Ділюк чує її ще до того, як бачить.
Вже пізно. Достатньо пізно, щоб навіть найневиправніші п’яниці, яких може запропонувати Мондштадт, давно покинули його темні вулиці.
Він зачинив шинок не більше п’яти хвилин тому, зітхнув, накинув на плечі пальто і приготувався розпочати свій нічний обхід міста. Не встиг він скинути своє звичне вбрання та змінити образи так само легко, як день змінюється ніччю, як його осяяло бажання відвідати котів, що зібралися біля його сусіда, «Котячого хвоста», приваблені мисками з рибними ласими шматочками, які залишив господар. Адже ніхто не відмовить йому в цій маленькій розкоші спілкування перед тим, як він знову змириться з самотньою ніччю, чи не так?
До того ж, не стане ж ніхто прокидатися, аби засудити його. Він змінює курс та звертає зі знайомої дороги додому на провулок, що веде до іншого шинка.
Він лише наполовину такий пильний мандрівник, яким зазвичай буває, коли спокійно проходить повз порожні квіткові ятки, злегка схиливши високу постать в роздумах. Йому справді слід частіше приносити їжу цим безпритульним тваринам. Не те, щоб вони вже не були добре нагодовані — Ділюк впевнений, що він далеко не єдиний, хто регулярно приділяє їм увагу, — але це не зашкодить. Менші з них, як правило, лякаються його розміру, коли він нахиляється, щоб простягнути їм руку, тож, можливо, йому варто докласти більше зусиль, щоб бути більш доступним…
Ділюк настільки заклопотаний проблемою мінливої прихильності мондштадтських безпритульних, що майже не чує її першого разу, але вдруге звук змушує його зупинитися, і його й без того тихі кроки стихають нанівець. Брукованою доріжкою відлунює м’яке, гикаюче схлипування.
Ох. Це дитяче ридання, розуміє Ділюк. Жоден ворог, незалежно від майстерності, не зміг би імітувати такий тон.
Кілька болючих спогадів загрожують виринути на поверхню, скрадаючись у глибині його свідомості. Він стійко їх ігнорує.
І ось знову. М’яке, спокійне дихання Ділюка контрастує з його швидкими думками, коли він намагається раціонально спланувати свій наступний крок. «Очевидно, — каже голос у його голові (який підозріло схожий на голос батька), — треба обережно підійти до дитини і подивитися, чи не поранена вона, чи не загубилася, чи не налякана, чи ти не можеш їй чимось допомогти».
Інша половина мозку нагадує йому, що у нього не найкращий послужний список у спілкуванні з дітьми, і… Що ж. Якщо чесно, то він, ймовірно, просто налякає її ще більше.
Однак, незважаючи на його внутрішній конфлікт, одна частина себе, яку Ділюк ніколи не зможе придушити, стоїть на своєму. Совість, яка б вона не була, не дозволить йому піти з місця, де плаче дитина, нічого не зробивши.
Він видихає через ніс. «Так. Ти впораєшся, ідіоте. Це ж просто дитина». Його ноги рухаються вперед, навмисно трохи голосніше, ніж зазвичай — він не хоче її налякати. «Просто не будь страшним. Будь нормальним. Будь дорослим, який хоче допомогти. Будь як батьк…»
Його внутрішня мантра зупиняється, коли він завертає за ріг і бачить маленьку, згорблену постать на задньому ґанку шинка. Постать з такими ж маленькими котячими вушками.
О. О, ні. Нічого не вийде.
Але перш ніж він встигає зробити тактичний відступ, вона його помічає. Він бачить, як піднімається шерсть на кінчиках її вух та хвоста, але в її червоних очах немає боротьби, коли він зустрічається з ними поглядом.
Він тихо прочищає горло.
— З тобою все гаразд?
Діона не відповідає, шморгає носом і ховає обличчя в лікоть.
«З усіх дітей у Мондштадті ти натрапив на ту, що ненавидить тебе найбільше. Та ти сьогодні на висоті, еге ж, Ділюку?»
Тьху. Це було схоже на Каю.
Проте вона не плюється отрутою і не тікає, і його совість, мабуть, сприймає це як заохочення, тому що його черевики знову починають рухатися, перш ніж він це помічає. Маленькі, короткі кроки, ніби він наближається до дикої тварини. Власне, так і є, міркує він собі.
