Розділ 1

Ні розумного, ні доброго, ні вічного

 

Життя зовсім не схоже на ті легенди, які про нього потім складають. Це в книзі просто втиснути місяці дороги в пару рядків на сторінці. У строфу пісні. А увесь подвиг запам’ятається анекдотом, в перекладенні небайдужих, але не учасників. Так і живемо. Але ми - живемо. І наш світ - залишився світом.

(той, хто вижив. Лекція у Вейнській академії)

 

За три дні до від’їзду у Вейн шкіру Навієни усипало білястими пухирями, розміром з перцеві горошинки. Це було катастрофою, як подумалося майбутній учениці магічної академії. По-перше, пухирі боліли, по-друге - обличчя і решта тіла виглядали дуже хворобливо, в третіх - про таку заразу дівчина ніколи не чула. А тому, уранці розглянувши свої руки і обмацавши обличчя, дівиця заверещала і прожогом, не застеливши навіть ліжко, кутаючись в шаль, кинулася з горища вниз на кухню, до матері, що якраз збирала на стіл.

- Ма! Ма! Що зі мною?! - Дівчинка стала біля вікна, протягнувши руки, з тривогою дивлячись на матір.

Білява жінка, хмурячись, обережно обернувши руку ганчіркою, торкнулася підборіддя дочки, оглянула всипане пухирями обличчя, передпліччя і шию Навієни.

- Я не знаю. - Голос жінки здригнувся. - По всьому тілу?

- Так! - Темні очі дівчиська наповнились сльозами.

- Так … Навіє … тихо. Не реви. Зараз вмиваєшся і… батько якраз у місто хотів. Ось до лікаря і з’їздиш. Іди збирайся.

- Може, одразу до чаклуна? Може, мене прокляли? - Тремтячи, Навієна закутала плечі в шаль, борючись із бажанням і голову сховати під темною тканиною. І взагалі - повернутися під ковдру і ніколи-ніколи не залишати більше горище.

- А в тебе щось болить? Голова? Чи бачила щось не те? - Мати «проклятої» спробувала повернутися було до помішування каші в казанку.

Навієна не роздумувала навіть - похитала головою.

- Жодних видінь. Просто. Якщо їх… ці штуки чіпати – вони болять і навпомацки… тверді. Як дрібні намистини на вишивку.

Арана зітхнула.

- Значить, від лікаря, якщо нічого путнього не скаже, поїдете до чаклуна. Я грошей дам.

* * *

«Штатним магам заборонено публічно, на робочому місці або в домашній, іншій обстановці розповсюджувати компрометуючу інформацію, або оцінювати несхвально органи керівництва і нагляду, вище керівництво і їх наближених, колег та їх сім’ї. Згадувати в листах або іншій формі обставини діянь і розповідати про те, що діється в казенних будинках заборонено». - Раяні закінчила декламувати, дивлячись у дзеркало, скривилася. У кабінеті крім неї не було нікого: рідкісне везіння у цей час, коли по всій країні йде остаточне уладнання списків тих, хто прибули до магічних навчальних закладів.

Ось уже півроку як випускниця Вейнської академії працювала в міському штабі Чисельностей та Уваги до магів міста Вейн. І була безмірно розчарована у своїй роботі, заробітній платі та людях навколо. Скорчивши ще одну мармизку у неактивне дзеркало зв’язку, дівчина у форменій мантії підтягла до себе папку зі свіжими записами імен та зведеннями інформації від шпигунів півдня про вступників.

Маги - цінний ресурс країни, її опора та надія, особливо у можливих війнах. Про це неодноразово говорилося дітям та щасливим батькам цих дітей. А ось про те, що сидить потім більшість магів по конторках, з державним знаком на підвісці, що тримає не гірше за нашийник - ні, про це мовчали.

Ось і Раяні сиділа. Сиділа та перебирала імена. Робила зведення щодо можливих ризиків чергового майбутнього випуску. Думати тільки – Південна академія отримає двісті нових магів. І це вже діти та юнацтво, що пройшли відбори - ті, в кому сили та сміливості достатньо, щоб ризикнути віддати все своє наступне життя Силі.

Втім, можливо, вони всі так само наївні і безблагодатні як Раяні Меліа, що п’ять років тому на рибальській барці догребла зі свого острівця в прикордонні до найяскравішого білостінного Вейна.

Її справу теж п’ять років тому хтось сидів і розглядав, як тепер молода магічка дивилася на світлий аркуш із добре виробленої шкіри, де дрібно значилося родове дерево сили Фірана Ат Грерна, але це було не цікаво: позначка червоним воском була в кутку сусіднього аркуша зі старого пергаменту, який уже не раз магією вичищали від чорнила - “Навієна з Міжгір’я. Без роду Сили”.

Таких дітей, що примудрилися на сім поколінь, як мінімум, виявитися не рідними, не спадкоємцями, не тінню своїх предків-магів, було дивно мало. І кожна така дитина рушила струнку теорію того, що всі маги походять від божеств, що полишили цей світ. Церковники вкривалися кривавою піною, коли дізнавалися про таких дітей, а імперські служби з ніг збивалися, намагаючись віднайти хоч одну ознаку, що новий маг належить якомусь старому роду.

Але ось Навієна була родом з Міжгір’я. Містечка, що стоїть на десяти дрібних пагорбах поміж берегів п’яно вируючої річки, в якій водиться чудова форель. І рили інформацію про це дівчисько добре, але недостатньо, якщо значилася позначка особливої ​​уваги.

Саме магів, відлуння чиєї крові немає в реєстрі Імперії, неможливо було підкорити до кінця. Нікому, ніяк, ніколи.

- Вільна пташка, значить. Сподіваюся, ти будеш щасливою. - Раяні погладила темні вензелі чужого імені і, повагавшись трохи, дістала гадальні карти. Зрештою, чому б не дізнатися про долю тієї, за ким доведеться доглядати, так чи інакше.

* * *

- Вони нічого не сказали! - Згорбившись, закутана в темну шаль не по серпневій спеці дівчинка зітхнула і натягла на руки рукавички, поморщилась - пухирі, за час їх інспектування лікарем і міським магом, не зменшилися, не зникли, не перестали хворіти, якщо до них торкатися.

- Зовсім?

- Зовсім! Ер Лакур взагалі кректав і, здається, був готовий обсипати мене якимось дорогим порошком, але тато попередив, що понад те, що ми вже заплатили, нічого не дасть.

- То, може, треба було?

- Та ти ж знаєш Лакура, ма! Він хапається за порошки, коли не знає, що робити. А як лікувати те, що не знаєш що. І як я тепер поїду, потворою такою!? - Навія схлипнула знову і натягла шаль на бідну русяву голову, сівши край лави, підтягла до себе кошик із земляним хлібом, починаючи зчищати з того шкірку. Працювати в рукавичках теж було боляче, але обід сам себе не зробить, куди подітися.

Арана подивилася на червону від спеки та зусилля дочку, насупилась - на лобі, щоках і кінчику носа дочки пухирі виглядали дуже огидно.

“Ах, бідна моя Наві… і так негарна, то ще якщо ця погань не пройде, то їй тільки в відьми і дорога. Може, й справді, прокляв хто?”

- А ти нічого нового в руках не тримала? Тварин ніяких не чіпала?

- Та ма! - невдоволено озвалася чотирнадцятирічна дівчинка, не підводячи голови.

Почулися кроки, у будинок увійшов кремезний русявий чоловік, на якого Навія була настільки схожа, що це завжди виводило Арану з себе, коли мати думала про схожість дочки з нелюбим чоловіком.

- Я запитав. Навію можуть сьогодні взяти на шхуну. Раніше до Вейна потрапить, а там у них і лікарі ж за рахунок академії, га? - Темноокий чоловік шукав поглядом підтримки, але Арана лише знизала плечима. А ось Навія підвела голову і посміхнулася батькові.

- Дякую. Тільки я ще не збиралася. Я дороблю на кухні все і зберу сумку.

Запанувала майже винна мовчанка. Кожен думав про своє. Навія - боялася того, що від неї всі сахатимуться в Академії або її взагалі на поріг не пустять. Арана розмірковувала, як житиме з чоловіком в одному будинку, коли доньки вже не буде поруч. Отор думав про те, що стара ворожка сказала правду: не вийшло в нього щастя з гарною жителькою півночі і дитині це теж передалося.

До заходу сонця Навія вже сиділа на своєму заправленому ліжку і похмуро дивилася на велику торбу. Скільки не намагалася вкласти туди менших речей і тільки найнеобхідніше, а вийшло громіздко і важко. І ще торбинку з їжею в дорогу брати! І якось приховати монети, що спорядять батьки. А ще було дуже страшно і соромно - весною, коли їздила до Вейна показувати свої сили, було тільки страшно трішечки. І за незнайдений родовід далеких поколінь - соромно. А ось тепер усе разом та з досвідом неласкавого прийому - її ж запам’ятали, безрідну за Силою - так усе перевіряли, і батьки, і старші покоління… А по-магії – ні, крові не знайшлося. Хоч і двох бабок спитала, і діда. Навіть сусіди плескали злими язиками більше про лиху годину, ніж про зраду: ніхто не міг сказати, що Навієна на батька чи матір не схожа, схожа - тільки обличчям у Отора, не красуня, а щупла в матір і голосом у неї. Від двох різних людей і вийшло темних мигдалеподібних очей та русявого волосся - ось і весь посаг. А що дар магічний, то двоє їх у цьому поколінні з Міжгір’я таких: вона і рудий Шайдр, син муляра.

“Треба було Шайдру звістку надіслати, що мене сьогодні спорядили. Не так би сумно було самій їхати,” - але про це схаменулася вже коли на причалі стояла. Батьки прийшли проводити. Пахло водоростями, мулом, рибою, старою смолою та мокрими дошками. Укутавшись у хустку, дівчинка обійняла матір, а потім - міцно батька. Отор перекинув на борт її торбу і вдарив по руках із господарем шхуни - чолов’ягою з прокуреним голосом і сивими скронями; а той простягнув руку дівчинці.

– Я Хран. Довезу тебе. Ліжко в нас є, мої хлопці тебе не зачеплять, дрібниця, тільки під ногами не плутайся.

Шхуна петляла всіма вивертами Чорної річки, а Навія на другий день подорожі вже знайшла собі місце на судні, де вона нікому не заважала і можна було підкласти під голову скручену хустку і дивитися на хмари. Серпень горів усіма фарбами. Було жарко, а над водою вдень душно, до ночі вогко. Небо, чим південніше йшли, ставало іншим – ясніше, ніби й вище. Але надвечір довгого дня в дорозі, коли шхуна пройшла повз пару дрібних сіл, до них на ходу навіть підчепився ще один мандрівник, перемахнувши з плоту прямо на канати, скинуті за борт, Навієна трохи стрепенулась - раптом це якийсь грабіж, але дядько Хран пояснив, що так часто чіпляються мандрівники, якщо не скупляться на монету, а то ж можна й за борт полетіти, а плота поряд уже не буде. Людина, що опинилась на борту, теж хотіла потрапити до Вейну річкою - так було швидше, ніж суходолом. А по оберегу на ланцюжку, що майнув у розрізі зеленої сорочки, Навія подумала, що це магік. Йти знайомитися з чужинцем дівчисько не стало: і материнська напутність про те, щоб даремно людей не турбувала пригадалася як і те, коли Хран двічі перепитав чи не заразно те, що з нею вчинилося. От і побоялася лізти до юнака, що сам і на шхуну пробрався, та як з усією командою перезнайомився та й сів із ними в кістки різатися.

Наві пам’ятала, що кістки – то для дурнів, бо багато розуму не треба – сподіватися на те, що потрібні грані до неба впадуть обличчям, та тільки чоловікам ця гра подобалася, що було незрозуміло дівчині. Хоча батько більше шанував шашки та карти усілякі. Але карти були дорогими. Тільки одна колода у Отора була, стара й пошарпана. Навія завжди знала, де вся чорна масть там. Навіть перевертати донизу сорочкою не треба було – просто знала. Навіть коли магичкою себе ще не чула – знала. Як і вміння чути гарні чи погані місця. І вітер у жмені тримати.

Найскладнішим на шхуні було знайти моменти, щоб сходити у маленьких справах - батько явно не подумав про те, коли відправляв дівчисько на судні разом із трійкою мужиків. Пасажир, що додався, теж був чоловіком, нехай і молодим. І Навія чесно і довго перший день терпіла, поки, переборовши свій жах, не запитала у Торга, що їй робити і як бути з ходінням до туалету. Старий моряк спершу дуже виразно глянув за борт - улюблене місце на відлити, особливо від корми, або на носі посидіти, зручно влаштувавши кістляву дупу на відполірованих дошках. Ось тільки дівчині таке явно не пасувало. Почухавши в потилиці, чоловік поманив Навію за собою і, завівши в каюту, дістав із скрині глиняний горщик.

