Найбільший страх Драко Мелфоя

В першу їхню зустріч дівчинка дивиться на нього широко розплющеними очима. Рот її привідкритий як у всіх дітей до яких ще не дійшло що не можна так витріщатися на незнайомців.

— А ти справді зі Львова? — питає вона.

Драко кривиться.

— Так, так, зі Львова. Роби першу вправу.

Марічка прижмурює очі і хитро посміхається.

— А це правда що у Львові живуть справжні леви? — питає вона спираючись щокою на руку.

Драко підсуває книжку ближче до неї. Мерлін, чим він думав коли погоджувався стати репетитором англійської для маленької дівчинки?

— Звісно що ні, це якась маячня.

Марічка пирскає, і глузливо вигинає брови.

— От ти і попався. Львів’янин так би ніколи не сказав, — роз’яснює вона йому, наче якомусь дурнику.

Драко хмуриться і знову підпихає їй книжку під носа. Неймовірно! Навіть дитина його розкусила. А якщо так, то аврори точно скоро заглянуть у гості.

— Просто ти деколи так дивно говориш, — продовжує вона на наступному занятті. Драко зітхає. Якби ж хоч крихту її цікавості до нього можна було б звернути на вивчення англійської — йому б не довелося вп’яте повторювати різницю між is і are.

— Ти думаєш так?

— Ніби слова місцями переставляєш, — задумливо каже вона. — Або вибираєш не ті слова. Хоч воно ніби і звучить правильно, але насправді ніхто так не говорить.

— Нісенітниці. Я говорю не по-іншому ніж інші, — роздратовано бурмоче Драко і легенько стукає нігтем по медальону-перекладачу. Знав же що треба було купувати новішу модель.

Занятті так на п’ятому Марічка остаточно до нього звикає, і поводиться з ним так, наче він якийсь її родич, що просто зайшов у гості.

— А мені такий сон сьогодні снився, — загадково протягує вона замість того, щоб відповісти на його запитання. — Ніби я літала. Ти хотів би навчитися літати?

— Ти слова вивчила? — втомлено повторює Драко.

— Які слова? Ти не задавав, — швидко відповідає дівчинка із впевненістю в очах.

Драко зітхає. Ґрифіндор. Була б вона відьмою, то неодмінно потрапила б у ґрифіндор.

Ця непрохана думка боляче шкрябає серце, тож він мотає головою, щоб струсити її. Пора перестати так часто згадувати про чаклунський світ. Натомість він бере підручник і тицяє в першу-ліпшу вправу.

— Прочитай речення і круг правильне слово.

— Ти хотів сказати “обведи” правильне слово? — перепитує Марічка.

— Я так і сказав, — бурмочить Драко. Марічка тепло усміхається і хитає головою, але врешті слухається його і береться за навчання.

Коли Драко погоджувався на цю роботу то геть не так все уявляв. Він мав бути суворим вчителем і наставником, що цеглинка за цеглинкою наповнював би дитячу голову необхідними знаннями. Та натомість, він отямився в дівчачій рожевій спальні, заставленій м’якими іграшками, із непосидючим дитям, що детально роздзвонювало йому про всі свої справи, і виправляло кожне його речення.

 

Та сьогодні вона не така. Тиха і втомлена. Плечі опущені, наче несе якийсь тягар, і раз-у-раз потирає невиспані очі. Драко вже сидить із нею із четверть години, а досі не почув більше десяти слів. Йому б радіти, але щось насторожливо давить в грудях.

— Марічко, ти в порядку? — питає він на подив собі самому.

Не піднявши голови від зошита вона каже “так”. Хоч сьогодні вона не відволікається на розмови, але завдання виконує значно довше. Запитання не вкладаються в її голові з першого разу, слова здаються зовсім невідомими, а той азарт з яким вона раніше виконувала роботу кудись зник. Ще минулого заняття вона підбурювала його засікати за скільки хвилин вона зробить ту чи іншу вправу, а сьогодні просто мовчки чахне над підручником.

— Який тобі сьогодні сон снився? — питає він вдаючи цікавість.