Вона нашорошує вуха. Вона чує, як він наближається, він упевнений, але вона просто притискається ближче до себе, міцніше обіймаючи коліна. Вона виглядає меншою, ніж зазвичай. Ділюка знову охоплює злість на Марґарет за те, що вона взяла таку молоду дівчинку на роботу в таке місце, як шинок.
Може, клієнт недобрий попався? Прив’язане до стегна Око бога нагрівається від цієї думки, вже посилаючи тепло танцювати на кінчиках його пальців. Він відчуває, як лють проникає в його кров, наче лід. «Не зараз, — докоряє він собі. — Ти її налякаєш. Пізніше».
Він за десять футів від неї, коли її голова виривається з рук. Вона… «О, благослови її боги», — думає він, бо вона дуже старається гнівно дивитися на нього. Однак у її теперішньому стані, коли по обличчю течуть сльози, а нижня губа тремтить, виходить в неї не дуже переконливо. Проте він зупиняється, а за мить опускає своє велике тіло на землю обличчям до неї.
Це те, що він робить з іншими безпритульними котами, тож теоретично це повинно спрацювати і з нею, чи не так?
Ніби викликаний його думкою, лінивий сірий хвіст висовується з найближчого куща і слідує за гладким сірим тілом, що виринає з листя. Він посміхається всупереч собі, відчуваючи на собі погляд Діони. Він простягає велику руку в пальчатці, але раптово передумує, знімає її, ховає в нагрудну кишеню і простягає голу руку допитливому носу, який її обнюхує. Кішка, яку він знає лише як Попіл, здається, схвалює його присутність. Вона притискається до нього, дозволяючи його вкритій шрамами руці почухати її між вухами.
— Зазвичай їй це не подобається.
Голос Діони тихий і тремтячий, але ридання, здається, на мить вщухли. Він сприймає це як добрий знак.
— Справді? — бурчить він, не зводячи очей з кішки, яка треться об його коліно. — Не помічав.
Краєм ока він бачить, як вона корчить гримасу. Проте вона більше нічого не каже, і Ділюк відчуває, що саме він має порушити важку тишу, яка западає.
Він би це зробив, якби знав, що сказати. Вдати, що не бачив, як вона плакала? Запитати, чи не хоче вона поговорити? Піти?
Але перш ніж він встигає прийняти рішення, у нього забирає цю можливість тремтіння в плечах Діони. Її ридання ще тихіші, ніж раніше, наче вона активно намагається приховати їх від нього. Ця думка розбиває йому серце, наче він не знав, що таке можливо.
Приглушений звук дитячого ридання…
Раптом Ділюку вісім, а небо за вікнами ґуральні проливається дощем і громом на темну сільську місцевість Мондштадта. Він дивиться через перила сходів, витягнутий зі своєї кімнати спалахами блискавок за вікном спальні та дивними звуками, що долинають з першого поверху його будинку.
Особливо гучний гуркіт стрясає будинок, змушуючи нечисленні лампочки в їдальні затремтіти у канделябрах, а разом з ними тремтить і шматок скатертини. Під нею щось є.
Озирнувшись на коридор, Ділюк бачить відкриті двері сусідньої кімнати і все розуміє.
Сльози течуть обличчам Каї, коли його брат піднімає тканину і приєднується до нього під столом. Жоден з них не промовляє ані слова. Їм це не потрібно. Менший хлопчик тулиться до Ділюка, і вони сидять так, поки надворі вирує буря.
Потім знову гримить грім, і Ділюк п’ятнадцять років потому виринає зі своїх спогадів.
Всупереч власним судженням, він повільно підводиться на ноги, Попіл іде слідом за ним, прямуючи до сходинок, на яких сидить дівчина. Він зупиняється перед нею, опускається на коліна, поки не опиняється на рівні її очей, і кілька разів відкриває і закриває рот, набираючись рішучості.
— Діоно.
Вона не піднімає очей.
— Чого ти… — її голос ламається. — Чого ти хочеш?
Він хмуриться. Чого він хоче? Хіба він не дав зрозуміти, що хоче їй допомогти?
— Я… — Він мнеться та ще більше пом’якшує голос, аж до ледь чутного шепоту. — Чому ти плачеш?
Її уривчасте дихання на мить зупиняється, запитально, ніби вона не впевнена, що правильно розчула. Але перш ніж вона встигає відповісти йому, які б не були проблеми, які вона переживає, вони беруть гору над нею, і вона зіщулюється ще більше.