– Сюди ось. Потім за борт виливай та промивай. - Завісу на вході в каюту чоловік обсмикнув дуже швидко. Тільки-но вийшовши на палубу і швидко забивши люльку, хекнув, зрозумівши, що жодного разу, дивлячись у перелякано-збентежене обличчя дрібнички, в її чорні очі, не подумав пожартувати, солоно посміхаючись, по-мужицьки так. Дрібна майбутня Її Магічність не лякала, але в інший час господар шхуни пожартував би. В інший час. З іншим дівчиськом. Точно.

Більше нічого тривожного з Навією дорогою до Вейну не траплялося. Дівчинці думалося, що буде як у казках або як того дня, коли вона побачила південне місто вперше - на світанку білокам’яні високі склепіння арок річкових мостів пройдуть над головою, і в сяйві світлих променів вдалині на весь обрій сумішшю білого золота та небесної синяви блисне море, повсякчас приховане за вантажними бортами та темними потертими часом дошками суден та причалів. Але місто з’явилося на правому березі Чорної річки повільно, опівдні в спекотному літньому серпанку проступили здалеку сірі стіни, шпилі веж, чорні смуги портового передмістя. Жарило післяполудневе сонце і тут, далеко на південь від Міжгір’я, неможливо було ховатися під хусткою - навіть рукави вибіленої лляної сорочки довелося закатати до ліктів, нехай і з небажанням підставляючи сонцю великі горошини пухирів на засмаглій шкірі.

Навія боялася - там, де чіплялися річкові судна, не було особливого огляду, але будь-який вартовий чи перехожий, не розібравшись, міг визнати її хворою та заразною - хоча команда шхуни, з якими за майже три дні шляху дівчинка познайомилася, не захворіла. Та й здавалося Навії, що це будь-що, але не хвороба. Чи не проста хвороба. Ось тільки коли борт шхуни стукнувся об дошки причалу і судно злегка хитнуло, Хран тихо сказав, щоб дівчинка оправила рукави сорочки, зашнурувала комір і обмотала на голову хустку на кшталт тюрбанів селяарців. Навієна не стала сперечатися. Тим більше, що сама хотіла втекти від цікавих очей. Вона вперше мала сама йти вулицями дуже великого міста, нехай і точно пам’ятала дорогу до академії магії.

Але варто було перелізти за борт і перетягнути свою сумку, як Хран ляснув дівчину по плечу, змушуючи ту мимоволі скривитися від болю:

- Тебе живчик цей проводить. Йому туди ж, правда? - Рибак цикнув пасажирові, що бадьоро перемахнув на причал. Тільки тепер Навія роздивилася його поближче: темноволосий, з зеленими очима і різкими рисами. У очах хлопця, імені якого Навія так і не знала, не було жодної краплі приязності.

- Ну, ось ще. З чого ти взяв, що мені з дівчинкою по дорозі?

- Магіки зазвичай купою тримаються. - Хран знизав плечима, а Навія обережно смикнула рукою і зробила крок до незнайомця.

– Якщо тобі складно, не треба. Я дорогу пам’ятаю. Дякую, дядьку Хране. І хлопцям мою подяку передай. Сподіваюся, батько вас почастує пивом. Будьте. - Зваливши торбу на плече, Навія махнула рукою чоловікам на борту і пішла, не чекаючи і не очікуючи довгих прощальних фраз.

Незабаром вона зрозуміла, що загорнути обличчя тканиною в таку спеку, несучи на спині важку сумку, це та ще каторга. Але куди вже подітися.

У штовханині портового гвалту було непросто витримувати один темп, але більше дівчинка турбувалася не про те, як би не сповзла хустка або ж, що торба боляче тисне на горбики твердих пухирів, а про гроші, що були сховані в невеликому гаманці усередині сумки. Здавалося б, дістати їх зовсім неможливо, але Навія наслухалася історій про великих злодіїв півдня, а тому сторожко дивилася на всі боки.

Втім, на неї теж дивилися - відчуття чужого погляду, що свербить, не переставало тиснути і, пройшовши за першу портову браму, дівчисько озирнулося - кроків за десять, саме огинаючи вартового, який лаявся з лоточницею, йшов той самий сусід по шхуні. Помітивши, що його бачать, хлопець набрав ходу та швидко підійшов.

– Давай сумку.

- Що?

- Сумку, говорю, давай понесу. Тяжка ж. Бачу як гнешся.

Навія зам’ялася, опустивши очі, міцно стискаючи пальці на ручці сумки.

- Боїшся, що вкраду? - Голос хлопця звучав із глузуванням. Але дівчинка кивнула.

- Так. Боюся.

- Ларко. Моє ім’я. І якщо ти теж відьма, то зможеш мене проклясти, якщо обдурю. - Від такого Навія витріщила очі і, вже не сперечаючись, простягла сумку худому знайомцю. Той легко звалив сумку собі на плече, свою ж несучи на іншому.

- Значить, Вейнська академія й відправилася у подорож ти сама? Грошей зовсім немає в сім’ї, правда? - Відійшли на два квартали, перш ніж хлопець заговорив. 

Навія, до того легенько потираючи краєм сорочки сверблячі висипання на долоні, пробурчала:

- Сам теж не каретою сюди.

- Стану я дорожній пил ковтати. По річці завжди веселіше.

- Ти котрий рік вже вчишся? - Дівчина роззиралася навсібіч, хоча з минулої весни мало що змінилося на вулицях. Інше діло, що на ці вулиці неможливо було надивитися: вони, навіть у портових кварталах, були такі великі, а місто нависало на два три поверхи вгору. Тут було багато людей, а вверх по вулицям хіба меншало. Дерев’яні будівлі змінювалися на глиняні, деінде - кам’яниці. Дошки дороги під ногами ставали каменем, втоптаним в землю так тісно одне до одного, що, мабуть, люди верхніх кварталів геть не знали що таке багно і пісок. 

Ларко став йти повільніше, було видно, що він втомився тягнути дві сумки. Зрештою, хлопець присів прямо біля стіни якоїсь довгої сірої будівлі, втомлено прикрив очі.

- Чотири роки у богомспасенній академії.

- Га? Яким богом? Хіба бог один? - Дівчина здивовано витріщилася на свого знайомця, а той лише цикнув.
- Та хоч би яким. Ну хай буде бог мудрості. Вдоволена? Хтось точно академію рятує, позаяк вона все ще жодного разу не розвалилася на друзки. Ти з якої стезі? Чи ще не визначилася? Бачу, що ланцюга не носиш. - Хлопець торкнувся пальцями кулону на ланцюжку у себе на шиї.

- Ні, мені сказали, що це вирішиться восени. У мене немає якогось сильного нахилу. А ти цілитель? Бо ж зелене…

Ларко посміхнувся коротко і уїдливо:

- З зеленого у цілительстві хіба шмарклі. Природник. Одна з найбагатших галузей. Буду тепер до скону віку лордикам підвищувати родючість полів. - Від того, щоб не сплюнути собі під ноги хлопця втримало лише те, що біля ніг у нього було дві торби.
- Пішли вже. Тобі до управління чи до гуртожитків?

- До управління. Я ж з сувоєм і дозволом лорда. Треба відмітитися.

- Торбу візьми. Понесеш трохи сама… мати збирала? Наступного разу викинеш половину того, що покладе або готуй гроші на возика.
- А сам чого без возика?

- Бо я свою торбу готував сам. 

Далі йшли мовчки. Через декілька кварталів, що ставали дедалі ошатнішими, Ларко забрав знову торбу Навії собі на плече, а лишень перед воротами та баштою академії повернув їй торбу.

- Бувай, дрібнота. Сподіваюся, тобі пощастить. Прямо і прямо. Там сумно покліпаєш очиськами і тобі скажуть куди далі. - Хлопець махнув рукою і швидко пішов далі під стіною магічного осередку міста.

А Навія, позручніше владнавши торбу на плече пішла до воріт, зі сторожки яких вже вийшло двоє у сірих жилетиках та сірих легеньких убраннях.

- Вітаємо у Вейні. Давай сюди свої сувої, будем перевіряти.

Дівчинка здивовано подивилася на “сторожів”, що були хіба на декілька років старшими за неї.

- Навесні тут дорослі стояли. Ви хто?

- Осіння практика. Факультет управління і контролю.

- А такий є?

Чорнявий у сірому жилеті, що затнув рукава своєї сорочки надто високо, пфекнув:

- Звичайно. Найважливіший факультет. Ми ті, хто слідкує за іншими магіками.

- Хм… - Навія пам’ятала накази батьків не розкидатися грошима та, найважливіше, сувоєм не теліпати. Та ще й, як на зло, до воріт академії зараз більше ніхто не йшов. Дівчина невпевнено переступила з ноги на ногу.

- А ви свої дозволи на перевірку покажете?

Хлопці завмерли, переглянулися:

- Оце ти… дурна чи що? З якої глухомані тебе таку витягли? Ще з закутана у лахміття по такій спеці! Селяаркам хіба слова імперцями командувати давали?

- Я не селяарка. - Наві міцніше стиснула пальці на ременях своєї торби і тужливо подумала про те, що якщо зараз отой другий, з довгими рукавами і високий, рипне її за хустку і побачить пораяне пухирями обличчя, то крику буде багато. Хотілось усе пояснювати дорослим, а не таким самим соплякам як вона. 

- А вдягнена як вони і смердиш так само. Ну то й стій під воротами проси милостиню, поки магістри не пройдуть. 

Хлопці розвернулися і пішли до сторожки. Навія здивовано кліпнула, потім подивилася на відчинену браму, знов на хлопців.
“Чи будуть вони за мною бігти через увесь парк? Бо чекати аж до ночі можна.”
І вирішила, що не будуть. Ніхто за нею бігати не буде. Ці чари були простими. Одна з перших штук, які вона опанувала ще зо два роки тому. Люди, залишалися бачити її там, де Навії вже не стояло. Навія шла через ворота. Головне було не озиратися на свого ж дубля. Він мав розтанути через хвилину, а облуда зору, якою була оповита дівчина, згине ще раніше. Сто кроків за межу міста, по землі академії. Позаду почувся крик хлопів, що помітили пустку, замість “дурної селяарки”, над котрою хотіли покепкувати. Наві вирішила, що ось ці сірі і галасливі хлопчаки точно її поб’ють, тому побігла щодуху.
“Ларко казав увесь час прямо, поки хтось не пожаліє. Можливо, це він так хотів попередити про прийом від практикантів-магіків на воротах. Можливо тому сам через них і не пішов. Зараза. Знайду - прокляну, точно.” - Лише через декілька хвилин дівчина помітила, що за нею ніхто не женеться. Роззирнулася - “сторожа” була біля воріт і розмовляли “сірі” з кимось високим у яскравих синіх шатах, тицяючи пальцями в її сторону.
Втомлено скинувши торбу на акуратно припасовані плитки під ногами, дівчина важко дихала і відчувала себе геть дурною.
“То варто було просто почекати, поки підійде хтось із старших магів? Мене за це покарають? Йти назад?” - Нічого не придумавши, Навія залишилася стояти як стояла, з острахом спостерігаючи як до неї повільно наближаються сині шати.
То була висока худа жінка дивної краси. Якби така опинилася в Міжгірї, всі селянки ховали б своїх чоловіків по льохам, так здалося Навії. У синьої були такі ж сині очі, пухкі губи, тонкий ніс і високі вилиці. 

- Я Майтара ар Нуа. Магістр факультету явищ. - Жінка так красиво і елегантно махнула рукою, покатавши срібний ланцюжок з сапфіром на шиї, що у Навії стало зовсім сухо у роті. Сглитнувши, дівчи ойкнула і полізла у торбу.

- Ой. Вибачте. Я не хотіла без дозволу проходити, просто…

- Хотіла, мила. Якби не хотіла, то залишилася б біля хлопчиків. Та ти побігла. Це було… цікаво. - Жінка забрала її маленький сувій, зламала печать і розгорнула, швидко пробігаючись очима.

- Навієна з Міжгір’я. Тебе чекали ближче до середини осені. Селяни ж, зазвичай, зайняті з урожаями. Але добре, що ти вже тут. Пішли, чим швидше розберемося з тим, хто буде з тобою панькатися, тим краще. Чи, може, відразу здати тебе на факультет тихих справ?

- Кого, пані?

- «Чого», мила. І… “пані магістр Майтара”. - Найкрасивіша жінка у світі посміхнулася і Навія відчула, що червоніє. - Пішли. Чи ти чекаєш, що магістри за тебе торби будуть носити, бо ти у нас рідка пташка?

- Ох… ні, пані магістр Майтара, вибачте. Ні. Біжу! - Ніби й не було втоми від довгої подорожі, Навія засеменіла вслід за швидко крокуючою пані, одяг котрої і волосся її пахло полуницями, малиною і плавленим воском.