Але дівчинка лиш понуро каже:

— Поганий.

Позаду нього щось шурхотить. Драко озирається, але не бачить нічого окрім Марічкиного ліжка, накритого рожевим пухнастим коциком і книжкової шафи.

Він підсуває Марічці книгу із новими правилами, і знову чує цей звук.

— Під ліжком хтось є? Ти цуценя завела чи що? — врешті питає він трохи роздратовано.

Марічка заперечно хитає головою.

— Це не цуценя, — каже вона пошепки, і дивиться на нього своїми великими блакитними очима.

— А що це?

Дівчинка знизує плечима.

Під ліжком знову щось шурхотить і Драко не витримує. Якщо Марічка просто винайшла новий спосіб саботувати уроки — у неї нічого не вийде. Він встає на коліна і, відгорнувши коцик, заглядає під низ, щоб спіймати цю тваринку чи що би там не було.

Та під ліжком порожньо.

Драко зиркає на Марічку. Вона перелякано слідкує за ним, наче чогось чекає. Він знову дивиться під ліжко. І нарешті розуміє, — тут не порожньо. Тут просто темно. Ця темрява така густа, що не дає заглянути в себе. І Драко їй не подобається. 

Чим довше він в неї вдивляється, тим чіткіше чує звуки що звідти розносяться.

Драко…

Від чужого шепоту по тілу пробігають сироти.

Драко…

Волосся на потилиці встає дибки, бо усвідомлення того, кого він зараз побачить приходить швидше за образ.

Я знайшов тебе…

В темряві спалахують дві червоні цятки, і зміїний погляд Волдеморта впивається в нього із ненавистю.

Ні, цього не може бути. Коцик вислизає із Дракових пальців, знову накриваючи собою підліжжя, і він, упавши навзнак, повзе до виходу. Ні, ні, ні.

Зрадник… — шипить голос і бліда долоня виринає з-під тканини тягнучи до нього кістляві пальці.

Боягуз…

Драко схоплюється на ноги і вибігає з кімнати. Двері вдаряються об стіну, він зачіпає ліктем сервант в коридорі, і від дзенькоту стаканчиків його тіло здригається. Перекидає стійку для парасоль, і хапається за клямку дверей, трясучи нею в різні сторони, поки двері таки не відкриваються, і Драко вибігає на залитий сонцем садок, а згодом, скрипнувши хвірткою, на багатолюдну вулицю. Світло і голоса збивають його з пантелику, а голова йде обертом.

— Мерлін, — Драко нарешті зупиняється, сховавшись за чиїмось будинком, і робить глибокий вдих. З його губ зривається смішок.

У нього йде принизливо багато часу на те, щоб усвідомити, що не може Волдеморт ховатися під ліжком маленької дівчинки.

 

Вдома він наливає собі чай і ставить його студитися на привідкрите вікно.

Ховчик. Він ледь не сказився через бісового ховчика.

Що ж, сьогоднішня пригода була зайвим доказом того, що вся ця ідея з учительством — повна маячня.

Драко оглядає свою кімнату —  власник навіть не попросив його документів. Тут спокійно, скучно але безпечно. Ніщо не розятрює його серце. Драко може тижнями не виходити з будинку. Це все чого він хотів, коли судові засідання, тягнучись нескінченною чередою, вичавлювали з нього усі соки. Ось чого він прагнув — забуття, самотності, тиші. Та чи справді він цього хотів, чи йому просто так здалося? Чому ж тоді він погодився на всі ці уроки, як не для того щоб себе розважити? 

Драко хитає головою. Не такий вже він дурний і впертий, щоб врешті не визнати очевидного — самотність його пожирає. Те, що він раніше вважав ліками перетворювалося в отруту.

Згадалася Марічка. Її тривожний вираз обличчя і те, якою тихою вона сьогодні була. Чи розказувала вона батькам про монстра під ліжком? Напевно. Та чи повірили вони їй? Чи вдивлялися вони у темряву?

Драко не витримав в її кімнаті і п’ятнадцяти хвилин, а Марічці доведеться повертатися туди знову і знову, і ночувати на ліжку під яким причаїлися усі страхи, які дитина лише може уявити. 