Ділюк вже внутрішньо не в собі. Він повинен піти; вона явно почувається ще гірше, ніж тоді, коли він прийшов.
Він трясе головою, щоб очистити її. «Ні. Думай». Його зуби скрегочуть у відпрацьованому роздратуванні, коли йому спадає знайома думка без жодної підказки. «Зроби те, що зробив би він».
Те, що Кая талановитіший за брата у спілкуванні з дітьми, — можливо, найгірша таємниця, яку вони зберігають між собою. (Ну, може, друга найгірша, якщо подумати.) Навіть маленька донька Аліси, яка, здається, вважала подружитися з усім світом як особисту місію відтоді, як помер його батько, тримає дистанцію.
Він не звинувачує її, як і будь-яку іншу дитину в Мондштадті. Батьки вчать своїх дітей триматися подалі від похмурих дорослих не просто так. Так вони почуваються в безпеці. Якщо заради цього доведеться пожертвувати власним іміджем, він з радістю його втратить.
З іншого боку, Кая — улюбленець більшості дітей у цьому районі, і на те є вагома причина.
Отож. Як би вчинив Кая?
«Кая б їх… обійняв? Напевно?»
Перш ніж він встигає подумати про це краще, він кладе руку без пальчатки на її тремтячу спину, сподіваючись заспокоїти її. Дихання дівчинки знову перехоплює, і вона повільно піднімає на нього заплакані очі. Він бачить у них одночасно відчай і недовіру, але цього разу вона не відвертається і не дивиться на нього гнівно.
Ділюк кліпає. У неї тече з носа.
Вона знову витирає обличчя рукавом, а він несвідомо дістає з кишені пальчатку і без жодного слова простягає їй.
Її вухо знову смикається. Він мимоволі задається питанням, чи це не нервовий тик, але вона все одно бере пальчатку та витирає свої червоні віки. Вона не дивиться йому в очі. Він не прибирає руку.
За мить звідкись із-під черевика Ділюка лунає нявкання, що супроводжується тупотом. Попіл дає про себе знати, вимагаючи уваги чоловіка, і він знімає іншу пальчатку, щоб погладити її м’яке хутро.
Поки він шукає місце, куди покласти покинуті пальчатки, він відчуває раптову вагу на грудях.
Його погляд, не кліпаючи, бігає туди-сюди між головою Діони, яка тепер лежить на його лацкані, і мудрими золотистими очима Попіл, які не мають відповідей на його запитання.
«Вона, мабуть, виснажена». Це все, що може придумати його розбурханий розум у відповідь на питання, чому вона вирішила викрити свою вразливість перед єдиною людиною в Мондштадті, яка опосередковано відповідальна за так багато її болю.
Але він не говорить нічого з цього. Замість цього він дозволяє своїм інстинктам взяти гору — інстинктам, які йому не доводилося використовувати протягом багатьох років. Інша рука Ділюка лягає на рожеву маківку її голови, і його підборіддя опускається на неї, а втомлені очі заплющуються.
— Чому?
Одне її слово виганяє його з туману спогадів. Спогадів про кращі часи між ним та його молодшим братом. Спогади, які його розум зараз змушує його згадувати.
— Чому що? — Його голос ледь чутний.
— Чому він п’є?
Ох.
«Драфф, який же ти вилупок».
Ділюк розірве Спрінгвейл на шматки. Голими руками.
Він міцно заплющує очі і непомітно стискає щелепу, бажаючи, щоб гнів, який вирує в ньому, розвіявся. «Гнів — це останнє, що зараз потрібно маленькій дівчинці від дорослого».
— Я… я не знаю, Діоно. — Він відчуває, як її плечі притискаються до його грудей від його слів. — Деякі люди… не знають, як боротися з труднощами.
Він відчуває, як її маленькі рученята міцно стискають лацкан його пальта, а її голос коливається під його підборіддям.
— Він с-сказав, що припинить. Цього разу назавжди. — Вона шморгає носом. — Він казав так і раніше. Я п-повинна була здогадатися.
— Ох, дитино, — видихає Ділюк, погладжуючи м’яке волосся на її маківці. — Це не твоя провина.
Після цього вона довго мовчить. Ділюк втрачає лік часу, скільки вони сидять на задньому ґанку «Котячого хвоста». Діона шморгає, притулившись до його грудей, а її очі залишають вологі плями на тканині.