Височінь кам’яної та лискучої різнокольоровими вітражами вікон Академії нависала над Навією, що піднімалася сходами вслід за пані магістеркою Майтарою. Синьошатна магічка, можливо, щодня лише займалася тим, що приводила до закладу нових учнів, тому не дивувалася нічому: Наві боялася, що жінка буде вимагати зняти платок і показати обличчя, але пані було все рівно як виглядає дівчинка, чий сувій з усією історією і проханням учитися був у пані в руках.
- Ти вже була тут навесні, як я бачу з відміток, тому зайвих інструкцій давати не буду. Нічому не дивуйся, не сперечайся з магістрами і скоро ми вирішимо куди тебе дівати. Зазвичай, селянство ждемо пізніше, а тут вже печаті справні… - Здавалося, пані Майтарі не потребні були навіть угукання дівчини, що поспішала за нею. Чарівниця шла крізь ошатні ворота, великим холом, повним дивакуватих статуй, завернула з головного холу вліво, штовхнула непримітні дверцята, приховані від погляду постаметнами за декілька метрів перед ними. 

Навія і чарівниця пішли вузьким простим коридором, можна було сказати, що він зовсім не пасує академії, та Наві дивилася собі під ноги - і замість холодного каменю або скрипучих дошок там був м’якенький довжелезний килим, що глушив усі кроки і здавався червоним мохом. Дуже хотілося зупинитися та торкнутися його долонями. Але дівчина стрималася, побоюючись, що цим викличе сміх красивої пані.
Вони шли довго. Цей коридор інколи петляв, інколи траплялися двері і розгалуження, котрі Майтара ігнорувала, аж поки попереду не виявилися сходи. 

- Сподіваюся, ти не втомлена, золотко. - Прохолодно посміхнувшись дівчині, чарівниця пішла вниз, хоча Навія очікувала, що вони підуть вверх. Думалося, чарівники живуть у найвищих вежах. А по всьому отримувалося, що вони спускалися все нижче під землю, ніби у логово звіра.
Стало трішки моторошно. Навія пригадала, що чарівниця її не сварила за ті чари біля воріт, але, можливо, ось тепер її чекає перше покарання? У Міжгір’ї мало що знали про порядки у південній академії магії… хоча, у Міжгір’ї мало знали про порядки усіх чотирьох академій імперії. Єдиний чарівник провінції не розказував селянам як там, а здібних дітей, коли він і брався підівчити та перевіряти, то лише бурчав про те, що всі його зусилля будуть марні: із поганого тіста гарних пиріжків не вийде, академія їх прожує і виплюне.
Навії ніколи не подобалися порівняння пана Таєра. Але тепер, на цьому поверсі десь у глибинах академії, у жовтому світлі чарівних смолоскипів, дівчина пригадала саме це порівняння з пиріжками. Ще й шлунок тужливо заквилив і забулькав. Вона не їла від самого ранку і в торбі ще було одне варене яйце та трішки підсохлого коржа, але хіба чарівниця дала б їй те дістати?
Той Навія йшла, допоки пані Майтара не зупинилася біля дверей з чорним каменем у мідній ручці. Стукнула тоненькими пальцями по дереву і, дочекавшись чогось, що Наві не чула, відчинила двері і обернулася на дівчину.
- Свої речі залиш тут. Он на тій лаві. Хустку також. Навіть селяарці перестають бути селяарцями в академії.

- Я не селяарка, пані магістерко Майтаро. - Знічено зітхнула дівчина, залишивши торбу і обережно стягнувши сіру хустку с голови і плечей. Стара хустка пахла човном і пилом з потом. Навія повернулася до жінки, що стояла на порозі кімнати з чорним каменем. І зараз вона ще сильніше відчувала наскільки Майдара прекрасна, а вона - жахлива. Синя жінка охнула здивовано і пошевелила пальцями лівої руки, пускаючи зграю летючих зірочок у обличчя Навії, пораяне пухирями білих гнійників.

- Цікаво. Тим більше. Пішли вже. Я не збираюся тут стояти до кінця часів.

- А я тим паче! - Гаркнуло з глибин кімнати. Навія так здивувалася, що спершу навіть не змогла зрозуміти чоловік чи жінка то сказав.
Вона увійшла у простору зручну кімнату, яка була більше вітальні лорда Міжгір’я, а книг тут було більше ніж у єдиній школі, яку Наві бачила за життя.
За білим столом сидів красивий чоловік з лискуче причесаним волоссям. Чоловік здався Наві схожим на гірську пантеру. Чоловік, помічаючи захоплений погляд дівчини, заледве посміхнувся, а потім поманив її до себе.
- Тож, наша осіння здобич приходить ще на догоранні літа? Чудово. Ми думали тебе шматувати на частини ближче до Темного тижня. - Його голос справді був дивним. Чоловічий і жіночий водночас. Рухи плавні. Чоловік вказав на стілець і з цікавістю дивився на неї.

- Що? навіть не злякаєшся? Дітей перестали лякати академією? - Майтара захихотіла жарту у дівчини за спиною, а Навія зітхнула і покачала головою.

- Ні… пане. Я була в академії навесні, пройшла іспити. І ви не злякалися мого обличчя. І академія така багата, що мала б їсти не брудних річкових дітей, а поросят у цвілому сирі

- Поросята у цвілому сирі? - Чоловік засміявся і кивнув магічці у Навії за спиною.

- Смілива. Чудово. Мене звати Ноєр ап Даві. Я магістр факультету Позбавлення. А позаяк для новоприбулих учнів, по старій традиції, немає визначеного місця на факультетах, особливо у тих дітлахів, хто не знайшли кров свого бога, то магістри факультетів можуть самі вирішувати кого взяти до себе. Я беру її, Майтаро. Дякую, серце моє. - Чоловік приклав долоню до своїх грудей, гречно вклоняючись чарівниці.
Наві розгублено обернулася на прекрасну жінку.

- А чому ви мене не взяли?

- Не люблю длубати камінь і займатися його шліфуванням. Зустрінемося пізніше. - Пані Майтара солодко посміхнулася чи то магістру з чорним кулоном, чи то дівчині, яку привела. Кивнула та й вишла.
Навія залишилася наодинці з чоловіком, який її трішки лякав, але більше цікавив. Він був дивним.
Коли зачинилися двері, Ноєр дістав із шафи перчатки білого кольору, натягнув на руки і протягнув їх до дівчини.
- Все тіло?

- ЩО?!

- Все тіло в оцих… з дозволу сказати, прищах?

- Так… пане магістре ап Даві. - Пригадавши як пані Майтара казала, пробелькотіла Навія, чим викликала сміх чоловіка.

- Майта завжди каже, що ненавидить огранку, хоча першою і з усього розгону б’є по брилі дитячого мозку. Страшна жінка. 

Навія вже геть нічого не розуміла. Вона була здивована цілковито, втомлена і голодна. Протягнула руку чоловікові у білих перчатках, а той делікатно торкнувся її пальців, потім ніби павучими лапками торкнувся щоки, лоба, носа дівчини, перевірив її волосся так, ніби вошей шукав, а потім зітхнув і зняв перчатки, жбурнув їх у плетену корзину в кутку кімнати.

- Вітаю, Навієна Міжгірська, у тебе дуже гарний інтуїтивний захист організму від прокльонів.

- Що?

- Твої пухирі. Це абсорбовані твоїм тілом чари деструктивного впливу. Проще кажучи, тебе хтось намагався проклясти, при чому - делікатно і дистанційно, а твоє тіло вирішило не піддаватися. Ставлю золотий, що твій бог із пантеону північної крові. У них там веселі захисні механізми розповсюджені.
- То це можна вилікувати?

Магістр щироко посміхнувся і Навія помітила, що його зуби загострені. 

- Сама пройде. Або ж тільки ти знайдеш, хто склав твою ляльку і відірвеш ті руки.

- Ви жартуєте? - Дівчина зіщулилася.
Чорний магістр всміхнувся ще раз. - Трішки. Тебе прокляли навесні в академії. Хтось дуже не хотів, щоб ти сюди поверталася. Тобі дуже пощастило, що сьогодні на воротах нудьгувала Майтара. Вона і я - єдині магістри, які точно не займаються таким дріб’язком.

- Магістри? Чому мене мали проклинати магістри?

- Хм… ну як тобі сказати, пташечко моя. Твоя кров ще не визначена, а з твого екзаменаційного листа явно видно, що ти у нас провидиця з щезально-ілюзорними здібностями. Хто любить тіньових магів? А ніхто не любить. Я вже представляю як на тебе сірі заводять окрему шафу.

- Окрему шафу?

- Ти легенда, пташко моя. Церковники ненавидять невизначених богами, бо це рушить усі теорії, маги не люблять вчити тих, хто пудрить мізки краще за них, а провидці просто нікому не подобаються. Тобі саме місце на факультеті вбивць.

- Вбивць? 

- Ну так. Чи ти думала, що чорний факульттет тому, що цей колір мені просто личить? Підшліфую тебе, загартуємо тобі психіку, а тоді можна і до Майдари. Тільки це буде пізніше, коли у тебе зубки проріжуться.
- Навіщо ви мені це все розказуєте, пане?

- Бо ти все забудеш, пташечко. А мені буде весело. Наступні п’ять років. Точно буде весело. Ти навіть собі не представляєш як весело ламати стіни і зпалювати мости.

- Що?

Кімната захиталася перед очима Навії. Дівчина намагалася схопитися за той кипуче-білий стіл з каменю, біля котрого стояв чоловік у чорному і… 

Темно. Тихо. Глухо.

* * *

Навія прокинулася від звуку далеких дзвонів. Відкрила очі. Вона була у якійсь залі - навколо багато однакових ліжок. Більшість пусті. За вікнами ще рожево від світанку. Дуже хочеться їсти і шкіра зудить і проситься помитися. І до нічного горщика дістатися б.
- Доброго ранку, першокурсниці. Купальна кімната відчинена. Ваш одяг чекає вас там.
Навія здивовано кліпнула. Все, що вона пам’ятала - русявого хлопця з зеленим каменем на шиї і прощання біля воріт академії.
“Далі прямо і нічого не бійся”.
- А чого саме я мала не боятися? - Дівчина подивилася на свої руки. Вони були усіяні білими пухирями. Ось це, а значить і вся подорож до Вейна, їй не приснилися.

Навія відкинула ковдру і піднялася з ліжка, у яке не пам’ятала як лягла. Дівчинка за три ряди від неї навіть застілала постіль. Навія й собі взялася її застеляти. У цих рухах було щось заспокійливе. Потім, слідкуючи за тою дівчиною з косою кольору жита, Наві поквапилася за нею до високих дверей, де одна по одній зникали дівчата у нижніх сорочках.

- Вибач, гей… - Переборовши свій жах і сором’язливість, але не прибираючи з обличчя пасма волосся, звернулася Наві до незнайомки.

- Ти тут давно? 

Дівчина обернулася на неї. Очі сірі, сама простачка із простачок, лице такої і не запам’єтаєш, зате оцими сірими очима так обнишпорила вигляд Наві, що тій стало двічі незручніше. Лише після довгої паузи, «пшенична» кивнула.

- Тиждень. Щоранку прибавляється якась новенька. Це цікаво. Нічого не бійся, просто ми зараз помиємося. Але, про всяк випадок, якщо ти ще не в курсі, виглядаєш жахливо. Тебе міцно так прокляли.

- Прокляли? Ти про пухирі? А звідки ти знаєш?

Пшенична посміхнулася і дістала з-за горловини білої сорочни ланцюжок без каменю на ньому.

- На відміну від тебе, я породиста і дещо тямлю у тому, як тут все влаштовано. Гілла ап Унг.

- Навія… із Міжгір’я.

- Нав Гірка. Зійде.

Навієна здивовано не знайшлася що на таку наглість сказати. Вони зайшли до купальні, що більше була схожа на площу з фонтанами. Було дуже тепло і вогко. 

- Туалети там. Спершу справ своє полегшення. Одяг буде за тими дверима. І шевелись, Нав. Я сьогодні добра, але тільки поки ти мене не вибісиш.

- То можеш не біситися від мене, Гіл.

- Гіл? Добре. Мені подобається. А з тебе буде щось. Пам’ятай - ми тут нікому не потрібні, крім самих себе. Бий на всю силу, показуй всю магію і сподівайся, що тебе не вибракують на Чорний.

- Чому не туди?