Колись він теж жахався власного дому. Ступав тихо і боявся випадково не роздратувати свого монстра. Драко прожив так досить довго, але врешті йому допомогли. Гаррі Поттер націлився паличкою на Волдеморта і крикнув Експеліармус . Його найбільший страх здолали, і те холодне слизьке відчуття, що здавалося назавжди охопило його серце почало зникати.

Та хто допоможе Марічці?

Погляд падає на шухляду, де захована його паличка.

Ні. Ні. Точно не він.

Драко нізащо не повернеться до того будинку. І тим паче не буде чаклувати в чужому місті, ризикуючи видати себе. Це є маґлівський район, і, на скільки йому відомо, ніхто із чарівників поблизу не живе. Місцевий аврорат обов’язково зверне увагу на магічну активність, і йому знову доведеться переїжджати.

Ніякої магії. Не тут і не зараз.

 

Всього один раз, — обіцяє собі Драко наступного дня, стоячи під Марічкиним будинком і стискаючи в руках свою паличку. Один раз в міністерстві можуть і не помітити.

— Драко, — в голосі Марічкиної мами звучить здивування, коли вона бачить його на порозі свого будинку.

Драко червоніє до кінчиків вух, згадуючи свою вчорашню втечу, і засоромлено вітається.

— Перепрошую, що учора так раптово пішов.

— О ні-ні, усе добре. Я розумію. У вас певно щось сталося. Якщо хочете можете позайматися з Марічкою сьогодні. Вона якраз повернулася зі школи.

— Я був би вельми вдячним, — киває Драко, і проходить всередину. 

Марічка зустрічає його здивованим поглядом.

— Я так злякалася коли ти пішов. Я думала ти вже не прийдеш, — каже вона йому, коли вони заходять до неї в кімнату.

— Як ти сьогодні спала? — питає Драко, і ці слова гірко терпнуть у горлі.

— Добре, — хутко відповідає Марічка. — Дуже добре, — та це виглядає так, наче вона просто боїться, що якщо буде себе похмуро вести, то Драко знову піде.

Драко закриває двері, щоб її батьки не почули їхньої розмови, і, схилившись до неї, серйозно каже:

— Ти знаєш хто живе у тебе під ліжком? — Марічка заперечно хитає головою. — Це ховчик, — пояснює Драко. — Він може набувати різного вигляду і здаватися страшним, але насправді він маленький і нікчемний. І він не має права бути в твоїй кімнаті, тож я його зараз прожену.

Марічкине здивування переходить в скептичність.

— Ти проженеш його? А ти впевнений, що зможеш? 

Драко ображено хмуриться. Замість відповіді він ховає Марічку за спину і простягає паличку до ліжка.

— Локомотор — і коцик летить всторону.

Темрява виринає з-під ліжка і починає розповзатися кімнатою, готуючись до бою.

— Потрібно подумати про щось кумедне, — говорить Драко заспокійливо, але його голос звучить пискляво, наче він знову став дитиною. Чорний клубок підповзає до нього ближче і він сіпається назад відступаючи на кілька кроків. Марічка зойкає і злякано до нього притискається.

Клубки збираються докупи і постать що виростає з них більше не є Волдемортом. 

Тепер це Гаррі Поттер.

Драко стоїть з простягнутою паличкою, забувши що має робити.

Поттер не ворушиться. Одягнений у аврорську мантію яку Драко на ньому ніколи не бачив. Волосся його темне і неслухняне, а окуляри не ті, що він завжди носив. Драко не розуміє якого чорта ховчик втілився в Поттера? Невже він його боїться? Але розуміння приходить варто лиш йому поглянути ховчику прямо в очі.

В його холодні мертві очі.

Тиша в кімнаті стає страшнішою за шепіт Волдеморта. Рука з паличкою починає тремтіти. Він уже кілька місяців нічого не чує про магічний світ. Могло статися що завгодно, а Драко і не дізнався б. Що завгодно.

