Ідзуку ненавидів тишу.
Там, де інші могли б побачити чисте полотно у відсутності звуку, що чекає поки його заповнить словами, музикою і життям, він відчував лише порожнечу. Холодна, невпинно пульсуюча порожнеча, яка проковтнула тебе у своєму повному небутті. Той, хто каже, що тиша крихка, ніколи не відчував її по-справжньому, ніколи не стояв перед голодною пащею, яка висмоктує повітря з твоїх легенів і пожирає невисловлені крики всього, що коли-небудь жило.
Так, Ідзуку ненавидів тишу. І все ж тиша, здавалося, переслідувала його всюди, куди б він не йшов, єдина константа в його житті, якою б жорстокою і небажаною вона не була.
Мовчазний біль, що навис над домівкою Мідорії в той день, коли Ідзуку дізнався, що його батько ніколи не повернеться додому.
Напружена тиша в кабінеті лікаря, коли йому сказали, що у нього немає примхи*, уста його матері відкрилися в риданні, яке завмерло, не встигнувши покинути їх.
Повітря стискалося навколо нього, коли він підіймав свій обгорілий і побитий зошит, під номером 13, навіть птахи перестали щебетати, коли він опустився на коліна на узбіччі дороги, приєднавшись до нього в його тихій жалобі.
Міський гомін згасав, коли йому затуляв вуха слиз, а руки сліпо дряпалися в беззвучній паніці.
Ось чому Ідзуку так цінував гул розмов, що так сильно відлунював у коридорах школи, на тротуарах і алеях біля його будинку. М’яке бурмотіння його матері, коли вона обіймала його руками. Слова були для Ідзуку всім, навіть ті різкі слова, які кидав у нього Качан у школі. Вони тримали його на землі, заповнюючи сторінку за сторінкою в його зошитах і захоплюючи кожну мить в його думках і бурмотінні.
Тож, глухий шум метро став для Ідзуку чудовим початком його першого офіційного дня в U.A.
Він сидів один, зліва і справа від нього були порожні місця, очі заплющені, а вуха прислухалися до гудіння поїзда і шепотіння, що пролітало довкола нього, до таємниць, висловлених у променях сонця, що сяяли над будівлями. Ідзуку сів на більш ранній потяг, щоб переконатися, що не запізниться. Перше враження і все таке.
Він відчув, що поїзд сповільнився, і розплющив очі, злегка піднявши голову. Це була не його зупинка. Бажаючи повернутися до своїх напівсонних роздумів, він нахилив голову назад, щоб знову притулитися до вікна, але був змушений повернутися до реальності, коли відчув присутність когось, хто пересів на сидіння прямо ліворуч від нього.
Парубок приблизно його віку, хоча, можливо, і старший, якщо судити за зростом. Фіолетове волосся, що хвилястими пасмами підіймалося вгору, ніби кидаючи виклик гравітації. З того кута, під яким він дивився, не було видно його обличчя, але можна було розгледіти важкі мішки під очима і спалах фіолетового кольору в райдужках, схожого на колір його волосся, проте той якимось чином був у мільйон разів глибше. Він виглядав милим, хоча і трохи розпатланим.
Те що він втомився мало сенс, зважаючи на те, як рано було, та й Ідзуку, напевно, виглядав не набагато краще. У нього була неспокійна ніч, думки й турботи про майбутній день відганяли сон, який намагався просочитися в його свідомість.
Що, якби вони вирішили, що він недостатньо хороший, і вигнали його звідти? Адже це був престижний навчальний заклад, а на вступних іспитах він набрав лише рятівні бали…
Ні. Він не збирався думати про це зараз. Він їхав до U.A! Мрія дитинства, яка колись здавалася далекою фантазією, була всього лише на відстані одного потяга. Момент, коли він вийде за ці двері на сонячне світло, стане моментом, коли його життя по-справжньому почнеться. Саме тоді він нарешті…
СКРИП
Різкий скрегіт металу об металу вирвав Ідзуку з роздумів. Підхопившись і розгублено повернувши голову, він побачив, що всі інші у поїзді так само здивовані. Значить, це не ще одна зупинка. Перш ніж він встиг спробувати оцінити ситуацію на наявність можливих пояснень, як з динаміків пролунав голос, помітно менш роботоподібний, ніж той, що оголошував про майбутні зупинки.
— Перепрошую за незручності, пані та панове, у нас виникли деякі… технічні труднощі з колією. Буде невелика затримка, поки ми намагаємося розв’язати проблему, й також просимо вибачення за це. Дякую, на цьому все.
Технічні труднощі. Не звертаючи уваги на те, наскільки розпливчастим було це пояснення, Ідзуку дозволив собі трохи розслабитися. Здається, його рішення сісти на ранній потяг таки окупилося. Хлопчик поруч з ним, схоже, подумав про те ж саме, бо на його обличчі з’явилася легка усмішка. Стривай хіба він дивився на Ідзуку?
Фіолетоволосий хлопчик був тепер обличчям до нього, дивлячись на хлопця пронизливими фіалковими очима. Очевидно, зрозумівши, що його спіймали, він швидко повернув голову до протилежного боку поїзда, повернувшись у початкове положення.
Чудний.
…
У поїзді стало моторошно тихо, ніби раптова зупинка змусила всіх замовкнути. І знову настала тиша. Ідзуку ніяково почав соватися на своєму сидінні. Йому хотілося щось сказати, сказати будь-що, щоб порушити болючу тишу.
Чи було б дивно почати розмову? Нікому для кого не дивно.
А, до біса.