- А тобі подобається порпатися у багні, замість того, щоб читати книжки? - Не дочекавшись відповіді Навієни, Гілла відійшла від неї, зникаючи за перегородками. Почулося хлюпання води. Навія пішла й собі приводити себе в порядок. Дівчат було небагато. Приблизно одного віку з нею. Дехто соромився митися на очах інших і хлюпав водою поближче до стін. Зграйка рудих дівчат плескалися в центрі, напевно, сестри. Двоє темношкірих дівчат сиділи на каменях біля парилки і заплітали вологі коси. Здавалося, ніхто ні на кого не витріщався так, як оце Навія на всіх дивилася, пока змивала зі свого тіла бруд довгої подорожі. Але дівчина відчувала погляди - від них пухирі зуділи ще сильніше, хоча вона й намагалася терти тіло губкою якомога легше.
Йти голою через увесь зал до дверей було неприємно, але інші йшли. Худі, високі, товстенькі, хтось з кривою спиною, хтось кривоногий. Довге волосся, коротке, кучеряве, русе, темне, чорне, каштанове, руде, золоте, руде. Різноманітні… однакові. Лише у деяких дівчат на шиях були пусті ланцюжки. Більшість, як Навія, з голими шиями і без інших прикрас.
У наступній кімнаті були простирадла. Витершись ними і в них закутавшись, дівчата поверталися до спальної зали. Біля кроватей лежали однакові набори одягу - довга сіра сукня, панчохи, панталони. У всіх однакове і не пасуюче нікому. Навія торкнулася руками - на дотик тканина була дуже приємна.

- Так, подруго, чистисінький шовк, трясця його матері в кокон. - Весело прицмокнула язиком одна з темношкірих дівчат з сусіднього ряду. 

Навія здивовано подивилася на неї: - Ого.

- Ага. Ми ж у Вейні. Зі свободою можеш попрощатися. Нас будуть кормити з золотих ложок, а потім виставлять рахунок такий, що краще б моїм єдиним нахилом було пускати пузирі носом. Ласкаво просимо у рабство, подруго.

Навію здивували слова дівчини, що назвалася Ангою, але продзвеніли дзвони знову і у залі з’явилися декілька ошатних пані у сірих мантіях.

- Час йти на розподіл, дівчатка. Ті з вас, хто вже визначився з факультетами або отримав запрошення, йдуть за мною. - Пані з заплетеними у високу косу волоссям розгорнула сувій, зачитуючи імена. Навія почула власне.

Гілла захоплено присвиснула:

- В перший же день уже з тобою розібралися? Круто. А мені ще й сьогодні у цьому відстійнику сидіти. Давай, Нав Гірка, покажи їм там. До зустрічі.

Навія встигла махнути рукою новознайденій подрузі і пішла вслід за вервичкою дівчаток у сірому. Сіра пані з русявою косою видавалася пані качкою, за якою широкими розкішними коридорами академії, усіяними портретами та всілякою зброєю, дивними штуками, кубками, начинням минулих епох і завойованих племен проходили молоді учениці. Аж поки коридор не вивій їх до просторої зали. З іншого кінця кімнати завели з десяток хлопців приблизно того ж віку. Хлопцями опікувався якийсь пан у сірому, але найцікавішим було не це, а довгий стіл з сувоями на ньому. За столом сиділо дев’ятеро. Кожен з них у одязі різного кольору. Навія загледілася на красиву жінку у синьому, зліва від котрої сидів чоловік з прилизаним волоссям та весь убраний у чорний шовк. Чоловік посміхнувся, дивлячись у зал і Навії здалося, що він посміхається саме їй.
Та слово взяв стариган у яскраво-рудому вбранні. Таке носили лише жерці, тому Навія не була здивована. Церква всіх богів і утворила магічні академії імперії і саме церкві належало право останнього слова.

- Вітаю у академії Вейна, освяченою милістю чотирьох Пантеонів та волею Імператора. Сьогодні для вас, діти мої, почнеться новий етап життя. Вас на рік оберуть магістри факультетів і ви підпишете свої перші контракти служіння і навчання. Це велика честь - навчатися у Вейні, тож не зганьбіть своїх батьків і своїх богів. - Церковник щось говорив і говорив ще, Навії стало не цікаво. Такі помаранчеві балакуни були у кожному місті імперії. Їх належало слухатися, їх належало боятися. Сім’я Наві жила невдалік від маєтку їх провінційного церковника, інколи Наві відганяла гусей від його берегу, бо за те можна було отримати по шапці, а батько продавав його святості рибу. Може тому дівчина не боялася церковників більше, аніж інших людей. Та і слухати поважне белькотіння старого було не цікаво. Майбутня магічка очима общупувала магістрів, що сиділи за столом, намагаючись вгадати хто буде її вчителем і опікуном на цей рік.
Он та пухкенька пані у жовтому була непоганою. І огрядний чоловік у зеленому. Симпатичний молодий дядечко з вусами, що кутався у пурпур, виглядав трішки переляканим, а кремезний чоловік у червоному майже лякав. Біла пані була тонкогубою і з колючими очима, мабуть, дуже зла. Красуня у синьому, мабуть, найпихатіша, хоча вона посміхалася, перешіптуючись з чоловіком, схожим на кота, у чорному. Коли Навія приїжджала сюди навесні, вона не бачила нікого з магістрів - до вступних іспитів залучалися лише маги у сірому. О! Про чарівника у сірих шатах Навія навіть не згадала. Пошукала очима - чоловік приховував обличчя за сувоєм, який читав. Тепер усі. Не схожі одне на одного, але їх мантії їм хоча б пасували.

Жрець закінчив розмову і слово взяв сірий.

- Я буду називати ваше ім’я, а ви виходитиме і підходитиме до чарівника у вбранні відповідного кольору. Пера і ваші контракти вже готові: “Аган із Травса. Білий.”

Хлопець середнього зросту, з русявим волоссям та пустим ланцюжком на шиї пройшов вперед. Магістр у білому протягнула йому сувій. Хлопець вклонився біля столу, підійшов і, не задумуючись, підписав. Жінка рукою вказала йому відійти до стіни біля дверей.
Навія слідкувала, розуміючи, що так буде з усіма. Її ім’я писалося через серединну літеру, тому можна було роздивлятися кого і куди забирають.
“Напевне, найцікавіше останньому - бо на всіх можна подивитися”, а найнудніше першому… хоча ні, йому найлегше - з його долею уже розібралися, тож тепер можна не нервувати.” - Дівчина ще раз огледіла магістрів. Їй не хотілося до ось цього сірого, що читав та читав, до пані в білому і до чолов’яги в червоному. До пані ще пройшла одна дівчина, червоний забрав до себе трьох хлопців. Зелений забрав трьох - двох дівчат і одного хлопця.
Жовта забрала одну дівчинку. Сірий забрав хлопця і дівчину з ланцюжками на шиях. Фіолетовий поманив за собою одну ще більш злякану ніж він дівчину. Пані в синьому ласкаво посміхнулася хлопцю, що так нервував, що навіть не зміг поставити з першого разу хрестика на своєму контракті.

- Навієна із Міжгір’я. - Так само буденно зачитав її ім’я сірий. Наві підняла руку, знітилася, опустила руку, але шепіт і смішки по залу пішли. - Чорний.

Тепер зашепотілися сильніше. Діти. А от серед магів червоний реготнув, а жінка у білому зацікавлено подивилася на неї, коли наві підійшла до столу. Магістр чорного факультету розгорнув перед нею сувій.

- Ти ж вмієш читати, судячи з екзаменаційного листка, мила Навіє. Підписуй внизу. Кров’ю не треба. І без зляканих втрачань свідомості. - Здається, чоловік сміявся з неї. Та Навія взяла перо і замерла, намагаючись читати написане на сувої.
Це був текст офіційною мовою, колючі засічки букв намагалися розповзтися перед очима Навії. Вона не хотіла підписувати просто так. Міський маг повторював, що кожен має знати умови свого контракту.  Чорний магістр не квапив її, хоча сірий витримував паузу, не читаючи нових імен. “Я всіх затримую”. Винувато подумала дівчина. Зітхнула і тремтячою рукою дістала перо із чорнильниці.
“Нестиму обов’язок вчитися мудрості і слухатися своїх вчителів.”
Це вона прочитала.
Підписала. Врешті решт, вона не помітила жодних “але” у тексті. Хоча, можливо, високою мовою ніхто погані умови не пише через “але”. Ніби гора з плечей упала. Чоловік забрав сувій з під її пальців і підморгнув. 

- Стань за моїм стільцем. А то боюся, біля дверей тебе, малечу, затруть. Нічого не бійся.

Дивно, але голос чоловіка у чорному здавався Навії знайомим, але вона була впевнена, що ніколи у житті його не бачила. Вона б обов’язково запам’ятала цей дивний голос, що звучав якось подвійно, ніби водночас говорили чоловік і жінка. Але пам’ять не могла зраджувати дівчині із маленької провінції серед гір - вона точно ніколи не стрічала такого дивного чоловіка.
Дівчина обійшла стіл, стала за стільцем “свого” магістра, зі здивуванням відмічаючи наскільки змінюється вигляд на все, якщо дивитися на перелячканих учнів зверху вниз. Стіл з магістрами стояв на підвищенні, тож Наві тепер також височіла над усіма. Навіть над магістрами, яким, мабуть, було не дуже зручно тепер перешіпнуватися. Дівчинка уже декілька разів ловила на собі невдоволені погляди магів, але через декілька імен до неї доєднався ще чорношкірий хлопчик з довгим шрамом біля лівої брови.

- Савзін.

- Навія. - Пошепки вони потисли одне одному руки. Підлітки стояли в тиші за столом магістрів, витягували шиї, заглядаючись на тих, кого забирали до себе маги, але більше ніхто не доєднався до чорного факультету. І лише один хлопчик з ланцюжком на шиї вирушив до синього факультету. На цьому розподіл було завершено. Магістри піднялися з своїх місць, скрипнули важкі стільці, що більше нагадували трони і різнобарвні потоки людей розійшлися у різні боки. Чоловік з дивним голосом поманив Навію і Савзіна за собою. Вони з парадного холу звернули у сторону великих сходів і почали спускатися вниз і вниз. На три великі прольоти сходів, туди, де вже не було світла.

- Ваші речі перенесуть служки, тому не хвилюйтеся. Зможете відписати батькам, листи залишите у скриньці біла дверей спален. - Чоловік, котрий ще навіть не представився, люб’язно говорив, хоча Навії здавалося, що він сміється зі своїх супутників.

- Пане магістр, а чому ви обрали мене? - Порушив мовчання Савзін. І дівчинка ледве не наступила йому на ногу, здивовано сахнувшись від мага, що повернувся, щоб подивитися на хлопця.

- У тебе чудові показники щодо витривалості, стабільна психіка і досвід участі у бойових діях. Сигірське прикордоння - не дуже ласкаве місце для зростання, а ще ти сирота, хлопче. І тобі конче необхідний дружній колектив, що буде стояти за тебе горою. - Маг злегка посміхнувся.

- Я так розумію, ти знаєш щось про чорний факультет, тому такі питання і виникли. Але плітки - це продукт похибок і упереджень. Учні чорного, залишаються вони на рік, чи аж до випуску, отримують те, що дозволяє вижити у подальшому.

- Що саме, пане магістре? - Савзін видавався Навії дуже хоробрим, якщо отак питав у магістра, від котрого тепер залежало його життя.
Чарівник стусанув плечима, ніби не почув цієї зухвалості: - З вас виб’ють брезгливість, страх перед мертвими і усіляку сором’язливість перед тілесністю. І поки ваші колеги будуть сьорбати солодку брехню про щасливе майбутнє за стінами академії, ви дізнаєтеся ціну за кожну ложку, з котрої тут вам насипали брехні за пазуху. Як на мене, це найкращі умови перебування в академії, хоча не здивуюсь, якщо через рік ви вирішите втікти від нашого темного товариства. За осінь я відбираю приблизно двадцять учнів щороку. На другий курс повертається в мої обійми хіба троє. А от на третій і далі ви вертаєтесь, завжди вертаєтесь. 

- Чому. пане магістр? Чому учням може сподобатися оточення мертвими?

- Тому що мертві не шкодять, Навіє із Міжгір’я. Чи ти давно себе у відображенні не бачила? Це не мертві поцяткували твоє тіло, а хтось із ласкавих і світлих факультетів. - Дівчина аж заціпеніла від такої відповіді. Тривожно торкнулася пальцями пухирів на щоках, ті відізвалися болем. Наві помітила як Савзін зацікавлено зиркнув на неї, але не відсахнувся далі.

- Якщо з першими запитанням покінчено, дозвольте мені продовжити наш шлях. Це наша перша зустріч і, мабуть, остання на цей місяць, я не читаю лекцій першачкам. Ви зустрінетесь з Роуз та Гійомом. Шануйте своїх викладачів та не плескайте язиками перед іншими студентами на зведених парах. Ваш розклад дістанеться вам завтра. 