Рука опускається перед мертвим Поттером, і в цей момент тіло починає хилитися вперед, падаючи прямо на нього. Драко сахається і тягне Марічку за собою геть із кімнати. Перед тим як закрити двері, він чує глухий стукіт із яким тіло падає на підлогу.

Чужа долоня до болю стискає його серце. Це те чого ти хотів? Моєї смерті?

Драко заперечно хитає головою і закриває обличчя руками, притулившись до стіни. Марічка сідає поряд із ним.

— Це нічого, — каже вона. — Мені теж страшно.

Але Драко не відповідає.

— Це нічого, — повторює дівчинка. — Ми можемо займатися на кухні. Там великий стіл, нам буде зручно. А двері до цієї кімнати я підіпру стільчиком, і він не вибереться звідти.

Драко зітхає.

— Не можна так швидко здаватися, Марічко. Це твоя кімната. Якщо віддаси її, то потім він забере весь будинок.

Марічка нажахано хитає головою.

— Тоді.. тоді я сама його лякатиму, — каже вона. — Я одягнуся як відьма і лякатиму його вдень і вночі. Він мене боятиметься більше ніж я його.

Драко сміється, дивлячись на грізний вигляд Марічки, і від цього його заклякле тіло трохи розслабляється.

— У мене є краща ідея, — каже він. Якимось чином Драко вдається зв’язатися із чотирнадцятирічною версію самого себе, яка знає що робити. — Ти готова?

Марічка киває. Впевненості у ній куди більше ніж у Драко. Коли вони заходять в кімнату, Поттер так і лежить на підлозі, але, почувши їх, він починає ворушитися. Праве плече розвертається до середини поки рука, просковзивши до верху, впирається в підлогу і, підваживши тулуб, він підіймає голову.

Його погляд злий. Драко купу разів виводив Поттера з себе, але ніколи не бачив у ньому стільки люті. Він прочищає горло.

— Рідікулюс.

Тіло Поттера компульсивно скручується і вигинається в різні сторони. Його лице витягується у гострий кінчик носа з тоненькими вусиками, а тіло зменшується і покривається темною шерстю.

— Тхір! — здивовано вигукує Марічка, дивлячись на маленьку тваринку, що налякано кружляє кімнатою.

Драко хитро посміхається. Ну що, весело, Поттере?

— Тхорик! Ой, він такий кумедний, — і вона заливається сміхом, наче і не тремтіла зі страху хвилину тому.

Легким помахом палички Драко заставляє ховчика розчинитися в повітрі із тихим плескотом.

Кімната, наче оживши, вдихає в себе сонячне світло і тепло. Від тої темряви, що була причаїлася тут, не залишається ні сліду.

— Ти його прогнав — захоплено підстрибує Марічка. — Ти прогнав його геть! Драко, ти найкращий репетитор у цілому світі! — вона радісно підстрибує і обіймає Драко своїми маленькими ручками.

Драко весь облитий холодним потом, і руки в нього досі трясуться. Ще рік тому йому було б соромно признатися, що він ледве справився з якимось ховчиком. Але зараз він обіймає Марічку, і шалене полегшення пробігає його тілом.

 

— So, how did you sleep today? — питає Драко наступного тижня.

— Good, — усміхається Марічка. — And what about you?

Драко згадує, як крутився в ліжку без сну, думаючи про минуле. Образ Поттера, яким прикидався ховчик, аж надто вразив його і сколихнув почуття.

— Давай повторимо слова з минулого уроку — швидко пропонує він, переводячи тему.

— Ой, я так пити хочу, — одразу каже Марічка. — Хвилинку, я скоро — і вона тікає до кухні. Драко закочує очі, але не сердиться.

Марічка пробігає коридором, де за вікном періщить дощ, і влітає на кухню. Швиденько дістає своє горнятко і наливає воду з графіна. У коридорі чується клацання замка і двері відчиняються.

— Хто там? — гукає дівчинка слідкуючи за тим, щоб не перелити воду. Але ніхто не відповідає.

Марічка бере горнятко в руки і обережно ступає в коридор маленькими кроками. Її тато очевидно сьогодні не в настрої. Він повільно і неохоче знімає із себе пальто і чіпляє його на гачок.

