трохи моторошним, але з часом вона звикла, і навіть полюбила цю незвичайну тишу.
— Думаєш, нам пора вставати? — Мона повернула голову до Блукача.
— Та як хочеш, хехе. — Він втомлено усміхнувся – все ж, кілька годин безперервного кохання могли виснажити навіть маріонетку. — Щоправда, мені вже доволі невдобно лежати на підлозі, особливо маючи зверху отаке-го от диво. — І дівчина тієї ж миті ляснула його по плечу.
Витягнувши руку і довго потягнувшись, Мона перекинулася на спину і різко спробувала згрупуватись, аби встати на ноги, але втома таки далась взнаки, і вона ледве встигла вхопитися за плече Блукача
— Обережно, Зореглядко. — Удавано поблажливо усміхнувся він.
— Не переживай, Швендику, не вб’юся. — Підколола та.
Вони оглянули бібліотеку. Повсюди валявся їхній одяг, а кілька книг і сувоїв попадали з полиць і тепер просто чекали, аби хтось повернув їх на місце.
— Ох-хо-хох, ну й наробили ми тут з тобою, звісно. — Ніяково почухав голову Блукач. — То що, прибираємо?
— Та почекай, дай хоч вдягнутись! — Відповіла Мона, яка тільки надягла праву панчоху.
— А, точно. Допомогти з корсетом?..
***
Дуже швидко книжки і сувої повернулися на місце, і бібліотека виглядала так, ніби сьогодні тут нікого й не було.
— І що ти зараз плануєш робити? — Запитав Блукач, коли вони вже вийшли з бібліотеки.
Мона знизала плечима.
— Та на гарячі джерела, певно. — І одразу додала. — Я ж, на відміну від тебе, маю властивість пітніти.
Хлопець усміхнувся.
— Ну та, є таке. — Він щось подумав, а тоді запитав: — Не проти, якщо я приєднаюся?
— Гм, та як хочеш. — Після коротких роздумів відповіла дівчина. — Особисто я не проти.
— Тоді я нагору, речі візьму?
— Мої тільки не забудь! — Кинула Мона і раптом примружилась. — У мене ж цей… ніжки ще кілька годин трястися мають!
— Ой, та йди ти!..