Далі йшли у мовчанні. Коридор без вікон був темним, але не вогким. Де не де стояли величезні чаші-світильники. Нарешті попереду були двері з табличкою на них: “гуртожиток факультету фатальних обставин”.

“Факультет фатальних обставин, якась нісенітниця. Що значить фатальних?” - Подумала Навія. але запитала інше.

- Вибачте, пане магістре, а можна побачити які саме умови були у моєму контракті? Я не змогла розібрати старий діалект.
Чоловік засміявся, а потім ласкаво поплескав дівчину по плечу.

- Ваші примірники контрактів будуть надані вам завтра вранці. Перекладу староімперської не додається, але куратори або старшокурсники проведуть вас у бібліотеку і покажуть де словники. Зрештою, можна дочекатися занять з мов. Щасливого дня і радо вітаю вас на чорному факультеті. - Чоловік відчинив двері, махнув рукою комусь у просторому залі зі стійкою-конторкою поперек коридору і пішов геть.
Навія і Савзін переглянулися і зайшли всередину.

Підійшли до конторки, за котрою сиділа стара бабця з сивим волоссям, зморшкуватою як гниле яблуко шкірою, але дуже ясними колючими очима.

- Першачки. Так. Хлопець, тобі у праве крило. Там хлопчачі спальні. У кімнаті шість, дев’ять та тринадцять є вільні ліжка. Обереш сам куди тобі більше хочеться перейти. Дівчинка, є вільне ліжко у третій, а п’ята кімната геть пуста. Також вибереш куди. Ваші речі принесуть пізніше. Тримайте, це сувої правил гуртожитку і список літератури, котру вам треба буде взяти до кінця тижня в бібліотеці. Дзвони до обіду, вечері і ранковий ви почуєте. Інше спитаєте у сусідів. Мене звати пані Анія і я денна наглядачка гуртожитку. По ночам замість мене пан Темій, раджу не сперечатися з ним і не запізнюватися на вечірні переклички, інакше спати будете під дверима в коридорі.

Інформації за один день було стільки, що у Навії йшла колом голова, а ще бурчав пустий шлунок. Здається, вона їла ще вчора вранці.
Бабця, мабуть, почула це бурчання їх шлунків і зітхнула.

- Кухня факультету прямо. Якщо побачите щось незрозуміле, краще не жеріть. Але вчора увечері четверокурсники гуляли повернення на курс, можливо, щось і залишилося погризти. Йдіть вже. З сусідами розбирайтесь самі, але нагадую, вбивати у стінах академії заборонено. - Бабця ще щось прохихотіла, а Навія вже навіть не мала сили дивуватися. Вона пішла прямо. Врешті решт, її речі принесуть, а значить немає про що нервуватися, а пустий шлунок - це серйозно. І якщо на кухні немає їжі, то хоч вода має знайтися?
Савзін також нікуди не йшов від неї, так і зайшли у велику кімнату з печами, столами та полицями, повними усілякого збіжжя.
На погаслій печі стояв якийсь казанок, дівчина заглянула під його кришку - у ніс вдарив аромат варених мідій.

- Я знайшов сухарі зі спеціями і… сир. Небагато, але згодиться.

- Яблука. Ось. - Дівчина дістала з верхньої полиці декілька фруктів. Недовго думаючи, сіла за стіл там, де він був менш захаращений пустими тарілками на кухлями, від котрих пахло пивом.
- Ну що ж… з потраплянням над на навчання, Навіє

- Ага. - Дівчина сумно хруснула сухариком, скривилась від кількості приправ на ньому.

- Я думала це буде якось зрозуміліше. Навесні я була в академії на іспитах і…

- З тобою носилися? Пояснювали як саме чаклувати, що від тебе хочуть і які результати будуть чудовими? - Підхопив думку хлопець. Наві кивнула. Він хруснув яблуком і зажував його сиром.

- Те ж саме. Дивно, що при проходженні екзаменів всім розказують про видатних стихійників, бойових магів, артефакторів… а потім виявляється якийсь чорний факультет і перспектива знайомства з трупами.

І без того не надто смачний сухарик перестав лізти в горло дівчині, вона зітхнула.

- То ми провалили вступні іспити на нормальні факультети?

- Схоже що так. Ти помітила? Лише до стихійників потрапив всього один хлоп. Інші хоч по двоє розібрали. Сірі взагалі п’ятерих.

- Стихійні, то сині?

- ну так.

- Дивно, чому нам так багато пояснювали про те, що буде після навчання у академії, але ніхто навіть толком не пояснив як все тут всередині.

- Теж із глуші? Думаю, це просто наші місцеві маги нам так “допомогли”, у мене прабабця не дожила до мого вступу, інакше б розказала все як.

- А у мене не було магів у рідні. - Навія зітхнула, але Савзін лише пфекнув і голосно захрустів яблуком.

- Точно були. Магія передається лише кровними узами. Так що хтось десь збрехав, хтось десь загуляв. Головне - не бери близько до серця і не розповідай, що магічної рідні не знаєш, бо засміють і це, Навія… не знаю як воно далі буде, але давай триматися разом? - Савзін протягнув довгу долоню дівчині. Навія помітила крихти від сухарів на лискучих подушечках пальців, помітила, що очі хлопця яскраво-карі аж до жовтого, але руку пожала. Врешті решт, як там сказав магістр чорного факультету - тут вони вміють триматися кучі?

Залишалося ще познайомитися з іншими жителями цього дивного місця.

- Ми вже потискали одному руки. В залі. - Дівчина посміхнулася, а хлопець здивовано кліпнув, а потім засміявся і отер свою долоню об сірі штани.

- Ох, так. вибач. Дурний день.

- Але дякую, що не боїшся мене. З моїми пухирями на лиці я схожа на якусь жабу або гриб. 

Савзін хмикнув і знов вкусив шмат сиру.

- Ти не бачила хлопця, з яким я сюди прибув, його обличчя нагадувало вигрібну яму. Але якщо ні тебе, ні його ще не забрали в лазарет і ніхто з магістрів навіть бровою не веде, значить, все ж нормально?

- У тебе дивні поняття норми.

- Є таке. Ми ж маги тепер. Наші горизонти розширено і оце все. - Савзін пограв бровами і Навії стало смішно. Вона ледве не хрюкнула від сміху.

-Та ну тебе. 

- Давай доїдай і пішли з кімнатами визначимося. Потім поділимося враженнями за обідом.
- Згода. 

Вони вийшли з неохайної кухні і в коридорі зустрілися з кремезним дядьком, що тримав торбу Навії і, як подумалося дівчині, торбу Савзіна. Служка у оливковому вбранні позирнув на підлітків і протягнув їх торби.

- Приніс. Нехай щастить. - Розвернувся і пішов. Навія забрала свої речі, здивовано помічаючи, що тепер на ручці була прив’язана чорна ганчірка з вишитою білими нитками її іменем.

- Оце вони круто все продумують тут. Ніби за нами слідкують більше, ніж ми бачимо. - Савзін метушливо перевіряв вміст своєї торби, а Наві не стала, просто закинула її на плече і обернулася. Дівочий коридор був мовчазним і тихим. Або всі на заняттях, або що. У хлопців десь вдалині щось ритмічно гатилося в стінку, та це були не її проблеми. Дівчина вирішувала для себе чи варто їй іти в кімнату, де вже хтось живе, чи подивитися як виглядає вільна кімната.
Врешті думка про те, щоб бути єдиною хазяйкою цілої кімнати перемогла і Наві пішла шукати двері з номером п’ять. Перше, що скидалося в очі - вікно. Вони були у підземеллі, на три поверхи нижче холу, але у кімнаті було вікно. Навія кинула торбу біля порогу і підбігла до вікна між двома ліжками, виглянула і здивовано протягнула: “ого!”
Наві пам’ятала, що академії стояла на вершині другого міського пагорбу, але якось не думала, що академія в цей пагорб настільки вгризлася. Вікно виходило на північ. Зі схилу дівчина бачила далеку загороду паркану, тренувальні майданчики, сараї та господарські приміщення академії. Звісно, було б добре мати вид на сад або парк академії, на її фонтани, що залишалися з парадної сторони. Тепер було зрозуміло, чому кімнати розташовувалися лише по одну сторону коридору. З іншого боку вікон не могло бути і тому кімнати такі великі. По чотири ліжка у кожній, два столи і дві шафи до стелі.

Тепер Навія помітила, що товщина стін була близько десяти ліктів - навіть якщо відкрити вікно, яке ззовні, мабуть, більше здавалося схожим на бійницю, до краю стіни треба буде ще проповзти довгою аркою. Але це було цікаво. Таких товстих стін дівчина ніколи не бачила зблизька.
Вирішивши, що спостерігати за видами з вікна можна буде і після того як розбереться з облаштуванням, новонавернена магічка обрала ліжко справа від вікна і почала розпаковувати свої речі. Не те щоб їх було багато - трішки теплих речей на зиму, набір для письма, невелика книжечка-записник із вичиненого пергаменту, зимнє взуття, хоча, здається, академія з цим мала подбати, а також нижня білизна. Було навіть дивно, що торба здавалася такою важкою, коли Навія її несла, піднімаючись до академії. Хоча…

Дівчина згадала, що батько давав їй в дорогу складний ножик, а також кошель з грошима. Зойкнула злякано, перевіряючи кишені. Знайшла. Речі лежали під пакунком з білизною.
“Отже, мої речі перевіряли. Бо кошель був при мені, у тому одязі, в якому я прибула, а ніж - у бічній кишені торби”. - Це не було зовсім лякаючою новиною. Врешті решт, всі чотири академії магії були імперськими інституціями, а імперія спала і бачила щоб контролювати те, що діється на її територіях. Кажуть, тим, хто жив у нещодавно приєднаних землях, доводилося проходити через фільтраційні табори і доказувати свою лояльність. Навії пощастило у цьому сенсі - Міжгір’я не приєднували воєнним шляхом. Прапрадід їх лорда просто приніс васальну клятву імператору. Тепер вона була імперкою, хоча зовнішністю завдячувала наполовину своїй матері із північних земель, що все ще, скоріше, були поза владою імперії. Матір ніколи не розповідала чому її мати опинилася в центральних імперських землях і чого їй це вартувало. Для темноволосих і зеленооких імперців, русяве волосся і темні очі, або ж темна шкіра, або ж біляве, або руде волосся були однаковою екзотикою, показчиком нечистої крові, але якщо у великих містах імперці, і справді, високо задирали носа, то у містечках подалі від влади, штибу Міжгір’я, можна було і вихватити за те, що назвався імперцем, а не міжгірцем. Цю тонку межу знали всі, хто не виріс у великому місті типу Вейну, і як би таємні служби не старалися, але цю межу в розумах людей ще не можна було здолати.
“Це втома. Чи нахіба я так багато думаю?” - Дівчина провела по обличчі долонею і неприємно здригнулася - пухирі відізвалися болем і зудінням. З цим також треба було щось вирішувати. Нехай порядки у академії чудернацькі і тут не дуже-то переживають про нових студентів, що було дивно, зважаючи як у академію зазивали Навію навесні, вона не збиралася просто так сидіти і чекати наступних вказівок.
- Треба взяти книги і, заодно, роздивитися академію. - Проговоривши вголос, вдоволена тим, що тепер у неї є план на день, дівчинка підвелася. Подумала, що спершу таки треба закинути речі у шафу, яку вона може сама собі обрати. Цілу шафу, а не маленьку скриню під постіллю. Це трішки підняло настрій. Студентка відкрила дверцята найближчої до неї і здивовано охнула - окрім полиць, з внутрішньої сторони дверцята були обшкрябані написами, напевне, учениць, що жили тут раніше.

Імена, якісь дати, назви поселень, рунічні знаки.
Торкнувшись пальцями пошкрябаних дошок, дівчина всміхнулася. Врешті решт, якщо така кількість дівчат пройшла крізь цей факультет з сумною славою, значить, і вона пройде. А щодо слави факультету і його реального обличчя - саме був час розібратися. У бібліотеці. 

“Сподіваюся, Савзін не буде розкладати свої речі шов до шва” - Нетерпляче подумала Навія і не дуже охайно розпихала свій одяг по поличкам. Їй хотілося діяти. І дізнатися все на світі. Тупе одуріння, з котрим вона прокинулася, проходило. Повертались емоції, ніби хтось зняв перед очима дівчини десятки сірих вуалей. Савзін теж швидко розібрався зі своїми речами і чекав дівчину в коридорі. Вона кивнула йому і, сховавши зудящі долоні у кишені, кивнула на двері. 

- Пішли за списком у бібліотеку. 