— Як справи? — питає Марічка, але батько лиш втомлено гладить її по голівці мокрою холодною рукою.

— Усе добре, — каже він беземоційно. — Я просто втомився, — і шкандибає в сторону спальні, забувши зняти взуття. Дощові сліди, що залишаються на паркеті, крижаніють на її очах. Їй віє холодом, хоч двері закриті. В коридорі зимно і незатишно, і Марічці враз стає так сумно, що сльози накочуються на очі.

Драко дивиться на неї вигнувши брову, коли вона рюмсаючи заходить до своєї рожевої кімнати. 

— Ти чого? — питає він. І скошує оком на горнятко в її руках, де вода покрилася скоринкою льоду.

— Нічого, — бурмочить Марічка і сідає за стіл. Плечі її опущені і погляд мертво проходиться по книгах. Як можна вчити англійську коли життя таке сумне і беззмістовне?

— Що? Щось сховалося на кухні? — схвильовано запитує Драко. — Мені піти подивитися?

Марічка лиш знизує плечима. Який сенс в тому щоб на щось дивитися? Життя не покаже тобі нічого хорошого.

Драко виходить в коридор, міцно стискаючи в кишені свою чарівну паличку. Він зупиняється біля порогу побачивши крижані сліди. Серце опускається додолу, а волосся стає дибки. Не може бути.

Біжи! — кричить йому все його єство. — Тікай звідси!

Драко розтуляє вуста і ледве шепоче заклинання. Двері до спальні відчиняються.

В дверному прорізі видно батька Марічки, що сидить на краєчку ліжка важко звісивши голову додолу, згорблений і розчавлений він виглядає зовсім крихітним у порівнянні із величезною чорною постаттю у нього за спиною. Темний плащ ласо тріпотить, огортаючи його зі всіх сторін, а довга фігура схиляється зверху з апетитом поглинаючи його емоції.

Драко нажахано застигає. Його серце боляче тріпотить у грудях, рахуючи кожну секунду до того, як дементор відчепиться від чоловіка і візьмется за нього.

Він не вистоїть проти нього. Без шансів. Драко ледве справився з ховчиком, що вже казати про дементора, з яким бояться стикнутися навіть аврори.

Врешті дементор підводиться, і хоч Драко не може бачити його очей, та точно відчуває на собі його погляд.

У вухах шумить і боковий зір розпливається. Єдиною чіткою точкою залишається тінь що наближається до нього повільно і плавно, насолоджуючись наростаючим жахом.

— Колопортус — шепоче Драко, і двері зачиняються. Але лати дементора легко проходять через перепону, тріпочучи наче зіткані з самої темряви.

Драко задкує і натикається на загальні двері. Навпомацки відкриває їх і виходить надвір.

Дощ обдає його хвилею холоду але це інший холод — тверезий, свіжий, загартовуючий, він приводить його до тями, вижбурнувши з нього паніку.

Паличка вібрує в його руках готова битися до останнього.

— Експекто Патронум! — вигукує Драко. Хмарка білого сяйва випурхує з його палички і розбивається об чорну постать.

— Експекто Патронум! — вигукує він ще раз. Дощ ллє йому на голову, заливаючи шиворот, але Драко готовий стояти тут так довго, як знадобиться. — Експекто Патронум!

Сяйво стає все чіткішим і об’ємнішим, розлітаючись по садку мерехтливими блискітками. Та дементор не сповільнюється ні на секунду. Щойно він висувається з дверей, то випростується і стає ледь не вдвічі вищим ніж був до того.

Перед очима Драко проносяться найжахливіші моменти його життя. Ноги підкошуються і він падає на коліно.

— Еспекто Патронум! — вперто повторює він вже занімівшими губами. Слова застрягають в горлі і він ледве виштовхує їх назовні. — Еспекто Патронум…

Очі злипаються і його голова хилиться вниз. Нехай бере його. Хай пожирає. Драко і так вже не має для чого жити.

Дощ поволі перестає таранити його скоцюблене на подвір’ї тіло, вщухаючи. Драко важко дихає, коли раптом відчуває на собі теплий подих.