Його нижня частина тіла наполовину заніміла, він змушений застигнути в незручній позі, бо боїться злякати поранену тварину, що притискається до його грудей, та він не зважає.
Натомість його постать починає тихо вібрувати знайомою мелодією, яка нагадує ту, що Аделінда співала в маєтку, коли витирала пил з картин його батька, а він був дитям. Він ледве це помічає, аж поки не дослуховає до кінця. Його думки вже далеко від темної брукованої алеї, в якій присідає його тіло.
Ця мелодія давала йому відчуття безпеки. І якщо чесно, то якою б вразливою Діона не була зараз, він відчуває себе так само. Для нього не було звичайною справою втішати когось, не кажучи вже про те, щоб дозволити використовувати себе як подушку. Можливо, саме тому він почав мугикати — бо прагнув безпеки, яку відчував у тих спогадах.
«От би Аделінда була тут… або батько…» Але скільки разів за день він уже мріяв, щоб покійний голова його клану був живий?
Іноді він навіть не рахує миттєвостей між цими бажаннями. Скорбота для Ділюка — це постійне почуття, що огортає його, яке проникає в кожну його думку, навіть через стільки років.
І все ж… якби він був тут, то знав би, що робити, краще за свого сина-дурня, думає Ділюк.
Поки його думки зайняті, його тіло продовжує рухатися на автопілоті, ніжно ковзаючи рукою по маківці голови Діони, коли він доспівує мелодію до кінця.
Коли він закінчує, Діона вже давно перестала гикати та ридати, а її схлипування мають дедалі довші інтервали. Вона видає якийсь звук на його грудях — щось на кшталт приглушеного пирхання — і виривається з його обіймів, намагаючись ігнорувати, що вона зробила з його краватки та сорочки.
На мить вона відмовляється зустрітися з ним поглядом, і Ділюк лякається, що раптом зробив щось не так. Перейшов якусь межу? Зрештою, вона його майже не знає.
Але перш ніж він встигає впасти у відчай, вона кілька разів заплющує очі, а потім зустрічається з його щирим поглядом з меншою ворожістю, ніж він коли-небудь бачив на її обличчі.
Він набирається рішучості.
— У тебе є безпечне місце для ночівлі? — запитує він, не встигнувши прийти до тями. — Вже занадто пізно для когось молодого залишатися на самоті.
Вона корчить гримасу, і він придушує в собі бажання посміхнутися.
— Я не молода. Я, щоб ти знав, доросла.
Цього разу він сміється, на його обличчі розквітає усмішка, яка нагадала б будь-якому глядачеві іншого чоловіка, який носив прізвище Рагнвіндр у минулі роки.
— Звісно. Перепрошую, пані Кетцляйн.
Йому здається, що він бачить, як куточок її рота піднімається догори, але це могла бути гра світла.
— Будь ласка, дозвольте мені спробувати ще раз. — Він прочищає горло, намагаючись зіграти свою роль якнайкраще. — Пані Кетцляйн, чи дозволите ви мені супроводжувати вас сьогодні ввечері до дому? Вночі в Мондштадті може бути небезпечно для будь-кого.
Тепер вона заплющує очі та презирливо відводить погляд, схрестивши руки. Однак одне зелене око розплющується, щоб поглянути на нього, і в ньому він бачить полегшення.
— Гм. Гаразд, я дозволю, — прикидається вона, наче її гідність досі ціла й неушкоджена. — Якщо тобі від цього стане легше.
Він посміхається, його обличчя сяє, коли він встає і пропонує їй свою руку.
— Так, дякую.
Діона відмовляє, здається, повернувши собі подобу звичної гордості, і сама підводиться на ноги. Ділюк намагається поправити зім’ятий комір і краватку, відкидає пальчатки як безнадійну справу і ховає їх до кишені.
Минає кілька хвилин, і вони вирушають у дорогу, зупиняючись лише для того, щоб Діона наповнила котячу миску біля дверей шинка. Коли вони йдуть, Попіл махає на прощання хвостом та граціозно прямує до своєї вечері в місячному сяйві.