Стара пані за конторкою розповіла куди ученикам йти і новонавернені “чорні” почали підніматися на поверхи вверх. Бібліотека займала увесь другий поверх академії, мала багато входів та бібліотекарів, дуже багато залів, секцій, виставочних залів з рідкісними артефактами та магічними книгами, а звичайні навчальні посібники та дріб’язкове навчальне причандалля треба було отримувати у найпершому залі. Там вже була невеличка черга. Багато першаків вирішили дарма не гаяти час, тож саме був час переглянутися з учнями з інших факультетів, хоча Навії було соромно з-за свого обличчя і тіла і вона більше ховалася за нового приятеля. Звичайно, якби він був дівчинкою, було б краще, але вже куди діватися від обставин. Навія роздивлялася інших, допоки не пройшла всередину зала. Виявляється, за столами уже були складені кипи книг та сувоїв для кожного студента, залишалося лише назвати своє ім’я і факультет і старшокурсники віддавали потрібну кипу в руки. 

“На цей раз у них не сірі жилетки… стоп… які ще сірі жилетки?” - Навія здивовано кліпнула. Їй здалося, що вона щось пригадує. Ніби вона вже бачила студентів у кольорових жилетках. Але нікого крім першачків дівчина ще ж не бачила?
У скроні штрикнуло несподіваним болем, зазуділи пухирі, щоб стриматися їх почухати, дівчина зосередилася на процедурі роздачі книг.
Декотрим давали більше книг, декому товстіші книги, а от учні з червоного факультету виходили заледве з чотирма книжками. Найбільше дісталося жовтим. Дівчинка з товстою чорнявою косою сумно зітхнула, побачивши гору книг з неї зростом:

- А можна я візьму половину, а потім прийду за залишками?

- А можна магічка здгадає навіщо їм магія? - Пфиркнула їй студентка-старшокурсниця у зеленому жилеті. - Ти мала вправлятися у левітації, якщо потрапила до академії. То напруж свої мізки і левітуй звідси, Майна ап Доан.
Учні загуділи здивовано і напружено. Навія злякано перевела погляд на Савзіна, але той хіба трохи посміхнувся і пожав плечима.
У Майни почервоніли вуха, але дівчинка схопила перо, розписалася у отриманні книг і змахнула рукою, підтримала пас другою: книги стосиком обережно поплили зі столу. Наверху стосику лежала достатньо тонка брошурка і вона злетіла, з дивним розгоном саданувши старшокурсницю по потилиці.

- Ай. Ах, ти ж мала сучка! - Закричала “зелена”, Майна здивовано обернулася. Вся колона книг ніби піднялася і опала на невидимій хвилі.

- Шай, заткнись. Дівчинко, не втрачай концентрацію. - Прозвучав голос з-за книжної полиці, звідти вийшла пані у коричневій мантії бібліотекарки. Заледве повела поглядом і буклетик полевітував на місце поверх книжок першокурсниці.

- Першокурсники не вміють в подвійне левітування, Шай. Це я ударила тебе тією книжкою. За нелюб’язність. Твоя оцінка за сьогоднішню практику буде низькою. З першачками треба носитися. - Жінка років сорока, з темним волоссям і яскраво-зеленими очима вдоволено посміхалася, дивлячись як червоніє, а потім блідніє поіменована Шаєю. Але студентка, звісно, не стала сперечатися зі старшою і опустила голову. Вдоволена бібліотекарка обернулася до принишклих першачків.
- Діти, чого ви стали. Як би Шай не сказала, але левітації ви всі вчилися. У кого завелика куча - зібралися з думками і понесли. Киш звідси. Жаліти вас ніхто не буде. У забитих провінціях ви б уже за великих шаманів зійшли з вашими базовими наборами вмінь. Наступні по списку. Швидко. Через десять хвилин обідній дзвін і бібліотека зачиниться на цю годину.
- Пощастило, що у нас не такі гори книг. Не хочу левітувати. - Савзін, притримуючи гірку книг від пояса по груди, вдоволено підморгнув Навії, а вона посміхнулася і показала на складену жужмом торбу, котру тримала у кишені.

- А я просто подумала, що із пустими руками буде незручно йти за книжками.

Хлопець на мить зупинився, а потім розсміявся: - Ні, ну ти так. Оце рівень висоти інтелекту.

- Ага. Висоти підвальних поверхів. - Навії і самій стало смішно. День був важким, дуже стресовим, а це тільки пора обіду.

- До речі, давай у столову, а потім уже до нас в зміїні нори, бо двічі просто так ганяти цими сходами я відмовляюся.

- І то правда. Пішли.

Нарешті у столовій залі на першому поверсі, що була просто величезною, з високими вітражами різнокольорового скла, що кидало різнокольорові відображення на усіх, Навія і Савзін змогли вдосталь надивитися на студентів різних факультетів. Вони відрізнялися жилетками і кольорами каменів на ланцюжках учнів. Наставників не видно - жодних довгих мантій. Більшість студентів сиділи кучками, факультет поближче до факультету, хоча Навія здивовано відмітила, що сидять і геть змішані групи, і поодинокі за обідніми довгими лавами були. Було гамірно, де не де чулися вибухи сміху, реготу, але не те, щоб тут засиджувалися. Учні брали тацю з тарілками і йшли за стіл, а потім відносили тацю до віконця у стіні біля виходу. Там стояли жінки у оливковому і забирали брудні тарілки. Все було облаштовано дивно, але ніби зручно. Забравши свої таці, де були каша, варені овочі, варене куряче м’ясо та по кухлику з ягідним напоєм, першокурсники чорного факультету замріяно зупинилися посеред залу, обираючи куди всістися, як тут їм засвистіли і замахали руками учні з чорними жилетками.

- Агов, малеча! Ласкаво просимо до нашого столу! - Склавши долоні до рота, закричала дівчина з дивним білим волоссям, що, коротко стрижене, стояло їжачковими голками у неї на голові. Навія вперше бачила таку яскраву особу. Тому вона навіть не сумнівалася, пішла до них. Савзін щось буркнув, але теж приєднався. За столом сиділо п’ятеро. Троє хлопців: два чистокровних імперця, з виду, і один уродженець східних степів. Дівчина з їжачком і поряд з нею чорноволоса і чорноока дівчина, у котрої замість однієї підвіски на шиї, було намотано заледве не двадцять ланцюжків з чорним камінням.

- Я Ама. - Дівчина-їжачок широко всміхнулася і кивнула на інших.

- Це Лоя, а то паничі Йораг, Тамір та Науш. Ми з четвертого курсу.

- Виживші. - Буркнув східняк Тамір.

- Вперті. - Ляскаво протягнула чорноволоса і показала язика імперцям, а потім ляснула по вільній лавці біля себе.

- Так, жертва опору магії, а ну падай сюди, зараз, а… - Зиркнула на Савзіна, той зашарівся. - Як звати?

- Савзін.

- А Савзін впаде біля Ами. Ім’я, жертво?

- Га? Я Навія. 

- Із Міжгір’я? Хе, вітаю. Я підслухала розмову магістрів про тебе. З вересня тебе біла до себе на практикуми по опору магії забирає. Якраз четвертому курсу розбори. Тісне співробітництво. М… - Лоя закотила очі і так облизала губи, що, здається, у роті пересохло не тільки у Навії, а ще й декількох хлопців за сусідніми столами. Лише чорні залишилися беземоційні до цієї поведінки подруги.

- То мені боятися чи радіти? - Навія ковирнула кашу і понюхала м’ясо, пахло смачно, можна було і жувати.

- Радій, сонечко. Бо на твоєму місці я б хотіла бути поближче до білої магістерки, особливо, коли твої пухирі почнуть наривати, а, судячи з їх стану, це буде скоро.
- Фу… так же можно і апетит втратити. - Пробурчав Савзін, а його по плечу хлопнув Йораг: - Повір, хлопче, рік на чорному і ти зможеш їсти під час препарації вагітних тролих.

Якраз сьорбнувша напою Навія ледве не пирснула ним по столу. Стрималася, але все ж закашлялася. Ама ласкаво вметелила їй по спині.
- Почекайте до кінця серпня. Факультет дозбере всіх своїх цьогорічних жертв і ми проведемо вам нормальну посвяту і все пояснимо. Головне - пам’ятайте принцип “боятися треба не мертвих, а живих. І ми - живі біля мертвих”.

Старшаки захихотіли як навіжені, Навії стало неприємно і вона опустила очі в свою тарілку, хоча її ніяковість, здається, ні на кого не вплинула - учні перемовлялися про свої навчальні графіки, трішки розпитували Савзіна звідки він і у яких кімнатах поселилися першачки. Ще з хвилин п’ять і Ама зойкнула, підхопила свою тацю з пустими тарілками і побігла до виходу, за нею потягнулися інші.
Навія обернулася щоб помітити як виходить Лоя - вона не йшла, а плила - стегна у сірих штанцях виглядали так, ніби їх було створено для богинь зваблення, хоча, можливо, саме така кров і вирувала у тій чорній.

- Ти все ще впевнений, що з нами все буде добре, Савзін?

- Знаєш, давай думати позитивно. До четвертого курсу ми точно доживемо. Можливо, трішки дахом поїдемо, але доживемо.

 

 

Найприємнішим відкриттям довгого дня стало те, що попри перестороги і дивну поведінку старшокурсників, Навія не відчувала себе наляканою - вона повернулася до своєї власної (як хотілося думати) кімнати і піддалася потягу - впала на постіль і просто лежала, дивлячись в стелю, розрізняючи на ній декілька шарів вибілювача, один слід удара чимось твердим і відпечаток руки. Хто б не жив у цій кімнаті до Навії, ці дівчата вміли шуміти.
Врешті, дівчина зібралася з думками і підняла з підлоги торбу з книжками, почала виймати по одній, розглядаючи віддані їй на рік “скарби”.
“Загальна історія Імперії”, “Статут магії”, “Практикум з монстрології”, “Загальна медицина”, “Тлумачний словник давньоімперської”, “Теорія чар, курс 1” і невеличка книжечка “Введеня в божественність”. Навія з великою цікавістю погортала книгу з монстрами, здригнулася від декількох гравюр. У книжці з загальної медицини було знайдена, замість закладки, чийся клаптик сувою з записками-шпаргалкою щодо кісток, цінна річ, якщо так подумати, тож дівчина вирішила не викидати лист. Статут магії порадував чорнильними записками на полях, а у загальній історії Імперії хтось підмалював розкішні ослячі вуха і густі вуса Імператору. Це трішки звеселило. Дівчина подивилася на записи імен учнів, у кого ці книжки були до неї, та, на жаль, жодна книга не належала тим четверокурсникам. Це був би дуже веселий збіг.

Навія знову позіхнула, склала книжки на стіл і, пригорнувшись до подушки, почала рахувати.
По всьому отримувалося, що до початку навчального року у Академії ставляться досить дивно. Ніби як заняття мають початися з першого вересня, але учнів не відразу розподіляють по факультетам, а декотрі доїжджають пізніше. Ще дивним було те, що юнка зовсім не пам’ятала вчорашнього дня. Лише ранок. Знайомство з хлопцем!

Точно!

Навія аж підскочила на ліжку і стрепенулася.

У неї, крім четверокурсників, був ще той знайомець, який довів до воріт, але не став йти з нею, та й взагалі звернув кудись. Можливо, він щось знав, тому й повернув.
“А ще й треба дочекатися мойого примірнику контракту, тепер же тлумачний словник є, я зможу все перевести. І цікаво б знайти Гіллу, що вона робить там? Скніє у сірій кімнаті з іншими, кого ще необрав жоден факультет?”

Думки дівчини перервалися - хтось постукав у двері.

- Заходьте. - Наві піднялася з ліжка і бездумно схопила книжку, щоб хоч не просто так стовбичити посеред кімнати.

До неї заглянула Ама:

- О, то це ти вирішила у п’ятій сама оселитися? Круто! - Дівчина підійшла до першокурсниці, оглядаючи книжки на столі і вид з вікна. Цокнула язиком, але видно, що залишилася вдоволеною.

- Давай домовимося: якщо у цьому році більше ніхто до тебе не підселиться, то я або Лая тут інколи будуть ночувати на вільних місцях? Будь ласочка. У нас в кімнаті чотири тварюки…

- У вас кімната на шість ліжок? - Навія здивовано кліпнула. Ама витріщилася на неї, збилася з думки, а потім розреготалася.

- Ні, чотири ліжка, але чотири чорні у одній кімнаті, у двох з яких романтичні відносини з п’ятикурсниками. це занадто. То ми до тебе? Будь ласочка. А я за це з польової практики притарабаню тобі найкращих солодощів, сувоїв і чого скажеш, будьласочка, будьласочка, будьласочка… - Заканючила старшокурсниця і Навія здивовано зітхнула, подумала, та й кивнула.

- Краще ви мені будете розповідати як все тут влаштовано, бо я перша з Міжгір’я за останні шістдесят років.

- Ох, моя ти рибо солоденька! - Білява магічка радісно стиснула її в обймах, так, что Наві аж ледве не задихнулася, зате почула, що від четверокурсниці пахне лавандою.