Він різко підводить голову. 

Олень!

Драко потирає очі і кілька разів кліпає.

Дементор зник. Натомість перед ним стоїть олень, — зітканий із світла і магії він мерехтить на сонці яке щойно визирнуло з-поза дощової хмари, відсилаючи її геть. Драко здивовано втуплюється в його морду. Олень не менш здивовано дивиться на нього.

Запізніла крапля приземляється просто на ніс рогатого. Той стрепенається, наче його безтілесному тілу не байдуже, і пихтить, одаючи Драко своїм подихом, повним надії і радости.

Драко схоплюється на ноги і робить кілька кроків назад, але натикається на когось. За його спиною стоїть Поттер в бісовій аврорській мантії. Майже такий, яким притворявся ховчик, — яким Драко його насправді уявляв, — але водночас і зовсім інший. 

— От ти і попався, — говорить він напів-глузуючи і дивиться на нього із зачудуванням. Драко роздратовано зітхає. Мерлін побери цих всюдисущих аврорів! Особливо саме цього. Звісно він знав, що рано чи пізно його схоплять, але як він міг попастися так по-дурному?

— Ти? — пихтить Драко, намагаючись вгамувати своє серце, що так недоречно вирішило забарвити його щоки румянцем. — Це ти відігнав дементора?

Поттер знизує плечима. 

— Якщо чесно, то я в цьому не впевнений, — і він киває кудись йому за спину.

Драко розвертається і бачить, що на порозі свого будинку стоїть Марічка. Із зачарованим поглядом і відкритим ротом, як вона колись витріщалася на Драко, зараз вона дивиться на пухкенького білого павича, що гордо розпушує перед нею свого хвоста.

— Який красень, — захоплено зітхає вона.

Поттеровий олень встає збоку, привертаючи її увагу, і від щастя вона ледь не пищить, намагаючись погладити обидвох одночасно, але маленькі ручки проходять наскрізь, розпорошуючи сяйво.

— Це я? Я його створив? — невіряче питає Драко, і абсолютно щаслива усмішка розгортається на його обличчі наче хвіст павича.

— Ти, ти —  киває Поттер. Але раптом набуває серйозного виразу і прочищає горло, привертаючи його увагу.

— Драко Люціусе Мелфоє, — офіційно говорить він, — ви затримуєтеся за порушення домашнього арешту і ухилення від суду. Мій обов’язок — негайно передати вас Британському міністерству магії.

Драко закочує очі.

— Ще один подвиг героя — зловив страшного злого смертежера. Ай, молодець, — розчаровано бухтить він. — Певно пишаєшся собою?

— Якби ти не втік з Британії, мені б не довелося тебе весь рік ловити, — суворо каже він.

— І як ти мене знайшов?

— Твої сліди вели на схід Європи. Я вийшов на зв’язок із місцевими міністерствами. Вони хоч і не надто дружелюбні, але радо дозволили мені обійти усі місця з підозрілою магічною активністю. Кілька днів тому тут хтось чаклував. Я розгорнув засідку, хоч і ні на що не очікував. А потім з’явився ти, — останні слова Поттер вимовляє так, наче все ще не може повірити в це.

— Ти так хотів мене затримати? — ображено питає Драко.

Гаррі киває.

— Драко? — сполошується Марічка. — Куди він хоче тебе забрати?

Поттер глибоко вдихає, як людина яка згадала, що пора повертатися до роботи, і  простягає руку в сторону дівчинки.

— Згідно з протоколом я повинен…

— Ні! — вигукує Драко. Він рішуче встає між Поттером і Марічкою. — Я знаю, що ти повинен стерти їй пам’ять але будь ласка не роби цього. Будь ласка — прохає він, хоч знає, що Поттер не має жодної причини його слухати.

Вона одна з небагатьох людей в цьому світі кого я не розчарував , — хочеться сказати йому. Єдина хто знає мене таким, яким я завжди хотів би бути.

Гаррі знічується від того, як близько вони опинилися, і опускає паличку.

— Добре, — просто каже він. — Я не буду.