Прогулянка мостом і далі тиха, але то комфортна тиша. Ділюк іде позаду своєї підопічної, великі черевики закривають дрібні сліди лап на піщаній доріжці, що веде з Мондштадта до Спрінгвейла. Він докладає свідомих зусиль, доводячи свою свідомість до межі, знаючи, що на кону стоїть вищий пріоритет. Сьогодні вночі жодна пташка не злетить зі свого сідала, жоден вітерець не промайне крізь гілля над головою без його відома.
Однак, коли вони починають наближатися до села, чоловік помічає зміни у фігурі, що йде попереду. Спочатку впевнені кроки Діони почали зменшуватися, темп їхньої ходи сповільнився майже вдвічі. Її хвіст нервово махає. Її вуха, які зазвичай ворушилися, тепер притиснуті до голови.
Намагаючись підняти настрій і, можливо, відволікти її, якщо вона налякана, він ставить їй запитання про те, як пройшла робота в «Котячому хвості» того вечора.
Він не хотів зачіпати тему алкоголю, але надто пізно усвідомлює, що це була, можливо, найгірша тема, яку він міг би обрати.
Ефект негайний. Діона зупиняється, розвертається на п’ятах до нього обличчям, схрестивши руки на грудях і зі знайомим поглядом ненависті.
— Все тобі й розповіси, га? Не думай, що я забула, хто ти такий, містере «Частка янголів». — Її похмурий погляд падає на ноги, коли вона роздратовано відкидає кілька камінчиків. — Містер Ґуральня «Світанок». Містер… Містер Дурепська, — вона ставить крапку в слові особливо злісним ударом ногою, — Виноробня. Містер…
Вона робить паузу, очевидно, вичерпавши зневажливі епітети. Вираз її обличчя був би чарівним, якби не було сповнене презирства до нього, розмірковує про себе Ділюк.
Він зітхає. «Зараз, мабуть, найкращий час, щоб розставити всі крапки над «і».
— Діоно.
— Що? — Її тон кусається.
— Думаєш, мені подобається продавати алкоголь?
Він присідає до рівня її очей, спостерігаючи за реакцією. Він не розчарований; її рожеві брови піднімаються так високо, як тільки можуть піднятися, а очі на мить розширюються, перш ніж повернутися до ще більш інтенсивного блиску.
— Так.
— Ти помиляєшся.
Її рот кривиться, але очі не зводять з нього пильного погляду. «У неї це добре виходить», — мимохіть зауважує Ділюк.
— Я тобі не вірю.
— Шкода. — Більш зріла частина Ділюка посилає сигнали тривоги в його мозок, попереджаючи, що вистежування підлітка-гібрида людини та кішки вночі в лісі не матиме успіху, коли вона вирішить втекти. Він ігнорує це на користь знайомого задоволення від можливості пожартувати з кимось, як колись.
Вона не виглядає переконаною, але й не перебиває його, тож він продовжує.
— Знаєш, чому я продаю вино?
Діона хитає головою, її хвіст клацає позаду неї. Ділюк не знає, чи це було з цікавості, чи з роздратування.
— Я продаю вино, бо його продавав мій батько, а я любив свого батька. — Його голос залишається таким же рівним, як і погляд, а в глибині грудей гуде. — Я й досі люблю його, навіть якщо його вже немає.
Діона розриває ворожий зоровий контакт і дивиться на свої туфлі.
— Тож, хоча я сам не люблю алкоголь, — голова Діони скидається, і йому вдається стримати посмішку, — я керую «Часткою Янголів» і ґуральнею, тому що дбаю про спадщину мого батька. Про те, що він збудував.
Він ковтає, його голос густішає, незважаючи на всі його зусилля.
— Мені шкода, що те, що він збудував, стало джерелом такого болю для тебе, Діоно.
Над двома постатями на лісовій стежці настає тиша. На мить навіть вітер стихає.
Кілька крапель сліз падають на пил.
От трясця. Трясця.
«Вона знову плаче. Ти довів маленьку дівчинку до сліз, довбаний ідіот».
А це вже було схоже і на нього, і на Каю.
Однак, незалежно від того, чий голос його докоряє, реакція Ділюка однакова. Його широкі руки лягають їй на плечі, і він намагається приховати паніку в своєму тоні, коли запитує, чи все гаразд.
Вона не відповідає, але, хоча вона плаче, це вже не ті жахливі ридання, які мучили її раніше, усвідомлює він. Коли вона вдруге за вечір піднімає на нього вразливі очі, сльози в них падають тихо.