- Все буде! Обіцяю пам’яттю прабабки, ти не пожалкуєш. - Ада огледіла кімнату уже з видом переможниці і власниці.
Навія подумки уже попрощалася з тишею, котрої прагнула:

- Але якщо поселиться ще хтось, то домовляйтеся і з тою дівчиною також.

Ама легковажно махнула рукою.

- Добре, хоча впевнена, що магістр добиратиме хлопчаків. Зазвичай, на перший курс він бере багато хлопців. Ніби як дівчатам важко на чорному, ми вразливіші, боїмося крові, жаб, мишей і усіляка така дурість. - Ада заледве скривила ніс і всілася на підвіконня, метиляючи ногами в темних не-формених чобітках.

- Моя тобі порада, не слухай тих, хто буде говорити, що ти не можеш і де твоя межа. Ну і не сварися з сірими. Бо ті крисюки колись стануть крючкотворами, що будуть іншим давати роботу. А! І ванні кімнати та вбиральні в кінці коридору. Раджу замикатися, якщо що. Або бити прокльонами, якщо у придурків почешеться у штанях…

Кулон на шиї Ади запульсував білим сяйвом, вона зойкнула і схопилася.

- Ну все, моя добра Навіє, дякую за дозвіл і не переймайся, все буде добре, якщо що. Ми зазвичай стукаємо у двері, о володарко наших спокійних снів. - Зі сміхом, швидка як західний вітер, четверокурсниця випурхнула геть за двері.

Навія здивовано присіла знову на постіль.

- Ой, та ну вас. - І лягла горілиць, знову роздивляючись стелю. Академія була дивною. Тут студенти явно мали більше свобод і небезпек, чим то розказувалося майбутнім учням. Навія намагалася пригадати, що вона взагалі чула про академію від пана Таєра, у котрого три роки опановувала базові чари, коли магія прокинулася в крові дівчинки.
Міський чарівник мало розказував про те, як все облаштовано, тим паче, що він свого часу вчився у східній академії, яка була дуже далеко від Міжгір’я; чарівників взагалі часто відправляли працювати подалі від місць, де вони народилися. Причини цьому були у політиці імперії і у страхуванні правлячої верхівки перед магічними заколотами. Хоча ті й траплялися. Імперія жила війною і часто починала жерти сама себе - багато різних народностей, багато суперечок, проблем. Навія ніколи в цьому не розбиралася, у Міжгір’ї все було просто - по-максимуму ігнорувати існування світу за стінами гір і усе буде добре. Але тепер навкруги було величезне місто Вейн - місто-порт, місто-серце півдня, а сама Навія була магічкою, тобто - власністю імперії. Скоро їй вручать зачарований ланцюжок і почнеться служіння до скону.
Інколи магів імерії називали псами. Інколи вони на це майже не ображалися. Але, зазвичай, жартувати про собак було не варто у їх присутності.
“Мабуть, тому зараз над учнями мало контролю. Лектори і інші дорослі у академії теж маги. Вони нас жаліють?” - Хоча ця думка видалася Навії сумнівною, особливо коли вона пригадала сьогоднійшній епізод у бібліотеці. Старша чарівниця ударила дівчину книжкою, а ніхто навіть оком не кліпнув.

“Старшаки ображають молодших? Все як зі шпаною у селі?” - Багато запитань. Треба було все тримати у голові, але якось притомлена подіями дня Навія відчула як важчають її повіки і закрила очі.

- Хе! Кого я бачу! Оце ти спиш, і ранішній дзвін пропустила, і грюкіт у двері! Ну що, де мої щирі привітання з найкращою сусідкою на світі! - Розбудив Навію бадьорий знайомий голос. Вона вікрила очі, випорсалася від подушки, яку обіймала уві сні, усвідомила що вчора зарано заснула, навіть не знявши чобіт, від чого зараз ноги гуділи. Протерла обличчя долонями і сфокусувалася.
У кімнаті стояла Гілла із ланцюжком на шиї. Сяюча як нова монета.

- Я думала у “чорних” все гірше, але зійде. Я як почула, що ти одна оселилася, то точно зрозуміла, що це знак. Хоч якийсь мед у бочці гівна.

- Думаєш, бочка від того стане кращою? - Навія, позіхаючи, потягнулася.

- Та досить відлежуватися! - Дівчина тупцнула ногою, я потім смикнула себе за хвостик коси. - Ні, не стане, зате історія бочки стане набагато цікавішою. А ми тут з тобою в історію точно вляпалися, хе. Я в гніві, але один рік можна і помучитися. На другий курс переведуся до демонової бабусі. - Гілла тараторила і досить швидко обставляла своїми речами поличку над лівим ліжком біля вікна, зайняла вільну шафу і взагалі була така діяльна, що її біла коса лиш ментилялася туди суди як довгий хвіст розгніваної кішки.

Навія зітхнула і встала з ліжка. 

- Піду вмиюся і взагалі… не знаю, що зі мною, я ніколи так багато не спала і не відчувалася втомленою.
Гілла смикнула плечима:

- У тебе все тіло схоже на вершини гір - все в білих пухирях, які от от луснуть. Якби мене так міцно прокляли, я б уже стояла навколішки перед лазаретом і молилася на те, щоб ці прокляття зняли, а ти так спокійно і ліниво до цього ставишся, що я просто в захваті. Десять із десяти по шкалі нехтувань своїм здоров’ям.

Навія нахмурилася.

- Але ж мені ніхто не сказав, що це небезпечно і морже зашкодити мені.

- Пф. Ти в академії Вейну, де, я впевнена, на тебе уже зробили ставки і вирішують, коли ти якщо не коні двинеш, то найбільш ефектно луснеш усіма оцими… штуками. - Гілла зробила страшні очі і кивнула: - Пішли. Вмиємо тебе і я покажу де тут лазарет.

Дівчина здивовано подимилася на нову сусідку по кімнаті:

- Звідки ти все знаєш?

- Я народилася тут. Моя мати - одна з прибиральниць, а батько - садівник. Нехитрий набір в біографію великої чарівниці, плюс виродженість двох ліній крові, плюс гнів предків і оце все, зрештою, вони працювали там, звідки вилетіли з тріском, сірі постаралися. Сірі люблять так дрізб’язково мститися тим, хто слабше. Ну а я… мені пощастило і ні. Служок у оливковому тут дуже скоро перестає помічати навіть найсердешніший студент. - В голосі Гілли бриніла давня образа, але Навія не знайшла в собі сили запевняти, що вона не така: зрештою, у неї із голови вилетіли імена бабці, що сидить у вітальні факультету та того дебелого дядька, что приніс її торбу.
Після ванної кімнати стало легше. Навія подивилася на своє відображення у диві дивному - великому дзеркалі на стіні та зітхнула знов. Те, як вона виглядала, було жахливо. Але якщо торкнутися пульсуючих горбиків, ставало неймовірно боляче.

- Гілло, а ти вже таке бачила?

- Я ж казала, приблизно двоє на рік відлітають до лазарету з такою красою. Не забувай - у академії величезна концентрація магії і нервових діточок та викладачів. Комусь потрапила під руку і тримай.

- Але у мене це виявилося вдома.

- Пфе, ото знайшла проблему. Це визрівне. У тебе могло з весни гнити прокляття всередині. На твоєму місці я б після лазарету ще в Храм сбігала, усі свічки палити на всі гроші, у подяку своєму богові.
Дівчина з Міжгір’я роздратовано скривилася. Від цього заболіло обличчя.

- Я не знаю свого бога.

- Плювати. Поставиш усім. Але спочатку пішли. Я хочі бачити як пані Ласка над тобою тріпотітися буде. Ставлю мідяк, що спочатку до тебе зберуть всіх охочих подивитися процедуру. - В очах Гілли світилися нездорові вогні інтересу. Навію аж мурашки взяли, тому далі вона йшла мовчки.
До лазарету було йти якоюсь дуже знайомою дорогою.

- Стривай, це ж ті кімнати, в яких нас тримали.

- Поруч. Для виджужуючих то зала була.

- Ого… а навіщо стільки місця під лазарет?

- Тому що якщо війна, то академія стане останнім форпостом міста або усього півдня. 

 

У лазареті їх приняла одна із лікарок, але, обдивившись уважно пухирі на тілі Навії, вручила флакон з знебоюючим і відправила назад, мовляв, ніхто не полізе зі скальпелем та магією на результат реакції на чари - не ясно як саме тіло дівчини на це відреагує. Так що пити зілля і терпіти. І бігти звати на допомогу, вже коли пухирі самі відкриються.
Від злості і розчарування жертві невідомого прокляття хотілося кричати і саданути чимось важким по стіні, але вона пригнічено йшла назад, проміж вух пропускаючи все, що там базікала Гілла. В коридорі біля кумнаті їх ждая Лая. Посміхалася так ласкаво, що Навії навіть полегшало, а потім Гілла познайомилася й чорнявою дивачкою з оцими рядами ланцюжків і каміння на шиї і розтеліпала чому Навія смурня.

- Оце ти придумала, кицю. Твої пухирці схожі на перлини. Ніби хтось по тілу взяв і нашив дорогоцінним бісером. Це красиво. Особистио мені облизати хочеться. - Лая висолопила язика і підморгнула.
Гілла запустила в неї рушником: - Фу. Я чула, що всі чорні хворі на голову, але ж не настільки.

- Ні, настільки лише я, сонечко. І, до речі, якщо ти тут теж живеш, то давай ти відразу скажеш, що не проти нічних гостин.
- Від тебе? Лише за поміч з домашками.

- Фу, який прагматизм. Навія обійшлась нам з Адою дешевше.

- Пфе. Ну я ж не перший рік на світі живу, а наша паночка Нав Гірка явно з неба звалилася.
- Нав Гірка? А що… а нехай. - Дівчата хихотіли, балакали про щось. Навія чула все як через товсту ковдру. Вона відкоркувала плашку зілля і добряче хильнула.
Горло опалило, по стравоходу вниз ніби покотилося льодове полум’я, а потім все тіло оніміло. Нав ще відчувала його, але більше не відчувала своєї шкури і, головне, болю. Дівчата притихли.
Лая з розумінням покосилася на фляжку, впізнала назву на етикетці.

- О, моя улюблена штука після екзамену з бойової магії. Рекомендую не більше трьох ковтків на день, інакше потім відходи жорсткі вхопиш. Ну все, обживайтеся тут і сподівайтеся, що наші сусідки нас не дістануть.

Вона пішла, а Гілла вслід ще охоронну руну в повітрі намалювала.
- Прибий мене, якщо я стану такою ж навіженою.
- Не станеш. Ти не така добра.

- Та що? Ой, фу на тебе, Гірочко. Давай, прибирай кислий вираз обличчя і пішли щось утнемо, наприклад, обід, а потім я покажу тобі сади академії.

- А можна?

- Я тебе прошу. Тут, поки ти не підпалила бюст імператора і не намагаєшся задушити когось із учнів, можна майже все.

- Дивне місте.

- Для дивних людей, авжеж.

 

* * *

 

Пройшло декілька днів, сповнених нудьги, сонливості та приглушеного зіллям болю. Навія погано запам’ятовувала те, що відбувається - Гілла познайомилася з Савзіном, коли той прийшов запитати, де пропала Міжгірська, а потім якось так отрималося, що вони почали гуляти втрьох. Поверхи академії, сади та підсобні будівлі виявилися цікавими, городнє поле взагалі викликало жах магічними гарбузами та інщими овочами, та дівчина відчувала себе не в силах що-небудь яскраве відчувати. По всьому отримувалося, що з дня на день їй мало стати легше або гірше - прокляття, що бродило тілом дівчини, вже геть достигло. І вранці першого вересня Гілла ледве розштовхала її:

- Збирайся. Сніданок, урочисте привітання всіх першаків на бойовій арені і ми біжимо на перші пари. - Навії хотілося лише дотягнутися до пляшки зілля і знову провалитися у сни. Гілла прибрала пляшку подалі від її краю столу.
- Е ні, перлинко. Давай пішли я тебе вмию, ми зберемося і попремося на пари, поки ти не пускаєш мені тут слину. Дуже мені хочеться бути першокурсницею “чорного”, що ще до першої сесії вбила іншу студентку.

- А таке бувало? - Ніби крізь воду долунали слова Гілли, та все одно вони трішки лякали.

- Звичайно. Хоче червоні частіше вперед ногами відправляли колег і колежанок. 

- І навіщо я сюди потрапила… - Навія застогнала, перед тим як зачинитися у вбиральні.

- Тому що твій магічний дар сильніший, аніж вміння підпалювати хмиз у печі. Пишайся.

- Я зараз виригаю свою вечерю, перестань, Гілло.
- Все. Не крехчи там. Після сніданку підемо в лазарет знову і цього разу я буду скандалити.

