— Чотири! Чотири листи за тиждень! Ти розумієш, що це означає?
— Не тицяй мені в обличчя своїми любовними листами, — Ремус скривився, крадькома позіхаючи в рукав розтягнутої домашньої толстовки. — Це все, що я зараз розумію.
Сіріус помахав зім’ятими листками перед його носом.
— Прокидайся, докторе Ватсоне, у нас з’явилися нові докази. Здається, мене переслідує якийсь психопат. Ось, сюди диви.
Ремус покірно нахилився до аркуша з надрукованим текстом, трішки примружив очі.
— Так, ну, ось такі плями на папері завжди залишає принтер із книгарні біля кампусу, значить… твій шанувальник — це принтер!
Сіріус пхнув його під ребра.
— Я майже повірив, що ти говориш серйозно.
— І серйозно розбираюсь з твоїм особистим життям? Тільки якщо ти розбиратимеш для мене матаналіз.
— Годі бути занудою. Я впевнений, що знайду того, хто це писав…
— Чи ту? Чи тих? Не розумію, чому ти досі не уявив цілу армію із фанаток? — Ремус трохи роздратовано грюкнув кришкою ноутбука. — Ти вдаєшся до індукції, а не дедукції, Шерлоку.
— Не має значення.
Сіріус — як завжди — його не слухав. Він роздивлявся купу записок, тримаючи їх перед собою на витягнутих руках.
— Може, це серія листів? І мені потрібно знайти всі частини? І підкреслити голосні, чи…
— Чи потримати папери над свічкою під світлом місяця? — підтримав його Ремус, тільки брови підняв. Знущався; оце, називається, друг. — І обов’язково, щоб Марс та Венера вишикувались в одну лінію.
— Ти знаєш, що не допомагаєш?
Ремус театрально зітхнув.
— Вибач. Але в тебе дуже безглузді припущення.
Сіріус негайно вишкірив зуби:
— Ніби-то в тебе вони кращі.
— Ну добре, давай я тобі допоможу, — Ремус відкинувся на спинку стільця. — Дивись, він — чи вона — хоче приховати свій справжній почерк, тому друкує текст, а не пише його від руки. Ну, це просто один з варіантів.
— Бо цей почерк жахливий? Корявий? Зовсім нечитаний? О, може, це хтось із факультету медицини?
Йому здалося, чи Ремус зітхнув якось розчаровано?
***
— Він запросив мене на вечірку до кампусу на честь Різдва. І знаєш, що? Ти підеш зі мною.
– Я? — витріщився Ремус. — Чого це я маю кудись іти? Я не фанат парних побачень, красно дякую.
— Ну, будь ласка? Я не хочу, щоб мій таємний психопат побачив, що я навмисно прийшов один, тільки щоб з ним зустрітись.
— Тому ти хочеш навмисно прийти не одному, щоб?.. Ні, я навіть обґрунтувати це не можу, це безглуздя. Й не дивись на мене так, не дивись, не… та бодай тобі. Гаразд. Добре. Так. Згоден, все, тільки прибери цей погляд голодного цуценяти, благаю. Одразу хочеться купити тобі собачого корму.
***
Сіріус задумливо вдивлявся в яскраво-червоний пунш всередині свого пластикового стаканчика, ніби очікував, що звідти випірне чергова підказка. Md особливого успіху не мав — можливо, через те, що цей стаканчик за вечір був вже не першим. Він чесно планував зустріти свою долю віч-на-віч та з ясною головою, але щось очевидно пішло не так.
Настільки очевидно, що навіть Ремус відклеївся від стіни, яку до цього підпирав плечем, та підійшов до нього, доторкнувшись до його плеча.
— Щось я не бачу твого мисливського азарту. Набридло розбиратися з загадками?
Сіріус мляво хитнув головою.
– Здається, загадка вирішила сьогодні не приходити. Я… чорт забирай, я був впевнений, що дізнаюся, хто це був. Впевнений! Зрештою, це має бути хтось особливий, бо він писав мені ці безглузді записки та залишав подарунки в моїх речах, і при цьому я жодного разу його навіть не бачив!
— Кажеш, жодного разу… — всміхнувся Ремус, приховуючи усмішку за ковтком свого пуншу. — Жодного разу нічого та нікого не бачив?
Сіріус одним махом допив свій пунш.
— Ні, я б запам’ятав, якщо…
От дідько.
Ремус, який копирсається в його рюкзаку «Ти що, знову вкрав всі мої ручки?»
Ремус, який не лягає спати геть не до самого ранку, бо вирізає якісь шматки паперу та наклеює їх на один аркуш, пояснюючи, що робить макет до семінару.
Ремус, який знає всі його звичайні маршрути та його розклад, і який виходить із кав’ярні, де за хвилину йому несподівано віддадуть його улюблену каву з надписом «від невідомого добродія».
Ремус, який дивиться на нього та трохи мружить очі, і в неоновому світлі мерехтливих ламп в його погляді спалахують іскорки сміху.
— Який же ти все-таки…
— Загальмований?
— Зауваж, це сказав не я.