Драко не вірить йому, але обличчя Поттера спокійне, він з подивом і цікавістю переводить погляд між ним і Марічкою.

— Драко, — Марічка підходить до нього. — Цей дядько знову залізе під моє ліжко? — вона тицяє в Гаррі.

Драко спалахує від сорому, і крутить головою.

— Під ліжко? — питає Поттер. — Чому я пекло маю плазувати під ліжко? 

— Дай-но вгадаю, ти теж зі Львова, так? — ображено зітхає Марічка. — Ну і дикий говір у вас там.

Драко цокає і хитає головою, дивлячись на Поттеровий медальон-перекладач. Ще старіша модель ніж у нього. Він опускається перед Марічкою навпочіпки.

— Я повинен поїхати, — каже він. — Тому, на жаль, більше не зможу до тебе приходити.

— Я чула що він казав! — вона злісно показує на Поттера. — Він хоче забрати тебе в тюрму.

— Він їде не в тюрму, — твердо каже Поттер. — Він їде додому.

Марічка дивиться на нього з-під лоба, і Гаррі, який очевидно звик, що діти зазвичай скачуть від радості при його появі, почувається незручно.

— Це правда? — питає вона в Драко.

— Так, — він киває. — Пам’ятаєш що я тобі казав про дім? Його треба захищати. А я свій не вберіг, — зізнається Драко.

Марічка киває із розумінням.

— І тепер там повно ховчиків?

— Так. Вони заполонили там усе. У мене вдома, в школі, в місті. Мені потрібно повернутися, щоб їх здолати. Розумієш?

Марічка сумно киває.

— Ти справишся, — каже вона, і Драко не стримує усмішки. Тепер вона в нього вірить. А тоді вона тихо додає: — Ми ще побачимось?

Драко хоче щось сказати але затикається. Він дивиться на свою руку і знімає один із перснів.

— Він чарівний, — пояснює він Марічці. — Якщо тобі коли-небудь знадобиться моя допомога — одягний його і прошепочи це. Тоді я почую і прийду до тебе. Але не дуркуй, а зроби це тільки тоді, коли тобі справді потрібна буде допомога, чуєш?

Марічка киває. Її очі наповнюються сльозами.

— Ти мене не забудеш? — питає вона.

— Не забуду, — обіцяє Драко. — Ніколи не забуду.

Вона знову його обіймає, і він чує її тихий шепіт:

— Дякую, — і вона розплакавшись ховає лице в його шиї.

— Це я тобі дякую, — шепоче Драко.

Поттер стоїть над ними, не наважуючись їх перервати. Він нічого не говорить і, здається, майже не дихає.

 Врешті Драко розриває обійми і стає перед ним.

— Те що я сказав, це правда, — каже Поттер. — Ти не потрапиш у в’язницю. Я наполягатиму щоб нічого більше ніж домашній арешт тобі не присудили.

— Чому ти так переживаєш за мене? 

Поттер дивиться йому в очі з усією серйозністю і рішучістю.

— Я шукав тебе по всьому світу, — каже він. Голос його тихий, але твердий — Я обходив лікарні, розкопував могили, і перетрусив усіх хто мав зв’язки із смертежерами. Я вимолював тисячі дурацьких дозволів у іноземних аврорів, і об’їздив ледь не пів планети.

Драко підіймає брови.

— Ого. Через мене?

— Так, — киває Поттер. Він досі не відводить свого погляду від Драко, що стає вже неввічливо. — Через тебе. Тому, будь ласка, більше нікуди не зникай, — прохає він, і замість наручників простягає йому свою руку, долонею вверх.

Драко зачаровано дивиться на неї, глибоко вдихає, наче не вірячи в те, що відбувається, кладе свою руку поверх Гарріної, і їхні пальці сплітаються. Із голосним плескотом двоє хлопців зникають прямо перед Марічкиним носом. Білосніжний олень розчиняється слідом, затоплюючи садок легким інеєм. 

Вона розчаровано зітхає і переглядається із павичем.

— Ну а ти хоч мене провідувати будеш?

Павич багатообіцяюче розпушує свого блискучого хвоста. 

Тепер все буде добре.