У вбиральню ще хтось зайшов. Навія чула кроки по плитам за дверима кабінки. І чула як замовкла Гілла.

- Ви з п’ятої? - Пролунав жіночий холодний голос.

- Так. Гілла ап Унг. І там Навія із Міжгір’я.

- Чудово. Судячи з показників і розрахунків, ваша сусідка сьогодні має випустити прокляття. Я за нею. Декан Ноєр ап Даві і пані Сілезі чекають.

Навія швидко осмикнула одяг, виходячи, злякано дивлячись, хто ж там за нею прийшов. Це була жінка з невиразною зовнішню, русявим волоссям і зеленими очима. Років сорока, але з таким же успіхом їй могло бути і чотириста. Говорила дуже холодно і спокійно.

- Вимийте руки. Пішли. А ви пані ап Унг не запізнюйтесь на сніданок. Ваша допомога не потрібна.

Переглянувшись з подругою, Нав пішла слідом за пані у чорному. Та швидко вела її коридорами, які, як на диво, були дуже жваві сьогодні.

- Тобі пощастило. Керівництво вирішило провадити закритий практикум з демалефіки* (зняття проклять). Лише декілька відмінників білого та чорного факультетів.

- Це боляче, пані?

Худа жінка пожала плечима: - Коли як. Але судячи з твого зеленого обличчя, вже краще хоч якось вивільнити тебе від прокляття.

Вони піднімалися сходами в лазарет. Із великих вікон Навія бачила як в амфітеатрі з трибунами бойової арени збирається натовп, коли невелика кількість учнів, вишикувані за кольорами їхніх жилеток, стоять на арені біля трибуни.

- Я пропускаю урочистості…

- Наступного року подивишся. Бути глядачем значно приємніше. Сонце не так напікає, арена ж без навісу. Декілька втрат свідомості від вересневої спеки завжди обов’язкові. - Заледве тепліше промовила жінка і вказала куди повертати зі сходів: - Практикум тут. Нічого не бійся. Всі, хто зібралися там, хочуть тобі допомогти.

інтермедія

Дарма вона полізла у цю справу. Жодна цікавість не вартувала того. Раяні Меліа могла спокійно жити своє просте життя клерка, випускниці сірого факультету і просто невдахи, що приїхала з провінції у велике місто і була поглинута ним, але ж ні. Бо одного дня Раяні Меліа вирішила, що їй буде дуже цікаво побачити, що там боги пророкують якійсь іншій провінціалці.
Це бувало. Напади віщувань. Раяні дуже старалася їх не провокувати - якщо і чіпала карти, то лише за дурницями штибу “якою буде погода завтра?”, або ж “чи вплине на мою долю, якщо я завтра надягну нові черевички?”. Карти ненавиділи це. Таро вимагало поваги, уваги і відкритого серця та третього ока.
Випускниця сірого факультету, яка дуже не хотіла скінчити своє життя,Є зачиненою у вежі віщунок, ганьбила високе мистецтво пророцтв. Займалася дурістю і, про всяк випадок, на одне щире гадання, кидала десять дурниць.
Але це сталося. Мабуть, це мало статися.
Як би Раяні не хотіла, та це завжди було з нею. Це як рідна мова - скільки б пісень імперською Меліа не знала, а в голові блукали рідні мотиви забороненого діалекту. Скільки б магічка себе не силувала бути простою, не зазирати туди, де її радо приймуть і зжеруть, а зазирала.
Карти втягнули її у вихор образів і показали те, за що із вежі віщунок можна відправитися прямісінько у підземелля Імператора.
Раяні бачила як згине імперія.
Це було дуже приємне видіння, якщо чесно, але дуже страшне. Пророцтва збуваються. Особливо якщо їх бачать ті, кому не варто було.
Особливо якщо останні десять років те, що творять з усіма провидицями і віщунами імперії, нагадує чергове винищення, тепер уже не малого народцю в глибинах імперії, а цілої професії.
Влада вчиняла хитро - вони не забороняли чари передбачень. І фіолетовий факультет досі працював. Просто всі, хто там опинялися, уже ніколи не бачили свободи. Раяні свого часу пощастило. Їй вистачило сміливості завалити всі екзамени і брехати так, як ніколи в житті не брехала.
Вона втратила усіляке право називатися провидицею і мати аметист на шиї, але мала ось цю конторку і роботу, хворобливу і нудну, що давала прожиття.
Мабуть, вона все ж була приречена. Як і всі провидиці.
Бо спалюючи одні карти таро, обов’язково знаходила нові, або купувала, бо не могла втриматися.
Перед Раяні лежав на столі візерунок смерті найстрашнішого ворога усіх вільних людей. І магічці хотілося скиглити. Бо сьогодні вона не пам’ятала як і коли дістала карти. Прямо на робочому місці.
Водяний годинник в кутку голосно булькнув. Чорні води змінилися сірими і в кабінет зайшов її безпосередній керівник.
Раяні встигла згребти всі карти до себе рукавом старої сірої сорочки.

- Це що тут таке, га? - Пан Кальдер ніколи не страждав на дурість. Шкода.

Молода працівниця зітхнула і пробелькотіла:

- Вибачте… гадала на судженого.
Чоловік крекнус і підкрутив вуса.
- І як?
“Старий збоченець.” - Про себе подумала Раяні, ледве примружившись і швидко перетасовуючи карти, запихаючи їх у мішечок.
- Нісенітниця якась. У мене ніколи не двавалися гадання. Думала, з роками стане краще…
- А… так так. Твої посередні бали в табелі. Якби ти складала екзамени з фіолетових дисциплін хоч на двійку, замість одиниці…
- Зате у мене все було відмінно зі статуту магії пане. Вибачте, будь ласка, я винна, цього більше ніколи не повториться, я викину карти сьогодні ж.
- Та ти чого, не переймайся так. Гадай собі. - Старий лис розцвів у посмішці. - Якщо раптом щось цікавеньке побачиш, покажи і мені? О, ні.. давай ти мені зараз погадаєш?

- Що? - Раяні затремтіла і сховала руки під стіл.

- Погадаєш своєму начальнику. Давай-но розкидуй карти. Питання “Які зміни чекають наш відділ”.

- А нас чекає перевірка, чи що? - Раяні дістала карти і перетасосувала. Вона намагалася їх збити. Карти мають показати якусь дурню. Вона ж безталанна і не вміє їх читати, не вміє дивитися з системи шифрів і знаків. Вона посередність у сірому, що закінчила сірий…
Карти лягали на стіл мовчазним візерунком.
- П’яти вистачить.
Дівчина нахмурилася, подивилася на керівника. але той зацікавлено дивився скоріше на неї, чим на карти.

- М.м.м… мечі означають погані ситуації. Я б сказала, що ось ця вежа… мені здається, варто перевірити фундамент будівлі. Це ж доімперська будівля.

- А як щодо перевернутого Імператора?

- А… це… мм… ну, я завжди трактую цю карту, як зірвані плани. Мабуть, мені варто поквапитися зі звітами.
Пан Кальдер пфекнув і махнув рукою.

- Оце ти права. Ну давай. Працюй, мила Меліа. Я зайду - перевірю ще. - Пригрозивши пальцем, він вийшов з кабінетику дівчини. А та відчула, що по її спині стікає цівочка поту.
“Треба було попросити нікому не розказувати, що я гадаю… чи це було б більш підозріло? Демони моря! Я вляпалася. Я дуже дуже вляпалася!”
До кінця робочого дня Раяні відчувала як густішають невидимі хмари над її головою.
Коли пролунали вечірні дзвони, дівчина аккуратно склала всі сувої і книги, замкнула кабінет і побачила краєм ока мерехтливе сяйво у вікні - пролітаючі зграї птахів закрили низьке сонце. І зграя складалася в руну погоні.

“Трясця демоновій бабусі. Краще б я ці карти з’їла, а та дівчина втопилася ще маленькою. Вони дістануть це. Вони дізнаються. Старий чорт щось розпатякав у відділ нагляду за працівниками”.
Раяні почула кроки - хтось підіймався на її поверх. Зазвичай, вона, як наймолодша, полишала все остання, Тому тут нікого не мало бути.
“Та пішло воно все!”
Панічно зойкнуло щось усередині дівчини, коли вона кинулася до відчиненого вікна і почала трансформацію.
Чари перевертання не були улюбленими. Не були зручними. Вона здала екзамени заледве на трійку. Але зараз або вона саданеться звідси якоюсь птахою, або вже краще відразу заджанутися о бруківку з п’ятого поверху.
- Раяні? Що ти… - її помітив начальник. А за ним вигулькнув ще хтось. Тут не мало бути так багато людей увечері.
“Щезнути. Миттю!”
Раяні сама ставила чари захисту на це вікно, бо пан Кальдер протринькав на себе гроші, що мали йти на найм гарного захисника.
Тому вона шурнула у вікно переляканим голубом. І полетіла так швидко, як могла.
Це тягнуло на трибунал. Звідси, при другому польоті за життя, Раяні видавалося, що краще б вона таки розбилася.
Хоча жити ой як хотілося.
“Вони знають, що я знаю те, що вони знають. Імперія падає. І це мені не пробачать. Як же погано започаткувати, сволото така, історичні часи!
 

* * *

Навія відкрила очі і знов вперилася поглядом у стелю залу, де майже тиждень тому прокинулася.
Останній спогад - двері лазарету. А далу що?
Дівчина піднесла до обличчя руку, хотіла звично легенько почухати хоча б подушечками пальців зудячу шкіру, але пальці торкнулися гладенької поверхну.
- Що? - Рвучко сівши на вузькому ліжку, Навія недовірливо общупала долонями обличчя, шию, спину, наскільки вистачало рук.
Скинула ковдру і подивилася на чисті ноги. Руки.
- Ура! - Скрикнула вона і підвелася. Хотілося танцювати. Жахливе прокляття спало. Або ж його зняли. Плювати. Не важливо. Важливо те, що Навія була тепер нормальною і ніхто не буде бачити висипи на її тілі, що видно було, здається, навіть з іншого краю континенту. Це, мабуть, був найкращий день у житті. Принаймні, за останній тиждень - так точно.

Дівчяина роззирнулася - навколо більше нікого не було. Тож вона вирушила уже знайомим маршрутом - до вбиральні, купалень і геть звідси.

Її ніхто не тримав, тож це було її право рушати куди хотілося.
А хотілося їсти. І побачити Гіллу та Савзіна.
“Сподіваюся, це лише ранок наступного дня. Я ж не могла пропустити багато у навчанні за один день?”

Її чекали на виході з купальні. Навія зустрілася з парою магічок у білому, що швиденько оглянули дівчину, попросили повторити декілька магічних вправ, щось занотували на дощечки і полишили її, повідомивши, що саме час відвідати декана власного факультету. Не те, щоб це було саме те, що Навія хотіла, особливо якщо згадати їх останню розмову.
“Ні, не останню, а першу? Другу? Другу! Демонова ковінька! У нас було дві розмови, я була у нього в кабінеті! Я згадала! Той день, коли я потрапила у академію… вдруге прийшла. Так. Вдруге, бо вперше я прибула сюди на екзамени. На екзамени, де і….”
Дівчина зупинилася посеред коридору. Їй стало млосно. Вона обережненько дійшла до підвіконня і присіла, повільно дихаючи.
Щось трапилося і тепер спогади, яких Наві ніби й не мала, накочували хвилями величезної річки, чи пак - моря. І в цих спогадах можна було потонути.
Їй стирали пам’ять. Двічі. І останній раз це був пан Ноєр ап Даві, а перший раз? Хто то був?
Пам’ять кочевряжилася і не пускала далі. Намагання згадати викликало слабкість і нудоту. А Навія лишгень полишила лазарет і дуже не хотіла туди знов.
Вона навіть панічно зиркнула на шкіру рук - чи не визрівають нові пузирі, але нічого такого не було.
“Або я згадаю, або не згадаю. Все в порядку. Нічого страшного не сталося.” - Дівчина зітхнула і вирішила ще посидіти на підвіконні. Їй варто було ще визначитися, чи говорити декану, що вона пам’ятає ту розмову. Її забрали на чорний факультет, щоб “зламати” і віддати потім на Синій, до тої красивої пані.
Що у Навії було такого, що її зажадали ці двоє інтриганів?
“Дурниці якісь”
Говорити щось - значило знову отримати магічний удар чи якусь складну гру. І дівчина вирішила мовчати. Мовчати і спробувати розібратися самій, що воно таке є. І що ж сталося наприкінці весни.
“Можливо, коли я те згадаю до кінця, побачу хто мене прокляв? Це точно не чорний, бо він би сказав. Хтось інший. Надто багато ворогів на одну малу мене… лишенько. Хочу додому.”