— Гей, як тебе звати? — сказав він, повернувшись обличчям до парубка, що сидів поруч, все ще підкреслено відводячи погляд від Ідзуку. Коли той не відреагував, він штовхнув його і повторив питання.
— Гей, як тебе звати? Я Ідзуку Мідорія.
***
Хітоші був у легкій паніці.
Можливо, це було пов’язано з тим, що він кілька годин ворочався минулої ночі, і його мозок гудів від очікування. Безсонні ночі не були рідкістю для Хітоші, але починати свій перший день у старшій школі (в U.A.) виснаженим і накачаним кофеїном, якого вистачило б на те, щоб убити маленького бобра, було не найкращим для його психічної стабільності.
Це точно не мало нічого спільного з хлопцем, що сидів на сусідньому сидінні, з обличчям, обрамленим ореолом темно-зелених кучерів і розсіяним ластовинням на носі та щоках. Його голова була притулена до вікна, а на обличчі застиг задоволений вираз. Він явно не виспався минулої ночі, і на вигляд був приблизно однолітком Хітоші. Можливо, у нього теж сьогодні був перший день у старших класах.
Він був цілком щасливий, потай дивлячись на хлопця, як би моторошно це не звучало, але перш ніж він зрозумів це, поїзд зі скрипом зупинився, зелені очі зустрілися з пурпуровими, і він відчув, як його пройняло соромом, і йому довелося відвести погляд назад до протилежного боку вагона і якомога далі від симпатичного обличчя, яке дивилося на нього з сумішшю збентеження і цікавості.
— Гей, як тебе звати?
Він почув запитання після кількох секунд мовчання, але проігнорував його. Напевно, воно все одно було адресоване не йому. Йому не поталанило б так.
Потім він відчув легкий поштовх у плече, і набагато чіткіше повторення питання.
— Гей, як тебе звати? Я Ідзуку Мідорія.
На мить він застиг, аж поки не повернув голову назад до зеленоволосого хлопця, Мідорії, і, разом з широко розплющеними від здивування очима, відчув себе схожим на сову.
— Е-е, — прочистив він горло. — І тобі привіт. Мене звати Шінсо Хітоші.
Чому він розмовляв з ним? Не можна ж просто так розмовляти з незнайомцями в поїзді. Чому він хотів відповісти, він не дуже любив розмовляти або заводити дружбу, хоча, можливо, було б самовпевнено припустити, що Мідорія хоче дружити…
— Що ж, дуже приємно з тобою познайомитися. Сьогодні твій перший день у старшій школі? У мене теж, і я трохи хвилююся, але здебільшого я в захваті!
На обличчі Мідорії з’явилася світла усмішка, і лише тоді Хітоші помітив шкільну форму, в яку він був одягнений. Форма U.A.
— Так, це мій перший день. І, судячи з усього, ми ходимо до однієї школи, — сказав він, показуючи на власну застібнуту сорочку та піджак.
Обличчя Мідорії трохи почервоніло, хоча він не виглядав здивованим. Напевно, просто хотів бути ввічливим. Він був трохи балакучий, але Хітоші подобалося, що йому не доводиться багато говорити. Ті кілька разів, коли йому доводилося вести розмову, закінчувалися незручними паузами й напруженим мовчанням. Невесело.
Вони тихо розмовляли про U.A., Мідорія висловив своє хвилювання щодо його кваліфікації для вступу до школи, а Хітоші запевнив, що з ним все буде гаразд. Дивно, але розмови про примхи та класи, в яких вони навчалися, ніколи не підіймалися. Можливо, його це не дуже цікавило, а можливо, було ще рано, і вони обидва були надто втомлені, щоб говорити про щось, що вимагало серйозних роздумів.
Через деякий час вони занурилися в затишну тишу, потяг все ще стояв на колії. Хітоші відчув чиюсь вагу на плечі, і, обернувшись, побачив Мідорію, що поклав голову йому на плече. Його груди здіймалися та опускалися в рівномірному ритмі, м’яке сопіння пливло крізь тишу.
Що треба відчувати, щоб мати можливість так легко довіряти. Довіряти комусь на кшталт Хітоші, комусь, кого ти тільки-но зустрів. Для нього це було дивно. Чи було це нормально? Чи всі так робили? Хітоші так не думав. Чи повинен він дозволити цьому продовжуватись?
…
Він дав Мідорії поспати.
Світ заспокоївся, так наче час зупинився разом з потягом, і замість того, щоб працювати та рухатися вперед, вони просто… існували.
***
Мідорію поштовхом вирвало зі сну, коли потяг нарешті рушив з місця.
Він змахнув сон з очей і підняв голову, щоб побачити…
Фіолетовий.
Фіолетове волосся і фіолетові очі та, о боже, він притулився до Шінсо, з яким щойно познайомився…
— Я не проти.
Що?
Мабуть, відчувши його розгубленість, Шінсо повторив.
— Я не проти. Ти маєш втомлений вигляд. Поїзд знову рушає, тож не пропусти свою зупинку.
Ох.
— Ти маєш на увазі нашу зупинку? — прошепотів він. Чудова реакція.
Як би незручно це не було, це, здається, викликало короткий смішок у Шінсо, і він усміхнувся Ідзуку, перш ніж відвернутися від нього.
Він дозволив собі зануритись у сон, а гуркіт поїзда заспокоював його, коли світ вислизав з-під ніг.
——————
U.A.
Нарешті він був тут.
З рішучим поглядом і високо піднятою головою він пройшов через парадні ворота, міцно стискаючи руку зеленоволосого хлопця з очима, що сяяли, як саме сонце.