Він сподівається, що це востаннє, коли вона дивиться на нього очима з червоними облямівками.
Цього разу він нахиляється вперед, щоб зловити її, коли вона падає на нього, обережно обхоплює її руками, ніби боїться, що вона зламається.
Але тепер до його вух не долинають ридання, що розривають йому серце. Через мить, коли він чує лише вітер, вона говорить, і він відчуває, як його серце зупиняється в грудях.
— Я не знаю, чи хочу сьогодні повертатися туди.
Що ж.
Останнім часом йому все краще вдається стримувати свої емоції на обличчі. Однак зараз, якщо хтось випадково пройде повз, один лише погляд на його насуплені брови і випнуту щелепу змусить покаятися найзапеклішого грішника.
Зрештою, кожна людина має свої межі.
Прикусивши щоку замість помсти, яку він ще не міг здійснити, він відступає назад і бере її за руку, прохаючи подивитися йому в очі.
— Діоно.
Ніякої реакції. Її інша рука міцніше впивається в тканину його сорочки.
— Можеш не йти додому, якщо не хочеш.
Вона шморгає.
— Дозволиш мені запропонувати тобі мій дім сьогодні?
Її плечі знову здригаються, і на якусь жахливу мить йому здається, що вона знову ридає, але потім він чує, як вона хихикає, і світ знову стає нормальним.
Він посміхається, підводячись, коли вона починає реготати.
— Що смішного?
— Ти хочеш, щоб я залишилася в місці, — Діона пирхає, перебиваючи саму себе, — де роблять все вино в цьому тупому регіоні? — У її голосі звучить недовіра, її очі не дають йому заперечити їй. Проте вона досі сміється, тож, на думку Ділюка, її слова не мають жодного сенсу.
Крім того, він просто відчуває полегшення, що вона нарешті перестала плакати. «Як же діти виснажують».
Коли її сміх стихає, вона повертається до нього спиною, бездоганно входячи в образ.
— Не можу сказати, що мені сподобається, але, гадаю, потерпіти зможу.
Він сприймає це як відповідь, не гіршу за будь-яку іншу.
І ось, коли місяць повільно повзе чорнильним небом, двоє дивних попутників продовжують свою подорож сільською місцевістю Мондштадта. Коли вони добираються до розвилки, Діона без вагань проходить повз знак «Спрінгвейл», навіть не виказуючи презирства.
Ділюк відчуває приплив гордості. Потім він ставить під сумнів цю емоцію. Потім він вирішує проігнорувати ці питання.
Далі по стежці вона змушена сповільнити крок, щоб іти поруч з ним, коли вона вже не впевнена в дорозі. Він помічає, що її ноги почали підкошуватися, і, одразу ж відкинувши думку про те, щоб запропонувати понести її, натомість задає їй питання, щоб вона не заснула.
На щастя, Діона любить говорити, і їй не бракує думок.
Зрештою, вона запитує його, як же вони з капітаном Каєю пов’язані, якщо так по-різному ставляться до випивки, і він сміється так голосно, як не сміявся вже давно.
— Ну, неважливо. Він все одно гнилий п’яничка, — бурчить Діона, — але принаймні він добріший за інших п’яниць.
Рот Ділюка мимоволі кривиться.
— Та ну?
— Так… цей дивак, може, й хлеще чарку за чаркою, але було кілька разів, коли відвідувачі поводилися дивно, і… він їх наставив на шлях істинний.
Ділюку пощастило, що місяць недостатньо яскравий, щоб освітити посмішку на його обличчі.
— Добре. Інакше я б надер йому дупу.
Ще через деякий час, коли місяць вже майже сховався, вони виходять на стежку, що огинає територію ґуральні. Діона вже ледве тримається на ногах. Ділюк стримує бажання підтримати її рукою, коли вона ледь не наштовхується на виноградний стовп.
Коли перед ними з’являються двері маєтку, об далекі пагорби розбиваються перші промені світанку.
Сьогодні вночі, думає Ділюк, він поселить Діону в одній з численних кімнат для гостей ґуральні і подбає про те, щоб вона добре відпочила.
Завтра він відвідає Спрінгвейл.
Це буде мирний візит. Він раціонально поговорить з Драффом про те, як той поводиться з донькою.
Він буде ввічливим. Він буде цивілізованим.
Він не візьме з собою клеймор.
Не візьме.
Він візьме з собою клеймор.